<<
>>

Теологічно-теоретичний аспект

Варто наголосити: Святе Письмо величає епітетом "великий" лише три етноси - іудеїв (1 М. 12:2), арабів (1 М. 21:18) та скіфів (Єр. 6:22; 50:41)! І саме це, на нашу думку, надає лише до них застосовувати виняткове й надто відповідальне право на богообраність.

Але богообраність — не барський привілей, що надається на довічне успадкування, як дехто помилково вважає. Це святе покликання виборюється й відстоюється скрупульозною кожноденною титанічною працею, пов'язаною з дотриманням 10-ти Божих заповідей як кожною особистістю зокрема, так і всім народом загалом. І лише побожність усього загалу того чи іншого народу на досить тривалому відтинку історії може слугувати необхідною передумовою права на богообраність, яке надається винятково самими Небесами. Надається або ж — віднімається...

Твердження про те, що Біблія визнає великими лише три етноси - іудеїв, арабів та скіфів, є найбільш точним із ретроспективного погляду на всю світову історію. Але ж час іде, усе змінюється, і кожному із названих етносів свою велич необхідно постійно підтверджувати кожноденними добрими справами, бо "по їхніх плодах ви пізнаєте їх".

І якщо зі скіфами — теперішніми, у першу чергу, українцями й іншими слов'янськими народами, а також з арабами проблем великих не виникає, то іудеї… Іудеї за свої, так би мовити, "плоди" щонайменше двох останніх тисячоліть заслуговують особливо прискіпливої уваги задля того, щоб зробити необхідні серйозні висновки та вжити щодо них адекватні заходи. І чим швидше, тим краще як для українців зокрема, так і для всієї світової спільноти загалом...

На підставі грунтовних дванадцятирічних досліджень з повною відповідальністю перед Богом, українським народом і власною совістю маємо усі підстави зробити серйозний висновок: українці є також богообраний народ, як свого часу були й іудеї.

Поділяючи думку про те, що в основі історичної еволюції лежить взаємодія чоловічого та жіночого начал, наголосимо: українці-слов’яни-скіфи-орії (арії), а також араби, як колись (до 30-х рр. н. е.) і загалом іудеї, втілюють собою чоловіче начало всесвітньої історії. У цьому їхня спільна місія. Українців-слов’ян та арабів, як колись іудеїв, можна порівняти із космонавтом та його обов'язковим дублером, або - із марафонцями-естафетниками, котрі по черзі передають один другому естафету спільної загальної місії в духовній історії людства - місії його облагородження через виконання 10-ти Божих заповідей...

У цьому фундаментальному історіософсько-культурологічному питанні богообраності народів малоефективними видаються будь-які дискусії з істориками саме юдо-комуно-атеїстичного штибу.

Найпершим і найголовнішим нашим аргументом є слова як Самого Господа, так і Його апостолів та пророків, закарбовані навіки на скрижалях Святого Письма!

1. Справді, у старозаповітні часи - приблизно за 1500 рр. до н. е. (до Р. X.) Творець через Мойсея на Сінайській горі укладав з іудеями заповіт, першочерговою умовою якого була необхідність дотримання 10-ти Божих заповідей: " ... коли справді послухаєте Мого голосу, і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів..." (2 М. 19:5).

2. Але юдеї людські (хай навіть рабинські) заповіді Талмуду поставили вище від Божих заповідей, чим фактично розірвали заповіт з Творцем, про що неодноразово з жалем наголошували майже усі іудейські пророки, підкреслюючи, що богообраність іудеїв залишилася у минулому часі: "Ще вчора були ви народом Моїм, тепер же стаєте за ворога" (Мих. 2:8).

3. Більше того, у відповідності з відомою народною мудрістю "святе місце пустим не буває", Господь на місце відступників-юдеїв вирішив помістити інший народ чи народи зі сходу, про що найповніше описано у 3-ій книзі Ездри приблизно у 500 р. до н. е.: "Не хотів ти коритися, Іудо. Переселюся до інших народів і дам їм імя Моє, щоб дотримувалися законів Моїх.

Так як ви Мене залишили, то і Я залишу вас... Ви мов би не Мене залишили, а себе самих, - говорить Господь... - Так говорить Господь Вседержитель: будинок ваш — порожній... Заповідаю благодать людям прийдешнім, діти яких, не бачачи Мене очима плотськими, але духом віруючи тому, що Я сказав, торжествують з веселощами. Тому тепер дивися, брате, яка слава, - дивися на людей, що грядуть зі сходу, котрим Я дам у вожді Авраама, Ісаака і Якова..." (3 Езд. 1:24-40; 2:33-39; 5:28). Можливо, саме тому ця 3-я книга Ездри "випала" з канонічних книг Біблії, потрапивши до неканонічних, що аж ніяк не применшує її значущості.

4. На початку 30-х рр. н. е. Божий Син Ісус Христос як Бог від Імені Бога-Отця (Ів. 5:19-47; 10:22-39) за безбожні, беззаконні вчинки загалу юдейства, очевидно, протягом досить значного відтинку часу підтвердив вищезгадану волю Бога-Отця, записану у 3-ій книзі Ездри, і вже де-юре відібрав від юдеїв право надалі велично іменуватися богообраним народом! Ісус Христос щонайменше тричі чітко і беззаперечно наголосив юдеям: "Камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! Тому кажу вам, що від вас Царство Боже відійметься, і дасться народові, що плоди його буде приносити. І хто впаде на цей камінь, - розіб'ється, а на кого він сам упаде — то розчавить його"; "Поправді кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! Кажу ж вам, що багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісааком та Яковом. Сини ж Царства - повкидані будуть до темряви зовнішньої - буде там плач і скрегіт зубів!"; "...Ось ваш дім залишається порожнім для вас!"(Мт. 8:10-12; 21:42-44; 23:33-39)... Можливо, саме за цей справедливий акт Божого Правосуддя, який зафіксували св. апостоли й євангелісти Матвій та Лука (Лк. 7:9; 13:34-35; Дії 13:46-48), юдеї-талмудисти найбільше ненавидять у думках та вчинках Божого Сина Ісуса Христа, хоча і намагаються це якомога менше показувати [196,с.83-90; 218,с.88].

5. І остаточно, як доконаний факт, розірвання заповіту Бога з юдеями як акт, що уже відбувся, констатував у 68 чи 69 році н. е. св. апостол Павло у Посланні власне до іудеїв, яке ще називається посланням "слова попередження" напередодні фатального для іудеїв 70 р. н. е.: "... не за заповітом, що його Я склав був з отцями їхніми дня, коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі єгипетської. А що вони не залишилися в Моїм заповіті, то Я їх покинув, - говорить Господь" (Євр. 8:9). У широкий науковий обіг ввів ці фундаментальні слова-вердикт нашого Творця Д. Дюк у книзі "Єврейське питання очима американця...", запитуючи, серед іншого: "Тепер зрозуміло, чому євреї не визнають Новий Заповіт, чому його заборонено цитувати у школах? Деякі організації, фінансовані урядом, навіть влаштували публічне спалення Нового Заповіту. Законом передбачено переслідування і запроторення до тюрми терміном на п'ять років християн, котрі мали спроби навернути євреїв на свою віру" [196,с.214]...

І як би негативно не ставилися тепер євреї до Нового Заповіту, але факт залишається фактом: у 70 р. н. е. - відразу наступного ж року після написання апостолом Павлом Послання до іудеїв здійснилося його пророцтво-попередження — римське військо Тита ущент зруйнувало Єрусалим і храм (вціліли лише три башти й частина західної стіни). А невдовзі після придушення повстання на чолі з Баркохбою місце, яке раніше займав храм, було зоране плугом як акт остаточного зруйнування! До речі, коли у 363 році, всупереч словам Ісуса Христа розпочалася відбудова іудейського храму, то ця спроба була припинена землетрусом та вогнем, який вийшов із землі! [215,с. 166].

6. Бог не лише розірвав укладений заповіт з юдеями через їхню невірність; юдеї не просто стали ворогами Творця, про що Він з сумом говорить через пророка Михея, що зауважувалося нами у п. 2 (Мих. 2:8); а назагал юдейський кагал став прокляттям для тих народів, які мали необережність з щирим серцем запросити їх проживати у свої країни, про що наголошує пророк Захарія близько 500 р.

до н. е.: "І станеться, як були ви прокляттям серед народів, доме Юдин та доме Ізраїлів..." (Зах. 8:13)! Як наголошує з цього приводу Ф. Бреньє "...гоніння, спровоковані юдеями, утвердили в Церкві з перших же віків учення, що юдеї, переставши бути народом Божим, стали народом диявола. Ми знаходимо відображення цього вчення у Дидаскаліях або католицьких настановах ХІІ-ти апостолів та учнів Господніх, складених з приводу Єрусалимського собору" [186,с.45]! І це останнє є, власне, найнебезпечнішим із перерахованих шести пунктів. Це, на жаль, біблійна аксіома, а вже політикам, науковцям та усім іншим представникам суспільства планети Земля вирішувати: який оптимальний вихід знаходити задля врятування своїх народів від асиміляції та й, без перебільшення, - від повного винищення (що, на жаль, стосується насамперед як українців, так і всіх інших слов'ян), враховуючи усе викладене в цих 6-ти пунктах, особливо - у шостому, та й багаточисленні уроки історії...

7. І хоча Ісус Христос не назвав конкретно той народ, котрому передасться Боже Царство, навіть де-юре відібране в юдеїв у середині 30-их рр. н. е. (Мт. 21:42-44), але зробив це у дещо прихованій формі апостол Павло через систему протиставлень [1) "негатив" - 2) "позитив"] у 9-11 віршах 3-го розділу Послання до колосян, написаного приблизно у 62 р. н. е. Не випадково також, що апостол Павло спочатку у Посланні до колосян у 62 р. н. е. натякнув на новий богообраний народ - скіфів, а потім у 68-69 рр. у Посланні до іудеїв оповістив цілий світ, до того ж – словами самого Творця, що Господь розірвав Свій старий заповіт з юдеями, покинувши їх! (Євр.8:9).

Факт богообраності іудеїв, отриманої ними у Старому Завіті, розтиражований ними ж аж занадто, але чомусь так само глобально і тотально замовчується ще важливіший факт для усіх інших народів Землі, насамперед - християнських (окрім, звичайно, євреїв) із Нового Заповіту, що сам Божий Син Ісус Христос як Бог за безбожні вчинки загалу юдейства підтвердив намір-попередження Бога-Отця [3 Езд.

1:24-40; 2:33-39; 5:28) і вже де-юре відібрав від юдеїв право надалі бути й велично іменуватися богообраним народом (Мт.21:42-44; 8:10-12; 23:33-38), а остаточно як доконаний факт розірвання заповіту Бога з юдеями як акт, що уже відбувся, констатував у 68 чи 69 році н.е. св. апостол Павло у Посланні власне до іудеїв (Євр.8:9), не кажучи вже про те, що юдейство назагал стало прокляттям для тих народів, котрі мали необережність гостинно дозволити їм проживати у своїх краях (Зах.8:13)!.. І хоча Христос не назвав конкретно той народ, котрому передасться Боже Царство (зрозуміло - у найвищому розумінні - християнську Церкву - Христову Невісту!), відібране, як і благословення Боже, від юдеїв у середині 30-их рр., але зробив це буквально у дещо прихованій формі той же апостол Павло через систему протиставлень "негатив - позитив" (збережену цілковито тільки в перекладі П.Куліша) у 9-11 віршах 3-го розділу Послання до колосян у 60 чи 62 році, назвавши конкретно скіфів!

Свою богообраність чи богоносність (цей вельми влучний синонім увели у науковий обіг Й.Тереля та Г.Щокін, оскільки термін "богообраність" настільки вже дискредитований юдо-масонами, що багатьма вже й може не сприйматися адекватно) арії-скіфи-слов’яни-українці протягом всієї історії підтверджують своїм відносно побожним життям, на що наголошували близькі та далекі їхні сусіди, і про що йдеться у нашому дослідженні. Ця надзвичайна побожність відображалася насамперед у двох найбільших заповідях любові для всіх часів і народів - любові до свого єдиного Триіпостасного Творця, незалежно від багаточисленних імен, котрими Його величали, і любові до своїх ближніх, що базувалася на принципах, які цілковито відповідали 10-и Божим заповідям. Про богоносну віру праукраїнців у єдиного Триіпостасного Творця чи не найкраще наголосив Олексій Братко-Кутинський: "Культ Святої Космічної Трійці "Бога у трьох Лицях" панував у наших прапращурів - причорноморських аріїв, наших пращурів - скитів, наших прадідів - росів-русинів, котрі, не відмовляючись від Трійці арійської, прийняли близьке за змістом вчення Христа і християнську Трійцю" [18,с. 23].

Цю спасенну, об’єднавчу, миротворчу істину про те, що християнство та дохристиянська монотеїстична віра праукраїнців, надзвичайно близька за змістом до християнства (як, за великим рахунком - християнство та мусульманство), більше мають того, що їх об’єднує, а не того, що їх роз’єднує, усвідомили справжні християни (а не ті, які лише називають себе християнами, і яких, на жаль, ніколи не бракувало у християнських Церквах) - церковні письменники ще ХІ-ХІІІ ст. Досліджуючи стародавню віру слов’ян з її найвищим і єдиним Богом Родом, замінену згодом ерою Сварога з його сином Дажбогом, Б.Рибаков та Г.Щокін зауважують, що ще "...церковні письменники ХІ-ХІІІ ст. прирівнювали Рода з Богом-Отцем Саваофом, Творцем усього світу"! [237,с.36].

Тому ми маємо достатньо підстав з усією величезною відповідальністю, говорячи про місію Руси-України, слідом за О.Братком-Кутинським, внести суттєве доповнення і стверджувати без гордості (що є гріхом), а з почуттям власної гідності таким чином: місія Руси-України є місією нащадків Святої Трійці чи Пресвятої Тройці і саме усвідомлення своєї богообраності чи богоносності насамперед допоможе українцям, слов’янам, арабам та усім іншим богоносним народам вистояти і у кінцевому підсумку навіть у теперішніх надскладних умовах невидимої Четвертої світової війни, не втрачаючи своєї гідності та не порушуючи 10-и Божих заповідей, все-таки остаточно перемогти сили світового зла, виплеканого псевдобогообраними юдо-масонами (чи "єговообраними").

Найкраще ж висновок про місію Руси-України - нащадків Святої Трійці, мабуть, підсумує вірш Наталії Земної (Зубицької), який мелодійно звучить у чудовій та відомій більшості пісні Анжели Вербицької "Трійця":

То наша доля триєдина –

Отця і Сина й Бога-Духа,

А з ними матір-Україна,

І світ, що пісню нашу слуха!..

<< | >>
Источник: Кухарський В.М.. Українці, чи богообрані ми? або Місія Руси-України - нащадків Святої Трійці. 2008

Еще по теме Теологічно-теоретичний аспект:

  1. Соціально-теоретичний аспект процесуального права України
  2. Тема 8. Региональные аспекты классической и современной теории международных отношений Н.В. Котляр[166] 1. Политический реализм и неореализм. Реализм трансграничных взаимодействий 2. Либерализм и неолиберализм. Коллективная безопасность: глобальный и региональный аспект 3.Социалистическая теория международных отношений. Мир-системные процессы в АТР
  3. Базовые онтологические аспекты
  4. § 3. Два аспекта ответственности
  5. Политика России в АТР в XXI веке: теоретические и практические аспекты. 1.3. Основные векторы современной тихоокеанской политики России. 1.1. Политика России в АТР в ХХ! веке: теоретические и практические аспекты
  6. Потенциал для интеграции: аспекты и планетарные взаимосвязи
  7. Тема 3. АСПЕКТЫ МЕХАНИЗМА ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ
  8. Аспекты души: дух, ум и воля
  9. З) Информационная безопасность. Технологический аспект.
  10. Этикет в семиотическом аспекте.
  11. § 4. Дискуссионные аспекты правопонимания