<<
>>

Далеко від батьківщини

Емігруючи за кордон, Драгоманов мав доручення від Київської Громади організувати видання органу, який би репрезентував “вільне українське слово”. Як писав у листі до Драгоманова один із членів Київської Громади: “Вам випала доля особлива: я б жахався такого високого уділу, такого важкого уділу: він би мене роздавив ...

Вам Україна повірила душу свою. Я не боюся за Україну: Ви українець (а не малорос!!!), ви найбільш у нас закуштували правди московської, ви зроду не плямили себе тим, щоб одбирати свободу, од мальства боролись ви, добуваючи тієї свободи. Честь вам!” ".

Беручись за видання вільного непідцензурного українського органу, Драгоманов прагнув “перш за все дати якнайбільше матеріал>' для вивчення України і її народу, його культурних починань і прагнеш> до свободи і рівності; 2) як цим матеріалом, так і викладом західноєвропейських ліберальних і соціально-демократичних ідей сприяти організації в українських землях у Росії і Австрії політичних гуртків, які б взялись за звільнення народу культурне, політичне і соціальне” ,0.

Отже, правозахисна діяльність, організація практичної боротьби за права людини, теоретичне обгрунтування необхідності та важливості для суспільного розвитку наявності і гарантованості прав та свободлюдини, розглядрізних аспектів цієї проблеми становить значну частину суспільно-політичної, публіцистичної та наукової діяльності Михайла Драгоманова у період еміграції.

Сам виїзд за кордон був для Драгоманова вимушеним і, по суті, нічим іншим, як грубим обмеженням його права на вибір місця проживання. Драгоманов, виїжджаючи, сподівався за першої ж змоги повернутись до Києва, розуміючи, що будь-яка діяльність для українського народу, у т.ч. і боротьба за права людини, в еміграції буде значно

ѵтруднена, оскільки поставала проблема з розповсюдженням матеріал>', виданого за кордоном, серед українського народу , не було можливості оперативного реагування на злободенні події.

Але тодішня російська дійсність не залишала вибору. Водночас, еміграція дала змогу Драгоманову більше уваги приділити саме політичним та національним аспектам у боротьбі за права людини. M. Грушевський, розглядаючи еміграційний період житгя і творчості Драгоманова, підкреслював: "Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціально корисні з деяких поглядів і заразом надзвичайно відповідальні політично- громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського жшгтя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемніщу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла—іне вмре, незважаючи на Bd царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації і знущання, звернені проти сеї “проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових загальновартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну пору поставила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури —Драгоманова і його гурток, що витягла українство з манівців провін- ціялізму і опортунізму, на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціального визволення... Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українському житті” 71.

Поселившись, як спочатку і планувалось, у Відні, Драгоманов досить швидко переконався, що чинна в Австро-Угорщині конституція не дає змоги для повноцінного функціонування і розвитку украінської видавничої справи, а також у том>', що австрійські власті жодною мірою не зацікавлені в розгортанні в імперії українського політичного руху, та ще й зорієнтованого на найширші верстви українського населення.

Після того, як віденською прокуратурою була заборонена брошура “Правдиве слово” і проти її видавця Остапа Терлецького та власника Друкарні, де її було віддруковано, Янкі Ковача було розпочато судовий

процес, Драгоманов вирішив переїхати до Женеви. Проте, ще перебуваючи у Відні, Драгоманов розпочинас свою правозахисну діяльність. Так, саме завдяки Драгоманову широка європейська громадськість була ознайомлена з Емським указом, який він опублікував у своїй брошурі “По вопросу о малорусской литературе”, де підкреслював, що цей указ, який з’явився у часи, коли стільки говориться про визвольну місію Росії стосовно слов’ян, наочно показує справжню суть імперської політики російського самодержавства7:. Крім цієї брошури, Драгоманов публікує статті на цю ж тему в зарубіжних періодичних виданнях ”. Велике значення для захисту української культури, для ознайомлення світової громадськості з жахливим становищем українського народу у складі Російської імперії мала і доповідь, яку Драгоманов підготував на літературний конгрес, що відбувся у Парижі у травні 1878 p. Драгоманов написав ії французькою мовою і видав окремого брошурою в Женеві. Потім вона була перекладена німецькою, італійською та сербською мовами, а також того ж року у Львові вийшла українською мовою. Доповід ь, яка теж містила текст указу, Драгоманов надіслав президентові літературного конгресу — французькому письменнику Віктору Гюго — з листом, в якому, зокрема, писав: “Справа, яку я захищаю і для якої смію просити Вашої допомоги, є справою волі і демократи” 74. Доповщь Драгоманова була роздана учасникам конгресу, а визначний російський письменник І.С.Тургенсв, що був віце-президентом конгресу, у своєму виступі коротко передав зміст доповіді. Таким чином, протест Драгоманова проти чергової спроби русифікувати Україну пролунав на всю Європу. Важливість цього виступу Драгоманова полягає, головна, у тому, що він не тільки ознайомив світову громадськість із цим “нечуваним і неймовірним” для цивілізованих держав актом, але й науково довів, що українська мова, література, історія є оригінальними, самобутніми і самостійними.

Слід зазначити, що офіційно ні Емський указ, ні попередній Валуєвський циркуляр в Росії не були опубліковані, нема їх і у “Своде законов Российской империи”.

Драгоманов не обмежився літературними та мовними проблемами: долаючи інформаційну блокаду', встановлену імперськими чинниками стосовно України, її історїїта народу, він починає систематичне ознайомлення європейської громадськості та наукових кіл із правдивою, несфальсифікованою інформацією. У своїх працях з українських проблем Драгоманов постійно підкреслював, що “історія України характеризується змаганням до інституцій республіканських і демо-

кратичних. Але, приймаючи удар за ударом, вона все назад паде під панування чужих монархій і аристократій” ”. Аналогічні звернення Драгоманов надіслав російським письменникам у день відкритгя пам’ятника О. C. Пушкіну 76 та, спільно з M. Павликом, — літератур- номуконгресові, що відбувався у Відні 1881 p. г\

Особливе значення для правозахисної діяльності Драгоманова мало видання “Громади”, яке розпочалось 1878 p. Всього було видано 5 томів; крім того, під однойменною назвою, спільно з М.Павликом та C. Подолинським, була спроба налагодити видання періодичного журналу, та через фінансові труднощі вийшло тільки два номери. Поруч із цими виданнями Драгоманов написав низку праць іноземними мовами з проблем, які стосувались як українських, так і загальноросій- ських або загальнослов’янських справ і мали великий вплив не тільки на формування і розвиток українського руху, а й на інші слов’янські народи. Провідними темами праць Драгоманова цього періоду e пропаганда ідей політичного федералізму та самоуправління народів як головного знаряддя в боротьбі з самодержавством та централізмом великих імперій, між якими була роз- ділена Україна, а також боротВба за права та свободи людини як необхідної умови соціального та політичного розвитку суспільства. Водночас, одним із головних напрямів діяльності Драгоманова стає правозахисна діяльність, боротьба з порушенням людських прав, оскільки, на думку мислителя, умови еміграції не давали змоги для безпосередньої боротьби з існуючим порядком.та й, крім того, досягнення прогресивних змін “можливелише при певній послідовності і при високому розвитку мас; а тому може бути досягнуто більше засобами розумової пропаганди, ніж кривавими повстаннями” ”.

Протенавіть мирна пропаганда зустрічала активний спротив не тільки в Російській імперії, а й у конституційній Австро- Угорщині. Прикладом цього служить львівський процес Франка- Павлика-Терлецького 1877-1878 pp., що був. за словами M. Грушевського. “подвшно тяжким епізодом для Драгоманова” ”, оскільки вся реакційна преса звинувачу вала його в антиурядовій, підпільній діяльності. У своєму листі до російського літературознавця О. M. Пипі- на Драгоманов писав наприкінці квітня 1877 p.: “От наприклад, що наплели петерб. газети з приводу Львівського процесу! Австр. поліція набрехала і напутала, галицька прокуратура прибавила, суд теж, польська і русинсько-дячківська преса теж. Ta ні, ліберальна петер- бурська “Неделя” ухитрилась ще й “Слово” галицьке перебрехати! I вийшов Даль — Лаврову , Драгоманов — таємному товариству, а

бідняга Ястремський, якого я, бачучи його сповнений відчаю побут в Женеві, спровадив вчитися в політтехнікум Львівський, — в один час вийшов “посланцем” і з Харкова і з Женеви!!! Мені це все дрібниці, — та виконання моєї мрії влаштувати бібліотеки в Гал. і Угорщині і проїхати ще один-два рази Угорську Русь — зустріло сильну перепону. Доведеться познайомитись з австр. кутузками, — що я і надіюсь виконати. A все-таки живий бути не хочу, — а бібліотеки в руській Австрії позавожу. A брехати — хай австрійські і російські газети брешуть” . Прота наміру Драгоманова приїхати для участі у Львівському процесі рипуче запротестували його учасники, і він прислав тільки своє письмове спростування обвинувального акту. Однак суд відмовився зачитати його під час процесу, а також долучити до актів справи. Ta попри всю безпідставність та бездоказовість звинувачень, підсудні були визнані винними і їм було призначено хоч невеликі, але покарання, через що Терлецький втратив роботу, а Франко і Павлик були позбавлені змоги продовжувати свої студії у Львівському університеті. Більше того, всі учасники львівського процесу не тільки не знайшли підтримки з боку лідерів українського руху в Галичині.

а й відчули на собі відверто вороже ставлення. Як згадував ггізніїпе Іван Франко, “найгірше боліло нас то, що вся руська суспільність, з виємком купки молодіжи, уникала нас як зачумлених. Ми опинилися в положенню банітів, викинених із суспільности” ’ самого уряду. Проти всього цього я повставав в брошурах, починаючи з “Листка “Громади” в 1878 p., в якім я розібрав першутерористичну прокламацію “Смерть за смерть”, а потім в брошурі “Терроризм и свобода” (1880) ... Я певний, що мені доведеться зламати ше не одного списа з російським якобінством, як і з російським царизмом" й.

Як показує історичний досвід, боротьба Драгоманова проти негативних тенденцій в революційних рухах різних слов’янських народів дала безперечні позитивні наслідки, які проявились у відході значної частини революційних партій і напрямів від тактики терору, ігнорування загальнолюдських цінностей. Переконання Драгоманова утом>’, що від засобу боротьби залежить ціль і наслідок боротьби, що не ціль виправдовує засоби, а засіб кладе печать на ціль, врешті-решт було спрішнято всіма прогресивними політичними силами, які боролись за права і свободи людини.

Велике значення у поширенні передових прогресивних ідей в Російській імперіївідіграла газета “Вольноеслово”, в якій активно співпрацював, а потім був редактором, Михайло Драгоманов. У цьом> виданні було опубліковано так>' фундаментальнупрацю мислителя, як “Історична Польша і великоросійська демократія”, інші його дослідження з проблем децентралізації, самоврядування, прав та свобод людини. Робота в газеті дала змог>' Драгоманову фактично згуртувати та очолити загальноросійську боротьбу за політичну свобод>' та ліберальні

реформи. Понадпартійний вплив Драгоманова відкрив можливість скоординувати, певною мірою, діялыпсгъ різних партій, груп та напрямів, від ліберальних до революційних, у діяльності з політичного реформування Російської імперії. Саме “Вольное Слово” стало тим органом, в якому не тільки висловлювались політичні позиції різних партій та напрямів, а й безпосередньо пропагувалися політична свобода і самоврядування. Крім того, в газеті значна увага приділялась соціальним питанням, вивченню та узагальненню досвіду зарубіжних країн щодо розв’язання та вирішення різноманітних соціальних проблем. У політичній програмі, опублікованій у першому номері газети, поруч із вимогами розвитку' земського самовряаування та децентралізації підкреслено велике значення прав та свобод для народу, необхідність їхнього надання та гарантованості90. Праця у названій газегі послужила приводом до того, що Драгоманов отримав кілька полпико-сошальних програм з проханням їхнього узагальнення та доповнення. Наслідком цієї роботи стала книжка, що вийшла друком у Женеві 1884 p. і яка, по суті, вперше в Російській імперії містила грунтовний перелік основних прав і свобод, які c необхідною умовою суспільного розвитку країни 9|. Через об’єктивні історичні обставини заснування політичного товариства “Вільна Спілка” практично не вплинуло на розвиток суспільних відносин утодішній Російській імперії. Тому вже через даа роки Драгоманов писав у листі до Старої Громади: “Для молоді В. Сп. можематитільки літературну' ціну, як напр. катехизм державного права, або що. 3 цього ж боку я позволю собі думати, поки мені не докажуть противного, — В.Сп. по меншій мірі може застановити думку на деякихречах, котрі треба тепер знати і розуміти всякому майбутньому діячеві, — а окрім того нашому молодому чоловікові дає перестороги проти формул, котрі дуже ходять по російській молоді: проти народовольства, народничества, наївного українофільства і т.ін.” к. “Вільна Спілка” Драгоманова була чи не найбільш досконалим конституційним проектом демократичних, еволюційних перетворень Російської імперії серед написаних у другій половині XIX ст., дарма, що писалась вона як статут політичного товариства. Власне це і дало підставу російськім кадетам зараховувати Драгоманова до засновників своєї партії" 9\ хоч для Драг оманова федералізація та децентралізація Російської імперії була тільки першим егапом до здобутгя українським народом повної політичної та національноїнезалежності.

Найголовнішим доробком Драгоманова у часи перебування в Женеві був випуск “Громади”, бо саме в цьому виданні “висказувалась в перший раз після рукописів Шевченка політико-соціально-культурна

програма українська — без цензури, передусім світом, європейським і російським, — і в мене, — пише в своєму листі до “Старої Громади” Драгоманов, — єсть докази і рецензії печаті (переклади: сербські, польські, італійські, англійські, французькі, іспанські) і листи, з котрих видно, що світ таки хоч трохи та запримітив Україну через ті публікації. Єсть у мене листи з різних кутків Росії, в котрих говориться, що коли вся жива молодіж українська не пірнула в море “народовольське”, то тільки дякуючи іщм пу блікаціям” м.

“Громада” була не тільки вільним українським словом, вона була і тією трибуною, з якої Драгоманов підносив свій могутній голос проти конкретних порушень прав та свобод людини, вже не у теоретичному, а в інформаційно-практичному аспекті, вказуючи конкретні адреси, конкретних винуватців порушення тих чи інших прав людини. У другому номері збірника, розглядаючи повідомлення з України, він пише з приводу порушень прав селян при поділі землі, що навіть “якби знайшовся який член [комісії з розмежування. - T.A.], котрий би обставав за бідних хліборобів, то його б звалити нічого не стоїло панам: уряд би за нього не заступився, навіть про нього б не почув широкий світ, бо газет і сходок, де б можна було говорити про діла краєві, у нас нема” и. Тільки відсутність належного зв’язку Драгоманова з Україною, що ускладнювало оперативне надходження інформації, а також нерозуміння значною частиною членів “Старої Громади” важливості такої інформації у боротьбі і за права людини, і за українську справу не дали змоги Драгоманову налагодити регу лярний і систематичний випуск “Громади”. Про труднощі, з якими йому доводилось стикатись під час роботи у Женеві, Драгоманов писав в одному з листів до “Старої Громади”: “Не раз мені отут приходилось так, що я завидував тим, кого повісили і розстріляли, і коли б я м а в п p а в о п e p e д в з я - т о ю н a c e б e п p а ц e ю розрядка M. Д.] піти на шибеницю, я б пішов на ню з дорогою душею” *.

“Стара Громада”, більшість членів якої в 80-х роках переходять на культурницькі позиції, не тільки не сприяла широкому розгортанню видання “Громади”, а й 1886 p. взагалі відмовляється від подальшого фінансування діяльності Драгоманова, побоюючись, що в умовах реакційного режиму Олександра III активна політична боротьба Драгоманова може викликати протиукраїнські репресії. I хоча Драгоманов застерігав, що, “коли в теперішню глупу ніч українство не буде Нічим себе заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настанеранок” *,лідери українського руху на Наддніпрянській Україні

залишили ці застереження поза увагою. Події ж початку XX ст. наочно показали правоту драгомановського застереження.

Позбавлений тісних зв’язків із українськими землями в Російській імперії, Драгоманов головну увагу своєї суспільно-політичної діяльності зосереджує на Галичині. Після його відомих листів до журналу “Друг” тут у нього з’являється ряд послідовників та прихильників, зокрема M. Павлик, I. Франко та ін. Драгоманов критикує галицьких народовців за їхню позицію в низці процесів проти соціалістів, а також їхню позицію щодо москвофілів, яких вони, на підставі орієнтації останніх на російську культуру, звинувачували у нелояльності до австрійської влади. Драгоманов писав: “Переміїцулочи область політики і літератури гал. українофіли не тільки ідуть проти п p а в ч о л о в і к а розрядка М.Д.], а підпирають постояішевступання уряду (віденського і польського) в чисто домові справи Русинів” м.

Загалом проблему прав людини Драгоманов постійно порушує як у листах до галицьких кореспондентів, так і у статтях та брошурах, написаних і виданих у Галичині. Повз увагу мислителя не проходить жоден значний факт порушення тих чи іїшшх людських прав та свобод з боку влади. Більше того, вил намагається доступними йому засобами друкованого слова боротися з цими порушеннями, вимагає цього від своїх однодумців. Так, у листі до Франка з приводу судового переслідування селян з Дрогобиччини за антиклерикальні виступи він пише: “Ду же жалко, що ні одкого з Галичини не маю звістки про дрогобицьких “богохульців”. Мені щось в цьому процесі пахне початком свого роду штунди, тільки радикальніше, на цьому не стане, а діло піде дальше. Тільки як же буде держати себе “народолюбива” інтелігенція до цьогоруху? Так, як “Н. Пролом” та “Діло”? Мені здається, що навіть суд не мав право обвинувачувати людей за таке “богохульство” і що увесь процес возможний тільки в Галичині з усієї Зап. Європи. Невже навіть між Вашими “молодими” не знайдеться нікого, щоб осту пивсь за засуджених в віденських газетах? До якого ще сорому ми доживемо з такою “інтелії'енщєю”?” ".

Для ширшої пропаганди передових ідей, підвищення культурного та політичного рівня народу Драгоманов завжди прагнув створити в Галичині незалежний орган, який би стояв на демократичних засадах і мії- бути, за необхідності, трибуною для боротьби за права та свободи людини. Таким органом став суспільно-політичний журнал “Народ”, який згодом — після створення M. Павликом та I. Франком у жовтні 1890 p. під ідейно-теоретичним керівництвом Драгоманова

Русько-української радикальної партії', — по суті, “першої модерної української політичної партії” 100 — стає органом цієї партії. Переїхавши до Софії і почавши викладацьку діяльність у Вищому училищі, згодом — Софійському університеті, Драгоманов починає регулярно матеріально підтримувати розпочату Франком “Літературно-науко- BY бібліотеку” та завдяки йому створену газету для селянства “Хлібороб”. У цих віщаннях було опубліковано низку праць Драгоманова, зокрема: “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну ”, які мають фундаментальне значення як для розуміння поглядів Драгоманова на права та свободи людини, так і для подальшого розвитку української правової та політичної дутчки.

Прикладом поваги до національних почуттів представників інших народів, його впевненості, що при створенні належних умов кожен народ може посісти належне місце серед розвинутих народів світу, e позиція Драгоманова у період перебування у Софії. Він не тільки рішуче відмовився від пропозиції зайняти посаду ректора Вищої школи, вважаючи, що ректором повинен бути болгарин, а й з перших днів свого перебування на болгарській землі записав у своєму щоденнику: “Не хочу вмішуватись у внутрішню політику Болгарії, а думаю служити останній виключно науковою працею” |01.1 треба сказати, що за увесь час перебування в Болгарії він чітко дотримувався цієї позиції — маси- мально сприяючи розвиткові болгарської науки, вищої школи І0: і, водночас, спрямовуючи свою суспільно-політичнудіяльність виключно на справц. та інтереси українського народу.

Драгоманов за свій більш як ЗО-річний період активної наукової, громадської, літературної та суспільно-політичної діяльності заклав в Україні основи для розвитку цілої низки наук, політичних напрямів та громадських інституцій, таких, зокрема, як вільна преса. Але Драго- манову належить також першість і в такому для України упродовж тривалих історичних періодів надзвичайно акту альному ввді суспільно- політичної діяльності, як правозахисний рух. Інколи тільки цей право- захисний рух не давав світовій громадськості забути про Україну, стояв на захисті політичних та національних, соціальних та культурних прав українського народу . Так було в 70-80-х роках XIX ст., так було і в 7080-х роках XX ст. I, можливо, сила цього руху була і в тому, що біля його витоків стояли такі титани думки, як Михайло Драгоманов.

Проблема прав та свобод людини посідає у суспільно-політичній Діяльності Драгоманова уперіод еміграції одне з чільних місць. Він не тільки виступає з викриттям фактів порушення прав людини в Росій-

ській чи Авсгро-Угорській i,Mnq)ii, а й спрямовує всі зусилля на те, щоб переконати прогресивно настроєні сили обидвох імперій незалежно від їхньої національності чи політичної орієнтації, що головним завданням є законодавче закріплення, захищеність та гарантованість прав і свобод людини. Тільки за їхньої наявності можливий розвиток усього суспільства і кожного його члена зокрема. При цьому Драгоманов переконливо доводив, що тільки наявність всього комплексуправ і свобод—політичних, національних, економічних, соціальних, культурних — дає підставу говорити про свободу людини. За відсутності якоїсь групи прав та свободможна стверджувати про відсутність прав і свободлюдини взагалі. B цей періодДрагомановрозробляє свійконстигуційнийпроект “Вольный Союз” — “Вільна Спілка”, який на довгі роки залишався за рівнем своєї' теоретичної розробки та практичної спрямованості найкращим конституційним проектом у межах всієї Російської імперії '05. Теоретична розробка проблеми прав людини, постійна увага до цієї проблеми у суспільно-політичній діяльності Драгоманова дали поштовх подальшому' розвитку української правової думки та політичної практики, для яких були характерними повага до людської особистості, її прав та свобод, демократизм і гуманізм.

<< | >>
Источник: Андрусяк T.. Шлях до свобода (Михайло Драгоманов про права людани).. 1998

Еще по теме Далеко від батьківщини:

  1. Антиутопия Хаксли не шла столь далеко
  2. § 3. Тип держави в цивілізаціях Далекого Сходу
  3. 6. Золотое правило далеко не так элементарно-очевидно,
  4. Арабо-мусульманский мир (АММ) претерпел существенные, далеко не однозначные, драматичные изменения.
  5. Питання свободи вибору, справедливості і політичної відповідальності в сучасній Україні вийшло – на жаль, далеко за межі суто академічних дискусій.
  6. від упорядників
  7. Від автора
  8. Від УКЛАДАЧІВ
  9. Подводя итог, можно назвать дискуссию о понимания права в российской и зарубежной юридической науке далеко неплодотворной в концептуальном плане. Она не способствует развитию теоретического правоведения.
  10. Незалежність безстрокового існування корпорації від її учасників.
  11. Від розвитку когнітивних здібностей до соціального інтелекту
  12. Правотворення та його відмінності від правотворчості
  13. В.І. Вернадський: від «біосфери» до «ноосфери»