§ 2. Кооперація України між першою і другою світовими війнами

1.

2. Ставлення до кооперації в радянській державі було неодно­значним. Уже на початку 1918 р. шляхом численних декретів Рад- наркому російська кооперація була реорганізована і включена в систему «воєнного комунізму».

3. Започаткував процес «реформування» кооперації підготов­лений в кінці 1917 р. «Проект декрету про споживчі комуни», згідно з яким існуючі споживчі товариства підлягали націоналізації і мали включати до свого складу «все населення даної місцевості поголо­вно^[38]. «Всі громадяни держави повинні належати до місцевого спо­живчого товариства (сільського, волосного, селищного чи такого, що об'єднає певну частину міста, частину вулиці і т.ін.), — наголо­шувалось в проекті. — Групування сімей в споживчі товариства вільне, з тим лише обмеженням, що не менше 2/3 сімей кожного товариства повинно належати до небагатих класів (тобто робітни­ків, селян, які зовсім не мають найманих робітників і т.ін.)».

Споживчі товариства могли гуртуватись у спілки. Завдання останніх полягало лише в тому, щоб зменшити затрати на купівлю та перевезення товарів. Вони закуповували і розподіляли їх самос­тійно, однак зобов'язані були дотримуватись тих обмежень, які випливали з встановлених владою монополій, цін, загальнодержав­них планів постачання та ін.

Крім того, спілки могли займатись «збутом місцевих продук­тів» (тобто продуктів праці своїх членів). Усі господарські операції і спілок, і товариств мали фінансуватись державою, яка повинна була надавати їм безвідсоткові позички. Пайові та інші капітали споживчої кооперації, очевидно, підлягали націоналізації¹.

Як бачимо, в той період ігнорувались найважливіші засади ліяльності кооперації та її мета. Кооператив з добровільного об'єд­нання людей, які спільними зусиллями дбають про свій матеріаль­ний і духовний добробут, перетворювався у виключно торговельну організацію, шо обслуговує населення країни: постачає йому спо­живчі вироби і збуває продукти його праці.

З розгортанням політики «військового комунізму» наміри вда­лії одержавити кооперацію були все більш явними. Згідно з декре- гом «Про обов'язковий товарообмін у хлібних сільських місцевос- іях» (8 серпня 1918 р.) кооперація брала участь у товарообміні між містом та селом нарівні з державними організаціями, заготовляючи їлакові, коноплі, льон, шкіру та інше в обмін на «залікові картки», які теоретично давали здавачам право отримати продукцію проми­словості.

Декрет РНК РСФРР від 21 листопада 1918 р. «Про організацію постачання населення всіма продуктами і предметами особистого користування та домашнього господарства» ліквідував приватну юргівлю (майно торгівців муніципалізувалось) і переводив заготів- лю й розподіл предметів та продуктів особистого споживання в руки держави.

Ді'кргт о потребительских кооперативах. — Тверь, 1918.

І К І І< робітничої кооперації 9 грудня 1918 р. курс більшовиків В.Ленін. — Такий зміст останнього декрету Радянської влади^[39].

Грудневий з'їзд робітничої кооперації підтримав основні по­ложення підготовленого більшовиками проекту, шо являв собою вирішальний стратегічний крок до перетворення Росії в «одне велике споживче товариство». Цей проект 16 березня 1919 р. розг­лядала РНК РСФРР, а 20 березня він був опублікований в «Извес­тиях ВЦИК» уже як декрет «Про споживчі комуни». Суть цього декрету така:

1. Все населення зобов'язано було вступити в члени того споживчого товариства, яке поширювало свою діяльність на район споживання чи місце праці громадянина РСФРР;

2. Вступ у споживче товариство відбувався шляхом прописки. Обов'язкові паї та вступні внески скасовувались (замість них про­понували робити добровільні вклади, аванси);

3. Основною функцією споживчої кооперації став розподіл продуктів та предметів широкого вжитку, який здійснювався на основі планів та норм, шо затверджувалися в Наркомпроді. Предс­тавники Наркомпроду та його місцевих органів у правліннях спілок отримували право «вето» на всі рішення правлінь^[40].

Наступного, 1920 р., споживча кооперація стала центром, навколо якого повинні були згуртуватись (і з яким зливались) інші види кооперативів (декрет від 27 січня 1920 р.). На IX з'їзді РКП(б), що проходив у кінці березня — на початку квітня, частина делегатів навіть виступила з ініціативою остаточно ліквідувати кооперативи, а їх апарат передати Наркомпроду (проект резолюції В.Мілютіна), однак В.Ленін та деякі інші лідери більшовиків вважали інакше: «Це було б добре, але неможливо в силу того, що ми маємо справу з класом, менш доступним для нас, таким, шо ні в якій мірі не піддається націоналізації (йдеться про «куркулів» — «заможних селян», що тією чи іншою мірою використовують найману пра­цю»)...

В Україні, на яку, ще починаючи з Першого Всеукраїнського (Харківського) з'їзду рад (грудень 1917 р.), поширювались декрети

ІМІК РСФРР, «реформування» кооперації розгорнулося лише з середини 1920 р.

Комуністична наргія України, використовуючи форми і методи, то застосовувалися в РСФРР, провела ряд організаційних заходів, спрямованих на усунення досвідчених кооперативних діячів від керів­ництва кооперативними об'єднаннями, заміну їх членами своєї партії. В Києві, Харкові. Катеринославі та в ряді інших міст ради робітничих депутатів та продовольчі загони конфісковували майно кооперативів та розпускали їх правління. Це загрожувало ше більшому ускладенню економічного становища країни, оскільки ліквідовувалась кооператив­на система за умов, що не була створена власна система господарства.

Виші органи радянської влади змушені були вжити термінових заходів для збереження кооперативного апарату. Наркомат внутрі­шніх справ у лютому 1919 р. надіслав виконкомам і ревкомам України телеграму, в якій вказувалося на необхідність припинення дій щодо ліквідації кооперативів. Подібний циркуляр видав Радна- рком УРСР. Але для забезпечення контролю за діяльністю коопе­рації і підпорядкування її господарської діяльності потребам радя­нської влади при Раді народного господарства України було ство­рено Кооперативний відділ.

14 березня 1920 р. на засіданні Кооперативного комітету Рад- наркому УРСР було розглянуто питання про ставлення до Центро- спілки, яка в тому році була створена рядом кооперативних спілок. У прийнятій постанові говорилося, що Центроспілка утворилася з неорганізованих, тобто не підпорядкованих радянській владі старих кооперативів, з порушенням радянських законів, а тому була роз­пушена^[42]. Одночасно Комітет створив комісію для проведення під­готовчої роботи шодо організації радянського центру споживчої кооперації, а 15 червня 1920 р., затвердив створення в Україні єдиного господарського центру споживчої кооперації — Вукоопспі- лку, яка тоді ж вступила до складу Центроспілки РРСФР².

10 серпня 1920 р. в Україні було введено в дію декрет «Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій». Кредитні, сіль­ськогосподарські й ощадно-позичкові кооперативи та їх об'єднання повинні були вжитися в споживчій організації даної місцевості, передати їм свої активи, технічне устаткування й персонал і вико­пувати розподільчі функції Наркомпроду. Окремою постановою від 9 грудня 1920 р. був ліквідований «Українбанк», а його капітали були передані в загальнодержавний бюджет³.

Наслідком радянської політики було й те, шо майже всі кре­дитні й сільськогосподарські кооперативи припинили свою діяль­ність, їхнє майно, що вливалося в єдину споживчу кооперацію, внаслідок хаосу і розрухи громадянської війни знищувалося і розт­рачувалося. «Реорганізована» кооперація була одержавлена і стала складовою частиною радянської системи, що встановилася в Укра­їні.

Кооперація Радянської України в період непу.

4. Громадянська війна, політичний устрій і методи воєнного комунізму призвели до глибокої економічної кризи, паралізували будь-яку господарську ініціативу. Таке становище примусило радя­нську владу відмовитись від політики воєнного комунізму і перейти до нової економічної політики (непу). У березні 1921 р. на десятому з'їзді ВКП(б), який прийняв неп, було забезпечено право приватної власності на предмети особистого користування і на засоби вироб­ництва дрібних ненаціоналізованих підприємств, на вільну еконо­мічну ініціативу, вільний товарообмін. Держава залишила за собою тільки «командні висоти економіки» націоналізовані банки, важку промисловість, транспорт, землю. Відновлювалися кооперативні організації, які повинні були «навчити комуністів торгувати».

Пояснюючи свій кооперативний план, В.Ленін у 1923 р. заз­начав, що неп вводиться надовго, що на шляху побудови соціалізму поряд із соціалістичними відносинами в економіці можуть співіс­нувати відносини кооперативного характеру. Відновлена коопера­ція, на його думку, повинна включитися у відбудову зруйнованого господарства і виконувати завдання організації внутрішньо-держа­вного обміну та сільськогосподарського виробництва.

7 квітня 1921 р. вийшов декрет про скасування деяких обме­жень у споживчій кооперації. Від неї відокремлювалися інші види кооперації, держава повертала їм конфісковане майно. Відновлюва­лася триступенева структура — споживче товариство, районний союз і Всеукраїнська кооперативна спілка. Загальні збори Вукоогі- спілки визнали за необхідне організацію всесоюзного центру спо­живчої кооперації, але за умов, що Центросоюз увійде у цей центр на однакових засадах з іншими республіканськими об'єднаннями. Однак 1925 р. Центросоюз все ж таки перетворився в центральний орган кооперації Радянського Союзу, зігнорувавши принципи рів­ноправності, які висувала українська кооперація^[43].

Декретом ВЦВК та РНК від 16 серпня 1921 р. «Про сільсько­господарську кооперацію» відновлювалась система сільськогоспо­дарських кооперативів. Невдовзі сільськогосподарська кооперація вийшла на перше місце і за кількістю членів, і за різноманітністю форм господарської діяльності. У 1922 р. керівництво сільськогос­подарською кооперацією взяв на себе «Сільський господар», який у 1928 р. об'єднав 22116 сільськогосподарських товариств і нарахо­вував 3 млн. членів^[44]. Підтримку держави в період непу отримала й промислова кооперація^[45].

Щодо кредитної кооперації, то її відновлення було зв'язане з великими труднощами. Перший декрет «Про кредитну кооперацію» і'явився 5 квітня 1922 р. і носив декларативний характер. Інфляція, відсутність нормального грошового обігу значною мірою стримува­ли її розвиток^[46].

Отже, неп розкріпостив господарську ініціативу. Під кінець 1926 р. в Радянській Україні нараховувалось 3395 низових коопера- іивів, які об'єднували 453000 членів. У 1928 р. всі види української кооперації охоплювали близько 85% всіх селянських господарств^[47]. Кооперація стала важливим фактором підвищення продуктивності праці, зміцнення економічної бази держави й підвищення добробу­ту народу.

Кооперація УРСР в 30-х роках.

Період, коли кооперація мала відносну свободу в своїй еконо­мічній діяльності, тривав недовго. На партійних з'їздах, в пресі все частіше лунали звинувачення в тому, що вона хоче відірватися від іержавного керівництва, а, нерідко, і в національному ухилі. У 1928 р. знову була введена карткова система, обслуговування якої було доручено кооперації. Ліквідація кооперації в Україні, як і в цілому С'І'СР, співпала з великою економічною кризою, що наступила в 1929 р., проводилася одночасно з примусовою колективізацією сільського господарства. Найшвидше було ліквідовано кредитну кооперацію. Закон від 7 січня 1927 р. підпорядкував кредитування сільського господарства державній кредитній системі. Всесоюзний Центросільбанк мав право законодавчої ініціативи в усіх справах сільськогосподарського кредиту, керував всією політикою кредиту­вання та погоджував її із загальною фінансовою політикою СРСР.

Ліквідацію кредитної кооперації УРСР прискорив закон від 18 червня 1929 р. про утворення при Укрсільбанку «Фонду для довго- гермінового кредитування сільськогосподарських колективів». За- кон забороняв кредитувати індивідуальні господарства. Щодо коле­ктивних, то вони не мали права ділити отриманий кредит між своїми членами.

Закон від ЗО січня 1930 р. «Про кредитну реформу» забороняв кооперативним організаціям відпускати товари та робити послуги одна одній на кредит. Цей кредит замінювався виключно банківсь­ким кредитом. За цим законом Центросільбанк перетворювався на Всесоюзний господарський кооперативно—колгоспний банк, а ре­спубліканські (Українбанк) та обласні сільбанки перетворювались в його філії. Кооперативні кредитні союзи були ліквідовані. Зали­шились ше низові кредитні кооперативи, але їх функції були зведені нанівець.

Законом від 13 листопада 1930 р. про передачу всіх фондів сільськогосподарського довготермінового кредитування сільського­сподарської кооперації Всесоюзному сільськогосподарському коо- перативно-колгоспному банку, законом від 5 грудня 1930 р. про передачу кредитних функцій сільськогосподарських кредитних то­вариств філіалу державного банку, кредитна кооперація була лікві­дована повністю^[48].

В час проведення колективізації була ліквідована і сільського­сподарська кооперація. Кредитні операції, які вона проводила, перейшли до філії державного банку, а майно — до державних машино-тракторних станцій і колгоспів або ж залишилось при сільській споживчій кооперації.

Щодо місцевої споживчої кооперації, то її ліквідація почалася із запровадження у 1928 р. продуктових карток. Саме споживчій кооперації було доручено взяти на себе розподільчі функції. З цією метою було впроваджено 4 категорії продуктових карток: 1) для робітників — членів споживчих кооперативів, 2) для робітників, які не були членами кооперативів, 3) для інших трудових елементів — членів кооперативів і 4) для інших трудових елементів, які не були членами кооперативів.

На XVI з'їзді ВКП(б) Й.Сталін піддав гострій критиці коопе­ративну організацію за те, що вона «не задовольняє потреб робіт­ників, хоч і займає монопольне становище в торгівлі»^[49]. Це було сигналом для значного посилення державної торгівлі за рахунок кооперативної. У 1934 р. в СРСР міська державна торгівля стано­вила уже 70% всієї торгівлі. Декретом «Про роботу споживчої кооперації в селі» від 29 вересня 1935 р. міська споживча кооперація була ліквідована^[50]. Всі функції, які вона раніше виконувала, переда­вались народному комісаріату внутрішньої торгівлі.

В Україні залишилась лише споживча кооперативна система, якою керувала Укоопспілка, а в союзному масштабі — Центроспі- лка. Споживча кооперація на селі була пристосована як додаток до колгоспної системи, допоміжна структура у співпраці з державними заготівельними пунктами. Декретом від квітня 1936 р. передбача­лось «розширення заготівельної роботи сільськогосподарської коо­перації як складової частини заготівельного державного апарату». Виданий для сільських споживчих кооперативів «зразковий статут» мав сприяти поширенню їхньої мережі, нормував розподіл продук­тів, з яких 25% йшли державі у формі подоходного податку, до 20% можна було повернути членам, а решту — використати у запасний фонд та на будівництво^[51]. Організаційна структура сільської спожи­вчої кооперації була такою: низові сільські споживчі товариства, райспоживспілки, Укоопспілка, Центроспілка. Частка сільської споживчої кооперації в загальному товарообігу УРСР у 1935 р. становила 29,7%, у 1937 р. — 32,4%^[52].

На зміну постачально-збутовим кооперативам в українському селі прийшли колгоспи. Вимогу «всемірно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства» поставив ще жовт­невий (1925) пленум ЦК РКП(б). Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) визнав недостатніми накреслені XV з'їздом партії темпи колективізації (до 20% селянських посівних площ в СРСР і до 24% — в УРСР на кінець п'ятирічки) і проголосив перехід до суцільної колективізації. Керівники партії і держави висловились за її прове­дення протягом року. Українське керівництво підтримало ці плани. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективі­зації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планувалося закінчити вже восени 1931 р. або навесні 1932 р.^[53] Наслідками цих рішень, як відомо, стало те, що сільськогосподарські кооперативні організації на початку 30-х рр. були фактично ліквідовані.

В Радянській Україні, як і в цілому Радянському Союзі, зали­шилася кооперація, яка в юридичній літературі розглядалася як складова частина соціалістичного господарства і була цілковито залежною від директив партії й адміністративних розпоряджень державної влади, підпорядкована завданням і планам наступних п'ятирічок.

5. Після поразки національно-визвольних змагань близько 7 млн. українців Західної України виявилися єдиною великою на­цією Європи, що тоді не завоювала незалежності. Земельна рефор­ма і колонізація переселеної Галичини польським елементом, що були в 1920 і 1925 рр., мали тяжкі наслідки. До 1938 р. близько 800 тис. гектарів галицької землі було зайнято польськими колоністами. За 20 років 3 млн. поляків поселилися в західноукраїнських селах, 100 тис. — у містах^[54]. Населенню України не було звідки чекати на допомогу. Доводилось самим відбудовувати руїну, шукати ефекти­вних засобів, які б повернули віру народу у свої власні сили. У цих складних політичних і соціально-економічних обставинах виникла нагальна потреба відновити кооперативну організацію, що вже мала в Галичині значні успіхи в довоєнний період. Керівництво віднов­ленням діяльності кооперативних організацій взяла на себе Рада крайового ревізійного союзу.

29 жовтня 1920 р. польський сейм прийняв досить таки лібе­ральний кооперативний закон. У ньому було сформульовано визна­чення кооперації, гарантовано основні демократичні принципи, вільне і відкрите членство, відповідні проценти від вкладених капі­талів, нескладну процедуру реєстрації кооперативів. Закон передба­чав створення при міністерстві фінансів Державної кооперативної ради, яка керувала ревізійними кооперативними союзами^[55].

До кінця 1922—23 рр. в ряді районів виникли повітові ревізійні союзи. На базі довоєнної краєвої спілки для господарства і торгівлі «Сільський господар» в 1924 р. виник Центральний союз повітових союзів — Центросоюз — головна організація загально-закупівельної збутової кооперації. У 1929 р. відновив свою діяльність крайовий молочарський союз, крайовий союз кредитовий. Щодо Народної торгівлі, то вона поволі збільшувала кількість своїх крамниць і складів, ставала центром новозаснованих міських споживчих коо­ператив.

Крайовий комітет організації кооперативів, що був ініціато­ром відбудови Західноукраїнської кооперації, передав координацію кооперативного руху в Галичині створеному ще до війни крайовому союзові ревізійному (КСР). Таким чином, ревізійний союз став головною організаційною і контролюючою установою західноукра­їнського кооперативного руху.

У 1929 р. крайовий союз, ревізійний завершив внутрішню перебудову і був переіменований в Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Новий економічний закон від 1934 р. обме­жував діяльність РСУК лише трьома воєводствами — Львівським, Станіславським і Тернопільським, шо позбавило організаційного впливу РСУК на північно-західні землі — західне Полісся, Холм- іцину, Західну Волинь, частину Лемківщини. Як наслідок, було втрачено 430 кооперативів, які змушені були влитись у центральні союзи у Варшаві^[56].

У повоєнний період найважче доводилось кредитній коопера­ції та її головній кредитно-фінансовій установі — Центробанку. Основна причина — дестабілізація польської валюти, девальвація і її психологічні наслідки. Лише в 1925 р. кредитні кооперативи почали налагоджувати свою організацію й нормальні кредитні опе­рації, але саме в цей час сталася економічна криза і знову усклад­нила їх роботу. Позитивною стороною української кредитної коо­перації на час кризи було те, шо вона співпрацювала лише з однією соціальною верствою — селянством.

Споживчу кооперацію на Західноукраїнських землях предста­вляла, як відомо, «Народна торгівля». В перших роках війни вона брала активну участь в організації сільських господарсько-спожив­чих кооперативів. Рада крайового союзу ревізійного в 1926 р. виз­нала «Народну торгівлю» як основну фахову організацію міської споживчої кооперації. Це рішення було підтверджене в лютому 1931 р. першим Крайовим з'їздом міських споживчих кооперати­вів, а пізніше і сьомим Крайовим кооперативним з'їздом.

Розглядаючи розвиток кооперації в Закарпатській Україні, треба зазначити, що цю частину українських земель після першої світової війни було приєднано до Чехословаччини. Якщо до війни слабенькі кооперативи Закарпаття існували в системі Угорської кооперації, керівні центри яких розміщувалися в Будапешті, то за нових політичних обставин знищене війною, довговіковим політи­чним та соціальним гнітом населення не мало і не могло мати своїх національних кооперативних структур.

Отже, незважаючи на різноманітні труднощі, кооперативний рух у Західній Україні виконав свою історичну місію і був частиною іих глобальних процесів, які охопили всю Україну. Українське і ромадянство шукало в кооперації не лише ліків від соціально-еко- помічних злигоднів, а й засобів для національної самооборони. Кооперація Радянської України в міжвоєнний період мала певні здобутки і значні втрати. Вона розвивала свою господарську діяль­ність, здійснювала організаційну перебудову кооперативних това­риств відповідно до вимог часу, вдосконалювала роботу з кадрами й пайовиками. Однак надмірне втручання комуністичної партії в діяльність кооперації призвели до її одержавлення.