<<
>>

Держава і право Німеччини новітнього періоду

Поразка Німеччини у першій світовій війні 1914—1918 рр. загострила напружену політичну ситуацію в країні. Уже в січні 1918 р. у промислових центрах розпочалися страйки, в яких брало участь більше 800 тис.

чоловік. Страйкуючі вимагали хліба, миру, демілітаризації підприємств, демократизації державних установ і амністії політичним в'язням.

Під час страйку у деяких містах Німеччини виникали Ради робітничих депутатів. Страйкуючі не досягли поставленої мети.

Революція почалася 3 листопада 1918 р. збройним повстан­ням у Кілі моряків військово-морського флоту, які відмовили­ся виконати наказ командування вийти в море і розпочати бій з англійськими кораблями. Рада робітничих депутатів і Рада солдатських і матроських депутатів Кіля почали озброювати робітників, солдат і матросів.

Протягом декількох днів Ради виникли у Гамбурзі, Лейпцизі, Штутгарті, Ганновері, Мюнхені та деяких інших містах. Німець­кий імператор втік до Голландії і відрікся від престолу. За ним відреклись від престолу королі, князі і герцоги, що очолювали окремі німецькі держави.

У листопаді 1918 р. за постановою берлінської Ради робітни­чих і солдатських депутатів було створено центральний уряд Німецької республіки — Раду народних уповноважених. Очо­лив уряд соціал-демократ Еберт. До уряду ввійшли представ­ники й інших партій. Було запропоновано ввійти до складу уряду і представнику ультрареволюційної групи “Спартак” Карлу Лібкнехту, але своє членство в уряді він обумовив передачею усієї влади Радам і виключенням з уряду членів буржуазних партій. Його умови не були прийняті і він відмовився ввійти до складу уряду.

З 16 по 21 грудня 1918 р. проходив перший з'їзд Рад Німеч­чини. Більшість делегатів було від Соціал-демократичної партії (288 із 490), від групи “Спартак” — 10 делегатів.

З'їзд відхилив пропозицію спартаківців про оголошення Німеччини соціалістичною республікою і про радянську систе­му організації влади як основи майбутньої конституції Німеч­чини.

З'їзд прийняв рішення про скликання Національних ус­тановчих зборів. Було створено Центральну раду, яка мала фуякції парламентського контролю над урядом.

Спартаківці не примирилися з поразкою на з'їзді -і орґанізу-вали в Берліні повстання, яке було жорстоко придушене. Було вбито вождів групи “Спартак” Карла Лібкнехта і Розу Люксем­бург. Протягом березня-квітня 1919 р. були придушені повстання і в інших регіонах Німеччини.

На початку лютого 1919 р. у Веймарі розпочали роботу Уста­новчі збори. Керівництво Рад заявило Установчим зборам про їх самоліквідацію. Установчі збори розробили конституцію, яка дістала назву Веймарської. Ця конституція проголошувала Німеччину демократичною республікою, визнала рівність усіх громадян перед законом, ввела загальне, рівне і пряме виборче право, ввела пропорційну систему виборів, проголосила свобо­ду слова, друку, мітингів і демонстрацій, недоторканість особи, таємницю листування.

Органом загальноімперського законодавства був рейхстаг. Депутати рейхстагу не були відповідальними перед виборцями, вони підкорялись власній совісті.

До виключного законодавства імперії були віднесені зовнішні зносини, колоніальні справи, питання громадянства, свободи пересування, імміграції, видачі злочинців, організація оборо­ни, монетні справи, митні справи, пошта, телеграф і телефон.

Органом представництва німецьких земель у загальноімпер-ському законодавстві і управлінні був рейхстаг, в якому кожна земля мала, як мінімум, один голос, більші землі — по одному голосу на кожні 700 тис. жителів. Представниками земель у рейхсраті були члени їх урядів. Законопроекти вносилися до рейхстагу за ініціативою рейхсрату або імперським урядом за згодою рейхсрату.

Рейхсрат мав важливе право опротестування законів, прий­нятих рейхстагом. Якщо рейхстаг наполягав на своєму рішенні, то вирішував президент: він або приєднувався до рейхсрату, або ставив спірне питання на референдум. Проте й рейхстаг двома третинами голосів міг вимагати референдуму, і тоді пре­зидент або ж публікував закон в редакції рейхстагу, або ж пере­давав його на референдум.

Глава держави — президент обирався виборцями на сім років (із осіб, що досягли 35-річного віку). Він представляв Німеччи­ну у міжнародних зносинах, укладав від імені республіки дого­вори з іноземними державами, командував збройними силами, користувався правом помилування, призначав і зміщував чи- мовників і офіцерів; йому було надане право дострокового роз­пуску рейхстагу. З свого боку рейхстаг двома третинами го­лосів міг вимагати референдуму і поставити на ньому питання про зміщення президента.

Випадки розпуску президентом рейхстагу у Німеччині були, але випадків зміщення президента за пропозицією рейхстагу не було.

Стаття 48 Конституції надавала президентові право вживати заходів, аж до використання збройної сили, якщо серйозно порушується громадська безпека або загрожує небезпека тако­го порушення. Ця стаття надавала президентові право призу­пинять повністю або частково такі права і свободи, як недо­торканість особи, житла, таємниця листування, свобода слова, зборів, спілок. Конституція обумовлювала, що про всі такі за­ходи президент має негайно інформувати рейхстаг, який може відмінити ці заходи.

Веймарська Конституція надавала значні права землям, які входили до складу імперії. Стаття 12 Конституції встановлюва­ла, що землі зберігають законодавчу владу до тих пір і в тій мірі, поки імперія не користується своїми законодавчими пра­вами.

Економічне становище у Німеччині після першої світової війни було надзвичайно складним. З війни повернулися сотні тисяч офіцерів і солдат, які не могли знайти роботу, величезна кількість ремісників і торгівців розорялася, а робітники і служ­бовці втрачали роботу.

Принизливі умови Версальського миру (повернення Франції Ельзасу і Лотарингії, до Польщі відійшла частина Прусії, Сілезії і Померанії, до Литви — Мемель. Німеччина мала виплатити контрибуцію на суму в 132 млрд. марок, їй було заборонено мати армію чисельністю більше 100 тис.) негативно відбивали­ся на національних почуттях німців. Тому багато хто з них всту­пав до воєнізованих або напіввоєнізованих організацій.

Одна із таких організацій виникла в Мюнхені, членом якої був Адольф Шікльгрубер, майбутній фюрер німецьких фашистів (Гітлер). Декілька таких організацій об'єдналися в Націонал-соціалістичну робітничу партію, яка почала очолювати імпер­ський рух, який номінальне був і соціалістичним, що ставив за мету побудову гармонічної народної держави на расовій ос­нові. В програмі партії зазначалося про необхідність повернен-

ня Німеччині відібраних у неї територій, населених німцями, а також колоній. Внутрішньополітичні вимоги передбачали на­ділення селян землею, боротьбу проти великих універмагів, кон­фіскацію військових прибутків, участь робітників в управлінні промисловістю й у прибутках, встановлення автаркії (поста­чання країни виключно продукцією німецького виробництва) й усунення таким способом конкуренції з боку імпортної про­дукції.

У 1923 р. Гітлер спільно з генералом Людендорфом здійснив спробу вчинити державний переворот, але він був невдалим. Гітлера було ув'язнено на декілька місяців і там він написав “Майн Кампф”, де обгрунтував ідеї расової зверхності німців (арійців) і претензії на їх світове панування. (У “Майн Кампф” Гітлер писав: “Є одне тільки священне людське право, воно ж і священний обов'язок: потурбуватися, щоб кров була чистою”;

“виділити із народу найбільш расово цінні елементи і потурбу­ватися про їх примноження”; хвора або з ненадійною спадко­вістю людина “має бути оголошена непридатною до паруван­ня. І це має бути здійснене на практиці” і т.ін.).

Поки Гітлер перебував у в'язниці, Грегор Штрасер локалізу­вав розпад фашистської партії, забороненої у зв'язку з путчем. На момент виходу Гітлера із в'язниці Штрасер був найвпливо-вішою фігурою у партії, до того ж він був ще й депутатом рейх­стагу.

Вийшовши із в'язниці, Гітлер змінив тактику політичної бо­ротьби за владу. Він вирішив досягти влади легальним шляхом:

“Ми проникнемо до рейхстагу і там розгорнемо боротьбу з ка­толицькими і марксистськими депутатами, — повчав Гітлер. — Звичайно, перестріляти противників швидше, ніж перемогти на виборах, зате гарантом нашої влади стане їх же конститу­ція”.

На виборах до рейхстагу у 1928 р. фашисти одержали близь­ко десяти мандатів.

У Німеччині існувало біля тридцяти політичних партій. Окрім фашистської партії існували комуністична, соціал-демократична, демократична, німецька народна партії, партія центру (христи­янські демократи) та інші партії.

Комуністична партія Німеччини виникла у грудні 1918 р. на базі групи “Спартак”. Головним своїм завданням партія мала встановлення радянської влади у формі диктатури пролетаріа­ту. Партія мала своїх депутатів у рейхстазі: у травні 1924 р. —

62, у грудні 1924 р. — 45, у травні 1928 р. — 54, у вересні 1930 р. — 77, у липні 1932 р. — 89 і у листопаді 1932 р. — 101. Компар­тія вела боротьбу проти соціал-демократів, розколола проф­спілки Німеччини, створивши революційну профопозицію.

Комуністи зі своїми ультрареволюційними лозунгами зали­шались в ізоляції і не мали значного впливу на широкі верстви населення.

Однією з наймогутніших партій Німеччини, яка виражала інтереси трудящих верств населення, була соціал-демократич-на партія Німеччини. Її представники посідали державні поса­ди: президента (Ебертдо 1925 р.), канцлера (Шейдеман, Бауер, Мюллер).

Партія центру (християнські демократи) представляла інте­реси різних верств віруючого населення. Маючи найбільшу фракцію у рейхстазі після соціал-демократів, партія центру брала участь в усіх урядах, а очолювали уряд у різні роки такі її пред­ставники, як Ференбар, Вірт, Маркс, Брюнінг.

Соціально-економічне становище населення Німеччини за­лишалося складним, загострювалися протиріччя у суспільстві. Німецький історик Рудольф Фірхаус звертав тоді увагу на “по-шарпаність одежі і старість домашніх речей, обдертість будинків. Куди не глянь, — писав він, — соціальні протиріччя, недовіра і взаємні звинувачення, корупція, загроза соціальної громадян­ської війни і страх перед нею”. Економічна криза, що почалася у 1929 р., загострила соціальні протиріччя.

Під час виборів до рейхстагу у вересні 1930 р. за фашистську партію було подано 6,4 млн голосів і вона одержала 107 ман­датів.

Комуністична партія Німеччини мала у рейхстазі 77 ман­датів (4,6 млн голосів). Проте жодна із партій не мала необхід­ної більшості у парламенті.

На початку 1932 р. проходили чергові вибори президента. У першому турі Гітлер одержав 11,5 млн голосів, кандидат вщ ко­муністичної партії Ернст Тельман — 3,7 млн. У другий тур вий­шли Гітлер і Гінденбург, які одержали відповідно 13418 тис. і 19400 тис. голосів. Президентом, таким чином, став Гінденбург. Вибори до рейхстагу також свідчили про успіх фашистської партії, вона одержала 230 депутатських мандатів. Але жодна із партій у рейхстазі не одержала абсолютної більшості. Канцлером було призначено фон Палена. Його кабінет був “президентським” і не користувався підтримкою більшості членів рейхстагу, а тому у листопаді 1932 р. знову проходили вибори до рейхстагу і кількість мандатів фашистської партії зменшилася до 196.

У радянській історіографії підкреслюється, що успіхи фашистів пов'язані з відмовою соціал-демократів виступити спільним фронтом з комуністами. Але комуністи пропонували соціал-демократам виступити не із спільною платформою чи спільни­ми списками кандидатів у депутати рейхстагу, вони пропону­вали організувати загальний страйк і тим досягти своєї мети;

соціал-демократи вважали такий заклик до страйку провока­цією, а єдиним методом боротьби, вважали вони, має бути ви­борчий бюлетень. Спільності дій комуністів і соціал-демократів не могло бути й через позицію Комінтерну, який скеровував діяльність комуністичних партій світу. Комінтерн тримав курс на боротьбу проти фашизму через пролетарську революцію і відкидав будь-які спільні дії з соціал-демократами, цими “опор­туністами” у світовому пролетарському русі. У зверненні до робітників і робітниць усіх країн світу з нагоди 50-тої річниці з дня смерті К.Маркса Комінтерн висунув лозунги боротьби “за пролетарську світову революцію, за диктатуру пролетаріату, про­ти фашизму, проти соціал-демократії, за перемогу марксизму, комунізму в усьому світі”. Як видно, керівництво Комінтерну мислило категоріями революційного штурму. Власне, так мис­лили і німецькі комуністи.

У грудні 1932 р. кабінет фон Палена змінив кабінет Шлейхе-ра, але і цей уряд не мав підтримки з боку більшості у рейх­стазі. Лунали вимоги призначити канцлером Птлера. Раніше на такі вимоги президент Пауль фон Бенкендорф унд Гінден­бург грубо, як старий солдат, жартував: “Хто він такий, цей Гітлер? Я зроблю його поштмейстером і нехай облизує марки із моїм зображенням”. Проте ЗО січня 1933 р. він все ж таки при­значив Гітлера канцлером.

У радянській історіографії стверджується, що Гітлера було призначено на посаду канцлера за вимогою великих промис­ловців і банкірів, а також рейхсверу (військового відомства). Насправді ж прохання про призначення Гітлера підписали ко­мерсанти, банкіри і промисловці середньої руки. А 336 дійсно “акул” капіталу готові були підписати прохання про призна­чення рейхсканцлером Палена. Але генералітет наполіг на кан­дидатурі Гітлера, стверджуючи, що призначення Папена спри­чинить громадянську війну в країні.

4 лютого 1933 р. Пнденбург і Гітлер, посилаючись на статтю 48 Веймарської Конституції, підписали постанову, яка відміняла свободу зборів, друку і встановлювала суворе покарання за її порушення. 28 лютого були прийняті постанови “Проти зради німецькому народові”, “Про захист народу і держави”, які при­зупиняли дію всіх статей Конституції про права і свободи гро­мадян. Ці постанови переслідували мету придушити “шкідливі для держави комуністичні насильницькі дії”.

В ніч на 28 лютого було влаштовано провокацію з підпалом будинку рейхстагу, в чому звинуватили комуністів. Розпочався терор, у результаті якого у в'язниці і концентраційні табори було кинуто сотні тисяч антифашистів. Було арештовано кому­ністичну фракцію рейхстагу, а також значну кількість соціал-демократичних депутатів та багато інших політиків, журналістів, всіх, хто виступав проти фашистів. Було заборонено випуск багатьох газет.

24 березня 1933 р. було видано закон “Про усунення біду­вань народу і держави”, яким встановлювалось, що імперські закони можуть прийматись імперським урядом і можуть відхо­дити від імперської конституції. Вони набирають чинності на наступний день після їх публікації за підписом рейхсканцлера без санкції президента і рейхстагу. Укладені договори з іно­земними державами теж не потребують схвалення парламен­ту. Для дієвості всіх законів потрібен лише підпис рейхсканц­лера. Отже, Гітлеру надавались виключні повноваження, а рейхстаг і формально, і фактично усувався від політичного життя країни.

У серпні 1934 р. помер президент Пнденбург. У той же день було видано закон про верховного главу німецької імперії. За цим законом посади рейхсканцлера і президента об'єднувались, і до Гітлера фактично і юридичне перейшли всі права прези­дента. Гітлеру було присвоєно звання глави держави довічно з правом призначати собі наступника. Він став фюрером (вож­дем) німецького народу.

Рейхстаг формально не було ліквідовано, але він збирався лише для того, щоб заслухати виступ Гітлера. За законом від З липня 1934 р. депутат рейхстагу втрачав свій мандат, якщо він не присягнув фашистській партії або був виключений з її рядів. Його наступника призначав голова націонал-соціалістичної фракції рейхстагу.

Вибори до рейхстагу вважались таємними, але під час голо­сування оголошувалось, що той, хто ховає від громадської дум­ки характер свого голосування, є ворогом народу. Кандидатів висувала тільки фашистська партія.

Фашисти під час свого перебування при владі тричі проводи­ли плебісцит-' з питання про вихід Німеччини із Ліги націй, з питання про визнання за Птлером узурпованих ним президент­ських повноважень і з питання про приєднання Австрії.

Прихід фашистів до влади ознаменувався повним знищен­ням автономії земель і встановленням суворої централізації у державному устрої. Закони про перебудову імперії (1934 р.) і про імперських намісників (1935 р.) ліквідували представницт­во земель (рейхсрат), перетворили землі в області і їх управлін­ня повністю підкорили імперському урядові. В області були призначені імперські намісники (штатгальтери) — постійні пред­ставники уряду. Вони мали великі повноваження аж до підго­товки і видання місцевих законів. Закон 1934 р. скасував гро­мадянство в німецьких землях і встановив імперське громадян­ство.

Монополія фашистської партії була оформлена у 1933 р. За­кон “Проти утворення нових партій” проголошував Націонал-соціалістичну робітничу партію єдиною політичною партією в країні, а участь у якихось інших політичних партіях каралась у кримінальному порядку. Закон “Про забезпечення єдності партії і держави” проголошував фашистську партію “носієм націо­нальної ідеї” і відповідно до цього встановив “єдність партії і держави”. Тим самим узаконювалась диктатура фашистської партії у Німеччині, її тоталітарне панування в країні.

Націонал-соціалістична робітнича партія набула суверенних прав. Наприклад, для членів партії існував особливий пар­тійний суд. До партії примикали деякі організації, що складали важливу частину фашистського державного механізму: штур­мові загони (СА), охоронні загони (СС), організація гітлерів­ської молоді (гітлерюгенд), спілка дівчат, спілка жінок, мото­ризований корпус і авіакорпус (люфтваффе).

Після приходу до влади фашистів було організовано трудо­вий фронт, який очолювали уповноважені фашистської партії. Вони підмінили фабрично-заводські комітети, що захищали інтереси робітників. На військових заводах праця була міліта­ризована. Цілим категоріям робітників (металістам і будівель-

никам) було заборонено переходити з одного підприємства на інше. Було введено загальну трудову повинність, яка поширю­валась і на жінок. Неодружені жінки віком від 16 до 35 років зобов'язані були протягом року відбувати трудову повинність. Без такого стажу їх не брали на роботу.

Відповідно до закону про спадкові двори селянин не мав права ділити своє господарство. Після смерті власника господарство переходило тільки одній дитині.

У 1937 р. були визнані неміцними 700 тис. ремісничих підприємств і вжито заходів, що спричинили закриття майсте­рень. На їх базі створювались міцні промислові підприємства, що випускали військову продукцію.

Деякі зарубіжні дослідники вважають, що причина приходу фашистів до влади криється у харизмі особи Гітлера, оратор­ському мистецтві Геббельса і ефективності фашистської про­паганди. Частково це так. Але не треба забувати, що тоталіта­ризм як політична система базується не тільки на харизмі вож­дя, а й на трьох конструкціях: 1) жорстко пірамідальне органі­зованій централізації суспільства, повністю підкореного волі правлячої партії з фюрером на вершині піраміди; 2) масовій оболванюваній пропаганді, базованій на соціально-расово-на-ціоналістичних ідеях; 3) тотальному і перманентному насиллі.

Тоталітаризм не передбачає ніякої опозиції — ні легальної, ні прихованої, не допускає ніякого інакомислення, ніяких відтінків у “коричневому” світосприйнятті. Більш того, він вимагає від громадян (і в цьому він відрізняється від рідної авторитарної моделі) не пасивної, а активної покори, тобто усвідомлення свого духовного рабства як вищої форми “демократії”. Досягти такого стану суспільства можна було лише шляхом устрашін-ня, яке закріплялося пропагандою. Історія фашистської Німеч­чини — це, перш за все, насилля над демократією, нахабне попрання всіх свобод, відкрите знущання над особою.

Як не парадоксально, але, власне, цей найважливіший ас­пект історії фашизму залишався не дослідженим у радянській історичній науці, його вивчення навіть штучно гальмувалося. Особливо це стосується історії фашистської партії і режиму, Ідеології і “культури” нацизму. Причина цього вірогідно криється у подібності політичних систем, що існували в СРСР і Німеч­чині, та в їх політиці. Така подібність проявлялась у чотириріч­ному плануванні розвитку економіки, монополії торгівлі, обмеженні підприємницької діяльності, зрощуванні партійного апарату з державним, принципі фюрерства згори донизу. І фа­шистський, і комуністичний тоталітаризм паразитував на соц­іалізмі, на притягальній силі цієї ідеї, на вірі у можливість створення суспільства соціальної гармонії. У цьому, ймовір­но, одна із причин антирелігійної спрямованості тоталітарно­го мислення.

Звичайно, керівництво фашистського і комуністичного ре­жимів враховувало специфіку своїх країн. Радянське керівницт­во, спираючись на марксистсько-ленінське вчення про усуспіль­нення засобів виробництва і про диктатуру пролетаріату як політичну систему соціалізму, створило централізовану ієрар­хічну систему владарювання, де по вертикалі згори донизу здійснювалось управління державою (генсек — перший секре­тар республіки — обкому — райкому).

Обґрунтовуючи свою концепцію “національного соціалізму”, Гітлер вступив у протиборство з комуністами і соціал-демокра­тами, які по-різному тлумачили марксистське розуміння соціа­лізму. Гітлер відкинув марксизм як “іудейське вчення”, але ра­зом з тим багато чого використав із досвіду і символіки робіт­ничого руху (червоний прапор із заміною червоної зірки на свастику, розробка системи соціального захисту, партійні органі­зації у сполученні з ієрархізованою системою вождів і т.ін.) Тлумачені таким чином ідеї соціалізму Гітлер з'єднав із расо­вою теорією зверхності німецької нації, що дало йому мож­ливість з'єднати воєдино утопічні чекання із націоналістични­ми настроями, що підігрівались несправедливими, з точки зору німців, умовами Версальського договору. Звідси ще один вис­новок: шовінізм є однією із могутніх опор тоталітаризму.

Керівництву КПРС, яке спиралося на інтернаціоналістський марксизм, за умов багатонаціональної державності було склад­ніше. Але й воно схитрилося створити свого роду шовіністичну опору, виставляючи російський народ як першого серед рівних, як старшого брата, проводячи відверту політику-антисемітизму і не допускаючи самобутності розвитку інших народів, навіть вдаючись до фізичного знищення, як це було по відношенню до українців.

У тоталітарних суспільствах “правила бал” не економіка, а ідеологія і політика, для них характерним є наявність особли­вого духовного стану суспільства, де ентузіазм і страх, міфологізм із претензією на науковість створюють особливу атмо­сферу колективної шизофренії.

Різниця між фашистським і комуністичним режимом поляга­ла у тому, що фашисти хотіли ощасливити німецький народ за рахунок інших народів, тоді як комуністи хотіли ощасливити народи усього світу за рахунок народів, що входили до складу СРСР.

Фашистський і комуністичний режими у 30-і роки почали, з одного боку, співробітничати, а з другого — вести між собою боротьбу. Напередодні другої світової війни між Німеччиною і Радянським Союзом існували тісні економічні зв'язки, було ук­ладено пакт Ріббентропа—Молотова про розподіл сфери впливів. Напередодні Великої Вітчизняної війни органи НКВД СРСР видали гітлерівцям 450 антифашистів, що втекли з Німеччини до СРСР.

Не ідеологічні протиріччя, а питання геополітики призвело до війни між фашистським і комуністичним режимами. У книзі Германа Раушнінга “Говорит Гитлер. Зверь из безднн” ( М., 1993 р.) зазначається, що Гітлер вважав, що між більшовиз­мом і фашизмом більше схожості, ніж різниці. “Я завжди брав до уваги цю обставину, — признавався Гітлер Г. Раушнінгу, — і віддав розпорядження, щоб колишніх комуністів без пере­шкоди приймали до нашої партії... Націонал-соціалізм — це те, чим міг стати марксизм, якби звільнився від свого абсурд­ного штучного зв'язку з демократичним устроєм”. І дійсно, “штучний зв'язок” — одна з непомітних ліній водорозділу між націонал-соціалізмом і соціалізмом марксистсько-ленінським. Інша — ставлення до приватної власності на засоби вироб­ництва.

Комуністи були категоричними ворогами приватної власності. Гітлер вважав, що спори про приватну власність не мають нія­кого відношення до соціалізму. У розмові з Г.Раушнінгом Гітлер заявив: “Зрозумійте, власність нічого не варта. Наш соціалізм сягає глибше... Навіщо нам соціалізувати банки і фабрики? Ми соціалізуємо людей... Навіщо мені розмінюватися на усі ці на-півзаходи (націоналізацію, експропріацію. — О.Ш.), коли у моїх руках дещо більш суттєве: сама людина! Нехай там якийсь пан Леман думає, що фабрика або банк належать особисто йому, тоді як насправді він сам з усіма своїми потрухами належить партії”. Якщо немає потреби соціалізувати господарську інфраструктуру, значить необов'язково кликати маси до класової боротьби і нацьковувати одні верстви населення на інші.

Не дивно, що фашистська Німеччина, розвиваючи економі­ку, піднімала життєвий рівень населення. У добу фашизму ря­довий німець жив краще, ніж рядова радянська людина. Після того, як стала підніматись економіка, німців охопив ентузіазм. Було ліквідовано безробіття, почалося широке будівництво доріг. житла, з'явився “Фольксваген”, доступний широким верствам населення. Виникла організація “Сила через радість”, яка, ма­ючи свої пароплави, організовувала круїзи навколо Європи, Тобто, фашисти не тільки пригнічували робітника, але й дума­ли про його дозвілля і соціальні проблеми.

До 1918 р. у Німеччині існували дільничні суди у складі од­ного судді або за участю шеффенів, земські (окружні) суди, вищі земські (обласні) суди та імперський (верховний) суд. У 1922 р. для захисту республіки було створено Державний три­бунал, у 1928 р. були створені надзвичайні суди, які розглядали справи про виступи проти держави. Вироки зазначених судів не підлягали оскарженню.

Після приходу до влади фашистів суд було централізовано. Керівництво і нагляд за діяльністю судів, призначення суддів стали компетенцією міністра юстиції, який здійснював ці функції через підпорядковані йому обласні відділи юстиції.

Виключні суди перетворюються у нормальні судові установи. Було створено так званий народний суд, який фактично замі­нив імперський Верховний суд. Цьому суду розпорядженням міністра юстиції могли бути передані будь-які справи. Проце­суальний порядок розгляду справ у зазначених судах у кожно­му конкретному випадку міг бути встановлений міністром юс­тиції. У кожній справі судді вирішували, чи допускати адво­катів чи ні, викликати свідків чи не викликати. Слідчі органи були по суті справи витіснені поліцією (гестапо), а тому досить часто здійснювалася позасудова розправа, вбивства, тортури, відправлення до концтаборів.

Поліція фашистської Німеччини була посилена вторгненням до неї штурмових і охоронних загонів. Разом з тим з відання загальної поліції було вилучено таємну поліцію. Керував усіма поліцейськими силами Гіммлер, під керівництвом якого пере­бувала уся система концентраційних таборів. Державна таємна поліція (гестапо) діяла на заводах і фабриках, в житлових будинках, вона створювала “п'яті колони” у тих країнах, де Німеч­чина була зацікавлена у встановленні профашистської політи­ки.

Вирішальну роль в управлінні Німеччиною з 1939 р. відігра­вала Рада імперської оборони на чолі з Гітлером. До неї входи­ло досить вузьке коло осіб.

У галузі цивільного права німецькі суди, спираючись на стат­тю 242 цивільного кодексу про те, що “договори повинні вико­нуватись за доброю совістю”, звільняли боржника від договір­них зобов'язань, змінювали договори у зв'язку із зміною гос­подарських потреб.

Законом від 1937 р. було встановлено, що акції акціонерного товариства розподіляються тільки між його засновниками. До складу управління акціонерного товариства поряд з членами, обраними на зборах акціонерів, могли входити і члени, делего­вані окремими акціонерами. Правління акціонерним товарист­вом не обиралось, а призначалось наглядовою радою. Члени правління і наглядової ради несли матеріальну відповідальність перед кредиторами акціонерного товариства і окремими акціо­нерами за спричинені збитки.

У 1933 р. було прийнято закон про спадковий селянський двір, відповідно до якого розмір земельних володінь не міг пе­ревищувати 125 га. Майно двору не могло відчужуватись або закладатись без судового на те рішення.

Законом від 1935 р. “Про захист німецької крові і честі” було заборонено шлюби між імперським підданим німецької крові і особою неарійського походження. Особи, що порушували да­ний закон, карались каторгою, а їх шлюб вважався недійсним. Заборонялися і позашлюбні статеві відносини між зазначени­ми особами. Ті, хто порушували цей закон, карались каторгою або ув'язненням. “Шлюб не можна брати, якщо від нього мож­на очікувати нащадків, що являють небезпеку для збереження у чистоті німецької крові”, — зазначалося у законі.

Фашистське законодавство визнавало недійсними шлюби, що були взяті особами різного соціального походження: між дво­рянином і селянкою, поміщиком і працівницею та ін. Діти, які народжувалися у такому шлюбі, визнавалися за позовом про­курора позашлюбними.

Поразка Німеччини у другій світовій війні привела до ліквідації фашистського режиму. Територія країни була окупована.

На Потсдамській конференції країни-переможниці виріши­ли, що “у період окупації Німеччина має розглядатись як єдине економічне ціле”. Стаття 1 угоди вказувала, що “верховна вла­да у Німеччині буде здійснюватись Головнокомандуючими збройних сил СРСР, США, Англії, Франції кожним у своїй зоні окупації, за інструкціями своїх відповідних урядів”.

Основні положення Потсдамських угод передбачали перебу­дову всього політичного життя Німеччини на демократичний лад, знищення назавжди німецького мілітаризму і фашизму, а також німецьких монополістичних об'єднань, негайну підго­товку до розроблення мирного договору.

Недоліком угод була відсутність чіткої вказівки, що централь­ний уряд у Німеччині має бути створено негайно.

З січня 1947 року почалося об'єднання англійської і амери­канської зон окупації Німеччини, а потім і французької. Ра­дянське керівництво проводило політику на відокремлення східної Німеччини від західної.

У радянській історіографії стверджується, що розкол Німеч­чини стався із-за невиконання західними державами Потсдам­ських угод. Але факти свідчать про інше.

1 квітня 1948 р. радянська сторона встановила контрольно-пропускні пункти (КПП) на всіх автострадах і залізничних лініях і припинила пропуск колишніх союзників до Західного Берлі­на. Західні країни змушені були створити “повітряний міст” для постачання своїх військ і жителів Західного Берліна (там проживало 2,2 млн чол. — 62% всього населення Берліна). Щоденно одна тисяча літаків доставляли необхідну продукцію для Західного Берліна.

На конференції у Лондоні в 1948 р. США, Англія і Франція вирішили надати західній зоні окупації самостійність у вирішенні внутрішніх питань, і що управління територією має базуватися на федеральній формі. У червні 1948 р. у західній частині Німеч­чини було проведено грошову реформу і введено “західну мар­ку”. У квітні 1949 р. міністри закордонних справ США, Англії і Франції заявили у Вашингтоні, що вони вирішили передати німецькій парламентській раді у М.Бонні текст окупаційного ста­туту, який визначає відносини між окупаційними владами США, Англії і Франції і місцевими органами самоуправління.

Представники західнонімецьких земель домовилися про роз­робку Основного закону, й у травні 1949 р. військові губернатори США, Англії і Франції затвердили його. У серпні 1949 р. було проведено вибори до парламенту, а у вересні сформовано перший уряд ФРН.

У східній зоні окупації Німеччини ще у вересні-жовтні 1946 р. були проведені вибори депутатів до земельних парламентів (ланд-тагів). У грудні 1947 р. у Берліні було скликано Народний кон­грес, який у березні 1948 р. створив Німецьку народну раду, якій було доручено розробити конституцію. Німецька народна рада 7 жовтня 1949 р. проголосила створення на території ра­дянської зони окупації нової держави — Німецької Демокра­тичної Республіки. Так було розколото територію Німеччини.

Необхідно зазначити, що у західній зоні окупації були в ос­новному виконані статті Потсдамських угод. Зокрема, там було проведено демілітаризацію і денацифікацію, чого не було зроб­лено у радянській зоні окупації.

У західній зоні окупації, наприклад, були створені суди по денацифікації, які розглянули справи більше 12 млн чол. стар­ших 18 років. У східній зоні окупації нацистів саджали на лаву підсудних тоді, коли необхідно було перехопити ініціативу у ФРН або ж необхідна була реакція на судові процеси над на­цистами на Заході.

З 1951 по 1989 рік, наприклад, у ФРН за конкретні злочини були засуджені 1257 колишніх нацистів, а в НДР за той же період — 734.

У 1952 р. статс-секретар міністерства державної безпеки (МДБ) НДР Еріх Мільке видав орієнтовку за номером 21, у якій реко­мендувалось “колишніх офіцерів і унтер-офіцерів, колишніх співробітників гестапо і офіцерів контррозвідки вважати як підходящих осіб для вербування”. Із керівних кіл колишнього гестапо у Лейпцизі, наприклад, було прийнято на роботу в МДБ вісім осіб. В одному із партійних звітів за 1954 р. стверджуєть­ся, що 25,8 відсотків членів Соціалістичної єдиної партії Німеч­чини (СЄПН) мали нацистське минуле. В окремих партійних організаціях СЄПН кількість колишніх нацистів перевищувала 85 відсотків.

У кінці 1989 р. сталося об'єднання Німеччини, і НДР пере­стала існувати.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право Німеччини новітнього періоду:

  1. Держава і право Англії новітнього періоду
  2. Держава і право СПІА новітнього періоду
  3. Держава і право Франції новітнього періоду
  4. Держава і право феодальної Німеччини
  5. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині. Об'єднання Німеччини
  6. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  7. Держава і право Стародавнього Риму
  8. ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНА
  9. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  10. Держава і право франків
  11. Держава і право Стародавнього Китаю
  12. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  13. Держава і право Стародавнього Вавилону
  14. Держава і право Стародавнього Вавилону
  15. Держава і право Стародавнього Єгипту