<<
>>

РЕСПУБЛІКА ІНДІЯ

Територія — 3 287 263 кв. км Населення — 846 303 000 чол.

Столиця — Нью Делі

Найбільші міста — Бомбей 9 926 000 (12 596 000), Делі 7 207

0 (8 419 000), Калькутта 4 440 000 (11 022 000), Мадрас 3 481 000 (5 422 000), Бангалор 3 302 000 (4 130 000), Хайдерабад 3 146 000 (4 344 000), Ахмедабад 2 955 000 (3 312 000), ІКанпур 1 879 000 (2 030 000), Нагпур 1 625 000 (

1 664 000), Лакноу 1 619 000 (1 669 000), Пуне 1 567 000 (2 494 000), Сурат 1 506 000 ( 1 519 000), Джаіпур 1 459 000 (1 518 000)

Історію держави і права Індії слід розглядати з кінця 2 тис.

до н.е., коли на її територію вторглися племена аріїв, які заснували тут власну державу. Однак, ще до вторгнення аріїв на території сучасної Індії існували досить розвинуті цивілізації - т. з. племена дравідів. Територія країни у відповідності з природним фактором була поділена на північну і південну частини, які були різні за природними та кліматичними умовами.

У 6 ст. до н.е. на території Індії налічувалося декілька держав, які постійно ворогували між собою.

Після вторгнення Олександра Македонського в 327 році до н.е., Індія опинилася частково під його владою.

B кін. 4 ст. до н.е. з окремих князівств утворена велика імперія Маур’їв під керівництвом царя Чандрагупти, основоположника династії царів Магалдхи. 3 цього часу можна говорити про утворення та існування власне “індійської держави”, зародження ряду інститутів держави і права, що діють до нашого часу.

Починаючи з 5 століття (після початку дарування правителями своїм наближеним земель, разом із селянами) починається розвиток феодальних відносин, який з часом призвів до територіальної роздрібленості та виникнення багатьох держав на території сучасної Індії. Традиції такої територіальної будови проявляються і сьогодні у федеративній формі устрою країни.

3 7 ст. на територію Індії проникають араби, насаджуючи свою культуру та релігію на завойованих землях. На початку 13 століття розпочинається централізація країни: найбільше державне утворення - Делійський султанат.

3 кінця 15 століття до Індії проникають перші європейські колоністи (португальці), які засновують в портових містах колонії - Гоа, Даман, Діу тощо. 3і встановленням колоніальних порядків насаджується католицька релігія, а європейці перебирають від арабів контроль над торговими шляхами. Разом з тим, на півночі країни відбувається об’єднання частини країни у Велику Імперію Моголів, яка з часом розповсюдила свій вплив на більшість території Індії.

3 18 століття, після фактичного розпаду Імперії, розпочався період багаточисельних воєн між її країнами-нащадками. В цей період склалася сприятлива ситуація для зовнішньої експансії: на територію Індії вступили французькі та англійські війська, які розпочали боротьбу за домінування в Індії. Війна закінчилася перемогою Англії і, починаючи з кінця 18 століття, Індія поступово перетворюється на колонію цієї країни.

Період англійської колонізації пройшов два етапи: комерційний і політичний. На першому етапі фактичним управлінням країною займалася Ост Індська торгівельна компанія; починаючи з кінця 18 — початку 19 ст. на території Індії утворюється англійський апарат управління у складі податкової, поліцейської, військової, адміністративної, судової влади. Очолює управління Індією генерал-губернатор, який є представником англійського монарху та уряду. Утворюється адміністративний центр колонії в Калькутті.

Особливістю колоніального періоду в Індії слід вважати співіснування двох систем державного управління: формальної - в особі місцевих правителів, та реальної - в особі англійських установ управління колонією.

Після першої світової війни в Індії розпочався період масового антиколоніального руху під гаслом незалежності, яке очолив Національний конгрес. B 1935 році англійським парламентом було прийнято Закон про управління Індією, який слід вважати першим писаним конституційним актом.

У відповідності із Законом, у основі територіальної організації влади було закладено федеративні принципи: в кожній провінції утворювався власне виборне законодавче зібрання та відповідальний перед ним уряд. Князі - глави провінцій - отримали представництво у центральному законодавчому зібранні. Унікальною була система виборів, побудована на куріальному принципі: індуси обирали своїх представників до органів влади, а мусульмани - своїх. Однак вся влада реально залишалась в руках колоніальних інститутів.

B 1937 році в результаті виборів до законодавчих органів у 8 із 11 провінцій перемогу отримали представники Національного конгресу, які виступали за незалежність Індії. B 1947 році Індія отримала часткову незалежність від Британії, однак, у відповідності до релігійного принципу, її територія була поділена на дві частини. На цих частинах було утворено дві напівзалежні від Англії території - домініон Індійський союз ( з більшістю індуського населення) та домініон Пакистан (з мусульманським населенням).

26 листопада 1949 року Установчими зборами була прийнята нова Конституція, яка вступила в дію в 1950 році і проголосила Індію незалежною державою. Конституція Індії унікальний у світовій практиці документ, оскільки вона є найбілішим в світі основним законом (включає 456 статей), дуже детальна, еклектична - оскільки побудована із застосуванням надбань багатьох правових систем, нерідко майже протилежних: британської, німецької, американської, канадської, японської, австралійської, радянської.

Однією з особливостей основного закону Індії, є його надзвичайна гнучкість; цим фактором обумовлена його надзвичайна “живучість”. Для внесення змін до Конституції необхідна проста більшість голосів членів обох палат парламенту. Зміна її найважливіших положень потребує додаткового схвалення законодавчими зібраннями суб’єктів федерації. Таким чином, порядок внесення змін до Конституції є чи не найпростішим у світі і дає можливість їй пристосовуватися до ситуації, не приймаючи нового документу.

До 90-х років минулого століття в Індії існувала багатопартійна система з виразним домінуванням однієї політичної сили - Національного конгресу; починаючи з цього часу в країні встановлено реальну багатопартійну систему, що, перш за все, дістало свій прояв у формуванні органів влади.

За діючою конституцією Індію можна класифікувати як парламентську республіку, з федеративною формою устрою та демократичним режимом. Однак, як стосовно форми правління так і форми устрою, Індія наділена певними особливостями, стосовно класичних форм, що викликано її історією державного розвитку.

Серед органів державної влади, основною структурою є Уряд та його глава - Прем’єр-міністр. Щодо індійського федералізму, то він відрізняється надзвичайною централізованістю та усіченою компетенцією влад штатів.

Індійська державна модель визнає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Як і в британській парламентарній моделі домінування виконавчої гілки влади стримується її відповідальністю перед парламентом. Не дивлячись на те, що згідно зі ст. 50 Конституції судова влада визнана незалежною, вона в значній мірі залишається залежною від виконавчої влади: остання здійснює призначення суддів та забезпечує і контролює їх діяльність.

Законодавча влада представлена двопалатним парламентом у складі: Лок Сабха ( Народна рада - нижня палата) та Раджа Сабха ( Рада штатів - верхня палата). До складу парламенту, за британською традицією, також належить глава держави - Президент.

Основними питаннями, які належать до відання парламенту є затвердження та звільнення членів уряду, внесення змін до Конституції, ухвалення федерального бюджету, визначення кордонів штатів тощо.

Роль Президента, в якості законодавця, полягає у скликанні парламенту. Також він вводить у дію прийняті закони, а також вправі вирішувати питання про спільне або розділене засідання палат, вимагати присутності парламентарів тощо. Глава держави може робити послання парламенту з будь-якого законопроекту чи актуального питання.

Він також наділений виключним правом відкривати першу сесію парламенту в календарному році.

До складу Народної ради входять 545 народних представників, які обираються шляхом загальних і прямих виборів за мажоритарною системою відносної більшості.

Конституція визначає, що 20 із них мають представляти союзні території, 2 - призначаються главою держави і представляють інтереси англо-індуського співтовариства. У багатьох випадках, з різних причин, в результаті виборів заповнюється не весь конституційний склад нижньої палати.

Для обрання народним представником, кандидат має досягти двадцятип’ярічного віку і бути громадянином Індії. Термін перебування народних представників на посаді складає п’ять років. У критичних для країни ситуаціях, главою держави каденція нижньої палати може бути продовжена на один рік. Народна рада засідає сесійно - тричі на рік.

Мажоритарна система, в цілому, відповідна американській моделі і передбачає активність партій у висуненні кандидатів у виборчих округах. При цьому, не обов’язково отримувати більшість голосів виборців держави в цілому для отримання більшості місць у парламенту, оскільки перемогу в окрузі отримує кандидат, що отримав більшість голосів відносно інших кандидатів, не зважаючи на кількість виборців, що брали участь в голосуванні. Так, на парламентських виборах 1984 року Національний конгрес отримав 48 відсотків голосів від загальної кількості виборців, але посів 76 відсотків місць у нижній палаті.

Рада штатів утворюється у складі 250 членів - 238 з яких обираються штатами та союзними територіями, а 12 призначаються Президентом з числа осіб, що наділені спеціальними знаннями в області літератури, науки, мистецтва, управління. Члени верхньої палати мають досягти тридцятирічного віку і бути громадянами Індії. Формування верхньої палати є нерівномірним: кількість членів від одного суб’єкту федерації відповідає кількості населення, однак кожний суб’єкт має, як мінімум, одне місце у Раді. Члени верхньої палати обираються законодавчими органами штатів.

Верхня палата засідає безперервно. Термін перебування її членів на посаді складає шість років, при цьому третина з них переобирається кожні два роки.

Конституція не розрізняє повноважень між верхньою і нижньою палатами. Однак деякі повноваження є виключною компетенцією однієї з них (контроль за урядом - нижня палата тощо), а в законодавчому процесі домінує нижня палата.

Законодавчий процес. Правом законодавчої ініціативи в парламенті наділені передусім глава та члени уряду, члени обох палат законодавчого органу. Будь-який проект закону, окрім фінансового, може бути розглянутий як нижньою, так і верхньою палатою. Для прийняття, законопроект проходить три читання. Після прийняття палатою, він передається на розгляд іншої палати, яка може його прийняти, відхилити або внести поправки. У випадку відхилення законопроекту чи внесення до нього поправок, а так само не розгляду його протягом шести місяців, Президент має призначити об’єднану сесію обох палат, яка має ухвалити остаточне рішення.

Після прийняття законопроекту обома палатами, він передається на підпис главі держави, який може повернути його для повторного розгляду. При підтвердженні такого документу палатами - Президент зобов’язаний його обнародувати.

Стосовно фінансових законопроектів діє інша процедура. Законопроекти вносяться на розгляд нижньої палати і, після прийняття нею, передаються на розгляд до верхньої палати. Остання вправі відхилити такий документ, але нижня палата не пов’язана думкою верхньої і, при повторному підтвердженні нею законопроекту, останній, минаючи верхню палату, передається на підпис Президенту. Окрім того, у випадку нерозгляду протягом чотирнадцяти днів законопроекту верхньою палатою, останній автоматично направляється для обнародування главі держави.

Главою держави та главою виконавчої влади в країні є Президент, який обирається терміном на п’ять років спеціальною виборчою колегією, до складу якої належать представники обох палат парламенту та представники законодавчих органів суб’єктів федерації. Така формула виборів Президента символізує, що глава держави є символом єдності нації, а не виразником парламентської більшості.

Згідно з Конституцією, за Президентом закріплено багато повноважень: він є керівником виконавчої влади, верховним головнокомандувачем, призначає главу уряду, міністрів, глав суб’єктів федерації, суддів Верховного суду, послів та дипломатичних представників. Президент наділений правом видавати акти, які мають силу закону в період перерви між сесіями законодавчого органу.

Однак, майже всі Президентські повноваження можуть здійснюватися виключно за поради з Прем’єр-міністром. У відповідності до сорок другої поправки до основного закону, Президент фактично є главою держави, але не виконавчої влади, він представляє націю, але не управляє нею, оскільки більшість його повноважень обмежена фактичним затвердженням урядом. Таким чином, роль Президента адекватна ролі британського монарха чи Президента ФРН у державному та політичному житті відповідних країн.

Не дивлячись на досить суворі обмеження у здійсненні реального управління державою, Президенти відіграють визначну роль у здійсненні державної політики в періоди, коли в парламенті не сформовано чіткої більшості, на основі домінування визначеної політичної партії.

Для здійснення функцій Президента, у випадку відсутності останнього або передчасного закінчення повноважень, колегією виборців, у складі депутатів парламенту, обирається Віце- президент. Термін його перебування на посаді збігається з терміном перебування глави держави. Окрім зазначених функцій, останній також головує у Раді штатів.

Найбільш важливим інститутом у здійсненні державної політики є Прем’єр-міністр та, очолювана ним, Рада Міністрів. Глава уряду визначається главою держави, як правило, ним стає лідер партії, яка здобула більшість місць у парламенті. Члени уряду призначаються Президентом, за поданням Прем’єр- міністра, із числа членів партії парламентської більшості. Членами Ради міністрів утворюється уряд у складі: членів Кабінету, державних міністрів та заступників міністра; членами уряду можуть бути лише члени законодавчого органу. Уряд є органом, в якому представлені члени різних політичних партій, етнічних груп та каст.

Хоча Рада Міністрів вважається вищим органом виконавчої влади, фактичним її виразником є Прем’єр-міністр, роль якого можна порівняти з роллю Канцлера ФРН. Однією з особливостей формування уряду в Індії є факт поєднання його главою декількох ключових міністерських портфелів - оборони, внутрішніх справ, фінансів тощо. Таким чином, головною урядовою структурою є офіс прем’єра, який акумулює радників та консультантів глави уряду, що фактично керують основними галузевими відомствами. Враховуючи фактичне виконання прем’єром функцій глави держави, Індію називають “супер- прем’єрською” країною.

В Індії діє судова система єдиної юрисдикції, без розподілу її на федеральну та систему суб’єктів федерації. Вона очолюється Верховним Судом, який є одночасно судом конституційної юстиції та вищою апеляційною інстанцією в кримінальних, адміністративних та цивільних справах. Також, він наділений правами суду першої інстанції у вирішенні спорів між центральним урядом і суб’єктами федерації та поміж останніми.

Верховний Суд утворюється у складі верховного судді та двадцяти п’яти суддів. Голова суду призначаються Президентом, а його члени - Президентом, за поданням Верховного судді та після консультації з Високими судами штатів. Судді призначаються довічно і залишають посаду після досягнення віку шестидесяти п’яти років, або внаслідок процедури імпічменту.

Судами наступної ланки є Високі суди, які утворюються на території одного чи декількох суб’єктів федерації, у кількості вісімнадцяти осіб. Як частина федеральної судової системи, вони незалежні від законодавчих органів штатів та їх урядів. Глав високих судів призначає Президент, після консультації з верховним суддею та губернаторами суб’єктів федерації, а суддів - після консультацій з главами відповідних Високих судів. Однак, Президент може нехтувати “порадами” і здійснювати призначення самостійно. На практиці це означає значний вплив прем’єра на формування судової гілки влади.

Високі суди є судами апеляційної інстанції по відношенню до судів нижчих ланок, а так само виступають в ролі суду першої інстанції по важких кримінальних та деяких інших справах, при яких застосовується участь присяжних. Окрім цього, суд розглядає справи, що торкаються фундаментальних прав людини та вправі витребувати справи із нижчестоячих судів.

Судами першої інстанції виступають окружні суди, які здійснюють одноосібний розгляд цивільних та кримінальних справ. Судді окружних судів призначаються губернаторами штатів за поданням Високих судів. Деякі категорії незначних цивільних та кримінальних справ підлягають розгляду муніципальними судами, які діють під наглядом глав округів та відповідних судових комісій.

Індія є країною з федеративною формою устрою. 3 прийняттям Конституції 1950 року, в країні було визначено суб’єкти федерації з урахуванням виключно територіального принципу, без урахування національних та релігійних компонентів. Наприкінці 50-х років було здійснено реформу федеративної системи, з урахуванням вищезгаданих факторів.

Станом на сьогодні, Індія є країною, що складається з 28 штатів, 6 союзних територій та однієї національної території - столиці. Країна є надзвичайно різнорідна з точки зору національно-культурного розвитку, має вісімнадцять офіційних мов і така територіальна організація має з одного боку, зберегти єдність союзних кордонів, з іншого - забезпечити розвиток етносів, що проживають в Індії. Наявність у складі федерації як штатів, так і нижчих за ступенем прав союзних територій, свідчить про диспропорцію повноважень суб’єктів федерації і дає змогу констатувати, що Індія є “асиметричною федерацією”

Другою важливою особливістю індійської федеративної системи є її централізованість: штати не мають власних конституцій, суттєво контролюються центром, існує єдина судова система тощо.

Конституція дає право на утворення законодавчих та виконавчих органів у кожному штаті та союзній території. У більшості штатів органи законодавчої влади є однопалатними, однак в ряді суб’єктів федерації вони мають двопалатну структуру. Нижні палати (Сабха) є органами реального законотворення на відміну від верхніх палат, які мають назву Паришад і виступають суто консультативними інститутами. Так, право повернути законопроект на доопрацювання, може бути залишено поза увагою нижньою палатою.

Члени нижньої палати обираються шляхом загальних і прямих виборів за мажоритарною системою терміном на п’ять років. Кількість членів нижніх палат коливається від 60 до 500 членів. Формування верхніх палат відбувається шляхом комбінації прямих виборів, опосередкованих виборів та призначення. Каденція верхньої палати - шість років, з

оновленням третини складу кожні два роки.

Структура виконавчих органів влади адекватна федеральній системі. Губернатор, що призначається Президентом, відіграє роль подібну останньому, але на території штату. Реальним органом виконавчої влади в штаті є уряд, на чолі з першим міністром. Не дивлячись на здійснення більшості частин губернаторських повноважень главою уряду та наявність власної широкої компетенції, губернатор штату час від часу виконує важливу політичну функцію у житті суб’єкта федерації. Він, також, покликаний виступати гарантом територіальної цілісності Індії, оскільки призначається главою держави.

Союзні території та столиця відрізняються у своєму статусі та порядку управління від штатів, з точки зору самоврядності, вони є більш залежними від центру. Керівництво такими одиницями здійснюється через уповноваженого, який призначається президентом за поданням прем’єра. В територіях діють власні законодавчі корпуси, уряди та високі суди, однак під значним контролем з боку центру.

Окремим автономним статусом наділений штат Джамму і

Кашмір, в якому проживає більшість мусульманського населення і який є об’єктом територіального спору між Індією та Пакистаном. Даний штат користується широкою автономією від Індії, має власну конституцію та власне громадянство.

Слід зазначити, що не дивлячись на усічений об’єм повноважень штатів та територій, конституція додатково визначає випадки, в яких глава держави може ввести режим прямого правління та передати парламенту Індії права законодавчого органу окремого штату чи території. Окрім цього, парламент країни може на власний розсуд утворювати чи ліквідовувати суб’єкти федерації, змінювати їх кордони та переводити країну в унітарну форму.

B адміністративному відношенні штати та території поділяються на округи, які в свою чергу містять в своєму складі муніципалітети. На рівні округу головною посадовою особою є офіцер, який відповідає за збір податків, підтримання громадського порядку, функціонування комунальної та гуманітарної галузі. На рівні муніципалітетів влада належить радам, які обираються населенням терміном на п’ять років і формують уряд на чолі з головою або мером.

<< | >>
Источник: Панов A.B.. Державне право зарубіжних країн. 2011. 2011

Еще по теме РЕСПУБЛІКА ІНДІЯ:

  1. Закон Естонської Республіки «Про Уряд Республіки» Глава 1 Уряд Республіки Стаття 1. Загальні положення § 1. Компетенція Уряду Республіки
  2. § 3. Республіка Поняття, ознаки і види республік.
  3. Стаття 4. Організація і порядок роботи Уряду Республіки
  4. РЕСПУБЛІКА ФРАНЦІЯ
  5. Стаття 6. Нормативно-правові акти Уряду Республіки
  6. УГОРСЬКА РЕСПУБЛІКА
  7. ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА
  8. ФІНЛЯНДСЬКА РЕСПУБЛІКА
  9. РЕСПУБЛІКА АВСТРІЯ
  10. РЕСПУБЛІКА ІРЛАНДІЯ
  11. РЕСПУБЛІКА ІТАЛІЯ
  12. ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНА