<<
>>

5.1. Обережно - фальсифікація

"Наведенi факти дiйсно вражаючi, - частково погодиться опонент. - Але ж вони суперечать усталеним стереотипам, якi столiттями формували суспiльну свiдомiсть щодо праукраїнцiв як темних i затурканих язичникiв, ледве не демонопоклонникiв.

Наприклад, неодноразово цитований Вами професор I.Огiєнко у своїй вiдомiй працi "Дохристиянськi вiрування українського народу", наголошуючи, що "всi свiдчення говорять про слов'ян як про многобожникiв", зокрема, писав: "Грецький iсторик VI в. Прокопiй у своєму творi "про Готську вiйну" (III. 14) розповiдає, що слов'яни, "як хто має перед собою видиму смерть чи в недузi, чи на вiйнi, то складає обiтницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву боговi, i як спасеться, приносить у жертву обiцяне, та й думає, що то тiєю жертвою спас собi життя. Вони почитають рiчки, нiмф i деякi iншi божества-демони (гр. δάίμου), приносять їм у жертву все, i з тих жертов ворожать собi" [102,с.162].

Запитання надзвичайно складне i потребує багатопланової вiдповiдi.

По-перше, думки вельмишановного професора не тiльки були цитованi в нашому дослiдженнi, але й ще неодноразово будуть наводитися як надзвичайно авторитетнi. Бiблiя стверджує, що "нема праведного анi одного" (Рим.3:10), а тому кожнiй смертнiй людинi, в тому числi й визнаному авторитетовi, властиво iнколи помилятися, i з цього не варто робити трагедiї.

По-друге, якщо вже бути точним, то наведена Вами перша цитата вирвана iз контексту твердження, яке аж нiяк не можна назвати абсолютно однозначним. До честi I.Огiєнка, вiн висловився буквально так: "В науцi остаточно не встановлено, чи слов'яни мали розумiння Єдиного Бога, бо всi свiдчення говорять про них як про многобожникiв". Понад те, читаючи далi цi самi свiдчення - Прокопiя, Гельмольда, Iпатiївського лiтопису, дослiдника А.Фамiнцина, з подивом констатуємо, що усi вони, без винятку, свiдчать на користь Єдиного Бога слов'ян, а не на панування многобожжя серед них! [102,с.95].

Що це – небажання погрiшити проти iстини, з одного боку, i неможливiсть вийти з наїждженої колiї стереотипiв свого часу й, найперше, - свого сану - з iншого?..

По-третє, пильнiше приглянемось тепер до вищезгаданих слiв грецького iсторика Прокопiя, але у викладi "батька української iсторiї" М.Грушевського: "Вони (слов'яни й анти) признають владикою всiх єдиного бога, що посилає блискавку. Жертвують йому коров та всяку иншу жертву. Якоїсь фатальної долi, котра б мала силу над людьми, вони не признають: коли хтось бачить перед собою видиму смерть, чи в хоробi чи на вiйнi, вiн обiцює за своє життє жертву богови, якщо не пропаде, i спасшися, жертвує обiцяне та й думає, що тiєю жертвою спас собi життє. Шанують (курсив наш. - В.К.) рiчки, нiмф та деякi iньшi божества (δάίμονίά), жертвують їм усячину, i з тих жертв ворожать собi" [41,с.14].

Порiвнюючи дослiвно слова Прокопiя у викладi М.Грушевського та I.Огiєнка, змушенi констатувати факт: вельми ймовірно маємо справу з вiдвертою фальсифiкацiєю. А ось складовi компоненти, помiтнi на 162-й сторiнцi цитованої Вами працi I.Огiєнка:

- у текстi I.Огiєнка, незважаючи на те, що вiн веде мову про жертви, вiдсутнє перше речення думки Прокопiя: "Єдиного бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всiх i жертвують йому коров i всяку жертву", без якого загальний контекст написаного змiнює свiй змiст на протилежний: вiд монотеїзму до полiтеїзму;

- термiн "шанують" замiнено на "почитають", що посилює згадану трансформацiю загального контексту, адже мiж змiстом понять "почитання" i "пошанування" в теологiї величезна вiдмiннiсть;

- додання до слова "божества" прикладки "демони" цiлком завершує процес пiдробки, виставляючи вiрування праукраїнцiв у досить непривабливому свiтлi (δάίμονίά - з грецької перекладається як "божественна, надприродна сила, божество, дух; у Новому Заповiтi - злий дух, бiс" [190,с.282].

Така фальсифiкацiя, очевидно, потрiбна була для пiдсилення концепцiї працi "Дохристиянськi вiрування українського народу", що нiбито серед наших пращурiв панував полiтеїзм, а не монотеїзм, i лише завдяки християнству наш народ навернувся до останнього.

Але заради справедливостi варто зауважити, що в iншому творi I.Огiєнка чiтко прослiдковується абсолютно протилежний наведеному концептуальний пiдхiд, який, завдяки останнiм вiдкриттям науки, зокрема й "Велесової книги", вкотре вказує на всесвiтнього масштабу значущiсть науково-теологiчного доробку українського подвижника. "Ми дуже мало знаємо про стару українську вiру, - наголошував вiн у книзi "Українська церква", - ту вiру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Вiру цю наше духовенство пiзнiше погордливо назвало "язичеством", поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дiйшли в той час, скажiмо, поляни, нашi давнi предки (наприклад, обопiльнi їхнi вiдносини, шанування гостей, спосiб оженiння i т.п.), треба сказати, що стара українська вiра не була вже такою "язичеською", як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальнiше стару українську вiру в її цiлiсностi. Причиною цього було те, що прямих джерел для вивчення давньої української вiри маємо дуже мало - це декiлька чужоземних звiсток, наприклад, грецьких з VI вiку по Христi починаючи (найдавнiша - звiстка грецького iсторика VI в. Прокопiя), та принагiднi згадки деяких власних пам'яток. Але зате для вивчення старої української вiри маємо бездонне й надзвичайно цiнне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогоднi: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релiгiйного цей побут вивчений дуже мало.

Предки нашi в дохристиянську добу стикалися з багатьма рiзними вiрами, які помiтно вiдбилися на їх власнiй вiрi; це були: християнство, iудаїзм, iслам та iн. Певне, дякуючи цим впливам, уже нашi предки дiйшли до розумiння одного Бога; а що це справдi так, про це виразно свiдчить згаданий вище грецький iсторик VI вiку по Христi Прокопiй, який пише про наших предкiв, що вони "визнають владикою всiх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корiв або iншу жертву".

Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждьбога. Вiра наших предкiв надзвичайно близько стикалася з навколишньою природою, була до неї мiцно пристосована й вiд неї залежала; вiра ця вiдлилася в цiкавий релiгiйний догматичний календар: свята святкувалися залежно вiд стану природи та вiд польової чи iншої роботи. Пiзнiше християнство, що було заведене в нас, мало змiнило цей календар - християнство надало йому тiльки нових рис та назв, а сам релiгiйний круг, зв'язаний з природою та взагалi з оточенням, залишився незмiненим аж до нашого часу. Тисячу рокiв християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української вiри як проти "язичества", дещо з нього справдi викорiнило, але значна частина старої вiри так i лишилася, перебравшись тiльки в християнськi шати.

Але нова вiра - християнство - вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європi. Християнство не ширилось саме - воно йшло в парi з культурою грецькою i римською; прийняти християнство тодi означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива - до неї горнулися рiзнi народи, як метелики на огонь..." [116,с.31-33].

По-четверте, наведений попереднiй приклад став частковим проявом загальної полiтики багатьох представників християнської релiгiї, нерiдко пiдтримуваної державними iнститутами, спрямованої на усiляке очорнення свого попередника - так званого язичництва. Не можна не погодитися, у зв'язку з цим, iз думкою Сергія Лiсного щодо нашої малообiзнаностi у питаннях власної історіософії. "Причина зрозумiла, - без кон'юнктурної запопадливостi пише вчений, - хоча говорити про неї i не зовсiм приємно - тиск християнської церкви. Православна церква столiттями намагалася замовчувати суть та значення руського язичництва. Понад те, вона замовчувала й те, що боротьба, мiж язичницькою i християнською релiгiями не була настiльки короткотривалою та непереможною, як це видається. Багато що з язичницьких обрядiв виявилось нездоланним. Православна церква, щоби перемогти, повинна була багато дечого прийняти, одягти у свої форми, а отже, пiти на компромiс.

Говорити про язичництво, навiть просто згадувати про нього вважалося грiхом, а тим часом в оригiнальнiй релiгiї древнiх русiв не було нiчого такого, чого ми могли би соромитись. Iз часу панування на Русi християнства минуло майже 1000 рокiв. Тому пора вже поглянути на наше язичництво тверезим поглядом i вiддати йому належне. Про яке-небудь суперництво з християнством тепер не може бути й мови" [210,с.240].

"Просто дивно, що теолог називає такi факти, - здивується опонент, - факти, якi вiн мав би всiляко замовчувати та спростовувати".

Повторимо, що св. апостол Iоан наголошує: "Усяка неправда – то грiх!" I, мабуть, тут краще не скажеш, анiж сказав Олександр Домбровський: "Iсторiя - це вчителька життя, вона криє в собi великi скарби досвiду; але й життя є вчителем iсторiї. Людина живе, на її очах вiдбуваються змiни державних устроїв, полiтичних та iсторичних явищ взагалi, коли шляхом поступового розвитку, коли нагально. I те все спричиняється до пiзнання iсторiї не лише в теорiї, а й на практицi. Провiдною зiркою у тих дослiдах мусить бути iсторична правда. Чи добре, чи зле - все повинен вiдкрити дослiдник. Коли добре, то на славу, коли зле, то щоби пiзнати, де причина того зла, i щоби на майбутнє те оминути, бо правда все вийде нагору. Ми також не повиннi її боятися, бо ж вона є за нами! I мимоволi пригадуються нам безсмертнi слова, написанi у Великiй Книзi, що принесла добру вiстку: "Пiзнаєте правду, а правда визволить вас!" [47,с.28].

До цих надто актуальних слiв Христа варто додати, що Iсус також надав повелiння Своїм учням: "Iдiть, i навчiть всi народи, христячи їх в Iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа, навчаючи їх зберiгати все те, що Я вам заповiв!" (Мт.28:19-20). Божий Син рекомендував проповiдувати та поширювати Євангелiю з допомогою навчання, науки, а не антигуманних насильства i неправди. У Новому Заповiтi Ви нiде не знайдете мiсця, яке б виправдовувало будь-якi насильницькi дiї, особливо, якщо це стосується розповсюдження Христової науки. Справжня щира вiра, усвiдомлений християнський свiтогляд можуть бути прийнятi лише добровiльно. Це аксiома iстинного християнства. I прикро, що її не завжди визнають. "Iстина нiскiльки не страждає вiд того, що її не визнають", - справедливо зауважив Ф.Шiллер [174], але страждають люди, страждає справа поширення Євангелiї, до якої інколи насторожено ставляться освiченi спiввiтчизники саме через не зовсім християнську поведінку деяких проповiдникiв, через їх безапеляцiйну самовпевненiсть у питаннi монополiї на iстину.

<< | >>
Источник: Кухарський В.М.. Українці, чи богообрані ми? або Місія Руси-України - нащадків Святої Трійці. 2008

Еще по теме 5.1. Обережно - фальсифікація:

  1. 5. Контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства
  2. ПЕРЕДМОВА
  3. 5.3. Думки істориків, культурологів та народознавців
  4. Павликов С. Н., Убанкин Е. И., Левашов Ю.А.. Общая теория связи. [Текст]: учеб. пособие для вузов – Владивосток: ВГУЭС,2016. – 288 с., 2016
  5. Уткина Светлана Александровна. Английский язык в профессиональной сфере Рабочая программа дисциплины Владивосток Издательство ВГУЭС 2016, 2016
  6. Лаптев С.А.. АДМИНИСТРАТИВНОЕ ПРАВО. Рабочая программа учебной дисциплины Владивосток. Издательство ВГУЭС - 2016, 2016
  7. Уткина Светлана Александровна. Английский язык в профессиональной сфере Рабочая программа дисциплины Владивосток Издательство ВГУЭС 2016, 2016
  8. Иваненко Н.В.и др.. МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПО ВЫПОЛНЕНИЮ и защите ВЫПУСКНОЙ КВАЛИФИКАЦИОННОЙ РАБОТЫ МАГИСТРАНТОВ по направлению подготовки 05.04.06 Экология и природопользование. Владивосток 2016, 2016
  9. Астафурова И.С.. СТАТИСТИКА ПРЕДПРИЯТИЯ. Учебно-практическое пособие. Владивосток 2016, 2016
  10. Т.А. Зайцева, Н.П. Милова, Т.А. Кравцова. Основы цветоведения. Учебное пособие. Владивосток, Издательство ВГУЭС - 2015, 2015