<<

Проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави стало обгрунтованим і логічним продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні

', а Акт проголошення незалежності України — одним із етапів розвитку української правової думки. Й успішність розвитку цього епохального в житті українського народу етапу значною мірою визначається ефективністю використання досвіду попередніх поколінь, врахуванням їхніх помилок.

Проводячи паралелі між здобуттям державної самостійності України 1991 p. та українською революцією 1917-1922 pp., звернемося до твердження Юліана Охримовича, висловленого ним у передмові до праці “Розвиток української національно-політичної думки”, яка не втратила свого наукового і пізнавального значення і на сьогодні. Він писав: “Великі завдання, які накладає теперішня хвиля і дальші роки на українську демократію, вимагають докладного обізнання широких кіл нашого громадянства з тими підвалинами, що лягли в основу сучасного національно-політичного світогляду всіх українських партій. Факт утворення незалежної української республіки, невідома і непевна її подальша майбутність, потреба глибокого національного будівництва, потреба добре продуманої синтези подальшої національно-політичної творчості з визвольною боротьбою міжнародної демократії, складні питання, пов’язані з міжнародною розв’язкою національної проблеми — все це вимагає від нас систематичного самовиховання й ясної свідомости зв’язку теперішніх наших поглядів з поглядами наших попередників.
Коли ж зважити ще факт, що політичні погляди не тільки широких мас молодої нашої інтелігенції, але й тих, що стоять біля керма державного життя, не основані на тривкому історичному фундаменті, — то можна бути певним, що всякі праці з обсягу історії нашого громадянського життя мають тепер величезне значення” 2.

Вплив Драгоманова на розвиток українського державотворення та права, становлення та розвиток українських суспільних наук, таких як політологія, теоріїї держави і права, етнополітика та етнопсихологія, має фундаментальний характер.

Президент Республжанської асоціації українознавців Іван Дзюба у своєму виступі на урочистому вечорі, присвяченому 150-річчю від дня народження мислителя, зазначив, що Михайло Драгоманов був для свого народу і академією наук, і політичною партією, і журналістським корпусом, і кур’єром у самого

себе та у громадської потреби. Він створив цілісну концепцію здобуття для України належного місця у світі на підставі загальнолюдських норм3.

Розглядаючи політико-правові праці мислителя, його думки про право, державу, політичну організацію суспільства, стосовно життєвих потреб українського народу, необхідно пам’ятати два, на наш погляд, суттєві моменти. Перше — це застереження самого Драгома- нова, що той чи інший його погляд чи твердження є лише частиною цілісної системи, і друге, що він як науковець був, насамперед, істориком, фольклористом, етнографом, тому проблемами права, політики, національних відносин він цікавився, переДусім, як громадський діяч, відповідно до CBod суспільно-політичної діяльності, спрямованої на звільнення українського народу, звільнення комплексне: національне, політичне, економічне, культурне, а не тільки політичне. Драгоманов виступав за звільнення всього українського народу на всіх його етцр- графічних землях. A це, як нам видається, і проходило повз увагу тих дослідників творчості Драгоманова, які стверджували, що Драгоманов був федералістом і не тільки не виступав за державну самостійність України, а й був її противником, вважаючи політичним ідеалом зреформовану федеративну Росію. Реаліст у політиці, він виразно бачив, “що принаймні в даний час неможливий практичний рух вперед жодної окремої частини Росії без руху всіх її частин і загальної політичної реформи всієї цієї держави” 4 і, що, не заперечуючи права кожної нації на створення своєї держави, “не мішає пам’ятати, що всі нинішні держави дуже дражліші в питанні сепаратизмів і що вони набагато більше противляться відокремленню провінцій, ніж свободі її жителів і навіть їх певній автономії, так що на здійснення права на відокремлення якої б то не було часпши теперішніх держав потрібна дуже велика c и л а розрядка М.Д.].

A тому тут питання не стільки в праві, скільки в можливості сепаратизм> ” 5.

B одній зі своїх праць, написаних напршсінці життя, Драгоманов писав: “Я не нав’язую своєї думки нікому і навіть радий бѵв би. якби мої думки в цій справі були перекннені фактами, але поки шо [підкреслено мною. — A.T.) я кажу одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) Україїш від Роси”6. Проте цю часову прив’язаність до реальної сучасної політичної ситу ації, змогу досягнення хай незначних політичних змін на шляху до політичної свободи, до соціального прогресу, виходячи з наявних можливостей, завжди залишали поза увагою і прихильники, і противники Драгоманова.

У свошрозвідці про Кобзаря Драгоманов писав: “Шевченко звавсь і в промовах, і в телеграмах, які посилались щороку в день його смерті, “святим мучеником, пророком і апостолом Русі-України”. A звісно, що ніхто так не мучиться, як святі, пророки і апостоли, од тих, хто їм кланяється. Починається з того, що кожне слово пророка стає свжгим, не розбираючи, коли, як, при чому воно сказане. Далі кожний вірний примазує до святих слів свої, святить словами пророка кожну свою думку, вибирає з тих слів, що йому треба, перекручує їх” 7. 3 самим Драгомановим сталось щось подібне. Він оголошувався соціалістом, федералістом, російським конституціоналістом, буржуазнім націоналістом і ще добрим десятком означень, які б мали визначити партійну, ідеологічну чи світоглядну приналежність мислителя. B цьому значною мірою винний сам Драгоманов, якщо, звичайно, можна поставити у вину мислителеві визнання того, що “ми грішна людина, до всіх право- вір і мундирів маємо дуже мало страху і коли висловлюєм якусь вимогу, то всього менше думаємо про те, чи підходить вона до якогось партійного мундиру, чи ні, а думаєм тільки про те: випливає вона з якої- небудь реальної потреби суспільства чи ні?” 8. Доцільно також пам’ятати застереження Михайла Грушевського, який писав про Драгома- нова: “Маючи сильний полемічний характер, він взагалі був схильний занадто налягати на оборону своєї позиції даного моменту , спускаючи з очей свою власну еволюцію...

Тим часом зміни в його громадській і політичній орієнтації, при непохитності певних основних так-би сказати — громадсько-етичних принципів, на протязі його сорокалітньої діяльності переходили чималі, і ніяк не годиться, орієнтуючись B ній, класти в купу його погляди і висновки з років 1860-х і 1880-х” *. У цих змінах, що відбуваються у поглядах Драгоманова, однаково присутні об’єктивні та суб’єктивні чинники. I хоч 1873 p. Драгоманов писав в одному зі своїх листів: “А я так собі думаю, що поки ми не виробимо собі лексикона і граматики, не видамо пам’ятників нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо історії свого народу і бібліотеки народніх наук — доти мусимо сидіти — посипавши попелом главу, у політику не лізти і прокламацій не писати” |0, — проте хід історичного розвитку Російської імперії показав, що ніхто українцям не дасть спокійно видавати свої пісні і пам’ятки і що без боротьби за досягнення змін існуючого ладу ні культурний, ні освітній, не кажучи вже про політичний, розвиток для українського народу неможливий.

B даному аспекті цікава не тільки еволюція поглядів мислителя, а й той факт, що він, європеєць і демократ без чіткого спрямування на

національні проблеми в 60-х — на початку 70-х років, в середині 70-х років не тільки очолює украінський політичний рух, але й, певною мірою, стає його теоретиком та репрезентантом в Європі і у відносинах з політичними рухами інших народів, нагадуючи своїм, раніше більше, ніж він, радикально та національно настроєним соратникам, що “коли в теперішню глупу ніч українство не буде нічим себе заявляти ясніш і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок” 11. Так, в інформації одного з агентів III відділу від 4 вересня 1876 p. за N 552 повідомляється: “Приехавшнспослеканикулиз Малороссии студенты рассказьгоают, что там сильное неудовольствие местной интеллигенции возбудило известное правительственное распоряжение, воспретившее пьесы и издания на малорусском языке. Результатом этого запрещения бьшо то, что почти во всех помещичьих семействах женщины начали носить национальный костюм (малороссийские рубашки), которые давно уже не были в употреблении.

Профессора Д p а г о м а н о в а фозрядка оригінал>-. — A. T. ] называют главным виновником происшедшего, и он приобрел огромную популярность в Малороссии, особенно в Киеве. Утверждают, что он переселяется в Австрию, чтобы издавать там украинофильский журнал”13. Про це Драгоманов писав у листі до Володимира Антоновича: “Я, як Ви знаєте, втягнувся в українські справи і в студії поступово; (почав я з народної освіти і з загальних, —космополітичних, демократ.-автономних ідей). Кінцево я прихилився до них, особливо до студій, тільки на Іст.П. [історичних піснях. — A.T. ], тобто, в значній мірі, вже за кордоном. Потрібно було багато вчитись (і на біду самоучкою і без бібліотек), щоб наповнити тупустоту в голові, яка у нас у всіх (крім трьох-чотирьох спеціалістів) на рахунок України і її питань. Я ж, приставши на щастя чи нещастя, до українства від європеїзму, тим більше повинен був розширювати свої студії, з небезпекою розкидатись. Тепер тільки, пропрацювавши декілька років [лист написаний 10.09.1885 року. — A.T.), я наповнив трохи голову фактами, які міг би викласти, з дещо нової і тому корисної публіці точки зору, особливо по питаннях народної словесності, по яких, як я бачу, на Україні, в Pocii і в Австрії зовсім ніхто не працює” 13. Така грунтовна цитата наведена з наступних міркувань. По-перше, в цьому листі Драгоманов конкретно зазначає, що національні проблеми України. проблеми визволення українського народу до виїзду за кордон цікавили його тільки у контексті загальнодемократичних та гуманістичних ідей та проблем. Власне на цей період і припадає чітке виріз- нення Драгомановим права народу на самовизначення як основи прав

людини. Так само, як і перехід з позицій культурницького українства на позиціїполітичного українства, з диференціацією не тільки політичних та економічних, — культурні та освітні права Драгоманов відстоював і раніше, — а й геополітичнихінтересів українського народу, його національних прав. “Більш доля, ніж моя персона,—писав Драгоманов в одному з листів, — зробила так, що я ставсь п e p ш и м п а н м а л op у c и c т о м н а п p а к т и ц і фозрядка Драгоманова.

— A. T. ], тая доля випхала мене працювати безпосередньо на усій нашій етнографічній общирі од Дот до Тиси”14. По-друге, на той час, у середині 80- хроків, Драгоманов бачить своє головне завдання, свій обов’язок перед українським рухом і перед українським народом у царині етнографії та фольклористики. Ця обставина дуже важлива для розуміння творчості Драгоманова, його визначення пріоритетів українського руху, його тактичних та стратегічних завдань, свого місця в цьому русі.

Як реалістичний політик Драгоманов і в 60-x, і в 70-x, і надалі бачив реальну силу українського політичного руху, який був настільки слабким, що не тільки не міг розпочати і вести боротьбу за державну самостійність України, але й, інколи, взагалі не заявляв про себе. Саме звідси випливає позиція Драгоманова стосовно досягнення політичної свободи, тобто широкого розвитку місцевого та регіонального самоврядування і законодавчого закріплення та гарантованості прав і свобод людини як головного завдання всіх прогресивних сил імперії. Саме наявність політичної свободи дасть змогу подальшого політичного розвитку України. Ha думку Драгоманова, “треба, щоб Україна заслужила попереду свій чин, щоб справді завелось нове, організоване, робуче і дуже українство” ls. A це було б можливим тільки за умови федералізації Російської імперії та наявності прав і свобод людини. I пізніші критики та прихильники Драгоманова, абсолютизуючи погляди мислителя на федералізм, забувають або замовчують те, що вони для Драгоманова були тільки частиною поглядів на перспективи розвитку українського народ>', а федералізація Російської імперії була тільки першим етапом на шляху до власної державності, “засобом для повернення української нації в сім’ю націй культурних” |6, а не метою.

Правильність поглядів Драгоманова, його розуміння послідовності розвитку етапів здобуття політичної та національної незалежності підтвердилась тим історичнім досвідом, якого український народ набув у XX ст. Tак, здобуття Україною державної самостійності в 1917-1922 pp. стало можливим тільки після того, як в Російській імперії було повалено самодержавство і розпочато будівництво демократичної держави з

наявшстю автономних прав у нацюнальних репошв та з наданням всш громадянам прав та свобод людини. Дещо подібною була ситуація і 1991 p., коли після періоду перебудови, який характеризувався загальною демократизацією суспільного життя, втіленням у життя вимог міжнародних правових аюгів та угод з питань прав людини, було проголошено створення самостійної держави — Україна.

Проблема державного устрою, його значення для загального розуміння правових поглядів Драгоманова має ще й той важливий аспект, що часто, розглядаючи творчість мислителя, змішують три, по суті, різні, проблеми. Перша — федералізація Російської імперії як шлях до політичного, економічного та культурного визволення та розвитку українського народу r, друга — федерація як ішфоко розвинуте місцеве самоврядування, за якого кожен громадянин має змогу максимально повно брати участь у вирішенні державних та місцевих справ для успішного розвитку всієї держави. Таку форму державного устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно відформи правління, оскільки широкі повноваження при вирішенні місцевих проблем (тут слід зазначити, що Драгоманов гільки у працях кінця 70-х років, таких як “Передне слово до “Громади” 1878 р.” та деяких інших, виступає з дутиками про необмеженість прав індивіда та місцевої громади, хоча значного поширення набула думка про прихильність Драгоманова до анархізму як форми, при якій будь-яка державна влада та ΰ органи відсутні, його запере- чення ролі та значення держави — що, на нашу думку, не відповідає справжнім поглядам мистггеля), надані органам самоврядування, по-перше, сприяють більш повній гарантованості та реалізації прав і свобод людини, а по-друге, сприяють зміцненню держави загалом. I третя проблема стосовно поглядів Драгоманова на федералізм — це розуміння федералізму як тісної співпраці держав при вирішенні окремих спільних питань при збереженні за кожною державою свого суверенітету. Ha підтвердження останньої думки наведемо слова Драгоманова, які, на наш погляд, не тільки ілюструють дане положення, а й свідчать про правильність та життєздатність поглядів Драгоманова: “По тому, що тепер діється в сій справі в Європі, не треба бути фантастом, щоб ждати, що не так в далекім часі... вся західна Європа обернеться в якусь федерацпо, в котрій війни не буде” '8. Тут, звичайно, можна заперечити, що, поки Європа досягла нинішнього свого стану, вона пройшла через дві війни, і що часу минуло ду же багато. Щодо першого, то про небезпеку німецького націоналізму Драгоманов писав ще 1870 p. у своїй праці “Східна

політика Німеччини”: “Ми не сміємо говорити про німецький народ, але не можемо не зауважити, що вчені, літератори і політшси німецькі являють собою вражаюче видовище: уявивши себе вмістилищами найвищої цивілізації, якимось богообраним народом, вони уявили собі, що інтереси всіх народів повинні бути принесені в жертву інтересам одного боговибраного народ>', а тільки хто сміе думати інакше, — того записують або в невиліковувано хворі, або в пошкоджені старістю або аморальністю, або в навіки приречені на варварство. Чи це особливий вид манії чи свідчення слабкості гуманітарної освіти, при безперечній вченості, не беремося судити, але сам факт самозасліплення і жахливого егоїзму, що його проявляють найбільш культурні верстви Німеччини, є чимось безприкладним” ls. У тій же праці: “Не таємниця також, що преса всієї Німеччини вважає, що австрійські німці були б ображені зрівнянню з нимивправах “напівварварських народів, негідних розстібнути у німців ремінь на нозі”, бо німецька преса не стида- еться відновлювати всередині XIX століття дохристиянські погляди про варварів, які нібито повинні бути рабами цивілізованих”20. Додамо від себе, що вся проблема полягає у том>’, що такі ж погляди побутували в Німеччині і у першій половині XX ст. Що ж стосується часу, який минув від написання Драгомановим своїх праць, то його справді минуло немало, якщо врахувати, що за цей період встигло померти одне “безсмертне вчення”, але не так багато, щоб хоч якоюсь мірою відбулась переоцінка загальнолюдських цінностей.

'

Ще один серйозний докір, який часто висловлювався на адресу Драгоманова, полягаєутому, що Драгоманов, пропагуючи автономізм і федералізм, нібито не висловлював і не розумів значення “проголошення гасла самостійної України”. He беручись тут судити про правильність чи хибність позиції Драгоманова, а також потребу проголошення такого гасла, наведемо дві точки зору, висловлені людьми, без сумніву, відданими інтересам українського народ>’, котрі щиро бажали його процвітання, знову ж таки не визначаючи правильності чи хибності їхніх позицій. Перша — зі спогадів члена першого українського уряд>’, генерального секретаря продовольчих справ та земельних справ УНР Миколи Ковалевського: “В 1917 року, коли вибухнула в Pocii революція і Президія Української Центральної Ради з проф. Михайлом Грушевським на чолі обмірковувала запропонований Володимиром Вишшченком текст Першого Універсалу, стався такий несподівашш епізод. Винниченко читав свій проект Універсал> , що був досить довпш, Михайло Гр>иіевський перебирав, як звичайно, свою срібну бороду,

уважно слухаючи. Коло нього сидів Сергій Олександрович Єфремов і з напруженням слідкував за кожним словом Винниченківського тексту, роблячи в нотесі деякі помітки. Bce йшло добре аж до політичного висновку Першого Універсал}', в якому проголошувалася автономія України. He встиг Винниченко прочитати чудові слова — “від нині Україна стає автономною державою”, — як Сергій Олександрович Єфремов різко запротестував проти цієї форми проголошення автономії. Пам’ятаю, як я був здивований цим протестом Сергія Єфремова. Проф.Грушевський стривожено подивився на Єфремова, а Винниченко немов завмер в мовчанні. I тоді Сергій Олександрович Єфремов виголосив надзвичайно гарну і глибоку змістом промову, в якій доводив, що наш народ ще не дозрів до автономного ладу і що в цих обставинах автономія може принести Україні нові потрясіння, з яких дуже тяжко буде вийти українському народові переможцем” 2|. Друга точка зору належить Ст.Томашівському, одному з фундаторів державницького напряму в українській історіографії. B одному зі своїх листів, датованих 1922 p., він писав: “I невже державність сама по собі мас бути ціллю національних змагань і національної політики? Авжеж що ні! Державність то тільки форма, в якій національні сили найкраще можуть розвішатися; коли ж ся форма недосяжна, то треба звернути всі зусилля не в напрямі погоні за недосяжним, тільки на творення реальних вартостей економічних, культурних, соціальних, моральних, які позволили б нам, коли прийде слу шний час, здати інакше іспит національно-політичної зрілости, ніж сим разом. A сей момент не буде не завтра, ні позавтра. Чехи ждали 300 літ на відбудову своєї історичної держави, поляки 150 літ, а ми хочемо мати з дня-на-день, хоч доси так як би ніколи не мали! Тим часом другий такий момент, як 1914-1917, не зараз поновиться.

A втім, чому ми так фатально прорізали нашу долю 1918-19 p.? Чи тільки тому, що не розуміли гаразд і не вміли цінити ідеї державної самостійности?.. Я не думаю так. Наша державна нездібність лежить не в недостаточній свідомости і хотінню, а тільки в тім, що ми до держави не підготовлені культурно, соціально й економічно. Прим. Поляки (прихильні аігганті) і Чехи до 1917 p. не виставляли зовсім самостійницької програми, тільки автономічну': Литовцям, Естонцям і Латишам до того часу і не сшшося про самостійність. Одначе всі вони через ніч приноровилися до змінених обставин, удержалися на поверхні і виграли ... A ми?

Виходить, що нам потрібно чогось иншого, ніж “державного ідеалу", а се — підготовання до нього.

Одним словом, нам потрібно плекати тепер не державний ідеал, тільки національний, а сі два поняття не тотожні. Доки ми не будемо справжньою (хоч і бездержавною) нацією, поти зайва, а навіть шкідлива, річ ганятися за державшім ідеалом” н.

Ha обидвох наведених точках зору, без сумніву, відчувається вплив поглядів Драгоманова, але в обіщвох висловлених позиціях є недоліки, яких у Драгоманова нема. Бо якщо в другій половині XIX ст. говорити про державну самостійність України можна було тільки з позицій футурологічних прогнозів та рожевих мрій, то 1917 p. були не тільки об’єктивні можливості не те що для автономії, а й для державної самостійності України і реальні сили для тою, щоб досягнути цієї самостійності. I тут не тільки Єфремову, але й багатьом іншим лідерам українськоїреволюції бракувало того політичного відчуття реальності тих чи інших прагнеіп> та можливих шляхів реалізації цих прагнень, притаманних Драгоманову.

Що ж до позидіїТомашівського про необхідність виховання народу до державності через практику в рамках чужих держав, за наявності автономії та шкідливості державного ідеалу як такого, що відволікає від здобуття “реальних” вартостей, то при однаковому розумінні ролі автономії Драгоманов, тим не менше, не ідеалізуючи і не прикрашаючи порядків, які існували в Україні в часи Гетьманщини, постійно підкреслював якісно вшций рівень економічного добробуту, політичної та національної свободи, притаманний цьому періоду, порівняно з “пропащим часом”, тобто періодом перебування України у складі Російської імперії, закликаючи продовжігш історичну та національну традицію українського народу та “ухогпгш кіїїець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.” и. Томашівський же, маючи реальний і сучасний приклад існування самостійної Української держави, переваги та значення якої мали змогу оцінити всі українці, вважав, що автономія для українського народу, навіть у цей період, є явищем тривалим і прогресивним.

Такий грунтовний аналіз проблеми федералістичних поглядів Драгоманова, а також пізніших українських вчених та політичних діячів, необхідний для з’ясування двох питань. Чому погляди Драгоманова, об’єктивно корисні для свого часу, були згубними для України 1917 p.? I друге питання, тісно пов’язане з першим, — наскільки мають раціїо ті критики Драгоманова, які вбачають у ньому головного (чи одного з головних) винуватій краху українських визволышх змагань 1917-1922 pp.? Ha наш погляд, проект перетворення Російської імперії у федеративну державу, який був не тільки історично виправданим, а й прогресивним в умовахрозподілу українських земель міждвома досить сильними імперіями, висунутий Драгомановим у свій час, був згубний в умовах розпаду цих імперій та творення на їхніх уламках нових, незалежних держав, які, крім всього іншого, прагнули загарбати частину українських земель. I набагато важче відповісти на друге питання. Тут, в цьому питанні, і полягає те явище, яке можна назватитрагедією Драгоманова.Ітрагедіяцяполягаєутому, щосправ- ді Драгоманов вніс в українську правову та політичну думку все те прогресивне і передове, що на той час було в європейській та світовій правовій політичній думці, певною мірою прагнучи синтезувати ці досягнення з українськими національнимита історичними традишями. Більше того, він прагнув збагатити українську правову та політичну думку, озброїти український політичний рух досягненнями попередніх поколінь європейських мислителів. Ще з гімназіальної лави знайомий із працями Монтеск’є, Локка, він грунтовно вивчає ідеї лібералізму, праці Мілля, інших представників цієї течії правової дутики. Глибоко зацікавлювали Драгоманова і конституційні акти розвинутих демократичних держав. Він вивчає конституційне законодавство США, Англії, Франції, Швейцарії. Але тут слід згадати, що друга половина XlX ст. — це, якщо можна так сказати, доба занепаду лібералізму . Проголосивши рівність усіх громадян перед законом, основні права людини, він, водночас, залишав відкритими питання національних прав, що в добу пробудження масових національних рухів не тільки не сприяло розширенню сфери впливу ліберальних ідей, але й ставило під сумнів їхню загальнолюдську вартість. I другим важливим пластом суспільного життя, який залишався поза увагою лібералізму, було економічне життя, економічні та соціальні права людини. Проголосивши право людини на власність, мислителі лібералізму втратили до нього цікавість. A в цей період актуальність соціальних та економічних прав значно зростає, і, якоюсь мірою, ці права стають домінуючими для певних верств населення, що зумовлено зростанням промисловості, розвитком ринку та економічною диференціацією суспільства.

Драгоманов, розуміючи самоцінність основних прав людини, політичних та громадянських прав і свобод, їхнє значення для розвитку суспільства та для забезпечення правового статусу особи, водночас підкреслював, що “тепер вжепоказалось, що в тихпородахлюдських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр., як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як C. Американська

Спілка), більша частина людей бідуе мало чим менше, ніж бідують мужики українські” . Тому поряд із ліберальними вченнями, Драго- манова зацікавлюють і соціальні вчення, які головну уваг> приділяють соціальним та економічним правам людини, шляхам вирішення проблеми соціальної справедливості. Він починає глибоко вивчати соціалістичні вчення та теорії. “Людина великих знань і глибокий політичний мислитель, він розумів, що від такої течії думки і життя, як соціалізм, неможливо і навіть смішно відмежовуватись запереченням. Будучи і в політиці справжнім вченим він виразно усвідомлював всю величезну важливість і складність соціальної боротьби нашого часу і питання про соціалізм він ставив як проблему політичної та соціально-економічної творчості, яка здійснюється в реальній політиці” и, — писав Петро Струве. I поруч із соціальними проблемами Драгоманова не могли не хвилювати проблеми національні, на які лібералізм, сформований вченнями англійських і французьких мислителів, також не давав відповіді.

Реально оцінюючи можливості досягнення власної незалежності, Драгоманов розумів, шо українському народові, на відмін>' від польського, неможливо опирати свої прагнення на історичних основах, та й взагалі мислитель дуже скептично ставився до всіх “історичних” держав. Знаючи європейську та американську історію, правильно розуміючи головні тенденції світового суспільного та політичного розвитку , він вважав, що будь-яка держава може і повинна творитися на своїй етнічній території шляхом реалізації народом свого права на самовизначення, за наявності реальних сил, які б могли забезпечити та захистити це право. Ще 1873p. в листі до Мелітона Бучинського Драгоманов писав: “Що нам скажуть з Цюріху? Великороси тамошні не знають зовсім, що ми таке, — та й своїх я знаю добре. Превозгласять нам право на самостійність. Ha яку самостійність? Звісно яку! Зараз цюріхці начнуть шукати приміру коло себе і укажуть на Венгріїо, Чехію і т.д., а цюріхські українці нагадають про переяславський трактат, которого вони так же мало читали, як поляки знамениту' конституцію 3 Мая. Але будьте ласкаві приберіть мені “історичні права” для усієї землі нашого народу од Дону, Кубані, Харковщшш, — що завше були у Московщині, до Черниг. і Полтавщини, т.є. Гетьманщини, — до Київщини, Волині і Подолії, присоєдиненні од Польщі у 1793, до Холміцини і Підлясії і доси части Царства Польського” м.

Заперечуючи “історичний” підхід до державотворення, Драгоманов не тільки прагнув поширення українського політичного та культурного руху на всі українські землі, а й дав розв’язання проблеми "історичної Польщі” —проблеми, яка безпосередньо стосувалась інтересів українського народу. Шлях вирішення, запропонований Драго- мановим, “надзвичайно простий і нині здасться самозрозумілим, але для його відкриття треба було небуденної політичної інтуїції: розрізнення Польщі історичної і етнічної. Драгоманов вказав на те, що польська і російська національна територія ніде не стикаються, отже в дщсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські (а також литовські й білоруські) землі, що на них ні один з них не мас права. Безумовно, допомогла Драгоманову до цього подвигу політичноїдумки його наукова спеціальність—етнографія. B етнографії здавна знали, де живе справжній польський народ і які його границі. Але перенесення цього наукового пізнання в політичну область явля- сться великим досягненням Драгоманова” г'. Крім того, такою постановкою питання Драгоманов заклав в українській правовій та політичній думці основи міжнародного права, принципи відносин між державами, право народу самостійно визначати свій статус, а також розуміння того, що приналежність території, принаймні етнічна, визначається народом, який на цій території проживас, а не державою, яка завоювала цю територію, незалежно відтривалості цього завоювання. I от у пошуках виходу для політичного та національного визволення українського народу Драгоманов приходить до теорії федералізму як сдино можливої на той час форми державного устрою держав, до складу яких входили українські землі. Тут доречно згадати, що і до Драгоманова ідеї' федералізму зустрічаються в українській правовій думці, зокрема в документах Кирило-Мефодіївського братства,проте, на нашу думку, говорити про існування цілісної системи поглядів на федеративний устрій, його розвиток та можливості можна тільки стосовно творчості Драгоманова.

Отже, ідеї соціалізму та федералізму в українській правовій та політичній думці вперше знаходять свос наукове висвітлення та адаптащю стосовно місцевих умов і потреб у творчості Михайла Драгоманова. Д. Заславський в другому, переробленому відповідно до вимог радянської цензури, виданні своєї праці про мислителя писав: “Не можна заперечували того історичного факту, що в багатьох випадках збірники “Громади” і брошури Драгоманова послужили першим поштовхом для української радикальної молоді з дрібнобуржуазного міського та селянського середовища до того, щоб зайнятись соціалістичною та революційною пропагандою, але хто йшов під впливом отриманого поштовху по цьому драгоманівському шляху, ризикував заблудитися в лісі націоналізму і опортунізму. Щоб попасти на шляхи революційного марксизму, треба було звернути круто в сторону від драгома- нівщини. Вина не допомогала, а, навпаки, затруднювала зближення з революційним марксизмом” м. У наведеній цитаті автор доволі точно й обгрунтовано вказував на принципову несумісність революційного марксизму з його класовим підходом, диктатурою пролетаріату та іншими “чеснотами”, привабливість яких український народмав змогу вповні оцінити за минулі 70 років, — із правовими та політичними поглядами Драгоманова, його баченням шляхів та перспектив суспільного розвитку. Але з цілої низки причин Драгоманов, сам того не бажаючи, спричинився до посилення рухів та напрямів, ворожих до українства і послаблення самого українського руху. I тут менше всього вини Драгоманова, але в цьому суть трагедії Драгоманова. Головними складовими цієї трагедії є, по-перше, те, що цілісна система поглядів, яка була у мис- лителя стосовно шляхів розвитку України, форм та методів діяльності українського національно-визвольного руху, політичного світогляду учасників українського політичного руху, не знайшла свого відображення в якійсь одній загальнотеоретичній праці мислителя, більше того, ставлячись із “неохотою до всяких партійних назв од імен особистих (филипони, федосіївці, акуліновци і т.п.)” 29 та відкидаючи теорії, які претендували давати відповідь на всі питання і бути єдино правильніш шляхом для вирішення всіх су спільних проблем, він сам навіть не робив спроб створення цілісної теорії української національно-визвольної боротьби.

I якщо для себе Драгоманов робив певний системний характер у підходах до тих чи інших суспільних явищ та проблем, який полягав в оригінальній цілісності та сдності його ідей і поглядів, кожен із яких був пов’язаний з іншими, доповнюючи та розвиваючи їх, і зрозумілий тільки в цілісній системі, — то відсутність грунтовного викладу цієї системи у працях Драгоманова призвела до того, що навіть такі люди, як Іван Франко та Михайло Павлик, які тісно співпрацювали з Драго- мановим протягом десятків років, пізніше давали абсолютно протилежні оцінки тим чи іншим аспектам поглядів мислителя м. I тому не дивно, що після смерті мислителя його іменем прикривали ідеї та думки, абсолютно чужі Драгоманову, але, водночас, певною мірою порушені ним у своїх наукових чи публіцистичних працях, або звинувачували його в еклектизмі. I особливо це стосується ідей федералізму та соціалізму. Наприклад, В. Дорошенко у своїй праці з історії української lOO'

політичної думки писав наступне: “В РУП стикались і перехрещувались ріжні впливи, як українські: “самостійницький”, виразом котрого була перша її брошура, й драгоманівський (Драгоманов, як відомо, стояв за автономію України в межах федеративно-зреформованої Росії)”31. Такийусталений поглядна “федералізм Драгоманова”, без урахування Tid історичної епохи, в яку жив і працював Драгоманов, помножений на великий авторитет Драгоманова серед представників різних напрямів українського політичного руху зіграв фатальну роль в історії українського народу. Перебуваючи підвпливом такихпоглядів на проблеми державного будівництва України і не роблячи відповідної поправки на докорінну зміну політичної ситу ації 1917 p., порівняно з 70-90-ми роками минулого століття, лідери більшості українських партій тільки наприкінці 1917 — на початку 1918 p. зрозуміли можливість і необхідність створення власної держави, втративши до цього часу політичний авторитет та ініціативу, що спричинило втрату , у кінцевому підсумку, Україною власної державності і принесло українському народові немислимі для XX ст. голодомори, знищення не тільки культури, а й її носіїв, численні жертви та біди.

Ta ж проблема і з поглядами Драгоманова на соціалізм. Мислитель чітко розмежовував низку аспектів цієї проблеми. По-перше, розуміючи важливість соціальних та економічних прав людини, він прагнув знайти шляхи їхнього досягнення та гарантованості, вважаючи соціальну справедливість однією зі складових успішного розвитку суспільства. Він приділяв цій проблемі належну увагу, вивчаючи та творчо осмислюючи тогочасні соціально-економічні теорії, прагнучи трансформувати все вартісне, на його думку, що є в цих теоріях, на український грунт. По-друге, спостерігаючи той великий втиш, який мали соціалістичні революційні теорії на українську молодь, та відсутність суто українського сприйняття ціа теорії, що призводило до відтоку кращих, енергійніїпих її представників до російських (централістичних та антидемократичних) партій та напрямів, він прагнув знайти шляхи, які б дали змогу використання цих теорій на благо українського народу. Вже тоді, незважаючи на слабкість цього руху, Драгоманов правильно оцінив його великодержавне спрямування та ті наслідки, які потягне за собою перемога цього руху для поневолених народів Російської імперії, що, звичайно, викликало незадоволення з боку централістично налаштованих російських революційних кіл, які вважали справу соціалізму та революційної боротьби на території Bdd Імперії своєю монополією. “Цей самозванний виразник українського соціа-

лізму” — називав його один із російських революціонерів, підкреслюючи, що “українські соціалісти, як відомо, борються і гинуть в рядах партії, проти якоїп. Драгоманов виступас з лайкою і наклепами”, і далі, як на наш поглядцілком слушно, заявляє, що Драгоманов ніколи справжнім сощалістом не був, оскільки “тільки одного разу, тільки в “Передньому слові до “Громади” 1878 р.” Драгоманов висловився більш виразно в сощалістичному розумінга, та й то несам розвивав яку-небудь програму, доктрин>·, а приєднався до рішень Лозанського Конгресу Інтернаціоналу 1867 p. Але в “Листку Громади” N 1 за той жерік п. Дв вже спохватився і на стр.Ю на першому стовпчику заявив: “Те ж. що зветься по більшій часті “соціальною революцією” ... зміна держав на вільнетовариство між громадянами...—то справа затяжна.” к. По-третє, Драгоманов вважав сощалізм суто соціальночасономічним вченням, яке жодною мірою не повинно применшувати ролі та значення політичних структур суспільства, громадянських та політичних прав та свобод людини. Але знову ж таки своїх поглядів на соціалізм, своєї теорії “громадівського” соціалізму він цілісно не викладає у своїх працях, що давало підстави знову ж таки не тільки зараховувати його до основоположників українського соціалізму і марксизму в Україні, а й прикриватись іменем Драгоманова у класових підходах до творення власної держави, в широкій пропаганді тих напрямів соціалістичного вчення, які мислитель вважав особливо ворожими та небезпсчшми для українського народу. Відсутність цілісного виклад> власної системи, дещо різні акцент стосовно національних питань та міжнаціональних відносин в українськомовних та російськомовних працях мислителя значно зменшиш вплив Драгоманова на подальший розвиток української правової думки та українського політичного руху у тих проблемах, де позитивний вклад творчої спадщини Драгоманова беззаперечний, не кажучи вже про ті проблеми, розвиток яких на національній основі та на власних історичних традиціях був деформований сторонніми впливами.

Другою складовою названого явища є, на наш погляд, той факт, що у такий особливо важкий і складніш для українського народ> час, яким була друга половина XIX ст., Драгоманову не тільки довелось очолити українськіш політичний рух, а й, по суті, заново сформувати його та тривалий період залишатись його єдиним репрезентантом такого рівня і масштабу. A складність завдань, які стояли передукраїн- ським політичним рухом, визначалась не просто важкими, а екстремальними умовами, в яких він перебував у межах Російської імперії', практично відсутньою, через політику уряду, змогою будь-якої робота.

От як характеризує ті умови одне з наукових видань, яке вийшло друком у Pocii' ж таки: “Покінчивши з політичною відокремленістю України, уряд Pocii не задовольнився цим: він вирішив стерти і знищити також і прояви її національного життя, і навіть особливості українського національного типу. Починаючи з Петра I для українських видань вводиться цензура, яка мала на меті привести їх до одноманітності в мові з виданнями російськими. Русифікуються українські школи. Вводиться російська вимова в богослужіння. Будь-який прояв українського патріотизму' ревно переслідується і зазнає утисків. Починаючи з половини XIX віку ця полігика складається в строгу систему . Будь-який прояв української самосвідомості переслідувався найрізноманітнішими заходами адміністративної опали. “Український сепаратизм” — це породження нечистої совісті російської бюрократії, яка протягом століть придушувала будь-які політичні, культурні і національні прагнення українцт, — викоріняються тепер у всіх сферах: чи йдеться про виникнення інтересу до рідного слова, чи до мину лого і сучасного свого краю, чи, врешті, про роботу на користь освіти й економічного розвитку' народу... Широкому розвиткові українства не було місця в цих умовах. Заборони і гоніння перекривали доступ української книжки до широких народних мас російської Украпш, засуджуючи їх на темноту, зубожіння і виродження. Вони ставили незборимі перепони розвитку літератури; виключали можливість української преси. Вони не дозволяли українському слову посісти те місце, яке належить рідній мові в кульгурному та духовному житті кожного народу, кожного суспільства, спотворюючи таким чином закономірний розвиток усього українського життя, закриваючи для українського суспільства можливість національного самовизначення і взагалі будь-якої самодіяльності” к. I тому стає зрозумілою причина того, що “в другій половині минулого століття ми майже втратили послідовність українського революційного розвитку і єдиним голосом, який закликав до відновлення революційних традицій України, був голос Михайла Драгоманова. Замість політичних визвольних традицій, створено концепцію “ку льтурництва”, яке при всіх своїх моральних вартостях не могло в народі заступити традицію визвольної боротьби” м. Але найбільша проблема полягала у тому, що Драгоманов, в силу обставин опинившись на чолі українського політичного руху, не тільки не отримував в еміграцїї достатньої підтримки від своїх однодумців зі “СтароїГромади”,які, свого часу, перебували на позиціях значно ради- кальніших, ніж Драгоманов, а пізніше, під тиском урядових чинників

юз

та побоюючись можливих репресій з бокуросійських властей, повністю відійшли від політичного українства, — а й конструк- тивної грунтовної критики своїх дій чи поглядів.

Загалом співпраця Драгоманова зі “Старою Громадою” у період еміграції є епізодом доволі малоприсмним для обидвох сторін і, відповідно, малокорисним для розвитку українського руху. Будучи людиною критичною, не визнаючи жодних догм та беззаперечних авторитетів, маючи на все свій власний погляд, він, звичайно, не міг бути просто рупором українофілів, тіш більше, що цілісної програми останні не мали. “Я був загнавсь думкою, — писав Драгоманов, — що Шевченко вже пережитий фазис, що новий укр. рух піде далі, по новоєвропейській дорозі, а тепер бач>', що не тільки маса українофілів, але і українофільські писателі, не тільки в Галичині, а і в Росії ще не догнали і Шевченка років на 10-20” 35. Тому недивно, що уже на початку 1877 p. в одному зі своїхлистів до члена “Старої Громади” О. I. Лоначевського-Петруняки він писав: “Тепер я бажаю, коли б скінчити хоть дві книжки збірника [“Громади”. —A. T. ],—та знайти яку роботу, уроки чи що, щоб прожити, а зостанеться час, я спокійно не всижу, я буду робити, як робив рядовим та на своїх ногах, своїм коштом. Сам за себе буду і оповідати: “чи скажу дурницю, — скажуть Др-в каже, а не українофіли; чи скажу проти шерсті своїм, — скажу: говоріть Ви розумніше, а я не можу говорити інакше. Як бачите, ідеал дуже “індивідуалістичний”, а не “соціалістичний” — так громада тільки тоді і громада, коли вона із самостійних індивідів і рівноправних зложена. A я тепер не самостійний робітник, — а чорт його зна і що” *. Ta, тим не менше, Драгоманов продовжував вести редакцію “Громади” доти, поки була фінансова підтримка, що і дало йому підстави говорити в листі до “Старої Громади” про те, що вказаний збірник та інші видання, здійснені ним у Женеві, були фактично єдиною україномовною політичною літературою, крім того “3/4 всього, що за останш 15 років писалось на “иностранных” мовах про Україну , було написано коли не мною, то з поводу моїх публікацій і по моїй ініщативі”r. .

He вдаючись тут до оцінки цих публікацій, зазначимо, що й сам Драгоманов відчував необхідність існування різних позицій стосовно шляхів розвитку та перспектив українського руху і не вважав свої погляди за догму чи непогрішиму істину, підкреслюючи, що його система поглядів може чимось і не досконала, проте цілісна і, щоб заперечити її, потрібна інша система, хоча б і діаметрально протилежна: “Мені доси, — писав Драгоманов, — такої системи не противупо-

ставили. Мало того, уся практика моя за 12 років, коли я печатаю українофільські по одним, москвофільські по другим, статті, дає мені думку, що моя система вірна... Діло тут не в користі, чи ілкодд моєї праці, а в вірності, чи в невірності того, як я розумію закон укр. історії і політики, і котрий закон я volens-nolens а мушу мати завше на примітці, коли що працюю, коли хочу, щоб він мене не роздавив. Я можу помилятись, — а думати інакше усе таки не можу, поки не покажуть мені иншого закону” м. I тому, на нашу думку, проблеми, які постали перед українським рухом у другій половині XIX ст. і пізніше, полягають не у правильності чи хибності тих чи інших тверджень Драгоманова, а у тому, що упродовж тривалого часу в українському політичному русі не було іншого діяча такого інт електу ального рівня і такої широти поглядів, як він. A це, своєю чергою, призводило до того, що, не маючи достойного опонента, Драгоманов залишив поза увагою низку суттєвих моментів, які мали принципове значення, водночас відводячи значне місце моментам, непринциповим для розвитку політичного українства.

Однак одній людині, навіть геніальній, не під силу створення вчення чи теорії, які б могли дати вичерпну витповіДь на всі суспільні запитання, що стоять на певному етапі перед суспільством, не кажучи вже про визначення перспектив розвитку на тривалий історичний період. Це прекрасно розумів сам мислитель, підкреслюючи, що “я багато віри в себе ніколи не мав, бо знаю свої невеликі сили. Одне тільки я також знав: gutta carat lapidem [крапля камінь точить. — A. T. ] і працював як міг. Працюю і тепер, навіть може більше, ніж колись. Ta тільки обставини звернулись так, що моя праця навіть не видна нікому” и.

Праця Драгоманова не пропала даремно, алечерез обставини, про які вже йшлося вище, вона не принесла українському народові тієї користі, якої від неї можна було сподіватись і яку б вона, без сумніву, принесла, коли б справу Драгоманова хтось продовжив після його смерті у всій її цілісності та багатоаспектності. Але, на біду українського народу, у Драгоманова не тільки не було за життя опонентів та ідейних противників, рівних йому за інтелектом, освіченістю та глибиною думки, але й після смерті не знайшлося послідовшжів, які б могли продовжити справу мислителя в нових суспільно-історичних умовах, зберігши при цьому орієнтації Драгоманова на увесь український народ на всіх його етнічних землях, уміння осмислювати та адаптувати для потреб рідного народу досягнення передової світової думки, прагнеїшя гармонійно посднати інтереси людини, громади, нації, людства, постій-

но, за будь-яких умов і за будь-яких обставин, зберігати непохитними моральні засади. Послідовники Драгоманова, радше ті, хто називав себе такими, брали якусь одну думку мислителя, окреміш аспект його поглядів і, в міру своїх сил та свого розуміння, обертали ними для власних інтересів або пропущених крізь призму власних інтересів суспільства. I добре було, коли їхнє розуміння інтересів суспільства збігалося з об’єктивніш. У такому разі погляди, викладені Драгома- новим, поглиблювались, розвивались відповідно до нових історичних умов, збагачуючи українську правову та політичну думку. Якщо це розуміння не збігалося, то інтереси класу закривали інтереси нації та особи або нація ставилась понадусе, або інтереси особи оголошувались не тільки домінуючими, але й єдиними вартими уваги, ігноруючи той факт, що кожен індивід живе у суспільстві і входить до певних суспільних утворень. Це, своєю чергою, не могло призвести ні до чого іншого, як тільки до нових соціальних потрясінь та нових злигоднів для українського народу.'

До всієї суспільно-політичної діяльності Драгоманова та його творчості повністю придатні слова одного з видатних борців за націо- наль- не відродження чеського народу, одного з найбільших поетів Чехії Яна Неруди: “Досить розмов про націоналізм і патріотизм. Я ненавиджу тих, хто не бачить мети вищої, ніж бути патріотом, хто вважає, що вже нічого більше і неможливо зробити для свого народу . Ми стоїмо на такому рівні цивілізації, на якому патріотизм не є більше ніякою заслугою. Це дуже легкий обов’язок. Ні, тепер треба боротись за те, щоб дана нащя була визнана іншими і щоб життя ΰ було забезпечене. B цьому полягає мій космополітизм. Давайте наслідувати уроки інших націй і зіллєм в єдине ціле наші останні знання з тими, які набуті нами в національній колисці” *.

Драгоманов прагнув вивести українську правову та політичну думку на європейській рівень розвитку, що, на його думку, дало б українському народові змогу успішного національного та соціального розвитку. При цьому в багатьох питаннях йому довелось починати з ну ля, оскільки внаслідок історичних обставин розвиток української правової думки в XIX ст. ду же сповільнився, хоч у попередні століття вона мало в чому поступалась правовій думці цивілізованих європейських народів. Саме у подоланні цього відставання, в наближенні української правової думки до рівня європейської та світової правової думки, збагаченні її досягненнями останніх і полягає найбільша, на нашу душка, заслуга Драгоманова, значення його правової спадщини.

Підкреслюючи свій генетичний зв’язок зі всіма попередніми етапами розвитку української політичної і правової думки, Драгоманов мав більше на меті показати органічність та наступність у процесі її розвитку, ніж вказати на ті основи, під впливом яких відбувалось його становлення як політичного мислителя та теоретика права. Водночас, він заклав основи підходу до теоретичної спадщини попередніх поколінь, підходу, якому однаково чужі як ідеалізація минулого чи окремих історичних постатей так і огульне очорнення історії. У драгома- новському підході органічно поєднані історичний аналіз, критичний пщхідта вміїшя побачити все те позитивне, що можна і треба врахувати в нинішніх теоретичних розробках, та вміння не тільки зрозуміти недоліки та помилки минулого, але й причини їхньої появи та ті уроки, які необхідно зробити з цих помилок сучасним поколінням. Прикладом такого є оцінка, дана Драгомановим діяльності товариства “Об’єднаних Слов’ян”. Беручи з їхньої програми все те позитивне і прогресивне, що в ній було, він, водночас, підкреслював, що у них, “незважаючи на українське походження більшої частини з них, не видно і слід> національної української самосвідомості. Ця прогалина в ідеях О. Слов’ян була однією з головних причин їх слабкості і сумного трагізму їх загибелі” 41.

Драгоманов збагатив і підняв на якісно новий рівень не тільки українську правову думку, а й мав вирішальний вплив на формування розуміння демократичнихінститутів у правовійдумці сусідніх народів. Так, відомий російський політичний діяч та теоретик конституціоналізму П. Струве писав, що Драгоманов був першим, хто дав “російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з'ясував російському суспільству смисл і значення конституційного порядку і, особливо, прав особи” к.

У своїх працях Драгоманов підкреслював те велике значення, яке мають для суспільства держава, закон, правопорядок. У той час, коли поширювались погляди на державу як на знаряддя експлу атації, закон як волю якогось класу, які потрібно знищити у процесі революційної боротьби, мислитель проповідував принципи панування права та верховенства закону, підкреслюючи необхідність розуміння, що “усяка палиця має два кінці і вона може повернутись і проти того, хто тепер нею володіє, тоді як свобода, закон може, як ще зазначив один знаменитий афінянин, захистити кожну людину, навіть і в той час, “коли вона виявиться в становищі слабшого” 43. Хтозна, як би повернулась історія, коли б лідери більшовицької партії замислились заздалегідь

над тим, що жертвами терору і беззаконня, розв’язаного ними, у кінцевому підсумку, стануть вони самі?!

. Саметомувуженераз згадуванійпрограмі “Вільна Спілка”Драго- манов виступав не з класовими чи соціальними підходами, а підкреслював, що прагнути соціального прогресу, домагатись того, щоб стати на одному рівні зі всіма розвинутими цивілізованими державами, повинні представники всіх верств і класів. I створюватись таке політичне об’єднання повинно “зі всіх теперішніх класів населення” м. Бо, і в цьому Драгоманов був твердо переконаний, “який би не був початок держав, які б не були їх неправди, — а все таки державні інституції стали тепер акумуляторами і колективної думки і волі, котра мусить же по крайній мірі касувати неправду, коли вона визнана за таку, більшістю хоч найбільш освічених людей, коли не всієї державної людности” 45.

Ці та інші погляди Драгоманова на правові проблеми, розробка ним ряду інститутів права дає підстави стверджувати, що Драгоманов є фундатором новітньої української правової думки. Саме Драгоманов “українське питання, справу життя й будучности українського народу визволив з пересудів етнографії та пуг назадництва, а поставив з одного боку на політичний грунт, а з другого, зв’язав її з всесвітнім поступом і демократією” *. I завершуючи висвітлення значення правової спадщини мислителя для української правової думки, його впливу на подальший її розвиток, видається можливим навести слова Василя Стефаника, сказані ним на перших роковинах смерті Драгоманова, додавши від себе, що сказане повною мірою стосується і правової думки: “Рідко серед котрої нації найдеться такий всесторонній діяч, як Мих. Д-в серед нашої. Він слу жив нашому народові не тілько науковими працями; вш уймив своїм великим талантом усі нитки нашого життя і довів, що думки русько-укр. сусгіїльности в справах національно-політичних, культурних і соціальних стали далеко не такі, як були перед його виступленням. Вш врешті яко один з найбільших європейських публіцистів змусив Європу пізнати Русь-Україну” *1.

Але творча спадщина Драгоманова становить сьогодні не тільки історичний інтерес. B умовах, коли українська державність стала реальністю, коли український народ, не без труднощів, але, тим не менш, доволі успіїшю будує свою державу на тривкому фундаменті демократії, законності, поваги до прав та свобод людини, правові погляди Драгоманова знаходять своє реальне втілення у суспільно- політичній практиці. Впершетворча спадщина мислителя стає доступ-

ною для широкого українського читача, з’являється змога вивчення його поглядів не в рамках прокрустового ложа марксистсько-ленінської методології та без подвійного цензурного тиску. Можна повністю погодитись з одним із перших біографів Драгоманова Д. Заславським, який писав: “Багато, звичайно, устаріло в статтях Драгоманова. Але ше більше зберегло не тільки велику історичну цінність, але й життєвість для сучасних гопань та інтересів. Драгоманова треба не тільки вивчати — у нього можна ще вчитися. До цих пір його не стільки вивчали, скільки ним користувались — кожний для своєї мети” *.

I тому сьогодні, коли, за рідкісним винятком, всі політичні партії та рухи в Україні, всі реалістично настроєні політики прагнуть побудови демократичної, правової України, правова спадщина Драгоманова набуває особливої актуальності, а її практичне, державотворче осмислення та використання може послу жити однією з тих основ, які стануть ідейним і теоретичним фундаментом для створення стабільної, демократичної, розвинутої національної правової системи в Україні.

II

<< |
Источник: Андрусяк T.. Шлях до свобода (Михайло Драгоманов про права людани).. 1998

Еще по теме Проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави стало обгрунтованим і логічним продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні:

  1. § 4. Розвиток кооперації після проголошення незалежності України
  2. Функції держави на сучасному етапі державотворення
  3. ~І § 4. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні
  4. Органи Української держави: концептуальні засади системи та розвитку
  5. Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”
  6. Форми і методи реалізації функцій Української держави
  7. 3.1. Механізм Української держави як інституціональний елемент державного ладу
  8. Критерії класифікації та види функцій Української держави
  9. Об’єктні функції Української держави: теоретико-правовий зміст
  10. РОЗДІЛ 2 ФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  11. РОЗДІЛ з ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ МЕХАНІЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  12. Логічна форма
  13. Завдання для самостійної роботи з розділу „Судження”.
  14. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  15. ПРОБЛЕМА ІНШОГО У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ІДЕЯ СВОБОДИ