Держава і право західних і південних слов'ян
Найранішою і найпримітивнішою формою державності у слов'ян слід вважати утворення типу племінних княжінь. Генетич-но ці утворення сягають політичних організацій епохи військової демократії — великих територіальних племен, які, у свою чергу, складалися із декількох так званих малих племен.
У, військово-адміністративному значенні племінні княжіння спи-1 рались на систему укріплених поселень — градів, які були не тільки культурними центрами, сховищами для навколишнього населення, але й місцеперебуванням князя з дружиною, а у подальшому й укріпленими садибами знаті.На цій стадії розвитку основну масу населення складали вільні селяни. Але вже існувала соціальне відокремлена родова знать з князем і його дружиною. У господарстві знаті використовувалась праця рабів. Зміцнюючи своє становище, знать і князь привласнювали собі громадські внески і використовували у своїх інтересах громадські повинності.
Процес формування ранньофеодальної держави йшов шляхом підкорення одними племінними княжіннями інших.
У результаті такої політичної інтеграції утворювались більші політичні організми, що охоплювали племінні території із близько спорідненим населенням. Особливістю процесу політичної інтеграції була та обставина, що, як правило, виокремлювалось не одне, а два або декілька племінних князівств, що ставали центрами політичного об'єднання. У Чехії такими центрами було князівство чехів і князівство елічан, де правила самостійна династія Славниковців. У Польщі слідом за князівством віслян утворюється ще один центр об'єднання — князівство полян із правлячою династією П'ястів.Основну масу населення на цій стадії становили вільні селяни, які беруть участь у народному ополченні, що відігравало важливу роль в умовах оборонної війни. Але окремі селяни і навіть цілі селянські громади уже попадають у залежність від знаті.
Із самого початку процес формування великих ранньофеодальних держав знаходився не лише у залежності від внутрішніх факторів, але й відчував на собі могутній вплив факторів зовнішніх — загрози іноземної інтервенції чи боротьби з нею. Історично у тісному зв'язку із зовнішнім фактором перебуває й етап розвитку державності, який характеризується утворенням дуже великих, можна сказати, міжнаціональних політичних організмів-держав. Досить яскравим утворенням такого типу, різнобарвним за своїм політичним і етнічним складом, була Велика Моравія у XI ст. Меншим утворенням, але структурно аналогічним треба, очевидно, вважати державу Болесла-ва II Чеського у другій половині Х ст. і державу Болеслава Хороброго Польського на початку XI ст. Нарешті, подібні тенденції можна відзначити й у політичному розвиткові полабських слов'ян XI ст. (держава Крутью, держава Готшалка).
Характерною рисою відносно об'єднаних ранньофеодальних держав є їх національна однорідність. Власне, кордони розселення народностей визначали політичні кордони остаточно сформованої ранньофеодальної державності.
Із племен західних і південних слов'ян сформувалися пізніше народи Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії.
Оформлення феодальної держави у Польщі пов'язують із діяльністю великопольського князя Мешко І (960—992 рр.), якому вдалося об'єднати майже всі польські землі. При ньому було прийнято християнство за католицьким обрядом. Його наступник Волеслав Хоробрий значно розширив територію держави і, користуючись слабкістю сусідів, включив до складу Польщі навіть Словакію, Моравію і Чехію. Процес феодалізації, що відбувався у Польщі, зміцнив велике землеволодіння. Великі феодали (магнати) чинили опір королівській владі, намагаючись стати повноправними правителями у своїх землях. Тому польські королі, починаючи з XIII ст., шукають підтримки у середньому і дрібному лицарстві. За послуги, які лицарі надавали королям у їх боротьбі з магнатами, вони одержували різноманітні пожалування і пільги. Із зростанням впливу лицарства зростала кількість імунних пожалувань і привілеїв, наданих королівською владою на користь лицарства.
Є текст імунної грамоти Болеслава Сором'язливого лицарю Клеменсу із Рущі, даної у 1252 р. У грамоті говорилось: “...нагороджуючи, як личить, вірність його, даємо і даруємо йому й усім нащадкам його всякої статі всі вільності, які самі маємо у державі нашій, так що всі помістя вказаного пана Клеменса, набуті у спадщину, за вислугу і за гроші, будуть повністю вільні від усіх податей, стягнень і перевозок, як би вони не називались. Окрім того, вказаний пан Клеменс і його нащадки будуть мати право судити людей своїх і приймати рішення в усіх справах за звичаями нашого двору... Може також за своєю волею у своїх володіннях будувати фортеці, міста і поселення...”Спираючись на лицарство, польські королі зуміли відбити іноземне нашестя. Владислав Лютек у 1331 р. відбив напад німецького Тевтонського Ордену.
Особливо багато для централізації влади і обмеження свавілля магнатів зробив Казимир III. Він зобов'язав служити в ополченні як селян, так і шляхтичів. Але після його смерті держава розпалась на самостійні уділи. За Кошицьким привілеєм 1374 р. пани і шляхта домоглися звільнення від державної служби, за виключенням військової і грошової, внесків на користь короля. Землі, отримані від короля за службу, вони закріпили за собою як спадкові володіння. Децентралізація проявилась у посиленні влади великих феодалів: без згоди місцевих сеймів король не міг вводити нові податі. Магнати і шляхта домоглися величезних привілеїв аж до права на повстання проти королівської влади.
У польському сеймі, що складався із сенату і польського дому, було правило, за яким жодне із рішень не вважалось прийнятим, якщо проти голосував хоча б один депутат (ліберум вето). За цим правилом будь-хто із послів сейму мав можливість зірвати прийняття рішення, заявивши протест.
Ствердження принципу “ліберум вето” підірвало у підсумку значення польського сейму і посилило роздрібненість і анархію в країні. Це у подальшому призвело до втрати польською державою своєї незалежності. У кінці XVIII ст.
Польща, в результаті поділу її території між Австрією, Росією і Прусією, припинила своє існування.Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди — першого писаного зводу правових звичаїв XIII ст. Селяни розділялись на три основні групи: 1) повністю закріпачені, так звані панські люди (кмети); 2) напіввільні селяни-кмети і 3) дрібні лицарі. Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. “Якщо від якогось пана залежні втечуть в іншу землю, — говориться у Польській правді, — цей пан свого посланця з листом, або відомого посланця без листа, відправить до пана цієї другої землі, тоді той повинен повернути їх (кметів-втікачів) назад”.
Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності: “Вони (кмети) також зобов'язані огороджувати панський двір і три дні у сінокіс косити сіно, жінки зобов'язані три дні жати хліб у жнива”. Пан міг послати дрібного лицаря битися замість себе на поєдинку: “Якщо князь звинувачує когось у якомусь злочині і він має битися (на поєдинку), тоді князь наказує битися з ним комусь із своїх людей, як захоче вказати: або залежному, або вільному”.
Протягом XII—XIII ст.ст. земля стає виключною власністю феодалів. Поняття власності пов'язане з правом продажу, дарування, закладу та ін. Земля, що перейшла у спадщину від предків, називалася дідина. Як панська, так і селянська дідина вважалась власністю усієї сім'ї, і її не можна було відчужувати без згоди тих, хто мав право її успадковувати.
Право володіння спиралося на фактичне користування річчю. Коли захоплена земля не належала фактичному володільцю, то суд залишав її у загарбника, зобов'язуючи останнього заплатити штраф за насилля.
Найпоширенішими засобами набуття власності були успадкування, купівля-продаж, пожалування, давність володіння і захоплення.
З XIV ст. зникає різниця між земельною власністю великих панів-магнатів і лицарським володінням. Лицарі набули права закріпляти помістя як невідчужувану власність. З XVI ст. магнати і шляхта добилися заборони для короля надавати землі у вигляді лену.
У кінці XVI ст. у Польщі з'являються землеволодіння у вигляді майоратів, які були вилучені з цивільного обігу і не могли подрібнюватись при успадкуванні. Майорат успадковував найстарший син.Особливістю польського зобов'язувального права був той факт, що договір найму землі, тварин, засобів праці, де однією з сторін був селянин, а другою — поміщик, як правило, вів до закріпачення. Кріпаком ставав і будь-який неспроможний боржник.
Джерелом сімейно-шлюбного права спочатку був звичай. При одруженні воля жінки не мала особливого значення. До XIII ст. жінка не мала права успадковувати землю, а на розпорядження посагом необхідна була згода чоловіка. Дружина лицаря після смерті чоловіка користувалась усім майном разом з синами і мала право розпоряджатися посагом. Вона ж здійснювала опіку над малолітніми синами.
Майно батька успадковували сини, а матері — як сини, так і дочки.
Вплив церкви сприяв тому, що майно могло бути у подружжя спільним або ж розділеним, але під єдиним управлінням. Заповіт складався, як правило, на користь церкви і спадкодавець не міг розпоряджатися більше, ніж третиною майна.
Класовий характер права особливо видно у системі покарань. За вбивство представників різних станів стягувалася різна сума штрафів. “Хто вб'є на великій дорозі купця або лицаря, той заплатить за (його) голову родичам 50 гривен, а якщо родичів немає, то заплатить цю суму королю разом із іншими 50 гривнами за порушення королівського миру. Хто вб'є на великій дорозі кмета, той заплатить за голову ЗО гривен, а королю за порушення миру 50 гривен”. За крадіжку майна селянина злодій мав сплатити штраф на суму в 12 гривен, але за крадіжку князівського майна — 50, а за крадіжку коня — 70 гривен.
Особливо жорстоко карали за крадіжку майна і розбій. Польському праву не було відомим поняття вини, а тому визнавалась можливість відповідальності без вини. Не було відомим і поняття замаху.
За державну зраду, за злочини проти князя, розбій, вбивство карали смертною карою.
Але вбивство під час бенкетування, зґвалтування, дрібні крадіжки каралися накладенням штрафу. Застосовували також конфіскацію майна і вигнання злочинця.Польська правда містить детальні вказівки про ведення процесу, дозволяє вдаватися до ордалій: випробування поєдинком, залізом, водою.
Чеська феодальна держава бере свій початок із князівства Само (623—658 рр.). Після його розпаду виникла Великомо-равська держава, але й вона перестала існувати після нападів угорців. За десять років до її загибелі із неї виділилось Чеське князівство, столицею якого стала Прага. Його князям із династії Пшемислів вдалося відстояти незалежність, але в середині XI ст. чеські князі змушені були визнати себе васалами Німеччини й одержали королівський титул тільки у 1419 р. Власне тоді ж Чехія фактично порвала відносини з імперією Габсбургів, але у 1526 р. знову втратила державність і остаточно увійшла до складу імперії Габсбургів.
У період станово-представницької монархії (XV—початок XVI ст.ст.) в Чехії скликався сейм, у якому засідали пан”, владики і міщани. Останні були представлені через депутатів.
При королі існувала Рада, вірніше Земська рада, де за участю панів розглядались найважливіші справи, у тому числі судові.
Ще у XIII ст. за короля Конрада Оттона Зноймського (1186— 1192 рр.) були видані “Статути Конрада Оттона”, за якими всі володіння, що перебували у руках феодалів, оголошувались спадковими. У ст.1 говорилося: “Усі спадкові помістя, якими знатні мужі, як вищі, так і нижчі, до даного часу володіли без-спірно, справедливо і мирно, нехай і надалі у доброму спокої володіють”. Статути свідчать, що у цей період чеська територіальна громада перетворюється у кріпосну. У відомому приватно-правовому збірнику другої половини XIV ст. “Ряд земського права” яскраво виступає класова нерівність. У ст.ст. 35, 36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив по щоці..., і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити (кривдника) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича,... йому повинні відрубати руку, і опісля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вдарить владику або шляхтича по щоці..., то повинен бути відданий (високородному) на милість з головою, щоб зробив з ним, що захоче(ст.37)”.
Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські феодали, було так зване право “мертвої руки”, відповідно до якого майно померлих селян переходило до їх панів. У феодальній Чехії це право особливо широко застосовувалось на півдні країни аж до XV ст. Після смерті залежного селянина феодал брав не тільки землю, але й житловий будинок і все рухоме майно, в першу чергу тварин.
Вищим судовим органом для вільних вважався Верховний земський суд у Празі, який складався із панів-засідателів і чотирьох “корінних суддів” — земських урядників (чиновників).
Протягом тривалого часу джерелом права у Чехії був звичай. У кінці XII ст. був виданий Статут Конрада, який закріпив феодальні відносини. У XIII ст. особливого розвитку набуває так зване земське право, яке включало державне, сімейне, спадкове, кримінальне і процесуальне право. Це право було кодифіковане тільки у XVI ст. Кожне місто мало своє власне право. Сільське право регулювало становище залежних селян, їх повинності.
Як і в Польщі, чеське право розрізняло наділ батьківський, тобто земельний наділ усієї сім'ї. Це так званий дідин наділ. З розвитком феодалізму з'являється володіння, яке пов'язане з відбуттям певних повинностей. У XII—XIII ст.ст. у Чехії набуває розвитку один вид ленного володіння, яке передається у спадщину нащадкам чоловічої статі. На основі ленного пожа-лування встановлюються васальні відносини.
У системі чеського зобов'язувального права особливе місце посідав договір позики, засобом забезпечення якого був заклад майна з переходом його у користування кредитора.
Сімейно-шлюбне право базувалось на канонічному праві Обов'язковою умовою шлюбу була згода батька нареченої. Дружина могла мати власне майно, але вона не могла робити позови за спричинені збитки. Цим правом користувався її чоловік. Успадкування існувало тільки за законом. Серед видів злочинів вирізнялись злочини проти церкви, за які карали смертною карою, продавали в рабство або штрафували. За злочини проти держави (зрада, непідкорення владі та ін.), крадіжку карали смертною карою на шибениці. Вбивство, членопошкодження карались накладенням штрафів.
Починаючи з XVI ст. відбувається занепад старого земського права. Під впливом габсбургської монархії у право проникає догматизм і формально-юридичні тлумачення.
Феодальна держава Болгарія існувала з VII ст. до кінця XIV ст. Свою назву ця слов'янська країна одержала від булгар-кочів-ників, які у 679 р. зайняли її землі, але самі вони повністю асимілювалися серед місцевого населення.
Болгарській державі тривалий час доводилося вести вперту боротьбу із експансією Візантії, а в 1394 р. вона припинила своє існування після навали турків-османів.
Важливим пам'ятником старослов'янського права Болгарії є “Закон судним людям” (865 р.), який було прийнято у період посилення царської влади. Прийняття християнства, як офіційної державної релігії, яка санкціонувала феодальний порядок, сприяло зміцненню влади класу феодалів (бояр) і закріпаченню селян. Введення християнства супроводжувалось одночасно і введенням загального права.
У “Законі судним людям”, який складається із 32 глав, регулюються різноманітні правові питання: постанови, що стосуються злочинів, пов'язаних із прийняттям християнства, злочинів проти моралі (подружня зрада, порушення прав церковного притулку, ідолопоклоніння) і злочинів проти власності (підпал, крадіжка, розбій). Різноманітні і покарання, що передбачені цими постановами: смертна кара, членопошкодження;
тілесні покарання, продаж винного у рабство, вигнання і накладення обов'язку пеститися. У “Законі судним людям” вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких провадиться судочинство. Закон зобов'язує судців не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також говорить про оцінку судом свідчень.
У своєрідному внутрішньому і зовнішньому середовищі виникла Сербська держава. Через тривале існування задруги (великої сім'ї), надто гористої місцевості, вона повністю оформилась лише у XII ст. за Стефана Немана. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за Стефана Душана, який у 1345 р. проголосив себе королем великої території. Але після його смерті країна розпалась, чим скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Об'єднане слов'янське військо у битві на Косовому полі у 1389 р. зазнало поразки від турок і Сербія стала васалом Туреччини.
Пам'ятником права Сербії XIV ст. є Законник Стефана Душана (1349 р.). У цьому документі панівний клас Сербії (властителі і вище духовенство) одержав можливість привести в систему і закріпити за собою права і привілеї, набуті за весь попередній період. На верхівці ієрархічної драбини стояли великі і малі властелі, дещо нижче — властеличі. Великий соціальний прошарок становили меропхи — залежні селяни, а також раби, які називалися отроками. Окрім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки); “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії”.
Значне місце у становій ієрархії займали чиновники різних рангів, які очолювали міста, округи, області і мали різні назви (жупани, челники).
Законник відрізняв бащину (родову власність, спадкове по-містя) від куплениці (набутого на основі купчої помістя), говориться про пронію, як тимчасово пожалуване помістя за службу, яку не можна було відчужувати (купити, передати у спадщину, церкві).
Меропхи жили на властительській землі, відбуваючи панщину і сплачуючи оброк. У ст.67 Законника сказано: “Меропхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай • косять йому сіно один день, і (обробляють) виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконує інші роботи один день”. Окрім того меропхи, відбували повинності ще й на користь держави.
До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позбавив їх цього права і передбачав репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст.97 Законника говорилось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зобов'язаний доставити господарю сімох”.
Судова система Сербії очолювалась королем, але справи, що стосувалися шлюбу і сім'ї, а також злочини священиків розглядались у церковному суді.
Законник вказував на кримінальну відповідальність за грабунок, зраду, підробку грошей і т.ін., санкції за такі злочини були досить суворими. Феодальний характер Судебника проявляється й у тому, що чим вище за станом знаходився злочинець, тим меншу він ніс відповідальність. “Якщо властель уб'є себра, нехай платить тисячу перперів; якщо ж себр уб'є властеля, то відрубають йому обидві руки і нехай платить 300 перперів” (ст.94).
Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов'ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії, самобутність права, його класовий характер. Спільним є те, що у слов'янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.
Еще по теме Держава і право західних і південних слов'ян:
- Країна розташована на південному сході Азії, на півострові Індостан, на узбережжі Індійського океану та Південно- Китайського моря. Межує з Малайзією, М’янма (Бірмою), Лаосом, Камбоджею.
- § 2. Держава православно-слов'янської иивілізаиії
- Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
- ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
- ПІВДЕННА ЄВРОПА
- ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право
- РЕСПУБЛІКА ПІВДЕННА АФРИКА
- Держава і право франків
- Держава і право Стародавнього Риму
- Держава і право Стародавнього Вавилону