<<
>>

§ 1. Економічний аспект корпоративної власності

Економічні відносини по формуванню корпоративної власності в Україні. До розуміння корпоративної власності треба підходити системно. Будучи взаємопов’язаною з корпоративним управлінням, вона має розглядатися на двох рівнях, виходячи з широкого та вузького розуміння самого корпоративного управління.

Корпоративне управління (у широкому розумінні) і корпоративна власність неминуче пов’язані з процесами залучення капіталів для діяльності корпорації.

Об’єктивні процеси, що спостерігаються у сфері становлення корпоративної власності, наступні. Якщо за радянські часи це були централізовані капітальні вкладення, то з початку 90-х років стали вибудовуватися нові орієнтири, що вимагають нових джерел фінансування. Одним

із них бачилися акціонерні форми юридичних осіб із залученням капіталу за рахунок продажу акцій.

Чи спрацювала ця схема? Очевидно, що ні. Дотепер у нашій країні переважають закриті АТ, форма яких ставить за мету не залучення капіталу, а інші пріоритети — закріплення впливу в корпоративному управлінні (органах АТ).

Ця тенденція простежується як при створенні АТ, так і при перетворенні державної власності насамперед на корпоративну. Сама ідея приватизації ґрунтувалася на перетворенні державних підприємств на недержавні корпорації шляхом оплати державного майна приватизаційними майновими сертифікатами. Грошові кошти при сертифікатній приватизації відігравали незначну роль, та й призначалися вони не для нагромадження капіталу корпорацією, а для розрахунків з державою[425]. Від держави такі корпорації також не одержали коштів, і це зрозуміло, тому що вони придбали майно у власність, хоча в програмах приватизації була закладена постприватизаційна підтримка таких корпорацій.

Стратегічні інвестори з’явилися значно пізніше, але і вони, як правило, не виконували і продовжують не виконувати своїх інвестиційних зобов’язань і обвинувачуються в заниженні покупної ціни[426].

Тому процес створення вітчизняних корпорацій при приватизації (під інвестиційні зобов’язання чи без таких) також не викликав інтересу широких мас і не став залученням грошових потоків.

Не можна не назвати ще два економічні важелі, які не сприяють ка- піталопотокам в АТ, — це процеси: а) банкрутства державних підприємств із продажем їхнього майна за безцінь і б) процеси притримання державної власності шляхом створення державних і національних АТ. Усім зрозуміло, що такі «способи розв’язання проблем» не приводять до притоку капіталу за рахунок вкладень коштів в акції.

Нарешті, процеси продажу пакетів акцій іноземним інвесторам супроводжувалися протягом 90-х років і початку нового століття такою невизначеністю та непрозорістю при постійній зміні законодавства і державних гарантій, що це не дозволило іноземним інвесторам затвердитися в безпеці та прибутковості вкладення інвестицій в українську економіку.

Таким чином, очевидним є те, що всі ці процеси неефективні для збільшення обсягів корпоративної власності і запуску самодостатніх механізмів її функціонування. Крім того, економічні причини неефективності перетворення державної власності на корпоративну такі: (а) високі фондо- і енергоємність виробництва, що мали місце на державних підприємствах; (б) тотально застарілі основні засоби, які вимагають практично повної заміни, але за які слід було заплатити при приватизації (майже до дооцінки їхньої вартості при повній амортизації); (в) історично сформований містоутворюючий характер більшості великих державних підприємств із необхідністю розв’язання супутніх проблем при приватизації (соціального, житлового характеру, перенавчання осіб для їхнього нового працевлаштування, міграція); (г) тісні міжгалузеві господарські зв’язки (у тому числі з підприємствами колишніх союзних республік), монопольний характер багатьох підприємств у регіоні. Розрив цих зв’язків ставив під загрозу саме існування підприємств.

Ці макроекономічні процеси потребують: продуманості й взаємопов’язаності перетворення власності; узгодження цих перетворень із державними програмами соціальної підтримки населення і дрібного бізнесу для вирішення питань життєзабезпечення трудящих, що звільняються з державних підприємств; джерел фінансування проведених програм; збалансування оподатковування.

Навіть такий короткий і поверховий погляд на проблему перетворення державної власності на корпоративну дозволяє стверджувати, що об’єктивно досягти того, до чого закликали гасла при приватизації, було неможливо. Ніякого ефективного власника в результаті цих процесів знайти було не можна. Тоді варто порушити питання про те, хто би був зацікавлений у капіталовкладеннях в акції.

По-перше, фінансово-промислові групи, яких на початок 90-х років в Україні просто не було[427]. На сьогодні ж подібні структури[428] активні як у придбанні державної власності, так і в інших способах збільшення капіталу. Мета — одержати контроль не тільки над окремим підприємством, а й певною галуззю в цілому.

По-друге, партнери по виробничій кооперації: якщо склалися більш- менш тривалі господарські зв’язки, то партнери, як правило, тією чи іншою мірою поінформовані про дійсний стан справ один одного і при можливості зацікавлені взяти участь в управлінні справами партнера, що спричинить виникнення зовсім іншого рівня відносин між ними.

По-третє, торговельні компанії, що спеціалізуються на продажі продукції. їхній інтерес полягає в збільшенні обсягів продажу, що можливо при доступі до управління своїми контрагентами. У свій час «рух» по створенню в Україні так званих торгових домів не одержав належного поширення. Біржова торгівля дотепер знаходиться в зародковому стані, а от посередницька торгівля на неорганізованому ринку досить усталена.

По-четверте, фінансові установи — банки, інвестиційні компанії, інші інвестиційні інститути — потенційно і професійно зацікавлені у вкладенні коштів з ефективною віддачею. Однак в Україні їхню участь в інвестуванні також не можна назвати типовим явищем, тому що інвестиційні компанії не є могутнім інститутом, скандали на страховому ринку і відсутність недержавних пенсійних фондів не сприяють участі подібних інституціональних інвесторів у вкладенні коштів у придбання пакетів акцій.

По-п’яте, члени трудового колективу, як правило, придбали акції за рахунок приватизаційних паперів, а їхні пріоритетні права на грошове придбання акцій мізерні, за винятком керівного складу державних підприємств, що самі або через інших осіб здобували великі пакети акцій.

Нарешті, по-шосте, будь-які особи, бажаючі придбати акції при додатковій емісії. Однак вони повинні при цьому виходити з прибутковості таких вкладень, чого немає в дійсності, оскільки дивіденди не платяться, а вторинний фондовий ринок, що міг би дати збільшення вкладень від курсової різниці, не склався. Крім того, емісії акцій переслідують іншу мету, ніж залучення капіталу, а саме: фіксацію або перерозподіл управління. Отже, акції у відкритий продаж потрапляють украй рідко. Придбання ж дрібних пакетів акцій безглуздо в зв’язку з відсутністю у дрібних акціонерів механізмів впливу на управління, а також бажання цього. Тому якщо навіть припустити, що акції надійшли у відкритий продаж, то це настільки непривабливо, що їхнє придбання навряд чи буде можливим.

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме § 1. Економічний аспект корпоративної власності:

  1. § 2. Правовий аспект корпоративної власності
  2. Структура корпоративної власності.
  3. 1. Економічний зміст власності, її місце і роль в економічній системі
  4. § 3. Економічне мислення та неокласичний економічний аналіз
  5. § 5. Теорія корпоративної демократії
  6. 2. Класифікація економічних систем
  7. § 2. Трансформація відносин власності
  8. 2. Типи, види та форми власності
  9. §1. Поняття та виникнення права власності
  10. Модуль 2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ
  11. 4. Реформування відносин власності в Україні
  12. Тема 6. ЗМІШАНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА
  13. § 1. Поняття права кооперативної власності
  14. Тема 5. ПЛАНОВА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА
  15. 3. Типи економічних систем
  16. §4. Види права власності
  17. §3. Обмеження права власності
  18. § 1. Сутнісні характеристики власності
  19. § 3. Об'єкти права власності кооперативів та їх об'єднань