<<
>>

Формування корпоративного права ЄС.

Право ЄС є унікальною системою, яка поєднує у собі риси як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Юридична сутність права ЄС змінювалась на різних етапах його розвитку. Історично першими джерелами цієї правової системи були міжнародні договори — Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 р.[56], Римські договори 1957 р.

про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії[57] та Європейського Економічного Співтовариства[58], які нині поряд із іншими міжнародними договорами складають первинне законодавство ЄС. Таким чином, право ЄС на перших етапах свого розвитку мало переважно міжнародно-правовий характер, але невдовзі почало безпосередньо регулювати відносини не тільки між державами, а й за участю фізичних та юридичних осіб, тобто суб’єктів національного права. Основною формою регулювання стало так зване вторинне законодавство—директиви та регламенти, а також судовий прецедент.
Акти вторинного законодавства не є міжнародними договорами. Вони ухвалюються органами ЄС в рамках їх повноважень.

Відокремившись від міжнародного права, право ЄС не злилося повністю й з внутрішньодержавним правом. Воно виступає зараз як самостійна правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, специфічними механізмами захисту юридичних норм від порушень.

Рушійною силою розвитку права ЄС, а згодом і Євросоюзу є прагнення до економічної інтеграції, яка зовні виражається у функціонуванні спільного (внутрішнього) ринку ЄС. Спільний ринок — це концепція економічної інтеграції держав-членів ЄС, яка включає в себе три базові елементи:

- митний союз;

- принципи або свободи спільного ринку (спільний внутрішній ринок);

- спільні політики (аграрна, транспортна, конкурентна, торговельна тощо)[59].

Відповідно до п. «с» ч. 1 ст. 3 Римського договору внутрішній ринок базується на вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу. Ці чотири складові спільного ринку мають назву чотирьох свобод, реалізацію яких має забезпечувати політика ЄС[60].

Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування (в літературі країн СНД цей термін не одержав однакового перекладу, він часто перекладається як «свобода підприємницької діяльності», «свобода заснування центрів підприємницької діяльності» й навіть «право на по- селення»[61]). Відповідно до ст. 43 Римського договору свобода заснування включає в себе право громадян держав — членів ЄС розпочинати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати товариства та фірми[62] й управляти ними на тих умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування (right of establishment). Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав- членів, а також товариства та фірми, створені відповідно до закону держави- члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах ЄС (ст. 48 Римського договору).

У ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів ЄС сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння відповідно до п. «g» ч. 1 ст. 44 є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, що вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому одержав назву «гармонізація корпоративного права»[63]. А норма, закріплена у п. «g» ч. 2 ст. 44 Римського договору, стала правовою підставою для розроблення низки директив з гармонізації корпоративного права держав ЄС — в ній міститься посилання у назві або преамбулі на всі чинні директиви з гармонізації корпоративного права[64].

Г армонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин у двох або більше державах[65]. «Сутність гармонізації права компаній, — зазначає І. Уржумов, — полягає у впливі на національні правові системи держав-членів з тим, аби зблизити правове регулювання окремих інститутів права компаній. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер перебуває у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС»[66].

Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу ж після створення ЄС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору.

На початку 60-х років необхідність проведення гармонізації корпоративного права зумовлювалася двома основними причинами:

- істотні розходження в корпоративному праві окремих держав розглядались як перешкоди для створення спільного внутрішнього ринку;

- створення вільного економічного простору могло привести до конкуренції законодавств країн-членів ЄС, унаслідок чого в державах з найбільш ліберальним корпоративним законодавством створювалася б основна маса товариств (ефект «делаварізації»).

Незважаючи на офіційно проголошену мету гармонізації — сприяння становленню спільного ринку, на думку європейських правників, основною метою на початковій стадії цього процесу все ж таки було запобігання ефекту «делаварізації» у рамках ЄС[67]. Так, Франція, законодавство якої містило суворі вимоги до товариств, твердо наполягала на необхідності запровадження мінімальних стандартів у корпоративне законодавство всіх держав-членів для запобігання процесу витоку капіталу (малися на увазі передусім Нідерланди, корпоративне законодавство яких на той час було дуже ліберальним порівняно із законодавством Франції[68]).

На підставі ст. 54 Римського договору (сьогодні — ст. 44) у 1962 р. Радою ЄС була ухвалена Загальна програма зняття перешкод щодо свободи заснування (General Program for the abolition of restrictions on freedom of establishment[69]), яка передбачала низку заходів щодо гармонізації корпоративного права держав-членів.

Інструментом, за допомогою якого здійснювалася гармонізація корпоративного права держав-членів ЄС, стали директиви.

За весь час існування ЄС Єврокомісія в рамках проекту гармонізації корпоративного права підготувала 14 проектів директив, із яких на сьогодні діють такі.

1. Перша директива Ради ЄС від 9 березня 1968 р. про узгодження гарантій, що вимагаються державами-членами від товариств у розумінні п. 2 ст. 58 Договору, з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб з огляду на встановлення рівності таких гарантій у всьому ЄС[70] присвячена питанням розкриття інформації про товариства, визнання недійсними правочинів товариства та самого товариства.

2. Друга директива Ради ЄС від 13 грудня 1976 р. про узгодження гарантій, що вимагаються державами-членами від товариств у розумінні п. 2 ст. 58 Договору, з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб з огляду на створення акціонерних товариств, збереження та зміни капіталу з метою забезпечення рівності застосування таких гарантій[71], регулює питання формування, підтримки і зміни капіталу акціонерних товариств, розкриття інформації в їх внутрішніх документах (щодо акцій та капіталу товариств).

3. Третя директива Ради ЄС від 9 жовтня 1978 р. про злиття акціонерних товариств, що базується на ст. 54 (3) (g) Договору[72], визначає основні принципи, що мають застосовуватися при злитті товариств.

4. Четверта директива Ради ЄС від 25 липня 1978 р. про річну фінансову звітність певних видів товариств, що базується на ст. 54 (3) (g) Договору[73], містить вимоги до річної фінансової звітності товариств.

5. Шоста директива Ради ЄС від 17 грудня 1982 р. про поділ акціонерних товариств, що базується на ст. 54 (3) (g) Договору[74], регулює питання поділу товариств.

6. Сьома Директива Ради ЄС від 13 червня 1983 р. про консолідовану звітність, що базується на ст. 54 (3) (g) Договору[75], передбачає необхідність подання консолідованої фінансової звітності товариствами, що входять до групи.

7. Восьма Директива Ради ЄС від 10 квітня 1984 р. щодо затвердження осіб, відповідальних за проведення обов’язкового аудиту документів бухгалтерського обліку, що базується на ст. 54 (3) (g) Договору[76], містить мінімальні вимоги, які мають бути встановлені державами-членами до професійної кваліфікації аудиторів.

8. Директива Ради ЄС про транскордонні злиття товариств передбачає порядок злиття товариств, які мають зареєстроване місцезнаходження у різних країнах ЄС.

9. Одинадцята директива Ради ЄС від 21 грудня 1989 р. про вимоги стосовно розкриття інформації філіями, що відкриті у державі-члені товариствами певних видів, що регулюються правом іншої держави[77], містить вимоги щодо розкриття інформації відокремленими підрозділами іноземних товариств.

10. Дванадцята директива Ради ЄС від 21 грудня 1989 р. про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиним учасником[78] спрямована на легітимацію в рамках ЄС одноособових товариств з обмеженою відповідальністю.

11. Директива Європейського парламенту та Ради ЄС від 21 квітня 2004 р. про пропозиції щодо поглинання[79] регулює питання придбання значного пакету акцій (поглинання) відкритих акціонерних товариств на території ЄС.

Слід зазначити, що Четверта, Сьома та Восьма директиви спрямовані на гармонізацію (зближення) правил складання, перевірки та розкриття фінансової звітності компаній і, як зазначає А. Асосков, «становлять так званий «Європейський бухгалтерський кодекс»[80].

З огляду на правову систему України ці директиви не можуть бути віднесені до джерел корпоративного права. Але у рамках ЄС гармонізація питань фінансової звітності товариств традиційно проводиться у рамках гармонізації корпоративного права.

Крім перелічених директив, Єврокомісія розробляла (розробляє) проекти ще декількох директив:

- П’ятої директиви щодо питань управління акціонерним товариством;

- Дев’ятої директиви щодо правового статусу акціонерних товариств, які входять до складу групи;

- Чотирнадцятої директиви про переведення зареєстрованого місцезнаходження товариства з однієї держави в іншу без втрати ним правосуб’єктності.

Не всі із зазначених проектів мають шанси набути статусу чинних директив. Так, після декількох невдалих спроб підготувати проекти П’ятої та Дев’ятої директив, Єврокомісія офіційно відмовилася від наміру гармонізувати національне законодавство держав-членів у цій сфері шляхом прийняття відповідних директив. Проект Чотирнадцятої директиви Єврокомісія ще тільки розробляє.

Окрему групу складають директиви, присвячені питанням оподаткування товариств, які за європейською класифікацією також належать до корпоративного законодавства:

- Директива Ради ЄС від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування товариств різних держав-членів при злитті, поділі, переданы активів і обміні акцій[81];

- Директива Ради ЄС від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування материнських і дочірніх товариств різних держав- членів[82];

- Директива Ради ЄС від 3 червня 2003 р. про спільну систему оподаткування процентів та роялті, що виплачуються між асоційованими товариствами різних держав-членів[83].

У директивах передбачається встановлення для товариств різних держав-членів уніфікованого режиму оподаткування певних операцій. Основною метою регулювання є усунення подвійного оподаткування, викликаного тим, що відповідні операції здійснюються між товариствами, що знаходяться у різних державах-членах. Таке додаткове оподаткування розглядається як перешкода на шляху вільного руху товарів, робіт та послуг.

Крім перелічених директив, діють також інші, які регулюють аспекти діяльності товариств, що пов’язані із випуском та обігом акцій.

28 травня 2001 р. було ухвалено Директиву Європейського парламенту та Ради ЄС про допуск цінних паперів до офіційного лістингу на фондовій біржі та інформацію про цінні папери, яка підлягає оприлюдненню (CARD)[84]. Для товариств, які випускають акції, що не знаходяться в офіційному лістингу, у відкритий обіг, має значення також Директива Європейського парламенту та Ради ЄС про проспекти, які мають бути оприлюднені, якщо цінні папери пропонуються публіці або допущені до організованої торгівлі, та про доповнення Директиви 2001/34/EC[85]. Директива Європейського парламенту та Ради ЄС від 28 січня 2003 р. про інсайдерську діяльність та маніпулювання ринком[86] визначає види правопорушень на ринку цінних паперів, що пов’язані із неправомірним використанням інсайдерської інформації. Перелічені директиви за європейською класифікацією належать до законодавства ЄС про цінні папери (06. 20. 20. 25 «Stock exchanges and other securities markets»[87]).

Слід зазначити, що законодавство ЄС про цінні папери є окремою підгалуззю європейського законодавства (корпоративне законодавство ЄС становить за європейською класифікацією підгалузь 17. 10 «Company Law», а законодавство про цінні папери — підгалузь 06. 20. 20. 25 «Stock exchanges and other securities markets»[88]), і тому в рамках цієї роботи розглядатиметься лише частково, в тій мірі, наскільки це потрібно для більш чіткого з’ясування сенсу тих законодавчих актів, які регулюють діяльність товариств[89].

Відносно новим інструментом у сфері корпоративного права ЄС є рекомендації Єврокомісії. Ці акти належать до так званого м’якого права—державам-членам лише рекомендується запровадити відповідне регулювання у національне законодавство. Після збільшення кількості держав-членів ЄС регулювання у найбільш складних сферах (сферах, де національне корпоративне право держав-членів є досить відмінним) здійснюватиметься переважно у формі рекомендацій. Так, перші рекомендації було ухвалено Євро- комісією з питань корпоративного управління — сфери національного права, яку не вдалося гармонізувати за допомогою директиви. У 2004 р. Єврокомісія ухвалила Рекомендацію зі стимулювання належного режиму щодо винагороди, котра виплачується директорам компаній, акції яких знаходяться у лістингу. У 2005 р. ухвалено Рекомендацію про роль невико- навчих директорів або наглядових директорів у компаніях, акції яких знаходяться у лістингу та комітетів (наглядових) у раді.

Незважаючи на досить велику кількість чинних директив, присвячених питанням корпоративного права, європейські та вітчизняні вчені досить скептично оцінюють результати гармонізації[90].

Розроблена Єврокомісією і ухвалена у 1962 р. амбіційна програма гармонізації корпоративного права, що передбачала комплексну гармонізацію правового стану різних видів підприємницьких товариств, була фактично загальмована після прийняття Першої директиви у 1968 р. За наступні роки були гармонізовані лише окремі питання діяльності акціонерних товариств, пов’язані з режимом їх капіталу, злиттям та поділом. Але, як відмічає суддя Суду ЄС Крістіан Тіммерманс, «...спроби гармонізувати класичні питання корпоративного права, такі як структура товариства, захист меншості, відповідальність директорів, провали- лись»[91]. Така ж думка висловлена і російськими дослідниками С. Кашкі- ним та А. Жупановим, які, характеризуючи європейське корпоративне право, зазначають: «Правове регулювання юридичних осіб у праві Європейського Союзу на сьогодні має фрагментарний характер»[92]. О. Дубо- вицька, спираючись на думку відомого європейського правника Лютте- ра, пише: «Після багатьох років «погано скоординованої як за своєю суттю, так і за своїми результатами гармонізації» уніфікована система захисту учасників компаній та третіх осіб до цього часу не створена»[93].

Основними причинами провалу первинної програми з гармонізації корпоративного права іноземні правники вважають:

а) збільшення кількості держав-членів. Так, якщо Перша директива приймалася всього 6 державами-членами ЄЕС, то Друга — 9, а Одинадцята — вже 12 державами-членами ЄЕС. Подальше ж розширення ЄС призвело до значного збільшення кількості його членів (на сьогодні до 25). Однак, на наш погляд, якщо зростання кількості держав-членів не гальмує гармонізацію в інших галузях права, то воно не може бути єдиною причиною провалу програми з гармонізації корпоративного права;

б) успішне функціонування спільного ринку без завершення програми з гармонізації корпоративного права. Якщо у 1968 р., тобто на момент формування першої програми з гармонізації, створення й ефективне існування спільного ринку без проведення гармонізації національного законодавства про товариства вважалося неможливим, то подальші роки продемонстрували помилковість цього висновку. Так, формування спільного ринку в цілому було завершено у 1986 р., і в подальшому «...від бізнесового середовища та юристів, що обслуговують товариства, не було чути будь-яких суттєвих сигналів щодо перешкод, створюваних для розвитку бізнесу національним правом держав-членів, за винятком вимог щодо створення правової бази для функціонування європейського товариства, здіснення транснаціональних злиттів та переведення місця знаходження товариства з однієї країни ЄС до іншої»[94] [95].

Крім того, навіть питання корпоративного права, що врегульовані директивами, все ж таки не одержали більш-менш уніфікованого регулювання у державах-членах ЄС, оскільки, по-перше, директиви лише визначають, які результати правового регулювання мають бути досягнуті державами-членами, залишаючи питання щодо методів і форм досягнення таких результатів на розсуд самих держав. Як свідчить практика імплементації директив, такі методи і форми можуть бути настільки різними, що неможливо констатувати якусь значну ступінь зближення національного законодавства держав-членів з багатьох питань, урегульованих директивами. Іноземні правники зазначають, що директиви часто є дуже загальними і не дають змоги навіть визначити, яке саме регулювання вимагається2. По-друге, директиви, як правило, встановлюють лише мінімальні чи максимальні стандарти, і національне правове регулювання, відповідаючи цим стандартам, може тим не менш суттєво відрізнятися у різних державах-членах. По-третє, директиви стосуються діяльності лише товариств — об’єднань капіталу (переважно — АТ, меншою мірою — ТОВ, ТДВ та акціонерної командити)[96] [97] і не охоплюють своїм регулюванням інші корпоративні утворення (повні та командитні товариства, партнерства зі статусом юридичної особи, кооперативи та ін.).

Незважаючи на проведену гармонізацію, у країнах ЄС залишаються чотири різні типи регулювання у галузі корпоративного права: германська модель (Німеччина, Австрія, меншою мірою — Нідерланди); французька модель (Франція, Бельгія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція); англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія); скандинавська модель (Фінляндія, Швеція, Данія, меншою мірою — Нідерланди)2. Із приєднанням до ЄС 10 країн колишнього соціалістичного табору корпоративне право країн ЄС стає ще більше диверсифікованим (додається східноєвропейська традиція правового регулювання).

Це поставило під знак питання доцільність проведення подальшої гармонізації. Європейські інститути (Єврокомісія, Рада ЄС, Європейський парламент) із ентузіазмом підтримували процес гармонізації корпоративного права, але не формулювали чітко його цілей та не надавали обґрунтування цьому процесу. Керуючись принципом «не повинно бути гармонізації заради гармонізації», багато вчених намагалися відповісти на питання: чи потрібна гармонізація корпоративного права взагалі і які мають бути її цілі?[98]

Як альтернатива процесу гармонізації національного корпоративного законодавства у рамках ЄС була розроблена і прийнята низка законодавчих актів, якими запроваджувалися так звані наднаціональні юридичні особи — європейське об’єднання з економічних інтересів, європейське акціонерне товариство, європейське кооперативне товариство. З цього приводу А. Асосков зазначає: «Органи ЄС зробили дуже цікаві й, по суті, унікальні спроби створення організаційно-правових форм комерційних організацій, не обмежених територіальними кордонами окремих держав, які могли б без будь-яких перешкод і обмежень поширювати свою діяльність на всю територію країн ЄС і підкорялися б єдиним правилам регулювання»[99].

Для відповідного регулювання органами ЄС були застосовані вже не директиви, а інші інструменти — регламенти. Регламент є нормативно- правовим актом загального характеру, обов’язковим до виконання на території усіх держав ЄС (за винятками, передбаченими установчими договорами), і прямої дії, тобто наділяє фізичних та юридичних осіб суб’єктивними правами й обов’язками. Регламенти не потребують ратифікації державами-членами чи виконання інших дій, які є необхідними для вступу в дію міжнародних договорів. Вони не вимагають також імплементації і діють безпосередньо, але це не звільняє держав-членів від обов’язку впроваджувати відповідні внутрішні нормативні акти для забезпечення ефективної дії регламентів.

Регулювання наднаціональних юридичних осіб здійснюється:

- Регламентом Ради (ЄЕС) № 2137/85 від 25 липня 1985 р. про Європейське об’єднання з економічних інтересів (EEIG) (ЄОЕІ) — Council Regulation (EEC) No 2137/85 of 25 July 1985 on the European Economic Interest Grouping (EEIG)[100];

- Регламентом Ради (ЄС) №2157/2001 від 8 жовтня 2001 р. про Статут європейського товариства (SE) (ЄТ) — Council Regulation (EC) No 2157/2001 of 8 October 2001 on the Statute for a European company (SE)[101];

- Регламентом Ради (ЄС) №1435/2003 від 22 липня 2003 р. про Статут європейського кооперативного товариства (SСE) (ЄКТ) — Council Regulation (EC) No 1435/2003 of 22 July 2003 on the Statute for a European Cooperative Society (SCE)[102].

Концепція товариства європейського типу (ЄТ) була вперше запропонована у 1960 р. на міжнародній конференції, присвяченій створенню ЄТ. Більш докладно вона була викладена у ноті уряду Франції до Єврокомісії від 15 березня 1965 р. У цьому документі було передбачено укладення країнами ЄС міжнародної конвенції, що затверджувала б Єдиний закон про ЄТ, який мав бути без змін включений до національного законодавства цих країн. Але такий шлях був визнаний неефективним унаслідок неминучих ускладнень, які б виникли у зв’язку із ратифікацією такої конвенції національними парламентами.

Перевагу було віддано іншій концепції, запропонованій професором Роттердамського університету П. Сандерсом і французьким юристом К. Тіберже. Вони пропонували створити ЄТ, яке б здійснювало свою діяльність у відповідності із правом ЄС — товариство проектувалось як «суто європейське», воно не повинне було мати національності країн- членів і підкорятися їх праву. Для запровадження відповідного регулювання спочатку було запропоновано знову ж таки міжнародний договір, але пізніше Єврокомісія обрала форму регламенту.

Вже в 1970 р. Єврокомісія представила перший проект Регламенту про європейське акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю, але він був схвалений Європейським парламентом та затверджений Радою ЄС лише у 2001 р.

Регламент запроваджує єдину для всіх країн ЄС систему правового регулювання діяльності нового корпоративного утворення — європейського товариства (European Company, Societas Europaea, або SE)[103]. Правовий статус ЄТ є досить специфічним. Воно підкоряється нормам Регламенту про статут ЄТ 2001 р., а також спеціальним правовим нормам держав-членів ЄС щодо статусу ЄТ. З питань, не врегульованих згаданими джерелами, діє право країни місцезнаходження зареєстрованого офісу ЄТ (тобто право даної країни, що застосовується до національних акціонерних товариств), а потім вже статут окремого ЄТ. Більш того, ст. 9 Регламенту передбачає, що ЄТ зі спеціальним статусом (банківські, страхові та фінансові установи) повністю підпадають під юрисдикцію спеціального національного законодавства, що діє у відповідній сфері.

Перелік питань, з яких Регламент про ЄТ відсилає до положень національного права, є вражаючим:

- питання, що стосуються оподаткування, конкуренції та монополізму, інтелектуальної власності, а також неплатоспроможності товариств;

- питання підтримки розміру капіталу ЄТ, його зміни, випуску цінних паперів;

- порядок внесення ЄТ до реєстру;

- питання оприлюднення протоколів засідань органів управління ЄТ та інших офіційних документів;

- захист інтересів акціонерів та кредиторів ЄТ;

- встановлення мінімальної та/або максимальної кількості членів виборних органів ЄТ;

- визначення кола правочинів, що вимагають схвалення органу управління чи наглядового органу ЄТ;

- визначення виключної компетенції загальних зборів, порядку їх проведення, питань, що потребують кваліфікованої більшості голосів;

- правила складання фінансової звітності та її оприлюднення;

- процедура ліквідації ЄТ.

А. Асосков з цього приводу зазначає: «Навіть стислий перелік питань, переданих Регламентом на вирішення національних законодавців, показує, що не можна говорити про суто наднаціональне правове регулювання створення та діяльності ЄТ Більш того, істотні відмінності, які мають національні законодавства країн-членів ЄС... призведуть (у всякому разі на першому етапі) до того, що правовий статус ЄТ не буде однаковим на території різних держав ЄС»[104].

Статус найманого персоналу ЄТ визначається Директивою Ради 2001/86/ЄС від 8 жовтня 2001 р., що доповнює Статут Європейського товариства стосовно залучення працівників[105].

На думку О. Дубовицької, перехід до рамкового регулювання не пішов на користь новій організаційній формі. ЄТ втратило переваги, що надавались би єдиним статутом. Крім цього, змішання європейського права з національним призводить до труднощів та невизначеностей у тлумаченні права, що застосовуватиметься до ЄТ[106].

Регламент про статут ЄТ вступив у дію тільки у жовтні 2004 р., оскільки в національному праві кожної держави-члена ЄС мали бути створені механізми, що регулювали б порядок формування і функціонування європейських компаній, які мають зареєстроване місцезнаходження у даній державі. Проте, як зазначила Єврокомісія, тільки 6 країн із 25 (Австрія, Бельгія, Данія, Швеція, Фінляндія та Ісландія) на 8 жовтня 2004 р. запровадили необхідні механізми для створення ЄТ[107]. Тому на сьогодні ще рано робити якісь висновки стосовно практичної значущості цієї організаційно- правової форми, її затребуваності з боку європейського бізнесу. Але безсумнівним є те, що Єврокомісія не бажає зупинятися на досягнутому.

22 липня 2003 р. було ухвалено Регламент Ради (ЄС) №1435/2003 про статут європейського кооперативного товариства, який набрав чинності у 2006 р. За своїм змістом Регламент про статут ЄКТ копіює значну кількість положень Регламенту про статут ЄТ.

Підготовлено проекти регламентів про інші види наднаціональних юридичних осіб. Зусилля Єврокомісії наразі спрямовані на створення групи так званих підприємств соціальної економіки — кооперативів, товариств взаємодопомоги, асоціацій, установ. Ще у 1992 р. Єврокомісія представила проекти трьох регламентів та директив — щодо статуту європейського кооперативного товариства, європейського товариства взаємодопомоги, європейської асоціації. Проте розроблення цих документів було загальмовано у зв’язку з концентрацією зусиль на створенні правової бази для функціонування ЄТ. Після ухвалення необхідних документів підприємства соціальної економіки знову опинилися у центрі уваги. Обговорюється й питання щодо розроблення проекту Регламенту про європейське товариство з обмеженою відповідальністю.

Два регламенти, які теж, за класифікацією ЄС, належать до джерел корпоративного права, присвячено питанням запровадження міжнародних стандартів бухгалтерського обліку[108].

У рамках ЄС робилися спроби регулювати корпоративні відносини і шляхом укладення міжнародного договору. Можливість застосування такого інструмента передбачена ст. 293 Римського договору. Але така форма регулювання виявилась неефективною у галузі корпоративних відносин. Так, у 1968 р. було підписано Брюссельську конвенцію про взаємне визнання юридичних осіб. Але вона так і не була ратифікована всіма державами-членами. Іншим негативними прикладом використання міжнародного договору як засобу уніфікації корпоративного законодавства у рамках ЄС є підписана у 1995 р. Конвенція Європейського Союзу про процедури банкрутства, яка так і не набрала чинності. Втім, розробки, що були закладені у Конвенцію, не залишилися без використання. У 2000 р. був прийнятий Регламент ЄС про процедури банкрутства, який дослівно відобразив положення Конвенції 1995 р.

Ухвалення досить значної кількості директив, що гармонізували низку важливих аспектів національного корпоративного права держав- членів, та регламентів про наднаціональні юридичні особи (ЄТ, ЄКТ) дозволило говорити про існування європейського корпоративного права[109] або, точніше, корпоративного права ЄС.

Слід зазначити, що у плани ЄС ніколи не входила тотальна уніфікація корпоративного права. Так, п. «h» ч. 1 ст. 2 Римського договору передбачає лише «зближення законів держав-членів у мірі, необхідній для функціонування спільного ринку». Таке формулювання є основою для дії так званого принципу субсидіарності[110], який перешкоджає створенню повноцінного корпоративного права на рівні ЄС.

Отже, термін «корпоративне право ЄС» може вживатися досить умовно для позначення системи правових норм, що містяться в актах вторинного законодавства ЄС і спрямовані на визначення правового статусу юридичних осіб окремих видів, які підпадають під юрисдикцію ЄС або його держав-членів, шляхом:

а) встановлення вимог або рекомендацій щодо запровадження у державах-членах ЄС узгодженого правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі створенням, діяльністю та припиненням юридичних осіб (опосередкованого регулювання);

б) прямого регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі створенням, діяльністю та припиненням цих юридичних осіб.

Основним видом юридичних осіб, правовий статус яких визначається на рівні ЄС, на сьогодні є товариства, відповідальність учасників яких є обмеженою (АТ і ТОВ).

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме Формування корпоративного права ЄС.:

  1. Створення корпоративного права ЄС, спрямованого на формування ефективного та конкурентоздатного європейського бізнесу.
  2. Понятие и виды источников корпоративного права и корпоративных норм
  3. Глава 2. Принципи корпоративного управління щодо правового статусу АТ, порядку його створення і формування та правового режиму майна
  4. Формування майна та права власності корпорації.
  5. § 3. Понятие и Предмет корПоративного Права 1. Предмет и юридическая природа корпоративного права
  6. § 4. Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу
  7. ТЕМА 1.2. ИСТОЧНИКИ КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА И КОРПОРАТИВНЫЕ НОРМЫ
  8. § 1. Поняття японського права і особливості його формування
  9. § 3. Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи права
  10. § 2. Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування
  11. 1.2. Адміністративне право у правових системах сучасності 1.2.1. Історія формування адміністративного права у зарубіжних країнах
  12. § 1. Становлення корпоративного права у світі
  13. Система корпоративного права
  14. Место корпоративного права в системе и структуре права
  15. Фундаментальна реформа корпоративного права ЄС.