<<
>>

Держава і право франків

Держави, що утворилися на території Римської імперії, були дофеодальними. Вони характеризуються одночасним існуван­ням у них в тих або інших формах трьох укладів — первісного, рабовласницького і феодального.

Первісний уклад перебував у стані занепаду, але його значен­ня, особливо у початковий період дофеодального розвитку, все ще важливе. У деяких частинах дофеодальної держави продов­жували існувати родоплемінні відносини, що вже перебували у стані розпаду.

У дофеодальній державі продовжують існувати рабовласники і раби. Зародження феодальних відносин веде до виникнення класу феодалів і феодальне залежного населення. Проте ос­новна маса населення, особливо з початку існування дофео­дальної держави, складається з вільних. З розвитком феодаль­ного укладу рабовласники вливаються у клас феодалів. Стосов­но ж рабів і вільних селян, то вони переходять у ряди залежно­го населення.

У політичному ладі дофеодальної держави збереглися деякі риси родоплемінних союзів. Дофеодальна держава являла со­бою з'єднання ряду земель, що перебували на різних стадіях суспільно-економічного розвитку.

Глава дофеодальної держа­ви був переважно військовим вождем. Його адміністративні і судові повноваження були обмежені. Протягом тривалого часу у такій державі зберігається інститут виборної королівської вла­ди. Діяльність глави держави спрямовувалась радою, що скла­далася із представників родоплемінної знаті і найближчих дру­жинників. У дофеодальній державі існували у різних формах народні збори. Припинення їх діяльності здійснювалось, як правило, уже у феодальний період.

Феодалізм є суспільно-економічною формацією, що замінює рабовласницьку. Головною і домінуючою галуззю феодальної економіки є сільське господарство. Тому панівним класом у феодальному суспільстві є клас, який зосереджує у своїх руках право власності на землю — клас землевласників.

Визначаль­ними ознаками феодалізму є: панування натурального госпо­дарства, наділення безпосереднього виробника засобами ви­робництва взагалі і землею зокрема, особиста залежність селя­нина від землевласника.

Феодальному способові виробництва властиві низький стан техніки, незначний розподіл праці, слабкий розвиток обміну, а також поєднання сільськогосподарського виробництва з до­машнім ремеслом.

Феодальний порядок характеризується злиттям поняття влас­ності з верховною владою (суверенітетом): власник землі має всі або частину прав, сукупність яких складає суверенітет, який у даний час належить державі. Територія поділена на володін­ня, які називають по-різному (сеньйорії — у Франції, менор — в Англії). У кожному з них править свій сеньйор, лорд, якому підкоряється населення його володіння. На користь цього ж володільця (а не короля) населення відбуває різного роду по­винності. Основною формою повинностей є феодальна рента, яка складається із трьох видів: відробітної ренти (панщини), продуктової ренти (або натурального оброку) і грошової ренти (грошового оброку).

Феодальні власники (сеньйори, лорди) залежать не тільки вщ короля, але й один від одного. Така залежність наступає тому, що кожен землеволоділець одержував своє володіння від іншо­го, а тому залежав від останнього.

Отже, феодальний порядок характеризується ієрархічною структурою, яка зв'язувала панівний клас у єдине ціле, забез­печуючи йому можливість панування над селянами, до яких, з виникненням міст, приєднуються також дрібні ремісники.

Як і всякий суспільний лад, феодалізм пройшов у своєму роз­витку декілька етапів. В історії феодальної держави у Європі чергувались такі його головні форми: 1) ранньофеодальна мо­нархія, яка характеризується тим, що органами, які направля­ють діяльність феодального монарха, є феодальна курія і з'їзди феодалів; 2) станово-представницька монархія, за якої влада монарха обмежується станово-представницькою установою;

3) абсолютна монархія, тобто така форма останньої, за якої верховна влада повністю і неподільно (необмежене) належить феодальному монархові.

Зберігаючи свої загальні риси, феодалізм набував в окремих країнах Європи особливих рис залежно від місцевих умов його розвитку.

Не дивлячись на ієрархічну феодальну залежність усього на­селення, власне, у середньовіччі розвинулась свобода у повно­му розумінні цього слова.

Реальна свобода — це одночасно свобода і соціальна, і осо­биста. Особиста свобода — це свобода від суспільства, точніше. від держави і подібних їй примусових, громадських об'єднань. Проте свобода людини є відносною, адже не існує абсолютної свободи. Разом з тим, головним у свободі людини є свобода переконань — релігійних, моральних, наукових, політичних та їх політичного вираження у слові, друці, в організованій гро­мадській діяльності.

З іншого боку, ціла група свобод захищає особу від сваволі держави незалежно від питань совісті і думки: свобода від сва­вільного арешту і покарання, від образи, грабунку і насилля з боку органів влади — визначають зміст конституційних гарантій, за які точилася вікова боротьба з монархією. Ці свободи знай­шли своє вираження, наприклад, в НаЬеав Согрів АЮ (Англія). Це так звана свобода тіла, на відміну від свободи духу; конфлік­ти ж держави із світським суспільством точилися із-за проблем свободи тіла.

У феодальному суспільстві зародилася свобода тіла. Адже феодали не тільки пани, але й одночасно васали. Їх стосунки із сюзереном визначаються договором і звичаєм, а не волею мо­нарха. На своїй території вони самі здійснюють права монарха над своїми кріпаками і навіть вільним населенням. Їх особистість захищена від волі монарха, їх не можна ображати. Вони навіть мають право вести війну проти монарха. Під час коронації, наприклад, англійських королів, коли монарх надягає на свою голову корону, всі пери і переси, що присутні у Вестмінстер-ському абатстві, теж надягають свої корони. Вони теж можно­владці, спадкові князі Англії.

Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей, протя­гом століть поширилось на тисячі і мільйони, аж поки не стало невід'ємним правом кожного громадянина.

Тим-то у західних демократіях під час буржуазних революцій не стільки знищува­лось дворянство, скільки увесь народ успадковував його при­вілеї. Це рівність у благородстві, а не безправності, як це було на Сході. Селянин став називати свого сусіда 8іг і Моп Зіеиг, тобто мій пане, і в ставленні до себе вимагає форми велич­ності: Ви (Вони).

Це схематичне становлення свободи, що зародилася у серед­ньовіччі. Проте дійсність була набагато складнішою. Зауважи­мо, що у своєму зародженні правова свобода була свободою

для небагатьох. Та вона й не могла бути іншою, адже вона з'являється як привілей. З часом цей привілей поширюється на всіх.

Люди, що виховані на східних традиціях, що дихали віковим повітрям рабства, нізащо не погодяться із свободою для неба­гатьох, хоча й тимчасово. Вони бажають її для всіх або ж ні для кого. А тому й ніхто її не одержує. Саме тому на місці дво­рянської Росії опинилася комуністична імперія.

На межі античності і середньовіччя Європа пережила велике переселення народів. Зрушили з насиджених місць десятки “вар­варських” племен: гунни, германці, слов'яни, сармати та інші. Серед германських племен були і рипуарські та салічні фран­ки, колишні союзники (федерати) Риму.

Після падіння Римської імперії салічні франки на чолі з ко­ролем Хлодвігом (481—511 рр.) на початку VI ст. захопили майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Під кінець VIII ст. вони підкорили інші германські племена: аллеманів, тюрингів, саксів, баварів, захопили землі лангобардів в Італії. Завоювання Галлії та інших земель було для франків досить легкою справою тому, що вони не відбирали землю у місцевих власників, а тому останні їх і підтримували. Окрім цього, франки уклали союз з римською церквою, що завершився прийняттям Хлодвігом та його оточенням християнства.

Розширення території франків супроводжувалось об'єднан­ням франкських племен: Хлодвіг знищив інших франкських королів і став єдиним державним правителем.

Наступники Хлодвіга продовжували його політику розширення території.

Королівська влада продовжувала зміцнюватись, не дивлячись на те, що між наступниками Хлодвіга точилася міжу­собна боротьба. Королю належало право видання нових зако­нодавчих розпоряджень. Він — верховний суддя, збирав збройні сили, оголошував війну, укладав мир і керував військовими операціями.

Головним ресурсом королівської влади були до певного часу її земельні володіння. Поступово цей фонд зменшувався. Ко­ролі роздавали землі церкві, наділяли земельними наділами своїх наближених з тим, щоб вони могли відбувати королівську служ­бу. Роздачі землі мали назву бенефиціїв. Спочатку бенефиції надавались у постійне, і лише пізніше у тимчасове володіння — з умовою відбування служби. Роздачі сприяли посиленню великого землеволодіння, яке досить часто одержувало різно­манітні пільги (імунітети). Одночасно відбувався процес по­ступового встановлення залежності вільного населення.

Зростання великого землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання. Землевласницька знать починає займати панівне становище як у центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті король, по суті, не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з середини VII ст. зна­чення королівської влади зменшується: наступає період так зва­них “ледачих королів”. Представники роду Арнульфінгів заво­лоділи найважливішою посадою франкського королівства — палатного мера, або майордома, і фактично почали садити пев­них осіб на королівський трон.

Війни з арабами, які вторглись у першій половині VII ст. у Галлію, показали перевагу кінноти над піхотним ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спо­рядження вершника коштувало дуже багато — 45 соладів (биків), і воїн мав сам його купувати.

З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї соціаль­ної бази, майордом Карл Мартел передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, в свою чергу, мали роздати ці землі у вигляді бенефиціїв як мож­на більшій кількості осіб з умовою, щоб вони відбували військову кінну службу.

Завдяки цим заходам напад арабів було відбито (битва при Пуатьє у 732 р.). Усе це у сукупності зміцнило владу майордомів. У подальшому син Карла Мартела, Піпин Корот­кий, скориставшись підтримкою римської церкви, здійснив у 751 р. державний переворот і проголосив себе королем.

Королівство франків досягло розквіту за наступника Піпина Короткого Карла Великого (768—814 рр.). Він ставив за мету утворення єдиної держави шляхом злиття германських племен з романськими на базі християнства. Він розширив територію франкської держави, завоювавши нові землі, і, опинившись на чолі величезної держави, спробував за допомогою церкви відно­вити Римську імперію. У 800 р. він був коронований папою у Римі короною імператора. Проте імперія Карла Великого вия­вилась недовговічною, вона розпалась майже відразу після його смерті. Причина цього у глибоких внутрішніх процесах, що були викликані подальшим розвитком феодальних відносин. Після тривалих війн і інтриг три брати, внуки Карла Великого, зібравшись у 843 р. у Вердені, підписали трактат про розподіл імперії на три самостійні частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовику Німецькому, західна — Карлу Ли­сому, середньофранкське королівство північної Лотарингії, а також північна Італія — Лотарю. Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав:

Франції, Німеччини, Італії.

Більшість дослідників вважають, що франки у період завою­вання ними Галлії (V ст.) жили у сільських громадах (марках), які складалися із вільних людей, що спільно володіли землею та угіддями. Процес феодалізації призводив до появи великої земельної власності, володільці якої розорялись із-за воєн, ве­ликих податей та інших повинностей.

Зростання великої земельної власності проходило під вигля­дом прекарія (прекарій — одержання чогось із милості). Суть такої угоди полягала в тому, що невеликий земельний власник поступався своїм земельним наділом великому землеволоділь-цю, а останній повертав йому цю землю уже не у вигляді влас­ності, а володіння. Таким способом селянин набував собі за­хисника як від свавілля державної влади, так і від свавілля інших феодалів.

Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження нею договорами і заповітами, і володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

У державному устрої франкського королівства в епоху Ме-ровінгів публічно-правові і приватно-правові елементи ще не розрізнялись. Королівська влада була спадковою. Королі диви­лися на територію королівства (і доходи з нього), як на свою приватну власність, що розподілялася після їх смерті між спад­коємцями.

Центром управління був королівський двір, до складу якого входили королівські слуги і наближені короля. Із королівсько­го середовища поступово висувається один, який займає пер­ше місце. Це був майордом — головний управляючий коро­лівськими маєтностями, а потім і глава королівської адмініст­рації.

У місцевій адміністрації римський адміністративний поділ був замінений поділом на округи. На чолі округів стояли графи, декількох округів — герцоги. Спочатку король мав право при­значити графа з представників будь-якого стану населення, але з початку VII ст. він змушений уже обирати їх із середовища місцевих землевласників. Графи призначали собі помічників (віконтів). Для судочинства у нижчій інстанції граф призначав

вікаріїв і сотників.

Ще за Карла Великого зберігались народні збори, але їх роль була незначною і була не чим іншим, як весняним оглядом

війська.

Джерелом права у державі франків були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). За­войоване населення Галлії жило за римським правом.

Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V ст.

Юридичні звичаї, що зафіксовані у Салічній правді, стосу­ються головним чином способу життя і побуту франкського села. Земля належить сільській громаді і поселитися прийшлій людині на цій землі було неможливо, якщо проти цього висту­пав навіть один член громади. Проте коли особа прожила рік, то її не можна було вже зігнати.

У подальшому право власності на землю стає особистим. Проте деякі пережитки минулого зберігались. Головним з них був поділ земель на родові і благонабуті. Перші не могли відчужуватись без згоди членів сім'ї, а благонабутими власник міг розпоряд­жатися на свій розсуд. Під кінець франкського періоду право власності на землю набуло двох форм: алода, яким можна було вільно розпоряджатися, і володіння з умовою несення служби і повинностей.

Зобов'язувальне право у франків було найменш розвиненим. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було до­тримуватись різного роду формул торжественного змісту, а в інших випадках, наприклад, при продажі землі — передати ку­сок дерну, при продажі лісу — гілку дерева, при продажі бу­динку — двері.

Стосовно благонабутої нерухомості, а також рухомих речей спадкоємцями померлого визнавались діти та родичі по низхідній. Коли ж вони відсутні, то успадкування відбувалося по трьох лініях. Першою лінією вважався померлий, його дру­жина та його діти. Другу лінію складали батько і мати помер­лого та їх низхідні. Третю лінію - дід і баба померлого та їх низхідні. Наявність найближчої лінії родичів виключала успад­кування рештою. Якщо родичів однієї лінії було декілька, то вони успадковували у рівних частинах.

З розвитком приватної власності у праві франків з'являється інститут так званої аффатомії, через який можна було внести зміни у законний порядок спадкування. Аффатомія полягала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось якій-небудь особі. Це була по­чаткова форма духовного заповіту. Аффатомія здійснювалась у присутності свідків. Через аффатомію діяли всупереч Салічній правді. Через неї було розширено спадкові права жінок.

Давні звичаї франків дозволяли одруження через укладення договору про купівлю дружини. Залишки цих звичаїв просте­жуються у Салічній правді у вигляді вранішнього дарування речей або грошей чоловіком дружині, яка, у свою чергу, мала принести посаг.

Влада батька не була широкою. Його опіка над синами закін­чувалась по досягненні ними 12-річного або 14-річного віку. Розлучення, які спочатку дозволялись, з 744 р. під впливом церкви були заборонені. Церква також вела боротьбу проти шлюбів між близькими родичами, проти викрадання жінок, проти позашлюбних зв'язків.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Так зокрема, коли злодій чинив опір, то по­терпілий мав право його вбити. Замість кривавої помсти було введено викуп (композиція). Розміри викупу детально регла­ментувала Салізда правда. Штрафи за вчинене вбивство були великими, якщо злочинець не може сплатити викуп за вчине­не ним вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Штраф за вбивство вільного франка становив 200 солідів, королівсько­го службовця — 600 солідів. За крадіжку майна злодій мав спла­чувати різні суми штрафів. Салічна правда деталізує розміри штрафів залежно від украденої речі.

Розгляд справи у суді збуджувався за заявою потерпілої сто­рони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і подати дока­зи своєї невинності. Таким доказом могли бути так звані співприсяжники, які могли підтвердити добру репутацію обви­нувачуваного. Доказом вини або невинності були ордалії — випробування розпеченим залізом, кип'ячою водою. Практикувався також судовий поєдинок, коли сторона, що брала гору у поєдинку, визнавалась такою, що виграла справу.

У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалось на зборах вільних людей округу (сотні). На збо­рах головував виборний сотник — тунгін. Рішення або вирок здійснювались виборними засідателями — рахімбургами.

З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із рахімбургами. Пізніше рахімбургів було замінено ска-бінами, які обиралися графом із середовища “кращих” людей округу. Вищою судовою інстанцією був король.

Судочинство здійснювала також і церква. Юрисдикція церк­ви поширювалась не лише на духовенство, але й на деякі кате­горії світських людей: вдів, сиріт, вільновідпущеників. Всі ці особи перебували під захистом церкви.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право франків:

  1. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  2. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  3. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  4. Держава і право Стародавнього Риму
  5. Держава і право Стародавнього Вавилону
  6. Держава і право Стародавнього Китаю
  7. Держава і право Стародавнього Вавилону
  8. Держава і право Стародавньої Індії
  9. Держава і право Стародавньої Греції
  10. ПРАВО TA ДЕРЖАВА
  11. Держава і право Росії XIX — початку XX ст.ст.
  12. Держава і право феодальної Німеччини