<<
>>

§ 3. Корпоративне право

Поняття корпоративного права в об’єктивному розумінні. Законодавчий та локальний рівні регулювання корпоративних відносин. Локальні (внутрішньокорпора- тивні) акти. Статут. Корпоративне право в суб’єктивному розумінні.

Корпоративне право як майнове право. Корпоративне право як немайнове право.

Поняття корпоративного права в об’єктивному розумінні. Із застосуванням в Україні терміна «корпоративне право» триває дискусія щодо з’ясування його сутності й правового регулювання. Висловлюються різні думки стосовно питання наявності чи відсутності в корпоративному праві комплексності — охоплення ним приватних і публічних відносин. Із цього приводу слід відмітити, що взагалі питання приватного і публічного права є досить важливими і складними. їх розрізняють мінімум за чотирма критеріями[249], хоча вони являють собою різні грані права як цілісного явища[250]. Тому цілком природно, що правові форми з однієї «юридичної галактики» втягуються до іншої, наприклад, із сфери публічного права у приватне, становлячись такими, що порівнюються з приватним правом, виступають у ньому як підсистеми, котрі взаємодіють між собою[251].

Видається не зовсім коректним порівняння правниками приватного і публічного права з різними галактиками, оскільки вони не тільки не віддалені одна від одної, а є взаємно необхідними гранями одного поняття права. Разом із тим сьогодні можна спостерігати ейфорію в захопленні поділу права на публічне і приватне, але його значення не повинно бути переоцінено, бо ще римляни попереджали про його умовність.

Уявлення про протилежність приватних і суспільних інтересів використовується для розмежування публічного і приватного права[252], але все частіше науковці зазначають, що публічне і приватне право повинні знаходитися між собою не у відносинах супідрядності, а бути рівноправними системами зі своїми сферами та методами регулювання[253].

При цьому важливим є компроміс між публічними і приватними інтересами, виключення їх конфронтації[254].

Очевидною є необхідність досягнення рівноваги, оптимального поєднання приватноправових і публічно-правових засад у правовому регулюванні. Неможливо погодитися з тим, що виключно приватне право слід розуміти як носія цивілізованої свободи[255], оскільки гарантії її додержання, механізми, що дозволяють узгодити приватні інтереси значної кількості людей, надає саме публічне право. Питання лише в тому, наскільки ефективно воно виконує своє завдання. І якщо приватні інтереси стали поступово набувати важливого значення в нашому суспільстві, не слід відводити їм егоцентричну роль.

Практичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що оскільки при створенні і в процесі діяльності АТ з відкритою підпискою на акції залучена велика кількість осіб, інтереси яких потребують свого врахування в цій правовій конструкції, то ці інтереси у сукупності можна вважати вже не тільки приватними, а й значною мірою публічними[256]. А відтак, поряд із приватними механізмами регулювання відносин між ними треба застосовувати й механізми публічного права. Важливим при цьому є встановлення і додержання таких механізмів правового регулювання відносин в АТ, які б адекватно відображали міру втручання держави у приватні відносини, поєднували приватні й публічні інтереси і забезпечували реалізацію та захист корпоративних прав.

Нормативне регулювання корпоративних відносин набуває важливого значення для їх характеристики, оскільки вони зумовлені нормою права. Правовідносини є «окремим видом соціальних зв’язків суб’єктів, що виникають та існують на основі правових норм»[257], «результатом дії вимог норм права на відносини між різноманітними суб’єктами»[258].

Своєрідність відносин, що регулюються нормами корпоративного права, полягає в тому, що вони виникають в особистій економічній і соціальній сфері — при створенні і в процесі діяльності корпорацій.

Як уже зазначалося, корпорація в українському праві може являти собою у вузькому значенні АТ, а у широкому — всі види товариств (підприємницьких та непідприємницьких).

Унаслідок цього корпоративне право в широкому розумінні є такою сукупністю норм, які регулюють всі види корпорацій, і, отже, являє собою структуру, до складу якої включаються інші структури, наприклад, акціонерне право, право інших господарських товариств, кооперативне право, право громадських об’єднань тощо. У вузькому ж розумінні корпоративне й акціонерне право збігаються. Корпоративне право як певне явище в будь-якому разі характеризується цільністю, частки якої безпосередньо структурно пов’язані. Крім того, правові норми, що регулюють різні аспекти створення та діяльності корпорацій, містяться як в цивільному, так і в інших галузях права.

Наведене вище дозволяє стверджувати, що корпоративне право існує як певний підрозділ в системі права і системі законодавства. Належний рівень правового регулювання, взаємоузгодженість норм вимагають виявлення його місця в цих системах. Для цього необхідно визначитися з колом суспільних відносин, які становлять його предмет і потребують окремого правового регулювання, що приводить до неминучості виокремлення корпоративного права. Незавершеність і рухливість системи права дають змогу вміщувати в неї групи суспільних відносин, що об’єктивно виникають, складаються і розвиваються, якими і є корпоративні відносини.

Це питання неоднозначно вирішується в юридичній науці. Поширеним є розуміння корпоративного права як системи правил поведінки, що розроблені в організації, заснованій на об’єднанні осіб і капіталів, виражають волю її колективу і регулюють різні сторони діяльності даної організації[259]. Це визначення, с одного боку, є невиправдано вузьким, бо, по-перше, не охоплює правовідносин зі створення корпорації. По-друге, обмежує сферу своєї дії тільки учасниками корпорації, хоча для регулювання їх прав необхідним є залучення й інших осіб — реєстратора, депозитарія, зберігача, біржі, аудитора та ін.

По-третє, встановлює виключно локальний характер цього права, норми якого виробляються органами управління кожної корпорації.

З другого ж боку, навпаки, корпоративне право тлумачиться достатньо широко. Його правовим регулюванням пропонують охопити політичні, економічні, соціальні, пенсійні, житлові відносини, відносини, пов’язані із підтриманням здоров’я працівників, відносини підприємництва[260].

Отже, визнаючи найголовнішим те, що корпоративне право є «внутрішнім» правом юридичної особи, прибічники такого бачення неминуче залучають до сфери його регулювання відносини у будь-якій юридичній особі — і господарському товаристві, й унітарному підприємстві, і кооперативі, і науковому або навчальному закладі як установах публічного або приватного права. В той же час пропонується вважати корпоративне право системою фінансово-правових, адміністративно-правових, трудових і цивільно-правових норм[261].

При цьому не слід не враховувати те, що корпоративні норми є нормами правовими, встановленими як державою в нормативно-правових актах, так і самими корпораціями у своїх статутах і внутрішніх документах (оскільки це допускається нормативним регулюванням на рівні закону). Остання ж група норм — це локальні норми, що містяться в локальних нормативних актах, які видаються відповідним органом корпорації в межах його компетенції. Ці норми називають також внутрішньокорпоративними, котрі розуміють як внутрішньоорганізаційні, що встановлюють внутрішню структуру об’єднання осіб, компетенцію і форми роботи його органів, права й обов’язки його членів, і норми зовнішньої дії, що регулюють відносини об’єднань з іншими суб’єктами, — зовнішньокорпоративні[262].

Тому суперечливість розглядуваного підходу полягає в тому, що наголоси лише на локальному характері корпоративного права не відповідають дійсності, адже численні аспекти відносин по здійсненню учасниками своїх прав регулюються на рівні законів. Зазначення ж такої широкої сфери відносин, котрі немовби мають охоплюватися корпоративним правом, як трудові, житлові, політичні, соціальні, неминуче призводить до розмивання сутності корпоративного права.

В такому розумінні охарактеризувати корпоративне право і знайти йому місце в системі права і законодавства важко, бо воно бачиться як утворення в цивільному праві, а його поєднаність із суміжними галузями права приводить до висновку про його комплексність. До того ж воно містить різ- норівневе регулювання: законодавчий рівень поряд із локальним ускладнюють цю систему норм. І все це виключає можливість однозначної відповіді на питання, що ж являє собою те, що йменується корпоративним правом, тим більше, враховуючи усталене в нашому розумінні складене за радянських часів уявлення про систему права і систему законодавства, які існують начебто паралельно. За таких умов помістити в таку схему корпоративне право, не руйнуючи загальноприйнятих підходів до цього, надто важко. Однак останнім часом ця система (права і законодавство) піддається обґрунтованій критиці і вже настільки застаріла, що не в змозі адекватно відреагувати на такі правові явища, що стрімко створюються, — інформаційне право, інноваційне право, медичне, конкурентне та ін. Відновлюється також канонічне право.

При дослідженні питань корпоративного права, треба виходити з того, що воно, безумовно, являє собою певну правову спільність[263]. Чи буде ця спільність визнана інтегрованою комплексною галуззю, поняття якої розроблено М. Рингом[264] і в яку можна вписати висловлене вище розуміння корпоративного права, залежить від того, які суспільні відносини воно покликане регулювати. Як слушно, на наш погляд, зазначив О. Міцкевич, «відокремити в законодавстві можна тільки те, що відокремлюється в дійсності»[265]. У дійсності ж відокремлення зазначених відносин, названих корпоративними, уже відбулося з виникненням комплексу нормативно-правових актів, що їх регулюють.

Під впливом системоутворюючих чинників, що є підставами для відокремлення структурної одиниці (галузі, інституту), і відбувається само відокремлення. Такими чинниками є предмет правового регулювання і функції права[266].

До предмета корпоративного права слід віднести майнові, немайнові й організаційні відносини, що складаються між суб’єктами приватного та/або публічного права при створенні корпорацій, в процесі їх діяльності та припинення по здійсненню учасниками корпоративних прав[267].

Корпоративні відносини як такі, що входять до предмета цивільного права, поряд з речовими і зобов’язальними розглядає Є. Суханов[268]. Як складова частина цивільного права корпоративне право також визначається укладачами Енциклопедичного юридичного словника[269]. Як інститут цивільного права визначає корпоративне право С. Алексєєв[270], а Н. Пахомо- ва — як підгалузь цивільного права[271]. І. Шиткіна однозначно стверджує, що акціонерне законодавство є складовою цивілістики по найважливіших критеріях її виокремлення в самостійну галузь права — предмету и методу правового регулювання[272].

Втім, з цього приводу існують різні точки зору. Так, одні правники висловлюють аргументи щодо наявності в корпоративних правовідносинах засад влади і підпорядкування, зокрема коли йдеться про діяльність органів товариств, виконання рішень яких є обов’язковим. Другі вважають що корпоративні відносини — це суто публічні відносини, бо до них залучаються численні публічні механізми, а саме: реєстрація акцій, діяльність депозитарія, вимоги конкурентного права, регулювання ринку цінних паперів тощо. Треті розглядають корпоративне право в широкому розумінні, відносячи до сфери його регулювання не тільки реєстрацію компаній, а й відносини по соціальному забезпеченню, трудові, пенсійні, житлові та ін., що мають публічний характер.

До того ж за наявності в Україні «конфлікту між галузями права і законодавства», який загострився з прийняттям ГК і баченням господарського права як окремої галузі права, котра регулює і корпоративні права, висловлюється думка, згідно з якою корпоративне право є складовою господарського права[273]. Це надало змогу начебто залагодити суперечності між приватним та публічним правом, що здавалося б, має розцінюватися як позитивне. Проте це далеко не так і містить такі теоретичні й практичні вади, про які неодноразово зазначалося в сучасній національній науковій літературі[274].

Слід відмітити, що російські науковці такої проблеми не знають, хоча вони корпоративне право поряд із банківським, страховим, біржовим вважають складовою комерційного (підприємницького) права. Втім, само комерційне право вони розуміють як сукупність загальних і спеціальних норм цивільного права[275]. Зокрема, В. Яковлєв зазначає, що підприємницьке право є цивільним в тій частині, в якій воно опосередковує відносини за участю підприємців[276].

Видається, що відносини по реєстрації корпорацій та ін., вказані в третій групі аргументів, не є предметом регулювання корпоративного права і повинні регулюватися відповідними галузями законодавства. В. Бублік висловився за те, щоб організаційно-владні відносини, які він назвав «предпосылочными», вважати вмонтованими до структури предмета цивільно-правового регулювання[277].

Що стосується другої групи аргументів, то в цьому, безумовно, є сенс, і вони зводяться фактично до питання про можливість кваліфікації корпоративного права як комплексної галузі. Очевидно, що при цьому слід насамперед виходити з того, що є потреба у регулюванні взаємопов’язаних відносин по створенню, діяльності та припиненню корпорацій із численними правовими зв’язками, що складаються при цьому. Навряд чи доцільно в такому разі відмежовувати ті зв’язки, що мають приватний характер, від тих, що мають публічну природу, адже всі стосунки важливо розглядати і регулювати у комплексі. В такому разі корпоративне право вирізняється фактичною й юридичною однорідністю як певна ланка суспільних відносин, але така сутнісна однорідність не виключає наявності різних її аспектів — як приватних, так і публічних.

Відтак, вирішальним є те, що являє собою ядро відносин, які складають корпоративне право? Не викликає сумніву той факт, що ним є відносини між особами-власниками капіталу по створенню юридичної особи, якій вони передають свій капітал і піклуються за належне його використання. Саме для цього формуються численні приватні та публічні механізми, що обслуговують цю ідею. Тоді зазначене ядро може бути віднесене до цивільно-правового інституту. Його зміст виражено в специфічній групі понять, загальних положень, термінів — корпорація, учасник, засновник, акціонер, право на участь, дивіденди тощо. Навколо ж цього ядра групуються інші норми, в тому числі публічні, що і робить корпоративне право комплексним, таким, що являє собою вторинне, похідне утворення.

Стосовно постановки такого питання заперечує В. Долінська, яка вважає (щоправда, без будь-якої аргументації), що віднесення акціонерного права (яке вона розглядає як підгалузь цивільного права) до комплексних галузей і взагалі їх виділення є змішуванням галузей права, науки і законодавства[278]. Ймовірно, в цих словах є сенс, адже на сьогодні навряд чи можна розібратись, де яке утворення. Якщо ж додержуватися тієї позиції, яку пропонував у свій час С. Алексєєв, що комплексні галузі об’єктивуються в правовій системі в нормативних узагальненнях, виражених у загальних положеннях, принципах, деяких специфічних засобах регулювання і тому потребують зовнішнього виразу у вигляді самостійних кодифікованих актів[279], то зрозуміло, що корпоративне право за таких умов неможливо вважати такою галуззю. З іншого ж боку, існування на сьогодні деяких кодексів не є однозначним свідченням того, що існує відповідна галузь права[280].

Безсумнівно, «нинішній стан цивільного законодавства цілком адекватний стану економіки Української держави: для нього характерні половинчастість, суперечливість, невизначеність конкретних шляхів розвитку»[281]. Особливо це виявилося при формуванні законодавства про АТ, цінні папери, яке зазнає багато невиправданої правової регламентації при одночасній наявності чималих прогалин[282].

Разом із тим по суті вже простежується поступове формування комплексної галузі корпоративного права на базі відповідного субінституту цивільного права, який входить до цивільно-правового інституту юридичних осіб[283]. Предметна і визначена юридична єдність відносин, що регулюються корпоративним правом, поступово «притягує» до себе норми інших галузей, підгалузей та інститутів права — цінних паперів та їх державного регулювання, фондового ринку, податкового, адміністративного права. Так, доцільним є врахування досвіду США, де, крім актів, що регламентують становище власне корпорацій, до галузі корпоративного права примикають широкі масиви правового регулювання, що стосуються сплати податків, операцій з цінними паперами, контрактів, захисту прав споживачів, охорони довкілля, монопольної діяльності, трудових відносин тощо[284]. В Україні також безпосередньо стикується та деякою мірою перетинається з корпоративним приватизаційне законодавство. Тому видається, що уявлення про комплексність корпоративного права як інституту законодавства переважно цивілістичної спрямованості є найвірнішим.

Нарешті, що стосується першого аргументу про наявність у корпоративних відносинах більшою мірою моделі поведінки за типом «влада- підкорення», то з цим погодитися не можна. Це поверхневий погляд без врахування глибинних засад цих відносин. Насправді лише неосвіченому здається, що орган корпорації ухвалює рішення, а всі повинні йому підкорятися. Видається абсолютно невірним твердження В. Щербини, коли він заявляє, що «...не викликає сумнівів наявність владного підпорядкування (отже, відсутність юридичної рівності) у відносинах між суб’єктами корпоративних правовідносин — акціонером і загальними зборами товариства, рішення яких є обов’язковими для учасників; органами управління товариства (загальними зборами, наглядовою радою, правлінням).. ,»[285].

Якщо розглянути відносини по виконанню цих рішень або відносини, які виникають в ситуації, коли хтось голосував проти, але рішення загальними зборами було прийняте, то виходить, що ніякого підкорення взагалі не існує. Насамперед такий висновок можна зробити, виходячи з тих питань, які входять до компетенції загальних зборів. Вирішення яких з них вимушує акціонера підкоритися? Таких питань немає. Жодне питання не впливає на акціонера таким чином, щоб звужувало його можливості і паралізувало його волю. Навіть якщо акціонер не згоден з рішенням про реорганізацію АТ або укладення ним значних правочинів, він може вимагати викупу в нього акцій. Якщо ж, скажімо, він принципово не згоден з кандидатурою, обраною до органу управління АТ, то він може продати свої акції, але і в цьому разі його ніхто не вимушує підкорятися.

Стосовно ж діяльності інших органів АТ — наглядової ради, виконавчого органу, то це звичайна координаційна діяльність. Ні наглядова рада, ні виконавчий орган не справляють на акціонерів ніякого впливу, і навпаки. Вони здійснюють роботу по управлінню справами корпорації — не більше і не менше. А це просто[286] сукупність процесів, яка забезпечує підтримання системи в належному заданому стані або переведення її в інший, більш бажаний стан шляхом організації і реалізації цілеспрямованих дій по управлінню[287].

Інша річ, коли йдеться про таку корпорацію, як холдинг, в якому очевидною є пряма і безпосередня залежність суб’єктів, що входять до нього і одночасно стають об’єктом управління. На цьому слід особливо наголосити, адже дочірнє товариство на відміну від звичайного учасника корпоративних відносин (акціонера) не може не підкоритися рішенню материнського.

На нашу думку, не слід переоцінювати значення цих відносин і поширювати їх на всіх суб’єктів корпоративних відносин, як це робить В. Кравчук, який зазначає, що «юридична особа перебуває в іншому владному підпорядкуванні» своїх учасників (особливо чітко це видно, коли юридична особа має одного учасника), а тому до відносин між ними цивільне законодавство не застосовується[288]. Якщо рухатися цим шляхом, то виходить, що від цивільного права відривається величезний шматок відносин з регулювання стосунків між учасниками та юридичними особами, а по суті вони й становлять ядро відносин, що іменуються корпоративними. Тоді корпоративне право, яке В. Кравчук пропонує вважати галуззю права, що «регулює суспільні відносини, які виникають між учасниками, юридичними особами та їх органами у зв’язку зі створенням, управлінням та припиненням юридичних осіб»[289], має істотні вади з таких причин.

По-перше, в роботі В. Кравчука не доводиться, чому він вважає корпоративне право галуззю права, тобто відсутнє взагалі обґрунтування цього твердження[290]. По-друге, якщо автор відхиляє відносини між учасником і юридичною особою, відмовляючи їм у віднесенні до корпоративних, то одержуємо, що значний пласт відносин по здійсненню корпоративних прав учасниками виходить за межі такого визначення, адже права по участі в управлінні здійснюються учасниками у відносинах не між собою і не між ними і органами юридичної особи, а між ними і юридичною особою. Отже, певні права (наприклад, на інформацію) учасник вправі здійснювати, вимагаючи, в свою чергу, від органів товариства здійснення певних дій, а певні права (на участь в загальних зборах, доступ до голосування, видання йому бюлетенів тощо) — від самого товариства. Та й перші права, якщо їх здійсненню заважають органи юрвдичної особи, можуть захищатись пред’явленням позову до самої юрвдичної особи, а не її органу.

Отже, в регулюванні підприємницької діяльності і корпоративних зв’яз

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме § 3. Корпоративне право:

  1. Корпоративне право як право немайнове.
  2. Дорожинская Е.А.. Корпоративное право.0000, 0000
  3. Корпоративне право як право майнове.
  4. И.А. Еремичев. Е.А. Павлов.. Корпоративное право.2012, 2012
  5. § 5. Право и корпоративные нормы
  6. Мельник О. О.. Корпоративне право: Навчальний посібник. 2009, 2009
  7. § 5. Право и корпоративные нормы
  8. § 2. Корпоративное право как система правовых норм
  9. Суханов Е.А.. Сравнительное корпоративное право.2014., 2014
  10. § 3. Корпоративное (сословное) право
  11. Корпоративне право в суб’єктивному розумінні.
  12. § 3. Право и корпоративные нормы
  13. Мельникова Т.В.. Корпоративное право и защита корпорации от недружественного поглощения.2015, 2015
  14. Вопрос 4. Что представляет собой корпоративное право как наука?