<<
>>

Держава і право західних і південних слов'ян

Найранішою і найпримітивнішою формою державності у сло­в'ян слід вважати утворення типу племінних княжінь. Генетич-но ці утворення сягають політичних організацій епохи військо­вої демократії — великих територіальних племен, які, у свою чергу, складалися із декількох так званих малих племен.

У, військово-адміністративному значенні племінні княжіння спи-1 рались на систему укріплених поселень — градів, які були не тільки культурними центрами, сховищами для навколишнього населення, але й місцеперебуванням князя з дружиною, а у подальшому й укріпленими садибами знаті.

На цій стадії розвитку основну масу населення складали вільні селяни. Але вже існувала соціальне відокремлена родова знать з князем і його дружиною. У господарстві знаті використовува­лась праця рабів. Зміцнюючи своє становище, знать і князь привласнювали собі громадські внески і використовували у своїх інтересах громадські повинності.

Процес формування ранньофеодальної держави йшов шля­хом підкорення одними племінними княжіннями інших.

У ре­зультаті такої політичної інтеграції утворювались більші по­літичні організми, що охоплювали племінні території із близь­ко спорідненим населенням. Особливістю процесу політичної інтеграції була та обставина, що, як правило, виокремлювалось не одне, а два або декілька племінних князівств, що ставали центрами політичного об'єднання. У Чехії такими центрами було князівство чехів і князівство елічан, де правила самостійна династія Славниковців. У Польщі слідом за князівством віслян утворюється ще один центр об'єднання — князівство полян із правлячою династією П'ястів.

Основну масу населення на цій стадії становили вільні селяни, які беруть участь у народному ополченні, що відігравало важли­ву роль в умовах оборонної війни. Але окремі селяни і навіть цілі селянські громади уже попадають у залежність від знаті.

Із самого початку процес формування великих ранньофео­дальних держав знаходився не лише у залежності від внутрішніх факторів, але й відчував на собі могутній вплив факторів зовнішніх — загрози іноземної інтервенції чи боротьби з нею. Історично у тісному зв'язку із зовнішнім фактором перебуває й етап розвитку державності, який характеризується утворенням дуже великих, можна сказати, міжнаціональних політич­них організмів-держав. Досить яскравим утворенням такого типу, різнобарвним за своїм політичним і етнічним складом, була Велика Моравія у XI ст. Меншим утворенням, але струк­турно аналогічним треба, очевидно, вважати державу Болесла-ва II Чеського у другій половині Х ст. і державу Болеслава Хо­роброго Польського на початку XI ст. Нарешті, подібні тен­денції можна відзначити й у політичному розвиткові полаб­ських слов'ян XI ст. (держава Крутью, держава Готшалка).

Характерною рисою відносно об'єднаних ранньофеодальних держав є їх національна однорідність. Власне, кордони розсе­лення народностей визначали політичні кордони остаточно сформованої ранньофеодальної державності.

Із племен західних і південних слов'ян сформувалися пізніше народи Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії.

Оформлення феодальної держави у Польщі пов'язують із діяльністю великопольського князя Мешко І (960—992 рр.), якому вдалося об'єднати майже всі польські землі. При ньому було прийнято християнство за католицьким обрядом. Його наступник Волеслав Хоробрий значно розширив територію дер­жави і, користуючись слабкістю сусідів, включив до складу Польщі навіть Словакію, Моравію і Чехію. Процес феодалі­зації, що відбувався у Польщі, зміцнив велике землеволодіння. Великі феодали (магнати) чинили опір королівській владі, на­магаючись стати повноправними правителями у своїх землях. Тому польські королі, починаючи з XIII ст., шукають підтрим­ки у середньому і дрібному лицарстві. За послуги, які лицарі надавали королям у їх боротьбі з магнатами, вони одержували різноманітні пожалування і пільги. Із зростанням впливу ли­царства зростала кількість імунних пожалувань і привілеїв, на­даних королівською владою на користь лицарства.

Є текст імун­ної грамоти Болеслава Сором'язливого лицарю Клеменсу із Рущі, даної у 1252 р. У грамоті говорилось: “...нагороджуючи, як личить, вірність його, даємо і даруємо йому й усім нащад­кам його всякої статі всі вільності, які самі маємо у державі нашій, так що всі помістя вказаного пана Клеменса, набуті у спадщину, за вислугу і за гроші, будуть повністю вільні від усіх податей, стягнень і перевозок, як би вони не називались. Окрім того, вказаний пан Клеменс і його нащадки будуть мати право судити людей своїх і приймати рішення в усіх справах за звичаями нашого двору... Може також за своєю волею у своїх во­лодіннях будувати фортеці, міста і поселення...”

Спираючись на лицарство, польські королі зуміли відбити іноземне нашестя. Владислав Лютек у 1331 р. відбив напад німецького Тевтонського Ордену.

Особливо багато для централізації влади і обмеження свавіл­ля магнатів зробив Казимир III. Він зобов'язав служити в опол­ченні як селян, так і шляхтичів. Але після його смерті держава розпалась на самостійні уділи. За Кошицьким привілеєм 1374 р. пани і шляхта домоглися звільнення від державної служби, за виключенням військової і грошової, внесків на користь коро­ля. Землі, отримані від короля за службу, вони закріпили за собою як спадкові володіння. Децентралізація проявилась у посиленні влади великих феодалів: без згоди місцевих сеймів король не міг вводити нові податі. Магнати і шляхта домоглися величезних привілеїв аж до права на повстання проти королів­ської влади.

У польському сеймі, що складався із сенату і польського дому, було правило, за яким жодне із рішень не вважалось прийня­тим, якщо проти голосував хоча б один депутат (ліберум вето). За цим правилом будь-хто із послів сейму мав можливість зірвати прийняття рішення, заявивши протест.

Ствердження принципу “ліберум вето” підірвало у підсумку значення польського сейму і посилило роздрібненість і анар­хію в країні. Це у подальшому призвело до втрати польською державою своєї незалежності. У кінці XVIII ст.

Польща, в ре­зультаті поділу її території між Австрією, Росією і Прусією, припинила своє існування.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської прав­ди — першого писаного зводу правових звичаїв XIII ст. Селя­ни розділялись на три основні групи: 1) повністю закріпачені, так звані панські люди (кмети); 2) напіввільні селяни-кмети і 3) дрібні лицарі. Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. “Якщо від якогось пана залежні втечуть в іншу землю, — говориться у Польській правді, — цей пан свого посланця з листом, або відомого посланця без листа, відпра­вить до пана цієї другої землі, тоді той повинен повернути їх (кметів-втікачів) назад”.

Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності: “Вони (кмети) також зобов'язані огороджувати панський двір і три дні у сінокіс косити сіно, жінки зобов'язані три дні жати хліб у жнива”. Пан міг послати дрібного лицаря битися замість себе на поєдинку: “Якщо князь звинувачує когось у якомусь зло­чині і він має битися (на поєдинку), тоді князь наказує битися з ним комусь із своїх людей, як захоче вказати: або залежному, або вільному”.

Протягом XII—XIII ст.ст. земля стає виключною власністю феодалів. Поняття власності пов'язане з правом продажу, да­рування, закладу та ін. Земля, що перейшла у спадщину від предків, називалася дідина. Як панська, так і селянська дідина вважалась власністю усієї сім'ї, і її не можна було відчужувати без згоди тих, хто мав право її успадковувати.

Право володіння спиралося на фактичне користування річчю. Коли захоплена земля не належала фактичному володільцю, то суд залишав її у загарбника, зобов'язуючи останнього заплати­ти штраф за насилля.

Найпоширенішими засобами набуття власності були успад­кування, купівля-продаж, пожалування, давність володіння і захоплення.

З XIV ст. зникає різниця між земельною власністю великих панів-магнатів і лицарським володінням. Лицарі набули права закріпляти помістя як невідчужувану власність. З XVI ст. маг­нати і шляхта добилися заборони для короля надавати землі у вигляді лену.

У кінці XVI ст. у Польщі з'являються землеволо­діння у вигляді майоратів, які були вилучені з цивільного обігу і не могли подрібнюватись при успадкуванні. Майорат успад­ковував найстарший син.

Особливістю польського зобов'язувального права був той факт, що договір найму землі, тварин, засобів праці, де однією з сторін був селянин, а другою — поміщик, як правило, вів до закріпа­чення. Кріпаком ставав і будь-який неспроможний боржник.

Джерелом сімейно-шлюбного права спочатку був звичай. При одруженні воля жінки не мала особливого значення. До XIII ст. жінка не мала права успадковувати землю, а на розпорядження посагом необхідна була згода чоловіка. Дружина лицаря після смерті чоловіка користувалась усім майном разом з синами і мала право розпоряджатися посагом. Вона ж здійснювала опі­ку над малолітніми синами.

Майно батька успадковували сини, а матері — як сини, так і дочки.

Вплив церкви сприяв тому, що майно могло бути у подружжя спільним або ж розділеним, але під єдиним управлінням. За­повіт складався, як правило, на користь церкви і спадкодавець не міг розпоряджатися більше, ніж третиною майна.

Класовий характер права особливо видно у системі пока­рань. За вбивство представників різних станів стягувалася різна сума штрафів. “Хто вб'є на великій дорозі купця або лицаря, той заплатить за (його) голову родичам 50 гривен, а якщо родичів немає, то заплатить цю суму королю разом із іншими 50 гривнами за порушення королівського миру. Хто вб'є на великій дорозі кмета, той заплатить за голову ЗО гривен, а королю за порушення миру 50 гривен”. За крадіжку майна селянина злодій мав сплатити штраф на суму в 12 гривен, але за крадіжку князівського майна — 50, а за крадіжку коня — 70 гривен.

Особливо жорстоко карали за крадіжку майна і розбій. Польському праву не було відомим поняття вини, а тому ви­знавалась можливість відповідальності без вини. Не було відо­мим і поняття замаху.

За державну зраду, за злочини проти князя, розбій, вбивство карали смертною карою.

Але вбивство під час бенкетування, зґвалтування, дрібні крадіжки каралися накладенням штрафу. Застосовували також конфіскацію майна і вигнання злочинця.

Польська правда містить детальні вказівки про ведення про­цесу, дозволяє вдаватися до ордалій: випробування поєдинком, залізом, водою.

Чеська феодальна держава бере свій початок із князівства Само (623—658 рр.). Після його розпаду виникла Великомо-равська держава, але й вона перестала існувати після нападів угорців. За десять років до її загибелі із неї виділилось Чеське князівство, столицею якого стала Прага. Його князям із ди­настії Пшемислів вдалося відстояти незалежність, але в сере­дині XI ст. чеські князі змушені були визнати себе васалами Німеччини й одержали королівський титул тільки у 1419 р. Власне тоді ж Чехія фактично порвала відносини з імперією Габсбургів, але у 1526 р. знову втратила державність і остаточ­но увійшла до складу імперії Габсбургів.

У період станово-представницької монархії (XV—початок XVI ст.ст.) в Чехії скликався сейм, у якому засідали пан”, владики і міщани. Останні були представлені через депутатів.

При королі існувала Рада, вірніше Земська рада, де за учас­тю панів розглядались найважливіші справи, у тому числі судові.

Ще у XIII ст. за короля Конрада Оттона Зноймського (1186— 1192 рр.) були видані “Статути Конрада Оттона”, за якими всі володіння, що перебували у руках феодалів, оголошувались спадковими. У ст.1 говорилося: “Усі спадкові помістя, якими знатні мужі, як вищі, так і нижчі, до даного часу володіли без-спірно, справедливо і мирно, нехай і надалі у доброму спокої володіють”. Статути свідчать, що у цей період чеська територі­альна громада перетворюється у кріпосну. У відомому приват­но-правовому збірнику другої половини XIV ст. “Ряд земсько­го права” яскраво виступає класова нерівність. У ст.ст. 35, 36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив по щоці..., і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити (кривдника) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича,... йому повинні відрубати руку, і опіс­ля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вдарить владику або шляхтича по щоці..., то повинен бути відданий (високородному) на милість з головою, щоб зробив з ним, що захоче(ст.37)”.

Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські фео­дали, було так зване право “мертвої руки”, відповідно до якого майно померлих селян переходило до їх панів. У феодальній Чехії це право особливо широко застосовувалось на півдні країни аж до XV ст. Після смерті залежного селянина феодал брав не тільки землю, але й житловий будинок і все рухоме майно, в першу чергу тварин.

Вищим судовим органом для вільних вважався Верховний земський суд у Празі, який складався із панів-засідателів і чо­тирьох “корінних суддів” — земських урядників (чиновників).

Протягом тривалого часу джерелом права у Чехії був звичай. У кінці XII ст. був виданий Статут Конрада, який закріпив феодальні відносини. У XIII ст. особливого розвитку набуває так зване земське право, яке включало державне, сімейне, спад­кове, кримінальне і процесуальне право. Це право було коди­фіковане тільки у XVI ст. Кожне місто мало своє власне право. Сільське право регулювало становище залежних селян, їх по­винності.

Як і в Польщі, чеське право розрізняло наділ батьківський, тобто земельний наділ усієї сім'ї. Це так званий дідин наділ. З розвитком феодалізму з'являється володіння, яке пов'язане з відбуттям певних повинностей. У XII—XIII ст.ст. у Чехії набу­ває розвитку один вид ленного володіння, яке передається у спадщину нащадкам чоловічої статі. На основі ленного пожа-лування встановлюються васальні відносини.

У системі чеського зобов'язувального права особливе місце посідав договір позики, засобом забезпечення якого був заклад майна з переходом його у користування кредитора.

Сімейно-шлюбне право базувалось на канонічному праві Обов'язковою умовою шлюбу була згода батька нареченої. Дру­жина могла мати власне майно, але вона не могла робити позо­ви за спричинені збитки. Цим правом користувався її чоловік. Успадкування існувало тільки за законом. Серед видів злочинів вирізнялись злочини проти церкви, за які карали смертною карою, продавали в рабство або штрафу­вали. За злочини проти держави (зрада, непідкорення владі та ін.), крадіжку карали смертною карою на шибениці. Вбивство, членопошкодження карались накладенням штрафів.

Починаючи з XVI ст. відбувається занепад старого земського права. Під впливом габсбургської монархії у право проникає догматизм і формально-юридичні тлумачення.

Феодальна держава Болгарія існувала з VII ст. до кінця XIV ст. Свою назву ця слов'янська країна одержала від булгар-кочів-ників, які у 679 р. зайняли її землі, але самі вони повністю асимілювалися серед місцевого населення.

Болгарській державі тривалий час доводилося вести вперту боротьбу із експансією Візантії, а в 1394 р. вона припинила своє існування після навали турків-османів.

Важливим пам'ятником старослов'янського права Болгарії є “Закон судним людям” (865 р.), який було прийнято у період посилення царської влади. Прийняття християнства, як офі­ційної державної релігії, яка санкціонувала феодальний поря­док, сприяло зміцненню влади класу феодалів (бояр) і закріпа­ченню селян. Введення християнства супроводжувалось одно­часно і введенням загального права.

У “Законі судним людям”, який складається із 32 глав, регу­люються різноманітні правові питання: постанови, що стосу­ються злочинів, пов'язаних із прийняттям християнства, зло­чинів проти моралі (подружня зрада, порушення прав церков­ного притулку, ідолопоклоніння) і злочинів проти власності (підпал, крадіжка, розбій). Різноманітні і покарання, що перед­бачені цими постановами: смертна кара, членопошкодження;

тілесні покарання, продаж винного у рабство, вигнання і накла­дення обов'язку пеститися. У “Законі судним людям” вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких провадить­ся судочинство. Закон зобов'язує судців не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також говорить про оцінку судом свідчень.

У своєрідному внутрішньому і зовнішньому середовищі ви­никла Сербська держава. Через тривале існування задруги (ве­ликої сім'ї), надто гористої місцевості, вона повністю оформи­лась лише у XII ст. за Стефана Немана. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за Стефана Душана, який у 1345 р. проголосив себе королем великої території. Але після його смерті країна розпалась, чим скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Об'єднане слов'янське військо у битві на Косовому полі у 1389 р. зазнало поразки від турок і Сербія стала васалом Туреччини.

Пам'ятником права Сербії XIV ст. є Законник Стефана Ду­шана (1349 р.). У цьому документі панівний клас Сербії (влас­тителі і вище духовенство) одержав можливість привести в сис­тему і закріпити за собою права і привілеї, набуті за весь попе­редній період. На верхівці ієрархічної драбини стояли великі і малі властелі, дещо нижче — властеличі. Великий соціальний прошарок становили меропхи — залежні селяни, а також раби, які називалися отроками. Окрім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки); “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай ви­смаляться йому вії”.

Значне місце у становій ієрархії займали чиновники різних рангів, які очолювали міста, округи, області і мали різні назви (жупани, челники).

Законник відрізняв бащину (родову власність, спадкове по-містя) від куплениці (набутого на основі купчої помістя), гово­риться про пронію, як тимчасово пожалуване помістя за служ­бу, яку не можна було відчужувати (купити, передати у спад­щину, церкві).

Меропхи жили на властительській землі, відбуваючи панщи­ну і сплачуючи оброк. У ст.67 Законника сказано: “Меропхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на по­міщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай • косять йому сіно один день, і (обробляють) виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконує інші роботи один день”. Окрім того меропхи, відбували повинності ще й на користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом пере­ходу від одного володільця до іншого. Законник позбавив їх цього права і передбачав репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст.97 Законника говорилось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зобов'язаний доставити господарю сімох”.

Судова система Сербії очолювалась королем, але справи, що стосувалися шлюбу і сім'ї, а також злочини священиків розгля­дались у церковному суді.

Законник вказував на кримінальну відповідальність за грабу­нок, зраду, підробку грошей і т.ін., санкції за такі злочини були досить суворими. Феодальний характер Судебника проявляється й у тому, що чим вище за станом знаходився злочинець, тим меншу він ніс відповідальність. “Якщо властель уб'є себра, не­хай платить тисячу перперів; якщо ж себр уб'є властеля, то відрубають йому обидві руки і нехай платить 300 перперів” (ст.94).

Отже, у розвитку держави і права західних і південних сло­в'ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-пред­ставницької монархії, самобутність права, його класовий ха­рактер. Спільним є те, що у слов'янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.

<< | >>
Источник: Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998. 1998

Еще по теме Держава і право західних і південних слов'ян:

  1. Країна розташована на південному сході Азії, на півострові Індостан, на узбережжі Індійського океану та Південно- Китайського моря. Межує з Малайзією, М’янма (Бірмою), Лаосом, Камбоджею.
  2. § 2. Держава православно-слов'янської иивілізаиії
  3. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  4. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  5. ПІВДЕННА ЄВРОПА
  6. ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
  7. РЕСПУБЛІКА ПІВДЕННА АФРИКА
  8. Держава і право франків
  9. Держава і право Стародавнього Риму
  10. Держава і право Стародавнього Вавилону