<<
>>

1. СВОБОДА ЯК “УТРИМАННЯ” СМИСЛІВ ЖИТТЄВОГО СВІТУ В РЕФЛЕКСИВНИХ АКТАХ СВІДОМОСТІ:

Ідея, котра, можливо, була й об’єднавчою для феноменологічного знання, полягає в переконанні, що пізнання – не наслідок пізнання насамперед, воно має бути представлене не лише як мета, а й як простір реконституювання смислу.

Таке тлумачення дає змогу розглянути феномен свободи здебільшого через пізнавально-рефлексивну діяльність свідомості, аналізуючи її через динаміку процесів переживання, сприйняття, згадування. Йдеться про можливість у просторі трансцендентально-феноменологічного знання простежити проблему свободи через рефлексивні способи репрезентації досвіду Іншого в людській свідомості (беручи до уваги досвід Іншого як досвід Чужого, Минулого, як Іншого соціального в досвіді, як проблему морального переживання). Це засвідчує наявність філософсько-антропологічної проблеми в трансцендентально-феноменологічному знанні, незважаючи на всі складності в поєднанні антропологічного та феноменологічного в теоретичному досвіді, про що згодом і йтиме розмова.

У кінцевому підсумку, постаючи перед традиційними соціальними та гуманітарними проблемами свободи, феноменологічне знання, на відміну від класичного досвіду, в просторі сучасних цивілізаційних зрушень не може існувати як абсолютний дискурс свободи.

Проблема свободи для сьогодення навряд чи могла б бути визначена лише як мислення про свободу; остання постає швидше у формі “як” цього мислення, вимагаючи свого розгляду в процесі сприйняття: не випадково для феноменологічного дискурсу свобода – постійний “обмін смислами”. Такий підхід вимагає в дослідженні поступово наближуватись до проблеми свободи через своєрідне самоосмислення феноменологічного дискурсу; зрештою свобода постає і як підгрунтя цього дискурсу, що, здавалося б уже в якийсь спосіб унеможливлює саме раціональне знання того, чим є свобода, дозволяючи говорити про свободу в феноменологічному досвіді швидше як про певну інтуїцію знання.

Це наближує до ще одного моменту: феноменологічний аналіз завжди вимагав статистичного дослідження завершеного результату в повному конститутивному процесі та водночас генетичного аналізу, що простежує певну “інтенціональну історію” смислу як можливий процес конституювання смислу. І це неодмінно вимагає розглянути поняття свободи через такі феноменологічні поняття, як “перспектива”, “горизонт”, “знання”: саме ці визначальні для феноменологічного досвіду поняття постійно нагадують, що смисловий простір, врешті й простір асоційованих з ідеєю свободи смислів, постає перед людським Я в постійно змінюваних перспективах, горизонтах. Отже, ідею свободи для феноменологічного знання можна простежити саме через динаміку феноменологічного процесу переживання.

Завдяки цьому можна розглянути свободу через можливе “утримання” смислів навколишнього життєвого світу в рефлекcивних актах свідомості. Для Гуссерля, якщо мати на увазі саме його визначення трансцендентально-феноменологічного Еgo періоду “Ідей до чистої феноменології...”, принциповим було те, що власному Я дано в переживаннях не лише предмет, але й генезис конституювання цього предмета в свідомості, і те, що розкриття цього процесу можливе саме через рефлексивне спрямування свідомості. Як саме феноменологічне знання вирішує для себе проблему “свобода – рефлексія”? Та й у який спосіб це дає змогу розглянути феномен свобо­ди через можливі способи репрезентації Іншого в свідомості влас­ного Я?­

Безперечно, що феноменологічне бачення дає змогу визначити проблему рефлексивних актів щодо Іншого в свідомості, а також рефлексивного усвідомлення в досвіді Іншого як Чужого, Іншого як минулого, та й, власне, самої можливості рефлексивного оволодіння досвідом Іншого Я в інтерсуб’єктивному відношенні “Я – Інший”. Неминуче внаслідок цього постає для феноменології класична проблема свободи як Іншого; однак ті цивілізаційні зрушення, що відбувається останнім десятиріччям у світі, спонукають визнати, що для сьогодення свобода є для людського Я проблемою того, що я можу, а що – ні щодо Іншого.

Не останньою чергою це наближувало феноменологічну рефлексію до усвідомлення, що “Я” саме у своїй взаємодії з Іншою річчю, з Іншим “Я” як іншою суб’єктивністю, з Іншим як предметом культурної пам’яті постає в досвіді як цілісний простір свободи.

Хоча це дещо й парадоксально, однак сьогодення саме в такому тематичному просторі поступово наближується до проблеми: свобода виявляється через Іншого як переживання, мислення, спогад, але аж ніяк не вимірюється лише іншістю. Зрозуміло, що я можу вказувати на “осягненість” свободи через Іншого, проте свобода дана мені не лише через присутність мого Я поруч з Іншим; свобода, – це присутність смислів Іншого в моєму Я (як присутність смислів, що асоціюються з іншістю в моїй свідомості). Та й те, в який спосіб можливе визначення свободи Іншого через присутність в досвіді власного Я, засвідчує для сьогодення свободу передусім як її самовиявленість у соціокультурному просторі. Безперечно, свобода можлива саме як буття-разом, як буття-між, як проблема соціального буття. Однак цікаво визначити спільний для мого Я та Іншого простір свободи не лише як простір соціального, а як проблему переживання, що простежується саме на рівні феноменологічного досвіду. Звідси виникає ще й інше питання: як людське Я, не лише як суб’єкт соціальної дії, але й як суб’єкт переживання, спогаду, сприйняття, фантазії, розкриває себе як суб’єкт свободи. Можливо, це дослідження саме цього дасть змогу наблизитись до основоположних тем свободи у феноменологічному знанні.

Завдяки цьому можна визначити виявлення смислу свободи як феноменологічне оволодіння смислами навколишнього життєвого світу у рефлексивному відстороненні від власних переживань досвіду. І питання не лише у вибірковості переживання, можливій “закритості” смислу в нашому спогаді, чи то фантазії, у можливості відмежуватись від Іншого в досвіді мого Я, а відтак в якийсь спосіб звільнити себе. Феноменологічне тлумачення здійснюється в просторі переживань свідомості, і саме рефлексія (попередньо зауважимо, що мова йде насамперед про феноменологічне розуміння поняття рефлексії) наближує до головного тематичного простору дослідження: свобода – інший.

Чим все ж таки постає рефлексія для свідомості? Головна її функція полягає в тому, що вона дає змогу суб’єкту саме в процесі переживань спостерігати за власними переживаннями, “виявляти і проявляти все, що поєднано з цими переживаннями, а відтак уможливлює саме знання суб’єкта про належне йому усвідомлення і про те, що він усвідомлює”1. Таке розуміння свободи допоможе надалі тлумачити її ще і як головну умову виявлення людського переживання. Рефлексія реалізується через свободу, яка не є результатом цієї рефлексії (що, зрештою, протилежне самому онтологічному визначенню свободи). Та й, власне, саме на цьому рівні доречно вказувати не лише на явне в свідомості знання свободи як соціальної функції чи то морального принципу; саме рефлексія постійно провокує власне Я визначати для себе питання – що я можу дозволити стосовно Іншого, а що ні? Це саме той параметр рефлексивного мислення, в межах якого соціальні образи свободи не формуються, а, швидше, визначаються для... Можливо, це саме той рівень актуалізації внутрішнього екзистенційного досвіду свободи, котрий виявляє для людського досвіду свободу також як норму соціальної, чи моральної, поведінки? Через рефлексивне у феноменологічному знанні правомірним був би аналіз свободи саме як певної регулятивної ідеї досвіду (в кантівському тлумаченні поняття регулятивної ідеї).

Повернемось до кількох визначень рефлексії у феноменологічному знанні. Найважливішу теоретичну особливість рефлексії Гуссерль відзначав у “Картезіанських роздумах” (§106,§108): рефлексія лише надає очевидності всім можливим компонентам інтенціонального акту. Ще раніше мислитель писав про “внутрішню свідомість”, застосовуючи це, прийняте ще від Брентано, поняття і вбачаючи в ньому саму можливість сприймати акти власної свідомості з очевидністю, відрізняючи їх від безпосередніх переживань власного Ego. Рефлексія виявляє, але не створює. Саме тому її варто визначити як безпосереднє спостереження за власними актами свідомості. Рефлексія збирає в свідомості світ усвідомленого в єдине ціле.

Власне тому в межах феноменологічного досвіду можливим було визначення Еgo як “ноематичного кореляту актів рефлексії”2.

В “Ідеях І” Гуссерль визначає феноменологічний простір як простір самого рефлексивного дослідження смислоутворення. Відомо, що, з погляду феноменологічного знання, поняття рефлексії застосовується і як назва для методу, яким свідомість користується в пізнанні свідомості, а водночас і як різновид переживання. Для Гуссерля в “Ідеях 1” важливо саме те, що будь-яке переживання може бути визначене в його рефлексивній модифікації, адже рефлексія і є саме тим поворотом свідомості на cogitatio. Рефлексивний погляд може бути даний у формі рефлексивного спогаду, рефлексивного очікування, фантазування, оцінювання та рефлексивного сприйняття насамперед.

У §78 “Ідей І” Гуссерль ставить перед собою завдання означити рефлексію саме на рівні феноменологічного здійснення. Це дає змогу теаретику через рефлексію вийти на рівень методологічного здійснення редукції (насамперед трансцендентальної) і визначити трансцендентальний факт у досвіді. Саме в такий спосіб рефлексія в здійсненні редукції розкриває шлях до розуміння свободи в досвіді – це саме той рівень іманентного виявлення сутності, іманентного, що передбачає в досвіді перехід від усвідомлюваного до усвідомлення цього усвідомлюваного. Безперечно, таке тлумачення ще не дає змоги ототожнювати простір свободи з простором сутнісного, іманентно даного. Однак, на думку теоретика, це – єдиний шлях до вільного, незалежного в переживанні бачення, адже з допомогою рефлексії можна повернути погляд феноменологічного пізнання до індивідуально даного в свідомості.

Зазначимо, що вже у своїх пізніх працях, зокрема в “Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології”, Гуссерль усвідомлюватиме складності та суперечності трансцендентального тлумачення рефлексивного. Однак для мене важливим було нагадати про проблеми, що надалі визначили простір феноменологічного дискурсу свободи.

Навряд чи прийняте саме в межах трансцендентальної феноменології тлумачення рефлексії дозволить в межах феноменологічного знання тлумачити рефлексію як акт певного омертвіння живої свідомості; рефлексивний акт у своїй спрямованості на живий потік свідомості не руйнує її, а лише надає смислам людського досвіду певної означеності.

І знову ж таки – як у такий спосіб можна мислити свободу в досвіді? Свобода не відкривається через саму себе, вона, швидше, у-очевиднює себе через ці акти рефлексії... Не випадково для феноменології рефлексія – це постійний перехід від предмета до переживання цього предмета. Наближуючись саме через таке тлумачення рефлексії до проблеми свободи, варто було б визначити для себе: свобода – не може бути дана лише як “щось”, котре розкривається через рефлексивні акти в свідомості; вона існує для свідомості передусім як умова виявлення переживань у досвіді. А визначені у феноменологічному знанні межі рефлексивного дають змогу наблизитись до багатьох проблем, завдяки яким простежується в межах сучасного світу моральне та соціальне бачення свободи, а не лише розуміння її як теоретико-методологічної проблеми.

Не випадково також, що й перед сучасним антропологічним знанням постане питання, що визначить межі його власного дискурсу: якою мірою рефлексія виявляє себе як насильство щодо сприйнятого досвіду? Нагадаймо, що в “Ідеях до чистої феноменології..” Гуссерль зазначав, що сам процес створення людського досвіду є отвердінням в певних конструкціях результатів минулої діяльності свідомості, і саме через механізми феноменологічної рефлексії. Однак якою мірою цей процес седиментації смислів є вибірковим у досвіді, та й де та межа, що визначає “свободу-залежність” людського від седиментованих у свідомості смислів як від нормалізованих переживань і від формалізованих у свідомості схем досвіду? Чи все ж таки рефлексія дана нам як своєрідне звільнення, тобто певний акт свідомості, що виокремлює смисл від єдиного потоку сприйнятого і в такий спосіб вивільняє наші переживання?

Безперечно, що феноменологія намагається дослідити свободу насамперед через можливі способи даності переживань, зокрема через сприйняття в свідомості: бути вільним означає ще й своєрідне вивільнення пережитого перед своїм наступним сприйняттям. Однак у який спосіб рефлексивний акт може бути саме звільненням сприйнятого, і чи не постає таке звільнення водночас найбільшим насильством щодо Іншого? Ж. Бодріяр, аналізуючи дещо іншу проблему, повторював, що найбільший насильницький акт – це надавання одностороннє, без можливого повернення. Він зазначає, що “односторонній дар даний як акт влади...і насильство Добра полягає саме в тому, щоб давати саме без можливого повернення, без вороття” (мова йде про працю Ж. Бодріяра “Насильство цивілізації”). Насильство щодо Іншого розглядається як односторонній дар з боку влади, добро – як тотальна насильницька дія влади. Відхиляючись від головної теми дослідження, зауважимо, що, якщо брати до уваги проблеми політичних та соціальних уподобань влади на Україні, стає зрозуміло, чому означена Бодріяром тема постає ще й як соціокультурна очевидність сприйняття для сучасної України. Проблема “насильства свободи” спонукала у феноменологічних дослідженнях неодноразово замислюватись над проблемою: чим може бути свобода для сучасного соціального досвіду – лише виявом сили3? Чи все ж таки варто спробувати визначити свободу через дещо інші опозиції, аніж “свобода – насильство”, “свобода – влада”.

Напевно, треба передусім усвідомити, що феноменологічному тлумаченню не були притаманні інтерпретації свободи через “силові” опозиції. Однак Гуссерль не ототожнював ідею свободи та ідею своєрідної інтерпретативної необмеженості: феноменолог постійно нагадує, що ми в кожному своєму переживанні з’єднані з тим смисловим простором, що визначає ідею речі в нашому тлумаченні, а певним чином – і характер пережитого. Та й власне феноменологія, виявлена в ракурсі саме філософсько-методологічного знання, має бути цим простором смислових опосередкувань: вона є спостереженням за наявними в свідомості смисловими взаємозв’язками, виявленими на різних рівнях модального, темпорального переживання. Варто було б представити у феноменологічному знанні тему свободи як саме знання, оволодіння розкритими у свідомості смисловими опосередкуваннями... Вже на цьому рівні відчувається поєднання для феноменологічного досвіду теми рефлексивного як розуму, спрямованого на самого себе та свободи. Як, на думку Гуссерля, можливе це поєднання для філософії і чи можливо, врешті-решт взагалі? Поєднання рефлексивного та свобода пережитого – це лише нездійсненна вимога, котра не може бути виконана на практиці? Феноменолог звертається до цієї проблеми, аналізуючи можливі механізми редукції. Наведу зауваження Гуссерля: “У цьому вигляді філософія принциповим чином може виникнути не в наївному пізнавальному діянні, із вільного самоосмислення, відповідно, з вільного пізнавального самовизначення, тільки з радикальної рефлексивної чіткості щодо самого себе і щодо того, на що він (феноменолог. – А.Д.), виходячи назовні як філософський суб’єкт, бажає спрямувати свою думку; повинна бути ясність також і щодо шляху та методики, якими він надалі повинен іти, щоб здійснити це”. (Ich als anfangender Philosoph – Hua VIII. S. 7) Таке вільне самоосмислення щодо себе і щодо світу можливе лише через “виключення всього даного неадекватно”, чим є редукція в своєму універсальному визначенні. Саме через феноменологічну редукцію філософ вивільняє себе від наївностей даного світу. Продовжуючи цю думку Гуссерля, доречно висловити принципове для нашого дослідження положення: через процедуру редукції в такий спосіб конституюється чиста суб’єктивність як простір свободи. Редукція феноменології дає змогу не покинути світ пережитого в індивідуальній свідомості, а лише вийти на рівень самоосмислення; тому й трансцендентально феноменологічне знання постає не як віддалення від реального переживання, а як наближення до нових аспектів реально пережитого, що втрачаються для нашого погляду, коли він зорієнтований лише на емпірично дане. Завдяки процедурі редукції феноменолог постає максимально вивільненим від смислових опосередкувань незацікавленим спостерігачем (unbeiteiligter Zuschauer) за сутнісними структурами свідомості. Це й дозволило Гуссерлю говорити про рівень трансцендентального реалізму, що наближує до індивідуальної свідомості. Редукований світ “як світ чистої свідомості як такої” (“Bewubtseinswelt rein als solche”) і є шляхом до розуміння індивідуальної свідомості 4.

Феноменологічне пізнання усвідомлювало себе як своєрідну практику погляду, намагаючись відмовитись від багатьох усталених у класичному знанні опозиції й зближуючи в такий спосіб феномен свободи з певним нормативним принципом, що визначає самі і межі пережитого в досвіді. Яким чином ця ідея вступає в суперечність з визначальними методологічними принципами феноменології, та й, врешті, чи характерне загалом для феноменологічного досвіду розуміння свободи як нормативного принципу? Напевно, що ні. Однак цілком зрозуміло, чому саме через аналіз рефлексивних актів свідомості пошуки феноменологічних дослідників виводили завжди до тієї екзистенційної функції рефлексії, яку можна було б визначити як “опірність свідомості”... Рефлексивна відстороненість від власних переживань у досвіді постає саме як можливий вияв цієї “опірності” в людському сприйнятті.

Та й чи не треба згодом звернутись до ще однієї феноменологічної проблеми, в просторі котрої визначались смисли свободи, – до проблеми редукції?

Саме в такий спосіб варто було б означити спільну для понять “свобода” та “редукція” площину. Адже редукція і постає тією суто феноменологічною операцією, через котру Я дистанціюється від смислів індивідуального досвіду. Отже, доречно було б твердити про створеність певної “щілини”, що дає змогу двом Я мого досвіду “дистанціюватись” – вивільнюватись у сприйнятті. Саме це допомагає простежити активність досвіду. Однак активним є не тільки відношення мого Я до світу як до Іншого – таким є, насамперед, сприйняття Іншого у власній свідомості. Редукція, виявляючи в індивідуальному Я досвід Іншого, чужий досвід міркувань та образів, простежує передусім активне відношення Я до Іншого. Редукція уможливлює відношення до смислів власного досвіду як до Іншого в досвіді. Тому варто визначити редукцію як певне “видобування” смислу з єдиного потоку свідомості. Чи навіть більше – для феноменологічного знання те, що доречно було б визначити як “видобування” смислу, можливо, і є саме цим вивільненням смислу в досвіді? Зрозуміло, що зазначену функцію виконує в межах феноменологічного знання саме процедура редукції.

Найважливіше при цьому те, що редукція потрібна для усвідомлення самої значущості того, що в переживанні лише передбачається. Мова йде про редукцію, що уможливлює вивільнення від тих установок в переживаннях свідомості, що й визначають перспективу, певні ракурси нашого бачення. Це вже і є кроком “до самої речі”, до вивільнення смислу. Але це – саме та редукція, котра підводить не стільки до чистої свідомості як такої, скільки до необхідності нової редукції в пізнанні, тобто до кончої потреби відкрити в сприйнятті нові феномени. Звільняючись від пізнавальних, емоційних установок, котрі переобтяжують напередданими смислами наші переживання (а це й можливо саме як рефлексивний акт), ми наближуємося до нових феноменів, до здійснення інших редуктивних дій в досвіді5. Власне, лише на основі повного бачення сприйняття можна твердити, що проблема свободи у феноменологічному знанні постає для мого досвіду не лише як вивільнення смислу в процесі переживань, а й як постійне вивільнення, тобто як очищення самого сприйнятого. Тому ми й зазначили, що свобода може розкриватись у феноменологічному знанні лише як постійний процес спостереження. Парадоксальним є те, що простежені в єдиному теоретичному просторі поняття редукції та рефлексії призводять аналіз свободи до вихідного гуссерлівського принципу: “Назад, до самих речей!”.

Зрозуміло, що таке ставлення до проблем рефлексії та редукції потребує дослідити декілька питань. Чи варто стверджувати, що редукція саме як феноменологічна операція в певний спосіб спрямована на дану взаємовизначеність мого Я та Світу, а якщо так, то й порушує буттєву самостійність переживання? Яким чином цю проблему у феноменологічному знанні можна було б адекватно простежити через феномен іманентного та трансцендентного в досвіді? Чи правомірним було б твердження, що редукція існує передусім як рефлек­сивна дистанційованість щодо переживань Я? І якщо так, то розглядувана проблема таки повинна визначатись передусім у єдиному тематичному просторі: редукція – свобода – рефлексія. Будь-що потрібно визначитись щодо того, чи призводить редукція до буттєвого “розколу” свідомості, чи все ж таки вона є для свідомості тією “щілиною”, котра дає змогу моєму Я спостерігати за своїми переживаннями в актах рефлексії.

Хоча це дещо й парадоксально для площини феноменологічних інтерпретацій, але саме проблема рефлексії досить неоднозначно визначає тлумачення свободи у феноменологічному просторі. Йдеться передусім про ситуацію буттєвої розколотості свідомості в момент рефлексивного акту. Сартр зауважує, що рефлексивність призводить не до розколу свідомості. Адже для нього сogito має абсолютну достовірність саме тому, що тут у свідомості ми маємо справу з безперервною єдністю рефлексуючої свідомості та свідомості рефлексованого6.

Неоднозначно визначатиме проблему рефлексивного Р. Інгарден. Звертаючи увагу на суперечності в трансцендентальній теорії Гуссерля, він твердить, що саме рівень трансцендентального спонукає до відповідного роздвоєння досвіду Я: Я, котре сприймає, та Я рефлексивного самоспостереження. Але для Р. Інгардена неминуче поставала проблема, чи є все ж таки цей розкол феноменологічного досвіду Я дійсним розколом реального людського досвіду. Принаймні визначена позиція Інгардена провокує у феноменологічному знанні інше питання: яким чином у феноменологічному досвіді редукція може постати саме тією операцією, через котру Я дистанціюється щодо самого себе. Мислитель наголошує, що редукція аж ніяк не спричинює розкол феноменологічного Я. Звичайно, можна вказувати на роздвоєне Я: “Одне Я – те, що здійснює акт, а інше Я є немовби відмежованим від цього здійснення, утримується від нього7. Але Інгарден при цьому наголошує, що це аж ніяк не призводить до внутрішнього розколу феноменологічного, доречно було б говорити про “Я, котре переживає” і “Я, котре спостерігає за пережитим Я”.­

Він переконаний у тому, що єдність свідомості зберігається: Я в цей момент не конденсовано, не уніфіковано в один, єдиний акт; Я ніби здатне виконувати дві різноманітні функції.

Безперечно, що, здійснюючи редукцію, моя свідомість певним чином відсторонюється від щойно здійсненого мною акту переживання, хоча при цьому я чиню цей інтенціональний акт в самий момент редукції; зникає в такий спосіб тотожність цих Я, виявляється “дистанція” щодо іншого та бажання “подивитись”. Зазначене тлумачення рефлексії та редукції дозволить згодом у дослідженні визначити феномен свободи ще й як психологічний мотив. У процесі реального сприйняття свобода, сприйнята саме як “вивільнення від...”, простежується швидше через психологічну ситуацію так званого “утруднення від надміру” смислів (можливо, доречніше використати в перекладі поняття “переобтяження надміром”). Переживання у людській свідомості певною мірою спонукає саму “редукцію до...” до рефлективного відсторонення від сприйнятого. Це водночас є відповідною онтологічною необхідністю досвіду. Все ж таки в реальному досвіді варто було б це визначити як психологічний мотив, що руйнує тотожність сприймаючого Я. Можливо, саме це і дасть змогу Інгардену посилатись на наявну в досвіді “дистанцію” і бажання “подивитися”8.

Це, принаймні постійно, актуалізує єдину для феноменологічного знання тему – свобода, інтерпретована саме як проблема переживання в досвіді, можлива лише як певне занурення в єдиний потік переживань, чи все ж таки це – окремий акт дії, постійно здійснюваний щодо самостійних смислів досвіду? Тобто свободу треба тлумачити як цілісну пізнавальну установку щодо даного мені світу чи вона все ж таки постає як миттєвий акт, здійснюваний у переживанні? Можливо, варто визнати, що означена постановка проблеми і дасть змогу розглянути в межах феноменологічного знання свободу та залежність в єдиному екзистенційному просторі з процесом редукції.­

Редуковане за своїм визначенням концентрує ті смисли досвіду, що в своїй буттєвості не постають як абсолютно необхідні, тобто як такі, що не виявляють саму структуру акту чи то різноманітність актів свідомості. Продовжуючи розмову про смисли, асоційовані в досвіді з феноменом свободи, та про поняття редукції, варто зазначити: редукується у повсякденному досвіді те, що, безперечно, пережите в свідомості, але чого буттєво могло й не існувати. У такий спосіб через процедуру редукції ми лишаємо (в просторі чистої свідомості, за визначенням саме трансцендентальної традиція) лише ті смисли, котрі є само-даними для людського досвіду. І в даному разі не важливо, йдеться мова про автентичні смисли свободи соціального досвіду чи про автентичну структуру самих актів сприйняття, спогаду, фантазії та інших можливих актів переживання в досвіді.­

Головне ж, що редукція є саме тією операцією, через котру відкриваються для людської свідомості автентичні смисли досвіду, асоційовані з соціальною, екзистенційною свободою людського; але водночас тлумачення її як методологічної процедури дає змогу феноменологічному знанню визначити свободу ще й як теоретичний концепт. Будь-що, але феноменологічне пізнання саме на рівні трансцендентального Ego вимагає для розгляду феномена свободи виконання кількох процедур: по-перше – редукції на рівні повсякденного досвіду наявних у людській свідомості наївних уявлень про свободу, по-друге – редукції тих теоретико-методологічних ідей, на основі яких вибудовується теоретична модель свободи. Це, безперечно, важливо, адже мова має йти не лише про певні соціально-теоретичні моделі свободи, а й про концепт свободи як окремий момент теоретико-методологічного аналізу; в межах феноменологічного досвіду саме завдяки цьому можна дослідити свободу як теоретико-пізнавальну проблему переживання9.

До аналізу рефлексивної свідомості та редукції вдавались, звичайно, такі теоретики екзистенційного спрямування, як Сартр (згадаймо зауваження мислителя в розділі “Трансцендентності Его”: “Cogito як рефлексивна свідомість”), Гайдеггер, Шелер, Мерло-Понті. Однак, напевно, найцікавіше було б означити спостереження феномена свободи саме на антропологічному рівні дискурсу в мислителя, найбільш схильного до раціоналізації своїх уявлень, – йдеться про роздуми Гуссерля періоду його “Логічних досліджень” так і періоду “Картезіанських роздумів” або неопублікованих пізніх досліджень. Це тим більш цікаво, що Гуссерль постійно звертав увагу на загрозу перетворення феноменології на антропологію (важливо при цьому пам’ятати, що антропологія в його розумінні завжди ототожнювалась з втратою строгості та формальної чіткості рефлексивного мисленні).

Зрештою, Гуссерль досить несподівано визначав і функцію рефлексії. Мету феноменології як такої він убачав не в поясненні, а в трансцендуванні. Однак саме трансцендування і має допомогти нам, лишаючись у світі, спостерігати за ним. Чи не тому Гуссерль визначав рефлексію передусім як проблему трансцендентного?

Проте, чи не вступає це в суперечність з дещо іншою позицією: саме простежуючи функції рефлексивного в свідомості, редукції, ми наближуємося до головної опозиції – “іманентного–трансцендентного” – у феноменологічному знанні. Якщо ж взяти до уваги тлумачення трансцендентного та іманентного в гуссерлівській трансцендентальній феноменологічній теорії, то правомірно вважати, що відношення Я до Іншого як до трансцендентного дає змогу простежити феномен свободи саме як вивільнення смислу в досвіді.

Іманентне за своїм визначенням постає як несамостійне буття, адже його дано як поєднання сприйнятого, тобто мого переживання, та сприйняття як акту. Іманентне ніби забезпечує для нас існування сприйнятого, але лише в момент цього конкретного переживання. Саме в цьому полягає несамостійність іманентного. Тому Гуссерль відзначає “неопосередковану єдність” сприймаючого та сприйнятого. А трансцендентне, своєю чергою, дане там, де визначається своєрідна дистанція сприймаючого та сприйнятого, тобто виявляється саме та “щілина”, що дає змогу моєму Я спостерігати за смислами в їх самостійному бутті. Це, власне, і наближає до визначення свободи як ситуації трансцендентного відсторонення від..., можливого саме як ця зазначена “щілина” між Я-сприймаючим та Іншим. Іманентне переживання тому й дане людському досвіду як найбільш замкнене: вона є тим, що відбувається в сам момент сприйняття. Можливо, тому це засвідчуватиме не відсутність свободи в іманентному досвіді, а те, що можна було б означити як ситуацію екзистенційної замкненості свободи щодо розуміння в момент іманентного переживання.

З такого тлумачення неминуче випливатиме, що в межах феноменологічного досвіду свободу можна дослідити саме в просторі трансцендентного визначення Я щодо Іншого. Зокрема на цій основі простежити проблему свободи в ситуаціях згадування, сприйняття Іншого Я в просторі соціального досвіду. Смисли власного минулого чи смисли соціального досвіду дозволяють моєму Я відноситись до цього смислу як до Іншого.

Уже в своїх пізніх рукописах Гуссерль зазначає, що окреслена ним у “Картезіанських роздумах” проблема інтерсуб’єктивності не має бути лише темою методологічного обґрунтування як такого; це і спонукатиме феноменолога виявити онтологічний простір відношення “Я – Інший” як простір свободи.

Справа не лише в тому, що це відношення відкриває суб’єктові можливість інших інтерпретацій пережитого. Феноменологічне знання наближує до визначення, що в єдиному інтерсуб’єктивному просторі індивідуальне Я постає як одна з можливостей поруч з іншим буттям. Це принаймні підтверджує, що феноменології внутрішньо притаманне розуміння свободи як можливості сприймати “щось” як інше.

Водночас потрібно пам’ятати, що й у викладеній у “Картезіанських роздумах” концепції інтерсуб’єктивності саме в просторі трансцендентального досвіду Я може утримувати в собі Інше не лише як ситуацію чогось Іншого щодо мого Я, а й Іншого як Чужого в досвіді.­

Саме ця взаємність відношень “Я – Інший” створює у феноменологічному досвіді автентичний проблемний простір свободи: свобода – те, що насамперед визначає в моєму відношенні “Я – Інший” межі пережитого як межі сприйнятого, згаданого, сфантазованого. До того ж аналіз феномена свободи через можливі модальні форми досвіду, через темпоральні даності смислів лише підтверджує безмежність смислового простору феномена свободи у феноменологічному досвіді “Я – Інший”. Аналіз свободи на рівні темпорального досвіду засвідчує, зокрема, правомірність звернення саме до проблеми минулого в людському переживанні. Адже чим є минуле, як не цією іншістю Я в людському сприйнятті, як не тією площиною людських переживань, в якій формується екзистенційне та соціокультурне бачення свободи; можливо, саме це дає змогу докладніше простежити проблему свободи та минулого у феноменологічному переживанні, зокрема, як проблему спогаду, забуття.

<< | >>
Источник: В. Г. Табачковський. Людина в цивілізації XXI століття: проблема сво­боди. 2005

Еще по теме 1. СВОБОДА ЯК “УТРИМАННЯ” СМИСЛІВ ЖИТТЄВОГО СВІТУ В РЕФЛЕКСИВНИХ АКТАХ СВІДОМОСТІ::

  1. Статья 7. Органы, организации и граждане, исполняющие требования, содержащиеся в судебных актах, актах других органов и должностных лиц
  2. Статья 7. Органы, организации и граждане, исполняющие требования, содержащиеся в судебных актах, актах других органов и должностных лиц
  3. Какие документы взыскатель должен направить в банк для исполнения требований, содержащихся в судебных актах, актах других органов:
  4. Статья 8. Исполнение требований, содержащихся в судебных актах, актах других органов и должностных лиц, банками и иными кредитными организациями
  5. Статья 8. Исполнение требований, содержащихся в судебных актах, актах других органов и должностных лиц, банками и иными кредитными организациями
  6. Невимушеність актів свідомості у самовизначенні розуму
  7. Зливков В.Л., Лукомська С.О., Федан О.В.. Психодіагностика особистості у кризових життєвих ситуаціях.2016, 2016
  8. 9.2. Утрата близької людини як життєва криза
  9. § 2. Формы рефлексивного осмысления научного познания: теория познания, методология и логика науки
  10. 1. ПРИНЦИПОВА ВІДКРИТІСТЬ СВІТУ ЛЮДИНИ І СВОБОДА…
  11. § 3. Класифікація правових систем світу
  12. § 4. Основні типи і підтипи (групи} правових систем світу
  13. § 4. Особливості виникнення держав у різних народів світу
  14. § 4. Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу
  15. Загальний розв’язок рівнянь ЗТВ для однорідного та ізотропного світу.
  16. Дефиниции в актах субъектов Российской Федерации
  17. Статья 5.26. Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях Комментарий к статье 5.26
  18. Глава 28. ПРЕДМЕТ ЗАГАЛЬНОГО ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА. ПОНЯТТЯ ТИПУ І ТИПОЛОГІЇ ПРАВОВИХ СИСТЕМ СВІТУ
  19. Свобода предпринимательства и регулируемый рынок Свобода и ответственность личности