<<
>>

3.2. Банківська система України в інвестиційній діяльності

Ринкова модель економіки передбачає створення розвину­тих фінансових ринків. Порівняно з плановим господарством у ній значно посилюється роль банків, що потребує зміцнення банківської системи та створення ефективного механізму гро­шово-кредитного регулювання.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 97

У радянській економіці функціонував фактично єдиний на всю країну Держбанк, який об'єднував у собі й емісійні, і роз­рахункові, і всі інші банківські функції.

Розгалужена мережа його установ разом із нечисленними спеціалізованими банка­ми не просто обслуговувала потреби державних та коопера­тивних підприємств у здійсненні фінансових операцій, а слу­гувала надійним інструментом партійно-державного контро­лю за рухом грошових коштів. За грошима треба було зверта­тися не до банків, а до керівних державних органів; звісно, гроші не виступали як товар і взагалі були найменшим дефі­цитом.

Власна банківська система України почала створюватися ще до формального досягнення незалежності — у березні 1991 р.

було схвалено Закон України "Про банки і банківську діяль­ність". Надалі вона розвивалася навіть активніше, ніж вироб­нича сфера.

Нині в нашій державі функціонує класична дворівнева бан­ківська система, що складається з Національного банку Украї­ни та комерційних банків різних видів і форм власності.

Національний банк України — це центральний банк, який є емісійним центром держави, зберігає державний золотовалют­ний резерв, є організатором системи електронних розрахунків, здійснює державну грошово-кредитну політику. Комерційні банки майже всі недержавні. Як і будь-яке підприємство, ко­жен комерційний банк є самостійним господарюючим суб'єк­том, володіє правами юридичної особи, виробляє і реалізує рин­ковий продукт, діє на принципах комерційного розрахунку.

Сьогодні українські комерційні банки пропонують клієн­там до 200 видів різноманітних банківських продуктів і по­слуг. Широка диверсифікація операцій дає змогу банкам збе­рігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть за неспри­ятливої господарської кон'юнктури. Українські банки повні­стю освоїли виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозити, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредиту­вання суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкла­дення в цінні папери, формування касових залишків та ре­зервів, формування інших активів; касове та розрахункове об­слуговування, виконання валютних та інших банківських опе­рацій.

7 — 2-3143

98

Розділ З

Крім виконання базових функцій, українські банки можуть здійснювати для клієнтів безліч інших фінансових операцій — був би попит. Наприклад, банки здійснюють різного роду довірчі операції для корпорацій і приватних осіб, пов'язані з переда­чею майна в управління банку на довірчій основі, придбанням для клієнтів цінних паперів, управлінням нерухомістю, вико­нанням гарантійних функцій за облігаційними випусками. У наших реальних умовах далеко не всі банківські операції по­всякденно використовуються в практиці конкретного банків­ського закладу (наприклад, виконання міжнародних розра­хунків чи трастові операції).

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними акта­ми Національного банку України і своїми статутами.

Був час, коли кількість українських банків сягала трьох со­тень. Проте надто вже мало грошей в українській економіці, і конкуренція в банківському світі більш жорстка, ніж на то­варному ринку. Банки "гинуть, як піхотинці на війні". Часом із гучним скандалом, як збанкрутували "Відродження", "Гра-добанк", "Слов'янський" або "Україна", нерідко просто тихо згортають операції.

Трапляються й менш драматичні варіан­ти: у банк приходять нові акціонери, і він, реструктуризував-шись, починає нове життя під новою назвою.

Станом на 1 лютого 2002 р. в Україні зареєстровано 189 бан­ків, у тому числі з участю іноземного капіталу — 28 (6 банків зі 100-відсотковим іноземним капіталом). Фактично діє 154 бан­ки із загальним обсягом статутного фонду понад 4,634 млрд грн. Обсяг статутного фонду в розрахунку на один діючий банк ста­новить близько 30 млн грн (табл. 3.3).

Банківська система України набула в роки незалежності прямо-таки бурхливого розвитку. Порівняно з 1991 р. обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в на­ціональній валюті повністю переважає над кредитуванням в іноземній, і це свідчить на користь того, що з виходом Украї­ни із глибокої структурної кризи започатковуються довіра та впевненість у власній фінансовій системі як у реальних вироб­ників, так і у фінансових інститутів, які обслуговують функціо­нування реального сектору економіки (табл. 3.4, с. 100).

Таблиця 3.3. Банківські установи у 1992—2001 pp., млн грн на кінець періоду*

Показники 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001
Резерви 16,5 182,4 762,9 960,3 848,6 925,5 1454,6 2613,3 4749,6 5478,9
Зовнішні активи 5,5 159,5 1465,3 1873,4 1779,7 1829,0 3107,6 4429,7 5007,8 4104,5
Вимоги до загаль­ного уряду 1,3 17,1 ___ 207,6 774,5 1815,4 1530,5 1133,3 804,5 1472,7
Вимоги до нефі­нансових держав­них установ 25,5 389,5 1426,7 3662,8 4932,0 5549,0 1440,9 1782,4 2633,8 3418,3
Вимоги до при­ватного сектору 1,3 20,9 556,5 804,2 1128,2 2259,1 7922,1 11 046,0 18 098,5 25 888,3
Депозити до запи­тання 15,8 213,6 1061,9 2041,9 2253,9 2887,3 3145,5 4489,3 7898,2 10 236,6
Депозити терміно­ві, ощадні та в іно­земній валюті 4,5 137,1 1353,7 2228,3 2887,1 3462,8 4971,4 7552,2 10 505,7 14 956,2
У тому числі в іноземній валюті 2,1 87,6 1019,5 1560,2 1558,6 1635,8 3181,9 5306,7 7110,9 8209,8
Цінні папери 220,2 305,0 642,0 477,0
Зовнішні пасиви 5,7 71,9 755,2 541,8 631,6 1803,8 1738,2 1766,6 2514,0 3448,9
Депозити загаль­ного уряду 3,7 87,0 323,7 514,4 795,5 805,0 544,2 487,7 1358,8 1541,1
Кредити органів грошово-кредит­ного регулювання 14,4 158,2 169,4 632,0 699,7 979,8 1237,2 1569,4 1604,9 1125,8

* За даними офіційної інформаційної сторінки НБУ.

100

Розділ З

Таблиця 3.4.

Кредити, надані комерційними банками економіці України 1991—2001 pp.*

Період Усього У тому числі у валюті
національній іноземній
1 2 1 2 1 2
1991 0,97 ... 0,97 ...
1992 27 2770 24 2500 3
1993 406 1512 385 1600 21 843
1994 1558 383 1199 300 359 1697
1995 4078 262 3029 253 1049 292
1996 5452 134 4102 135 1350 129
1997 7295 134 5195 127 2100 156
1998 8855 121 5102 98 3752 179
1999 11 783 133 5715 112 6068 162
2000 19 121 162 10 222 179 8899 147
2001 27 792 145 15 393 151 12 357 139

Примітка: 1 — залишки заборгованості на кінець періоду, млн грн; 2 — темпи зростання щодо попереднього періоду, %.

* Складено за інформацією НВУ.

За один лише 2001 р. чисті активи вітчизняної банківської системи збільшилися на 28 % (майже 50 млрд грн). Довго­строкове кредитування зросло на 73 %, поліпшилась якість кредитного портфеля.

Кредити, надані банками в економіку, в той же 2001 р. зрос­ли на 45,4 % і досягли майже 27 млрд грн. При цьому відсот­кова ставка за кредит знизилася на 8 пунктів, а за останні чо­тири роки вона зменшилась більш ніж у два рази1.

Щоправда, "потужність" української банківської системи все ще недостатня. У більшості банків величина статутного фонду не перевищує 10 млн евро, у половини він менший за 5 млн евро. Лише деякі банки можуть похвалитися значними власними капіталами, проте аж ніяк не зрівняними з євро­пейськими за масштабами. Так, на 1 січня 2002 р. СФ банку "Аваль" становив майже 45 млн евро. У лютому він оголосив про збільшення його до 57 млн евро за рахунок емісії акцій.

1 Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 червня.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 101

Статутний фонд "Приватбанку" на початок 2002 р. становив майже 40 млн евро, планується його збільшити до 55 млн евро.

Відносна фінансова слабкість українських банків компен­сується наявністю банківських установ з іноземним капіта­лом. Вони є тим "вікном", через яке українські підприємства мають прямий вихід на світовий кредитний ринок. Щоправда, останнім часом в Україні почало висловлюватися занепоко­єння у зв'язку з нібито небезпечною експансією іноземного ка­піталу в нашу банківську систему. Дійсно, у розвинених краї­нах фінансові системи майже не мають іноземних банків. На­приклад, у США, Німеччині, Швейцарії, Японії їх кількість не перевищує 5—8 %. Проте в Україні частка іноземного банків­ського капіталу ще не є надто великою.

У Польщі вже почали бити тривогу. Там 60 % банківських активів і 80 % пасивів володіють західні банки, а частка банків з іноземним капіталом становить близько 70 %.

Серед їх ке­рівництва рідко хто розмовляє польською мовою і цікавиться розвитком національної економіки. Тільки через банківський сектор у 2000 р. в Польщі не дорахувалися у бюджеті 1 млрд дол. США1. Усі отримані дивіденди з польських вкладів пішли на розвиток центральних філій іноземних співвласників, а відтак і на будівництво чужої економіки. У зв'язку з анало­гічною проблемою почали робити переполох і в Естонії.

Особливу активність на фінансовому ринку України вияв­ляє російський капітал, наприклад:

— Київський інвестиційний банк викуплений російською компанією "Альфа-Груп" і перейменований на "Альфа-Банк";

— власником Українського "Сиббанку" є російський кон­церн "Сибірський алюміній";

— нещодавно Національний банк України зареєстрував но­вий банк — ЗАТ "Банк НРБ Україна", який відкрив у Києві російський Національно-резервний банк. Олександр Лебедев — керівник російського НРБ — пообіцяв уже до осені влитися в колектив маловідомих засновників і поповнити статутний капітал російським. Мета цього банку — обслуговувати ро­сійсько-українські зовнішньоекономічні операції. Окрім на­дання обом сторонам широкого спектра послуг, банк планує

1 Виктович Л. Іноземний капітал в банках: за і проти // Поступ. — 2001. — № 103. — 7—8 липня.

102

Розділ З

представляти в Україні інтереси російського "Газпрому", з яким він тісно пов'язаний. Чи буде працювати такий банк на Украї­ну, — питання спірне.

Таким чином, слідом за великим російським промисло­вим капіталом, що активно бере участь у приватизації україн­ської промисловості, у нашу країну рушили і російські банки. Є ймовірність, що банк, який створюється з метою надання фінансових послуг резидентам, згодом почне лобіювати нена-ціональні інтереси, проштовхувати на внутрішній ринок іно­земні компанії, сприяти приватизації ними українських під­приємств провідних галузей.

"Альфа-Банк"—Україна" вже до кінця року обіцяє увійти у п'ятірку найпотужніших банків України. Серед майже двох сотень банків — це хороший результат і чималі перспективи. І справа навіть не в амбітних заявках про наміри та офіційне посягання на контроль у фінансовому секторі, а в тому, що більшість таких "спільних банків" відкриваються через мало­відомі чи підставні компанії, які відразу ж після реєстрації виявляються "чужими", проте з добре продуманими планами та інтересами.

Але викладене вище ще не свідчить про необхідність ство­рення перешкод для діяльності іноземного капіталу в нашій банківській сфері. Власні фінансові ресурси України, перед­усім внаслідок обмежувальної монетарної політики НБУ, над­то незначні, щоб позбавити можливості виходу на світові кре­дитні ринки українських підприємств, які мають змогу ефек­тивно використовувати кредитні ресурси. Саме через іноземні банки українські підприємства фактично без обмежень мо­жуть залучати кредити зі світових фінансових активів. Тому закривати подібне "вікно" було б необережно. Звісно, слід під­тримувати надійний контроль над діями іноземних фінансистів.

Позитивною рисою для економіки від наявності банків з часткою іноземного капіталу є їх конкуренція з національни­ми. Вітчизняні банки змушені швидко розвиватися, розширю­вати спектр послуг, дбати за клієнтів, добре продумувати влас­ну політику, бо на ринку виживає найсильніший. Це вигідно насамперед клієнтам: поліпшується сервіс, скорочується термін обслуговування, удосконалюються та розширюються послуги, позитивний імідж банку, до того ж це підсилює довіру і до са­мих клієнтів.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 103

Українська банківська система повністю задовольняє потре­би економіки у проведенні грошових розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Міжбанківські розрахунки в Україні можуть здійснюватися через систему електронних пла­тежів Національного банку за кореспондентськими рахунка­ми банківських установ у територіальних управліннях На­ціонального банку. Українські банки можуть практично без обмежень здійснювати міжнародні платежі за допомогою ко­респондентських рахунків ЛОРО, НОСТРО.

Система електронних платежів Національного банку (СЕП) — цілком сучасна загальнодержавна платіжна система, що за­безпечує здійснення розрахунків між банківськими установа­ми на території України із застосуванням електронних за­собів приймання, оброблення, передавання та захисту інфор­мації як за дорученнями клієнтів банків, так і за власними зобов'язаннями банків. СЕП розпочала роботу 1 січня 1994 р. На поточний момент система (зокрема її пропускна спромож­ність, швидкість розрахунків, рівень надійності) повністю за­довольняє потреби банківської системи України і через неї — всіх учасників ринкових відносин.

Організаційно-технологічна схема СЕП є трирівневою струк­турою. На верхньому рівні знаходиться Центральна розрахун­кова палата, яка організовує функціонування СЕП у цілому та керує роботою регіональних розрахункових палат. Середній рівень становить мережа з 26 регіональних розрахункових па­лат, які обслуговують міжбанківські розрахунки як у своєму регіоні, так і на міжрегіональному рівні. На нижньому рівні знаходяться банківські установи — учасниці СЕП.

Кожний рівень обслуговується власним програмно-техніч­ним комплексом. СЕП ґрунтується на повністю безпаперовій технології. Основним режимом її роботи є обмін розрахунко­вими документами в електронному вигляді та службовими по­відомленнями.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами як у національній валюті України, так і в найбільш уживаних іноземних валютах. СЕП є системою типу "брутто", тобто кож­ний розрахунковий документ безпосередньо впливає на стан кореспондентських рахунків учасників СЕП.

Платіжні трансакції у СЕП є безвідкличними, тобто трансак­цію, ініційовану відправником розрахункового документа і

104

Розділ З

прийняту до виконання в системі, не може відмінити ні її від­правник, ні будь-хто інший. Ініціатива проведення трансакцій належить банку, який дебетує власний рахунок. Можливість дебетувати рахунок іншого учасника СЕП відповідно до вимог чинного законодавства України надана тільки територіаль­ним управлінням Національного банку.

Відсутні пріоритети обробки трансакцій за будь-якими озна­ками, крім черговості надходження в систему.

СЕП обробляє платежі учасників розрахунків у режимі, близь­кому до режиму реального часу, і відображає їх на технічних рахунках у розрахункових палатах Національного банку та наприкінці банківського дня — на кореспондентських рахун­ках банківських установ у територіальних управліннях На­ціонального банку.

Обмеження на суми трансакцій не обумовлені. Технологічно сума кредитової трансакції обмежена поточним значенням залишку на технічному рахунку банку — ініціатора трансакції.

Обмін розрахунковими документами організований у па­кетному режимі технологічними циклами приймання-пере-дачі, довжина яких варіюється залежно від поточних потреб.

Ведеться транзитний рахунок для відображення трансакцій, які були ініційовані, але не завершені протягом одного банків­ського дня. Це дає змогу організувати асинхронну роботу учас­ників СЕП з урахуванням специфіки можливостей кожного з них (наприклад, нестійкої роботи каналів зв'язку).

З метою більш гнучкого використання банками-учасника-ми коштів своїх філій у СЕП передбачені сім моделей обслу­говування консолідованих кореспондентських рахунків банків­ських установ. Філії можуть діяти як самостійні учасники системи і мати власні кореспондентські рахунки в територі­альних управліннях Національного банку; можуть залишати­ся безпосередніми учасниками електронних розрахунків, од­нак кошти з кореспондентських рахунків усіх філій банку об'єднуються на консолідованому кореспондентському рахун­ку, який контролюється головним банком; або ж єдиним учас­ником системи стає головний банк, який виконує міжфілійні платежі з використанням власної внутрішньобанківської пла­тіжної системи, а всі міжбанківські трансакції його філій ви­конуються головним банком через СЕП і відображуються на його консолідованому кореспондентському рахунку.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 105

Безпека та конфіденційність банківської інформації в СЕП забезпечуються за допомогою багатоступеневого контролю на всіх стадіях розрахунків та завдяки багаторівневій системі за­хисту від несанкціонованого доступу.

За 2001 р. у СЕП здійснено 130 431 тис. початкових пла­тежів на суму 1 236 614 млн грн, що більше таких же показ­ників за 2000 р. відповідно на 23 та 28 %.

Середньодобова завантаженість системи за 2001 р. стано­вить близько 520 тис. початкових платежів.

Кількість учасників СЕП станом на 1 січня 2002 р. стано­вила 1562 установи, що більше такого ж показника станом на 1 січня 2001 р. на 14 одиниць. Більшість банків обирають для себе роботу в СЕП з використанням моделі обслуговуван­ня консолідованого кореспондентського рахунка.

У цілому СЕП успішно виконує покладені на неї функції державної системи електронних міжбанківських розрахунків, постійно розвивається в напрямках підвищення надійності функціонування та розширення спектра послуг для учасників СЕП. Зокрема налагоджуються сучасні системи прямого елек­тронного зв'язку "банк — клієнт", у тому числі з використан­ням мобільних телефонів.

Також слід зазначити, що Національний банк розробив нову систему — термінових переказів, що дає можливість миттєво переказати гроші на кореспондентський рахунок банку. Пре­тензії учасників господарського процесу до здійснення розра­хунків трапляються дуже рідко. У разі необхідності банків­ська система здатна в найкоротші терміни розширити свої мож­ливості у справі розрахунків на будь-яку величину, тобто на­віть потенційно не є перепоною у збільшенні грошових потоків.

Головним недоліком у діяльності українських банків, на думку інвесторів є високі кредитні ставки, що фактично пере­креслюють можливості інвестування з банківських джерел.

Міжнародний центр перспективних досліджень у 2000 p., коли відновилися надії на економічне зростання, провів опи­тування підприємців щодо проблем кредитування. Результати опитування засвідчують, що більше третини респондентів і тоді вважали високі відсоткові ставки за кредит чинником, який перешкоджає збільшенню виробництва. Особливо це стосуєть­ся довготермінових кредитів, готовність узяти які з огляду на умови повернення позики висловили лише 10 % опитаних.

106

Розділ З

Більшість підприємців не вважали за можливе оновлення ви­робництва за рахунок банківських кредитних джерел.

Справді, частка довготермінових кредитів у складі кредит­ного портфеля українських банків відносно довго була на до­сить низькому рівні — у 1991—1997 pp. її середнє значення становило 8,9 % від загального обсягу наданих кредитів, при­чому максимальне для цього періоду — 12,4 % в 1991 р. У 1998—2000 pp. зафіксовано деяке зростання цього показника — до 19,6 % (табл. 3.5). Однак розглядати його як ознаку пере­моги позитивних тенденцій у кредитуванні економіки України було б передчасно.

Таблиця 3.5. Кредити комерційних банків в економіку України, заборгованість на кінець періоду, % *

Кредити Роки
1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000
Довготермі­нові, у тому числі: 12,4 3,7 2,7 11,3 10,6 11,1 10,6 18,4 22,5 17,9
у національ­ній валюті 12,4 3,7 2,7 11,3 9,0 8,2 7,0 7,7 8,5 8,4
в іноземній валюті 0,0 0,0 0,0 0,0 1,6 2,9 3,6 10,7 14,0 9,5
Короткотер­мінові 87,6 96,3 97,3 88,7 89,4 88,9 89,4 81,6 77,5 82,1
Усього 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100

* Розраховано за даними: Бюлетень Національного банку України. — 2001. — № 1. — С 84.

Незначні обсяги довготермінового кредитування економіки засвідчують, що українські банки перевагу надають проектам, здатним приносити значні прибутки в максимально короткі терміни.

Відсоткові ставки за кредитами комерційних банків пере­бувають на високому рівні, хоч і зменшились порівняно з 1992 р. більше ніж удвічі. Наприклад, якщо у 1992 р. вони становили 76 %, то в 1998 р. — 43,8, у 1999 р. — 43,3, у 2000 р. — 33 %. Але у 2001—2002 pp. подальшого зниження відсоткових кре­дитних ставок не спостерігається. Вони не опускаються ниж­че 25—30 % річних.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 107

Звичайно, можна втішатися тим, що справи поліпшилися — адже 1993—1994 pp. рівень відсоткових ставок перевищував сотні відсотків1. Проте це було в часи такого зростання цін, що реальні процентні ставки були навіть від'ємними. Пара­доксально, але кредитування в цей період не було збитковим. Комерційні банки, працюючи за умов високої інфляції, орієн­тувались на короткотермінові позики, досягаючи позитивних значень реальної процентної ставки.

Інвестиційні кредити, звісно, не давали змоги досягти по­дібної мети, тому їх мінімізували. Причиною такої ситуації, окрім інфляції, були також порівняно незначна депозитна база банківської системи, проблеми з поверненням наданих кре­дитів та надмірна активність держави на кредитному ринку.

Досить важливим є й питання, чому поліпшення основних макроекономічних показників фінансово-кредитної сфери не супроводжується адекватним розширенням кредитування ін­вестицій. Навіть без особливих концептуальних змін у моне­тарних засадах політики НБУ останніми роками простежуєть­ся випереджальне зростання грошової маси порівняно з обся­гами економічного обороту. Відповідно, відбувається зростання рівня монетизації економіки: якщо у 1996 р. частка агрегату М2 у ВВП становила 11,1 %, то у 1997 р. — 13,3, у 1998 р. — 15, 1999 р. — 17,1, 2000 р. — 17,9 %2. На 2001 і на 2002 pp. керівні органи НБУ прогнозували посилення обмежень у мо­нетарній політиці, але певні внутрішні й зовнішні чинники змушують центральний банк нарощувати грошові параметри, що в цілому позитивно впливає на економіку. Під впливом цього дещо посилюється поточна ділова активність україн­ських виробників, але його дієвості недостатньо для розгор­тання й інвестиційної активності.

Мала б сприяти збільшенню обсягів довгострокового інве­стиційного кредитування і відсоткова політика НБУ, принаймні в останні роки. Облікова ставка НБУ у 2000 р. знизилась до 30,6 % (проти 61,6 % у 1998 р.). У 2001 р. Нацбанк знижував облікову ставку шість разів: 10 березня облікову ставку було знижено з 27 до 25 %, 7 квітня — до 21, 11 червня — до 19, 8 серпня — до 17; 10 вересня — до 15 % річних, а з 10 грудня —

1 Бюлетень НБУ. — 2001. — № 1. — С 74. 2Там само. — № 2. — С 66, 68.

108

Розділ З

з 15 до 12,5 % річних. У 2002 р. облікова ставка НБУ впала нижче 10 % і у серпні вже становила всього 8 %.

Формально це мало б стимулювати як збільшення обсягів кредитування реальної економіки, так і здешевлення інвести­ційних кредитів до прийнятного рівня, реально ж спостеріга­ються протилежні тенденції. Проте кредитні відсоткові став­ки українських банків практично не знизились і залишають­ся принаймні втричі вищими за ставку рефінансування НБУ. Слід розуміти, що активність кредитування з боку банків ви­значається не стільки обсягом грошової маси і ставкою рефі­нансування центрального банку, скільки термінами пасивів і допустимими ризиками, які приймає на себе банк. Економічна ситуація в Україні настільки невизначена, що жодне підприєм­ство не має гарантій ефективного функціонування протягом більш-менш значного періоду. Тому навіть обнадійливі показ­ники поточної діяльності не свідчать, що підприємство зали­шиться надійним платником увесь термін довгострокового кредиту.

В Російській Федерації, яка відкинула гасло "боротьби з інфляцією за будь-якою ціною", Центральний банк не опускає ставку рефінансування до такої низької позначки, як україн­ський — так, у серпні 2002 р. вона становила 21 %, і це вва­жається рекордно низьким показником. Але передбачуваність і послідовна сприятливість урядової політики в Росії створю­ють сприятливі умови для бізнесу, банки мають міцні надії на повернення наданих кредитів і, незважаючи на вищий, ніж в Україні, рівень інфляції, надають кредити під 16—17 % річних1.

І в Україні деякий час, коли з'явилися надії на істотне під­вищення економічної активності — у 1999 p., відсоткові став­ки за кредитами терміном понад рік фіксувалися на порівня­но низькому рівні. У липні вони досягли 21,9 %, у серпні — 26, у жовтні — 26 % річних, що було нижче річної ставки НБУ на той час. Це було вдвічі нижче від рівня відсоткової ставки за кредитами терміном на 0,5—1,0 року і навіть мен­ше від рівня облікової ставки у відповідні місяці2. Але ця тенденція так і не закріпилася.

експерт. — 2002. — № 36. — 12 августа. 2 Бюлетень НБУ. — 1999. — № 11. — С 59.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 109

Окрім того, декларація про низький рівень відсоткової став­ки зовсім не означає, що будь-який підприємець може реаль­но отримати такий дешевий кредит. Нерідко банки спеціаль­но створюють такі умови надання кредиту, що їх неможливо виконати. Фактично українські підприємці не розраховують на банківські кредити як джерело коштів для нарощування виробництва1.

Щоправда, важко зрозуміти, навіщо українські банки вста­новлюють низькі відсотки, але не надають кредитів. Це пояс­нюється необхідністю пристосуватися до наших реалій. Поєд­нання низьких відсоткових ставок за довготерміновими кре­дитами з одночасним утриманням від їх надання дає змогу банкам досягти одразу двох цілей. З одного боку, комерцій­ний банк, декларуючи нижчу відсоткову ставку, аніж за інши­ми (термін повернення) позиками, частково застраховує себе від претензій з боку держави. Хоча регламентування макси­мального рівня відсоткових ставок в Україні формально не за­стосовують, поширена практика "добровільного" кредитуван­ня банками проектів, вказаних державою, за заниженими став­ками. Якщо ж банк сам визначає низькі ставки, то будь-які претензії стають безпідставними.

З іншого боку, комерційний банк залишає за собою право використовувати відсоткові ставки на такому рівні лише щодо обмеженого кола позичальників, іншим же фірмам він від­мовляє у кредиті, посилаючись на їхню низьку платоспромож­ність, чи запроваджує додаткову премію за ризик.

На виправдання чи принаймні розуміння відсоткової по­літики банків слід враховувати, що за умов сталого підтриман­ня надто значної частки збиткових підприємств пошук на­дійного позичальника набуває особливого значення. Станом на 1 липня в цілому успішного 2000 р. обсяги простроченої, про­лонгованої та безнадійної заборгованості за позиками банків сягнули 4,118 млрд грн (або 21,9 % кредитного портфеля бан­ків)2. І так триває з року в рік — станом на 1 січня 1997 р.

1 Бізнес-огляд // Міжнародний центр перспективних досліджень. — 2000. — № 8. — С 9.

2 На 1 січня 2000 р. частка проблемних кредитів була вищою на 4,4 %. її зниження стало наслідком збільшення кредитного портфеля, оскільки обсяг проблемних кредитів зріс на 11,6 %.

110

Розділ З

частка таких кредитів становила 22 % (щоправда, виявляла тенденцію до зниження)1.

За оцінками фахівців міжнародних фінансових організацій, фактично частка безнадійних кредитів у кредитному портфелі комерційних банків України становить навіть 50 %2. Ризик неповернення позичених коштів зберігається надто високим, і це є головною причиною підтримання високих відсоткових ста­вок і прагнення обмежувати кредитування реального сектору шляхом запровадження жорсткіших умов надання позики.

До причин дорожнечі кредитів треба зарахувати й серйозні труднощі, з якими стикаються українські банки під час аналі­зу реальної кредитоспроможності позичальника. Прагнення уникнути податкового тиску веде до використання різного типу прихованих схем розрахунків, "прозорість" яких дуже низь­ка. Так, на закінчення 1998 р. частка бартеру в загальному обсязі товарообігу становила 42,5 %, а в 1999 p., хоча й дещо знизилась, була на досить високому рівні — 32 %3. Протягом 2000—2001 pp. частка негрошових розрахунків між суб'єкта­ми економічної діяльності зменшилася, але значно ускладни­лися форми тіньових грошових операцій, що не підвищило "прозорості" економічної діяльності підприємств. А отже, визна­чити фінансову життєздатність кредитованого проекту важко.

У фінансовій науці такий стан має назву "асиметричної ін­формації". Ми виставляємо претензії до української банків­ської системи за недостатні обсяги інвестиційного кредитуван­ня порівняно з розвинутими країнами, але не беремо до уваги, що за вимогами банківської діяльності тих же розвинених країн у нас взагалі не можна надавати кредити, бо їх ризико­ваність не вписується в жодні розрахунки.

Раціонування кредитів та запровадження високих індивіду­альних ставок не завжди дає змогу відібрати ефективні інве­стиційні проекти позичальників та вирішити питання проблем­них кредитів, передусім внаслідок втручання держави. За окре-

1 Зінченко В. Підсумки діяльності комерційних банків України за пер­ ше півріччя 2000 року // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С 2—6.

2 Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффманна. — К.: Фенікс, 1998. — С 228.

3 Задорожна Г. Бартер скоротився. Де ж гроші? // День. — 1999. — № 226(763). — С 5.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 111

мими даними, обсяги кредитів, що їх надали комерційні бан­ки під тиском державних органів, становлять 1,6 млрд грн. Формально такі "примусові" кредити нібито забезпечені га­рантіями з боку держави, однак реально втрати (кредитують здебільшого збиткові галузі) не відшкодовуються. Щоправда, подібна практика поширюється, головним чином, на найбіль­ші, "системні", банки, а тому, зважаючи на їхні фінансові ре­сурси, вона має не такий вже згубний для банківської системи характер.

Інвестиційна активність банків не стимулюється і стабільні­стю державної бюджетної політики. Коливання розмірів бю­джетного дефіциту не стимулює інвестиційного процесу. Так, за один лише рік відносна величина бюджетного дефіциту впала більш як вдвічі — з 13,8 % у 1992 р. до 5,1 % ВВП у 1993 p., але це не зумовило зростання інвестиційної активності. Ще більш відчутне зниження обсягів дефіциту до 1,5 % ВВП у 1999 р. і аж до профіциту у 2000 р. також не викликало від­повідного зростання обсягів інвестування.

Деякий час можна було вважати головною причиною від­сутності інтересу банків до надання інвестиційних кредитів надзвичайну привабливість вкладень у державні облігації. За період з 1995 по 1998 р. обсяги позик держави на ринку цін­них паперів зросли з 0,6 % ВВП до 8,0 % (тобто більше ніж у 13 разів)1. Водночас уряд не відмовився і від прямих кре­дитів банківської системи. У 1995—1997 pp. на частку уряду припадало 48,7—53,5 % приросту обсягів кредитів (у тому числі й НБУ). Держава практично відійшла від класичних схем розміщення ОВДП, орієнтуючись передусім на кошти банківської системи, а не фізичних осіб. У 1996 р. комерційні банки викупили 47 % від загальної суми емітованих обліга­цій (ще 22 % вони викупили для клієнтів)2.

Зрозуміло, що в такій ситуації ефект витіснення виявлявся миттєво. Державні цінні папери приносили банкам надійний і високий прибуток, чого не могли дати виробничі капіталовкла­дення. Частково негативний вплив державних запозичень на кредитний ринок вдавалось зменшити завдяки допуску на

'Бюлетень НБУ. — 2001. — № 1.

2 Димвський А., Костенко Н., Рудий І. НБУ повністю контролював ва­лютний, ринок // Галицькі контракти. — 1997. — № 7. — С. 57—59.

Розділ З

кових вкладів. Само собою, "короткі" депозити можуть дозво­лити лише "короткі" кредити.

Тому заощадження населення також не стали вагомим ін­вестиційним ресурсом — вони в основному зберігаються у го­тівковій іноземній валюті.

Отже, можна зробити висновок, що банківська система Украї­ни повністю справляється із завданнями забезпечувати обіг будь-яких обсягів грошових коштів учасників економічної діяльності та здійснення розрахунків між ними. її відносна слабкість порівняно з розвинутими країнами зовсім не є пере­поною на шляху просування інвестицій будь-яких обсягів, як внутрішніх, так і зовнішніх — аби вони лише надходили.

Водночас слід розуміти, що та ж банківська система, в основ­ному з незалежних від неї причин, не може служити суб'єктам економічної діяльності як основне джерело інвестиційних ресурсів. Це не означає неможливості розгортання інвести­ційної діяльності, а лише зайвий раз підтверджує — треба вкладати власні кошти, залучати інвестиційні кошти за допо­могою цінних паперів та здійснювати вихід на міжнародні інвестиційні ринки. Але успішність такого виходу вже зале­жить не від стану, власне, самої банківської системи, а від ба­гатьох інших чинників.

<< | >>
Источник: Борщ Л.М.. Інвестиції в Україні: стан, проблеми і перспективи. 2002

Еще по теме 3.2. Банківська система України в інвестиційній діяльності:

  1. 5. Сучасна кредитно-банківська система. Створення грошей банківською системою
  2. 27. Банківська система і пропонування грошей. Операційний та спекулятивний попит на гроші. Грошовий мультиплікатор.
  3. ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ. МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ • • УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ
  4. Місце правової системи України серед правових систем сучасності: стан та перспективи
  5. Корпоративні та пайові інвестиційні фонди.
  6. Система процесуального права України
  7. Тема 8. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ
  8. Значення рішень Європейського суду з прав людини для правової системи України
  9. § 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. їх система в Конституції України 1996 року
  10. § 3. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. їх система в Конституції України 1996 року
  11. 5. Кругооборот капіталу. Форми капіталу (промисловий, торговий, банківський). Основний та оборотнийкапітал.
  12. Законодавство України
  13. §4. Джерела корпоративного права України
  14. 4.1.3 Ліцензійні умови провадження діяльності
  15. § 7. Демократія в умовах України
  16. § 7. Демократія в умовах України
  17. Законодавство України
  18. Законодавство України
  19. 3.Україна в системі глобалізації економіки