<<
>>

6. ДІЯЛЬНІСНЕ РОЗГАЛУЖЕННЯ СВОБОДИ

Що стосується багатоплановості, або різноспрямованості діяльнісного виконання свободи, то вона зумовлена передусім множинністю самих об’єктів людського світу, які що стають предметами діяльності.

Адже, як вже відзначалося, свобода не здійснюється так, що вона у хотінні або дії спрямована на саму себе, або так, ніби вона має якийсь свій особливий і відокремлений об’єкт діяльності. Свобода виконується скрізь, де людина вільно прагне чогось “іншого”. Інакше кажучи, багатоплановість діяльнісного існування свободи зумовлена багатоплановістю самої діяльності, котру можна структурувати досить різно – членувати на “праксис” та “поезіс” (Аристотель), відрізняти “внутрішні” аспекти дії (хотіння, бажання, прагнення, намір, мету тощо) від екзотеричних рухів, у яких свобода “узовнішнює” себе і через які ми щось “викликаємо” чи “виробляємо”. Можна поділити діяльність на матеріальну (тілесну) та духовну, теоретичну та практичну, технічно-репродуктивну та мистецько-креативну та ін.

Чи однаковою мірою здійснюється людська свобода у різних галузях так структурованої діяльності і, відповідно, чи має, наприклад, так звана творча (креативна) діяльність певний пріоритет у здійсненні свободи щодо інших “видів”? Чи не тяжіє ця “творча діяльність” до поступового розчинення “визначеності” свободи в “самості” і до подальшої втрати “дієвої значущості” свободи, котру вона начебто максимально репрезентує, – кожне з цих питань заслуговує на окреме дослідження.

Нас поки що цікавитиме лише питання, що випливає з загальної постановки проблеми у розділі, а саме: якого смислу в людському світі набуває діяльнісне визначення свободи? Чи має “успіх”, “досягнення” якесь значення для свободи людини і якщо має, то яке? Де розташовані межі “успіхового” забезпечення свободи людини, поза якими свобода перетворюється на власну протилежність?

Натяк на певну проблему, на суперечність, на протистояння між людським здоровим глуздом і філософським розумінням питання про здійснення свободи міститься вже в самій історії поняття.

Адже слово “свобідний” первісно мало насправді виключно соціальний смисл як визначення суспільного положення людини, яка належить до панівної верстви. На перший погляд, подальший перехід від такого цілковито життєвого розуміння свободи через її всезагальне головне значення – бути своїм власним володарем, діяти згідно із своїми власними законами, автономно, до сформованого значно пізніше філософсько-узагальненого розуміння “свободи”, що означає панування суб’єкта, що діє, над певною діяльністю (чи актом), – такий перехід є начебто лише розвитком цілком позитивного змісту означеного життєво-практичного розуміння свободи як самовизначення. Проте уважніший погляд дає змогу помітити і певний процес поглинання визначеності самістю, тобто зіткнення двох протилежних типів позиціонування людини до світу.

Перший можна коротко визначити як беззаперечну значущість фізичної свободи: найочевидніший спосіб здійснення останньої полягає в здатності до безперешкодного руху тіла. Беззаперечна перевага такого позиціонування (позиції фізичної свободи) очевидна: воно ставить проблему свободи на цілком реальний грунт, що дозволяє називати свободу свободою реальної дії, або ж свободою діяльності. З цього погляду, свобідним є лише той, хто не обмежується відсутністю формальних перешкод для здійснення свого наміру, але кому реально не перешкоджають – хтоне відчуває реального зовнішнього насильства. Ця свобода позитивна в тому смислі, що вона має своєю передумовою не тільки відсутність (перешкод), але й певну наявність (передумовою або конкретних можливостей). Вона є, до того ж, і безпосередньо найочевиднішою. Саме через це і приклади застосування слова “свобода” частіше спадають на думку насамперед з галузі фізичної свободи: щоразу, коли ми шукаємо досконаліших зразків “свободи”, ми звертаємося до фактору можливості руху – “вільний як птах у польоті”, “звільнити руку від захвату”. Саме свобода рухатися куди завгодно становить підгрунтя деяких інших “свобод” – свободи подорожувати, свободи зборів, навіть свободи слова.

Більше того, до факторів, котрі уможливлюють свободу як таку, ми, врешті-решт, мусимо відносити і фізичну силу, здоров’я, енергійність тощо (адже й людська здатність до самовизначення, до свідомого рішення на користь певної поведінки не може постійно зберігати достатню інтенсивність, коли тривалий час бракує свободи тілесного руху).­

Проте, звичайно, не існує серйозних підстав обмежувати діяльнісний вияв свободи фізичним рухом, тілесністю. І справа не лише в тому, що людський світ не обмежується тілесністю як його беззаперечно суттєвим виміром (хоча й одним із багатьох), а вимірюється також і соціальністю, тобто суттєво характеризується мірою суспільної, або соціально-політичної, свободи, де також спостерігається значущість зовнішнього примусу, носієм якого є як окремі “інші” люди, певні спільноти, так і суспільство загалом. Відомо, що міжлюдські стосунки, зв’язки та залежності можуть суттєво знизити ступінь свободи окремої людини, тобто її реальну здатність до свідомого самовизначення. Причому здійснюватися таке обмеження може найрізноманітнішими шляхами. Наприклад, – прямим насильством і обмеженням свободи іншого, внаслідок чого актуалізується питання влади: власна влада (в широкому розумінні слова) – заснована вона на власному вмілому господарюванні і накопиченні економічного потенціалу чи на політичному впливі та громадських зв’язках і впливовості, на авторитеті чи багатстві тощо – постає як така, що гарантує мені, носієві цієї влади, суспільну свободу (свободу в суспільстві), тобто незалежність від інших. Проте свобода як влада містить у собі й надзвичайний саморуйнівний потенціал, адже владарювання над іншою людиною не просто загрожує втратою свободи цією іншою людиною, але й, здійснюючись коштом свободи іншого і через тотальність людської свободи, воно руйнує саму свободу як таку: ступінь інтенсивності неволі рабовласника така сама, як і неволі раба, хоча зовнішні форми виявлення цієї несвободи різні. Будь-яка форма тоталітаризму в суспільстві в цьому плані постає як непослідовний досвід людського самовизволення, або як недосконалі історичні форми людської свободи.

Крім того, кожен із нас, як істота суспільна, підлягає дещо іншому суттєвому тиску – соціальному, якого кожний із нас неминуче зазнає через погляди, думки, традиції, мову суспільства, де він живе. Адже кожен, відповідно до соціальної природи людини, тяжіє тою чи іншою мірою до “соціалізації”, до завжди власного розв’язання комунікативної проблеми, питання про “прилаштування” до суспільства, про своє місце, свою роль і призначення в ньому та ін. Навіть запеклий “нонконформіст”, затятий індивідуаліст часто у парадоксальний спосіб “прагне” до подібної суспільної значущості навіть тоді, коли вимагає (не без підстав) права для окремої особи бути не лише “за” суспільство, але й “проти” нього як такого, права не тільки бути членом суспільства, але й, за певних обставин, дистанціюватися від нього і навіть протиставляти себе йому.

Однак усі ці і подібні питання становлять окрему, навіть спеціальну тематизацію. Ми зазначимо лише, що виокремлення соціально-політичної сфери людської самодіяльності і, відповідно, соціальної свободи, створює, зрештою, з одного боку, можливість тематизації і так званої свободи психологічної, котру дехто навіть виокремлює в особливу сферу діяльнісного виконання людської свободи, досить тісно пов’язану з історично виокремленою проблематикою “свободи волі”. З другого – така тематизація підводить нас до іншого полюсу свободи в цілому – до моральної свободи і до такого позиціонування людини у світі, згідно з яким, як зауважує Сартр, успіх, власне, не має ніякого значення для свободи. Адже, всупереч здоровому людському глуздові, треба визнати, що “бути вільними” – то не є домогтися чогось, чого ти хотів. Цей вислів означає лише “самому визначати себе до того, щоб самому ж вільно прагнути чогось”. І тавтологічності у визначенні свободи уникнути вкрай важко саме через те, що суть моральної свободи – в автономії вибору, яка, проте, починається “у свідомості”, “психологічно”. Адже вибір, котрий ми схильні ідентифікувати з дією, передбачає початок здійснення замислу, наміру, що дає нам змогу відрізняти його від порожньої – ще “бездіяльної” – мрії або звичайного (ще “малодіяльного”) бажання.

Отже, вільне хотіння як намір є дещо інше (багатше, реальніше), ніж просто бажання, хоча ще й не є успішною дією.

Як бачимо, моральна свобода полягає передусім в автономії, тобто у тому, щоб самому встановлювати закони та норми власної діяльності; вона не визнає ні прямого “зовнішнього” диктату суспільних перешкод та утисків, ні навкружного шляху такого суспільного тиску – через “інтеріоризацію”. Моральна свобода – певне повстання або протест як проти зовнішньої загрози, з боку прямих заборон, прескрипцій, тиску влади та авторитетів, “суспільної думки” – всього того, що Гайдеггер називає “Man”, так і проти тиску “зсередини”, з боку того ж таки “Man”’у, але тепер уже інтеріорізованого і такого, що постає у певній психологічній “ресентиментно-комплексовій” формі – як підсвідоме відчуття провини, страху тощо.

Небезпека, що її містить у собі таке виокремлення моральної свободи, її “слабкість”, як і завжди в сутнісному аналізі людської істоти, полягає в тому самому, що і її сила й перевага, – в тому, що певна (фізична, рухова, тілесна – матеріальна) неспроможність людини щось зробити ще не здатна остаточно знищити її свободу як найуніверсальніше її, людини, визначення. Так само, до речі, і відсутність матеріальної перешкоди само по собі не робить людину вільною. Цей “позитив” вольового рішення підкреслює головну роль і визначальний характер духовного аспекту в діяльнісному виявленні свободи. Адже насправді не сама по собі відсутність тілесного утиску щодо будь-кого робить його вільним. Джерело свободи “міститься” не тут, а в самій людині, в її морально-вольовій, духовній сфері, що й дає підстави ототожнювати свободу з самою людиною, причому як істотою морально-вольовою, духовною. Проте саме тут містяться і витоки “слабкої” позиції моральної свободи, оскільки дуже великою стає спокуса не брати до уваги взагалі тілесність і трактувати “внутрішню” вкоріненість свободи як таку, що взагалі не знає жодних зовнішніх кайданів (адже останні, мовляв, взагалі не здатні завдати їй жодної шкоди).

– “Хто здатен змусити того, хто може вмерти?” (Фіхте).

Звичайно, це – екстремальний випадок людського самовизначення, щось на зразок брандтівського “quantum satis” волі (Г. Ібсен, “Брандт”). Проте треба погодитися, що такий екстремум моральної свободи започатковується цілковито реальною, тобто “дієво значущою”, обставиною – тим фактом, що будь-яке зовнішнє змушення так чи інакше потребує внутрішнього джерела і тільки останнє може надати першому форми справжньої дієвості. Небезпеку спотворення криє в собі сама реальність: той, хто здатен зректися всього, навіть власного життя, має певний, цілком реальний, імунітет проти зовнішнього насильства. Він є цілком автономним, і ніхто не може змусити його відмовитися від рішення через шантаж, через залякування певними втратами, ушкодженнями, збитками. Реальні історичні приклади такого імунітету відомі. Проте, яким є їх реальний антропологічний смисл? Яке концептуальне забезпечення могла б надати філософія свободи такій позиції, коли людина “не знає страху” і коли безмежний океан самості вже не стільки сприяє, скільки заважає визначенню? Чи не була б така філософія свободи певною мірою апологетикою свободи до смерті, до загибелі, до знищення людини? Адже той, хто не бажає бачити небезпеку, котра йому загрожує, приречений на загибель, а отже, той самий страх є просто життєво потрібним людині. Якщо ми будемо ігнорувати або витісняти страх, то швидко дійдемо до безрозсудливості, котра, скоріше, має більше спільного з “бойовим шалом берсерків”, аніж із свободою. Напевне, страх не можна ігнорувати так само, як не можна і дозволяти йому нас визначати, цілком панувати над нами. Отже, тотальність людської свободи виявляється скоріше не в екстремальних випадках її виконання, як це здається на перший погляд, а в тому, що вона завжди і скрізь лишає людині можливість вибору, що робить практично неможливою її концептуалізацію, прирікаючи метафізику свободи на тавтологічні формулювання на зразок того, що “я вільний тоді, коли можу хотіти того, що я хочу”. Цей вислів не просто виглядає банально – він безпосередньо стверджує надто спрощену “тотальність свободи”, адже все, чого ми хочемо, ми, природно й можемо хотіти.

Проте, якщо слово “хотіти” будемо застосовувати в цих двох випадках не в тому самому значенні, воно набуватиме певної змістовності: “Я є вільним (свобідним), якщо здатен хотіти всього, що мені бажається, що приваблює й манить мене”. Тобто свобода, в такому разі полягала б у тому, що я свідомо обираю певну схильність, схвалюю її і стверджую через вольовий акт – у свідомому рішенні, тобто спрямовую себе на діяльність.

<< | >>
Источник: В. Г. Табачковський. Людина в цивілізації XXI століття: проблема сво­боди. 2005

Еще по теме 6. ДІЯЛЬНІСНЕ РОЗГАЛУЖЕННЯ СВОБОДИ:

  1. Статья 5.26. Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях Комментарий к статье 5.26
  2. Свобода предпринимательства и регулируемый рынок Свобода и ответственность личности
  3. Свобода мысли и слова, свобода массовой информации являются элементами конституционного статуса личности
  4. Думается, что поскольку в демократических государствах признается и гарантируется свобода информации и свобода слова
  5. Уклонение от отбывания ограничения свободы, лишения свободы, а также от применения принудительных мер медицинского характера (ст. 314 УК РФ)
  6. § 2. Экономические права и свободы человека и гражданина в системе конституционных прав и свобод
  7. Основы свободы: взаимоотношения свободы и фундаментализма
  8. 1. СВОБОДА ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА СВОБОДА
  9. Свобода народу — свобода людини
  10. Гражданская и политическая свобода. Важную роль в обеспечении свободы личности призвано сыграть государство. Однако, будучи своеобразным «страховым полисом» нации, государство не должно чрезмерн
  11. §2. Организация и тактика охраны общественного порядка и обеспечения общественной безопасности органами внутренних дел при реализации гражданами права на свободу совести и свободу вероисповедания