<<
>>

Держава і право Росії XIX — початку XX ст.ст.

На початку XIX ст. Росія була феодальною державою з мо­нархічною формою правління. Влада імператора (царя) була необмеженою. В руках царя зосереджувалася як законодавча, так і виконавча влада.

Не існувало і єдиної судової системи. Суди були становими, і судові функції виконували місцева ад­міністрація і поліція.

Розвиток капіталістичних відносин і криза феодально-кріпос­ницької системи господарювання викликали широке невдово­лення у населення країни, яке проявлялося, зокрема, у висту­пах селян проти поміщиків. Висловлювала незадоволення і прогресивна частина дворянства, що вилилося у виступах де­кабристів у 1825 р. Тому царизм урізав навіть деякі права дво­рянства. Так, наприклад, Микола І, боячись проникнення до Росії ідей французької революції, заборонив молодим дворя­нам виїзд за кордон. Генерал-губернатори одержали широкі права у нагляді за дворянами. Замість земського суду у повіті на чолі з виборним справником було створено поліцейське повітове управління.

Разом з тим право володіння землею разом із закріпаченими селянами було закріплено тільки за поміщиками.

Правда, з 1848 р. право володіння землею набули й інші стани населен­ня, за виключенням кріпосних селян. Усе царське законодав­ство було спрямоване на те, щоб законсервувати розвиток су­спільних та економічних відносин у Росії. Російський історик права Кізеветтер писав, що “кріпосне право є зло, але зачіпати його було б злом ще більшим”. Царизм не пішов по шляху видання нових актів, які б сприяли розвиткові нових суспіль­них і економічних відносин. Він вирішив привести у порядок розрізнені існуючі закони, які були видані, починаючи з 1649 р.

Комісія під керівництвом Сперанського спочатку склала Пов­не зібрання законів (1830 р.), яке складалося із 40 томів і шести томів додатків, а у 1835 р. було складено і введено в дію Звід діючих законів у 15 томах, який включав, головним чином, норми феодального права.

Перші десять томів Зводу законів включали норми цивільно­го права. В них вперше було дано поняття права власності, під яким розумілося право “виключно і незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися і розпоряджатись майном вічно

і потомственно”. Майно ділилося на рухоме і нерухоме. У свою чергу нерухоме майно ділилося на благопридбане і родове, яким особа могла вільно розпоряджатися. Правда, у деяких місце­востях заборонялося передавати благопридбане майно поля­кам і євреям.

Закон захищав не тільки право власності, але й право воло­діння. Володіння могло бути законним і незаконним, добросо­вісним і недобросовісним. Зобов'язання випливали із договорів, які укладалися у письмовій формі.

У сімейно-шлюбному праві простежується закріплення панів­ного становища чоловіка, який мав право особистої власності над дружиною. Тільки з дозволу чоловіка дружина могла одер­жати паспорт, влаштуватися на роботу.

Звід законів закріпив також існування інституту предводи-телів дворянства, чим підкреслив феодально-дворянський ха­рактер російського самодержавства.

Інститут предводителів дворянства виник відповідно до указу Катерини II в 1766 р. Він обирався на три роки і виконував функції внутрішньостанового і адміністративного управління. “Общее свойство всех дел, возлагаемьіх на предводителей, как на губернского, так й уездньіх, — зазначалось у законі, — єсть попечение о пользах дворянства й сохранение в сим сословии благоустройства й порядка”.

Вищий стан не мав загальноросійської організації і чіткої ієрархічної структури. Повітові дворянські органи не підпо­рядковувались губернським і могли самостійно зноситись з центральною владою. Такий стан речей повністю відповідав природі самодержавства, яке прагнуло роздробити усі гро­мадські групи, що до певного часу повністю влаштовувало дворянство.

Відповідно до Зводу законів інститут предводителів дворян­ства займався складанням об'єктів і розкладок земських по-винностей, поставок провіанту для армії; атестацією місцевих дворян, що поступили на державну службу; інформував владу про осіб, що поширювали “зловреднне слухи” і т.ін.

Предводи-тель дворян губернії міг зноситись з властями аж до імператора включно. Відповідно до ст. 119 Зводу законів предводитель міг, не скликаючи зборів, звернутися до міністерства внутрішніх справ з будь-якого питання. Тобто, губернські предводителі виступали і як інстанція, що контролює місцеву адміністрацію.

Губернський предводитель дворянства затверджувався імпера­тором за поданням міністерства внутрішніх справ.

Предводитель повітового дворянства затверджувався губер­натором. Він мав деяку виконавчу владу і міг залучати для цьо­го земську поліцію.

Напередодні 1917 р. інститут предводителів дворянства збері­гав подвійну природу, будучи одночасно і виборним органом дворянського самоврядування і фактично виконуючи функції урядової влади.

У 1846 р. було введено в дію “Уложення про покарання кри­мінальні і виправні”, в якому було дано визначення поняття злочину, види злочинів та види покарань. Під злочином розумі­лось протизаконне діяння і невиконання того, що законом пе­редбачено. Серед видів злочинів виділяються злочини проти держави (повстання, зрада, замах чи підготовка замаху на жит­тя або здоров'я царя), проти релігії (богохульство, святотат­ство, зманювання християн в іншу віру, порушення церковної служби), проти порядку управління (зловживання владою, не­виконання обов'язків, розголошення службової таємниці, каз­нокрадство і т.ін.), проти особи (вбивство батьків, родичів, пана, господаря, майстра, попа), проти сім'ї й моралі (обманний шлюб, багатошлюбність, подружня зрада, зґвалтування) і, на­решті, майнові злочини (знищення межових знаків, розбій, грабіж, крадіжка, пошкодження або знищення чужого майна).

Види покарань поділялися на кримінальні й виправні — смерт­на кара, каторга, заслання, вислання. Особи, що підлягали та­ким видам покарань, позбавлялися також усіх прав стану. Тих, кого відправляли на каторгу, заслання або вислання, піддавали ще й тілесним покаранням.

Вищою судовою інстанцією був сенат. У губерніях існували палати кримінального і цивільного суду.

Існували повітові суди у справах дворян і державних селян, міські магістрати і ратуші розглядали справи купців і міщан. Дворяни мали право виси­лати своїх кріпосних до Сибіру, а також тілесно карати їх.

Отже, як цивільне, так і кримінальне законодавство пере­слідувало за мету захистити інтереси панівного класу (дворян) і законсервувати феодально-кріпосницькі відносини в Росії.

Поразка Росії у Кримській війні (1853—1856 рр.) і загальне невдоволення населення змусили царизм піти у 1861 р. на ска­сування кріпосного права.

“Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності” стосувалося двох сторін селянського життя: особистої залеж­ності селян і поземельних відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідо­вана, але це не означає, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком громадянином. Він залишився “повінним” і поміщику, і уряду. Він був обмежений у пересу­ванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для нього існу­вали особливі паспортні правила, особливі судді (волосні), особ­ливі покарання (різки).

У користуванні селян Росії 50 губерній було 142 млн десятин землі, з них 113 млн (80%) перебувало у громадському і лише 29 млн у подвірному володінні.

Оскільки земля була різної якості, то кожен домогосподар одержував свій наділ роздрібненим на ряд полосок у різних місцях. Інколи одна десятина ділилась на 10 і більше частин. Відповідальність за справне надходження повинностей і по­датків окремих домогосподарів несла сільська громада, яка могла покарати винного різками. До цієї кари селянина міг засудити волосний суд, що обирався селянами. В той же час відпові­дальні особи, обрані як сільськими, так і волосними сходами, підкорялись, з одного боку, повітовій поліції, з другого боку, — губернським у селянських справах присутствіям. Сільські і во­лосні виборні власті були підкорені і предводителям дворян­ства, і мировим посередникам.

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а він вида­вався лише з дозволу сільського старости.

Паспорти були ко­роткострокові, і староста завжди міг повернути селянина до села. Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право “сснлать порочних общинников в Сибирь”.

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред'являти по­зов, займатись торгівлею і промислом, володіти рухомим і не­рухомим майном, брати шлюб без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над се­лянами, “представництво” їх інтересів у суді, право вотчинної поліції (їм були підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).

Найбільш послідовною із буржуазних реформ б0-х рр. була судова реформа.

Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства.

В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке не­рідко було покаранням на смерть.

Комітет при 2-ому відділі імператорської Канцелярії висло­вився за скасування жорстоких покарань і за збереження різок лише до збудування достатньої кількості в'язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. було заборонено шпіцрутени, “кош-ки” і частково “плети”. Для осіб, засланих до Сибіру на ка­торжні роботи і на поселення, “плети” зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний злочин.

Різка зберігалась також для солдат у дисциплінарних баталь­йонах, селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара скасовувалась, але для засланих на каторгу і поселення зберігалась.

Закон зберіг тілесне покарання не тільки за рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непокори, тому селян масово били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстан­ціях була різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як то: про тілесні пошкодження, протипо­жежні порушення і т.п. Мировому суду — справи, що не пере­вершували штраф більше 300 крб.

і арешт не більше 3-х місяців та ув'язнення до 1,5 року.

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розгля­дались без засідателів.

Докази: показ підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові докази.

Законом встановлювалися стадії кримінального процесу:

1) попереднє розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство;

2) передача до суду і вирішення судом питання про те, чи є досить доказів, щоб розпочати судочинство;

3) підготовка розпорядження про стан справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене;

4) розгляд справи в суді.

Були такі апеляційні інстанції:

— для мирових судів — з'їзд мирових суддів;

— земських начальників — повітовий з'їзд;

— окружних судів — судова палата;

— судових палат — кримінально-касаційний департамент Сенату.

Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах розглядались позови, ціна яких не перевершу­вала ЗО крб., у загальних — більше ЗО крб. Розгляд був відкри­тим, гласним і змагальним. Відповідач повинен був з'явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце проживання — б місяців.

При неявці відповідача до суду суддя міг розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення роз­гляду справи.

Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд спра­ви — словесний; докази — свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки експертів. Вирок оголошувався публічно і че­рез три дні мав бути сформульований. Рішення суду виконува­лось поліцією чи особами волосного або сільського управління.

Позивач після рішення суду звертався до суду за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не ви­конував рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.

Скарги на рішення мирового суду подавались з'їздові миро­вих суддів, на рішення земських начальників і міських суддів — до повітового з'їзду, на рішення повітових членів окружного суду — до окружного суду. Апеляційною інстанцією для ок­ружного суду була судова палата. Вищою касаційною інстан­цією був цивільний касаційний департамент Сенату. Особли­вістю цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався дороговизною судових мит.

За новим законом, так звана “нотаріальна частина” була дові­рена нотаріусам, які існували при окружних судах.

У 1870 р. було проведено міську реформу. Розпорядчим і конт­рольним органом стає міська дума.

виборів у міську думу допускались лише ті жителі чолові-таті, які досягай 25-річного віку, були російськими підда-:-л і володіли в межах міста нерухомою власністю. Таким ом, від участі у виборах було усунено робітників і трудову іігенцію, оскільки вони не володіли нерухомим майном.

,,.іська дума — розпорядчий і наглядовий орган — обирає з :вого середовища виконавчий орган — міську управу, голова якої в той же час є головою міської ради.

Компетенція міського самоврядування була обмежена вузь­кими рамками чисто господарських питань: зовнішній благо­устрій міста, обладнання ринків і базарів, турботи про місцеву торгівлю й промисловість, про охорону здоров'я і народну ос­віту, заходи проти пожеж та ін.

Основними джерелами міських прибутків були збори з неру­хомого майна і податки на торгівлю і промисли. У Москві кінця 80-х рр. ці джерела складали 76 відсотків прибуткового бюдже­ту. Було проведено і земську реформу. У повітах створювалися повітові земські збори, члени яких називались гласними.

Гласні складали орган розпорядчий і наглядовий — повітові земські збори, а з них обиралась повітова земська управа.

Губернські земські збори складались із губернських гласних, яких обирали на повітових земських зборах. Виконавчим орга­ном були земські управи.

Коло справ земських установ: освіта, медичне обслуговування, шляхи сполучення, допомога розвитку промисловості, торгівлі.

Земства вимагали величезних матеріальних коштів. Основ­ним джерелом були податки, які лягли, головним чином, на сільські громади. У 1887 р. торгівці і промисловці сплачували на потреби земства не більше 7 млн крб., в той час як селянські громади — 18 млн крб.

Проведення військової реформи було прямим результатом розкладу феодально-кріпосницького ладу і військової поразки в Кримській війні, Об'єктивний смисл її заключався в набли­женні армії феодально-кріпосницької держави до армії буржу­азного типу.

1 січня 1874 р. був затверджений статут про загальну військо­ву повинність, за яким військову повинність відбуває чоловіче населення віком від 21 року. Термін військової служби в сухо­путних військах — 6 років дійсної і 9 років запасу, а для флоту ~ 7 років дійсної і 3 роки запасу.

Статут про військову повинність вирішував одне з головних завдань реорганізації армії — створення запасу навчених ре­зервів, необхідних для розгортання армій у військовий час.

Але реформа не була до кінця послідовною. Значна частина “инородческого” населення усувалась від військової повинності.

У другій половині XIX ст. Російська імперія була все ще фео­дальною монархією, яка зробила після реформ перший крок на шляху перетворення в буржуазну монархію. Верховна влада все ще належала імператорові-самодержцю.

Цар видавав закони, призначав чиновників. Органи управлін­ня в своїй діяльності керувалися “Зводом законів” Російської імперії. Усі органи управління перебували в руках дворянства і вихідців із духовенства. Процвітало хабарництво.

У 1861 р. було створено Раду міністрів —.дорадчий орган при царі. Пройшли зміни в Сенаті — чітко визначились функції п'яти департаментів Сенату, з них двох судових (в цивільних і кримінальних справах) і трьох адміністративних (1-й — обна­родування законів, 2-й — розглядав справи по скаргах на рішен­ня органів нагляду за селянським самоуправлінням, 3-й — відав правами стану дворянства і почесного громадянства). Сенато­ри в департаментах призначались царем. Нагляд за законністю дій кожного департаменту здійснював обер-прокурор департа­менту, який підкорявся міністру юстиції, що одночасно був і генерал-прокурором.

Визначальний вплив на суспільний і державний розвиток Росії зробила революція 1905—1907 рр. У серпні 1905 р. було видано царський маніфест, у якому, зокрема, зазначалось:

“Ньіне настало время, следуя благим намерениям ихь, при­звать вьіборньіх людей от всей земли русской к постоянному й деятельному участию в составлении законов, включив для сего в состав внсших государственньіх учреждений особое законосовещательное установление, коему предоставляется предварительная разработка й обсуждение законодательннх предположений й рассмотрение росписи государственнмж доходов й расходов. В сих видах, сохраняя неприкосновен" ним основной закон Российской империи о существе Само-державной Власти, признали Мьі за благо учредить Государем венную Думу...”

Отже, Державна дума була законодорадчим органом при царі і не змінювала самодержавної суті влади.

Державна дума обиралася на п'ять років і могла бути розпу­щена царем у будь-який час. Вибори членів першої Думи про­водилися за досить складною виборчою системою, а тому значна кількість населення Росії не брала участі у виборах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. вніс зміни до положення про вибори Державної думи. Участь в обранні виборщиків міських виборчих зборів мали право брати особи, що прожи­вали у даній місцевості не менше одного року і платили дер­жавні та квартирні податки, промислові податки; власники нерухомого майна; особи, що отримують пенсію, окрім ро­бітників та ін. Участь у з'їздах повітових землеробів мали право брати управляючі маєтками та орендарі. Право участі у виборах виборщиків губернських та міських зборів мали робітники фабрично-заводської, гірничої та гірничозавод­ської промисловості. Участь у виборах виборщиків брали ро­бітники підприємств, де кількість працюючих становила не менше 50 осіб.

Робітники підприємств з кількістю працюючих від 50 до 1000 обирали одного уповноваженого, а на підприємствах, де пра­цюючих було більше, — по одному уповноваженому на кожну тисячу робітників. На з'їзді уповноважених обирали виборщиків, кількість яких від кожної губернії встановлювалась законом. Виборщики брали участь у виборах членів Думи на губерн­ських та міських з'їздах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. проголошував різноманітні свободи: недоторканість особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок.

Маніфестом від 20 лютого 1906 р. створювалася Державна рада, яка складалася із представників духовенства, дворянства, торгівців, промисловців і науковців. Законопроект, прийнятий Державною думою і Державною радою, набував сили закону, якщо його підписував імператор. Хоча царський указ вщ 23 квітня 1906 р. підкреслював, що імператорові належала верхов­на самодержавна влада, все ж можна сказати, що в Росії фор­мувалася конституційна монархія.

Відбувалися зміни й у суспільному ладі Росії. В листопаді 1905 р. царським маніфестом було припинено стягнення з се­лян викупних платежів. Була також скасована кругова порука сільської громади, і селянам дозволялось, одержавши свій наділ, вийти з громади, чим, по суті справи, руйнувалось громадське землекористування, що відкривало шлях для розвитку капіта­лістичних відносин на селі.

Правом вийти з громади скористалися 2,5 млн селянських господарств, з них 1,1 млн відразу продали свої земельні наді­ли. У руках поміщиків перебувало 70 млн десятин, таку ж кількість землі мали і 10,5 млн селян. З причин малоземель­ності селяни переселялися до Сибіру. Протягом 1906—1916 рр. туди переселилося три мільйони селян.

Соціально-економічне становище робітників було досить складним. Тому відбувалися страйки, що змушувало робото­давців підвищувати заробітну платню та покращувати умови праці. За даними комісії, що розслідувала причини хвилювань робітників на Кренгольмській мануфактурі у 1871 р., заробітна платня робітників становила від 6 крб. 50 коп. до 12 крб. на місяць, дітей — 3 крб. 50 коп. А прожитковий місячний мінімум на одну людину становив три карбованці. Проте заробітна плат­ня робітників постійно зростала. У 80-і рр. кваліфікований ро­бітник Петербурга одержував два карбованці на день, а платня рядового робітника не перевищувала 20 крб. на місяць.

Вказані цифри платні значно зменшувались штрафами, які підприємці накладали на робітників за різні провинності. Фаб­рично-заводське законодавство Росії 80—90-х років обмежило накладення штрафів і заборонило застосування робочої сили підлітків та жінок на підземних роботах та у нічні зміни.

На початку XX ст. становище робітників покращилось, тому у роки революції (1905—1907 рр.) вони не виступали з еконо­мічними вимогами. Висувалися вимоги тільки політичні.

За даними фабричної інспекції за 1912 р. середня заробітна платня робітників становила по різних галузях промисловості 447—425 крб. на рік. Поденна платня некваліфікованого робіт­ника у 1913—1914 рр. становила 1 крб. 20 коп. — 1 крб. 10 коп. (Одеса, Петербург). Ціни на харчові продукти у червні 1914 р. у Петербурзі були такими:

Масло вершкове (1 фунт) — 50—60 коп.

Молоко (1 пляшка) — 8—9 коп.

Ковбаса копчена (1 фунт) — 40—50 коп.

Ковбаса варена (1 фунт) — 26—28 коп.

Вітчина (1 фунт) — 55—60 коп.

Хліб (1 фунт) — 3 коп.

Оселедці (1 шт.) — 3—4 коп.

Мило (1 фунт) - 10-11 коп.

досить складним було соціально-економічне становище се­лян. Селянське господарство мало у середньому дохід 55 крб. на рік. Якщо десятина землі у 90-х рр. XIX ст. становила 36 крб., то у 1914 р. — 136 крб.

Соціально-економічне становище селян погіршилося у зв'яз­ку з початком першої світової війни. Війна зупинила і процес демократизації суспільного і державного ладу Росії. Але і у роки війни продовжували існувати різноманітні права і свободи гро­мадян, функціонували Державна дума і Державна рада. У Думі, порад із членами буржуазних партій, засідали і члени соціал-демократичної партії як меншовиків, так і більшовиків.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право Росії XIX — початку XX ст.ст.:

  1. Держава і право феодальної Росії (ХІУ-ХУІІ ст.ст.)
  2. Революція в Росії і виникнення та розвиток радянської держави і права
  3. § 1. Зародження кооперації та розвиток кооперативного руху і кооперативного права в Україні в середині XIX — на початку XX ст.
  4. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  5. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії (середина XVII—XIX ст.ст.)
  6. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  7. Держава і право франків
  8. Держава і право Стародавнього Риму
  9. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  10. Держава і право Стародавнього Вавилону