<<
>>

Корпоративне право як право немайнове.

В ЦК, крім прав учасни - ків то зриств, окремо врегульоване право участі у товаристві (ст. 100), внаслідок чого постає питання про їх співвідношення.

Для того щоб всебічно проаналізувати зв’язок такого твердження з поняттям корпоративного права і з’ясувати його дійсну юридичну природу, слід почати зі співвідношення між останнім та терміном «право участп> (рис.

7).

ГК

_______________ ЦК_____________

Права учасників господарського ____ товариства

Право участі у товаристві

Корпоративні права

Ф

Рис.7

Передусім звертає на себе увагу те, що в ст. 100 ЦК йдеться про право участі в товаристві, а не в будь-якій юридичній особі, тобто це право мають учасники товариств і не мають засновники установ.

Застосування терміна «право участі», однак, не поєднане з його визначенням, яке в ЦК відсутнє. Загальне розуміння поняття «участі» і регулювання в ЦК та Законі «Про господарські товариства» прав учасників товариств дає змогу коротко підсумувати, що право участі зумовлює причетність до чогось, у чому особа бере участь, тобто воно засвідчує той факт, що особа перебуває у певному зв’язку з іншими особами.

Так само розуміється і членський зв’язок, що являє собою членські відносини[325]. Останній часто розглядають як немайновий, віддаючи данину сформованій дихотомії: майнові — немайнові відносини. Ймовірно, тому в ст. 100 ЦК право участі в товаристві і позначається як особисте немай- нове право. Такий юридичний прийом, очевидно, застосовано з метою підкреслити значущість для його носія зв’язку з юридичною особою (участі в ній) і наголосити на тому, що по суті цей зв’язок не є матеріальним (майновим), тобто сам по собі він не може бути об’єктом цивільних правовідносин, не характеризується оборотоздатністю.
Принаймні, такі міркування спадають на думку при намаганні сприйняти суцільно ч. 1 ст. 100 ЦК.

Проте це пояснення з теоретичних засад, яке більшою мірою покликане якось зрозуміти нашого законодавця в такій його кваліфікації права участі. Втім, якщо перейти до практичної площини, то така кваліфікація не просто викликає непорозуміння у практичних працівників, а й руйнує механізми, що складалися протягом більше десятиліття щодо можливості здійснення права участі, зокрема, учасником не безпосередньо, а опосередковано, тобто іншою особою. Цю проблему породив вираз у ст. 100 ЦК, що право участі «не може окремо передаватися іншій особі», а це вже не просто теоретичні суперечності, а заборона, яка впливає на права акціонера, їх здійснення шляхом участі в загальних зборах та права інших осіб, які вже звикли користуватися правами акціонерів за останніх. Тоб- то, норма про заборону передачі окремо права участі іншій особі містить питання:

- а не окремо може передаватися право участі?

- а якщо не окремо, то разом (в комплексі) з якими правами? Очевидно, що з майновими, бо інших цивільних прав ст. 1 ЦК не встановлює. Тим більш, що в ст. ст. 127, 135, 147 ЦК тощо безпосередньо зазначається на можливість заміни учасника іншою особою, якій переходять права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Таким механізмом обертається майнове право учасника товариства — на частку в статутному чи складеному капіталі. Перехід цього права до іншої особи тягне за собою і виникнення права участі в останньої. Відтак, виходить, що право участі все ж таки може обертатися, але «в парі» з майновим правом учасника — на частку в статутному (складеному) капіталі;

- якщо такий розсуд вірний, то при цьому головне місце посідає зазначене майнове право, якому підкоряється (за яким слідує) право на участь у товаристві. Тоді незрозуміло, в якому ступені залежності перебуває воно від майнового права. І навпаки, якщо цей розсуд невірний, тобто право участі не може передаватися іншій особі, бути оборотоз- датним (хоч і плетучись за майновим правом), то виходить, що воно виникає у кожного нового учасника заново з переходом до нього майнового права?

- чи є сенс у такому механізмі, який запропоновано нашим законодавцем, що учасник товариства має два різновиди прав: майнове (право на частку в статутному капіталі), котре як основоположне право породжує вторинні майнові права, та особисте немайнове (право на участь у товаристві).

Перше є оборотоздатним і його відчуження приводить до правонаступництва у нового учасника, а особисте немайнове право участі не є оборотоздатним і його передання неможливе, а виникає в особи, яка придбала в учасника право на частку в первинний спосіб.

Сумнівно, що така конструкція штучного розірвання майнового та немайнового прав учасників (двох іпостасей права участі) має право на існування;

- якщо ж разом із іншими правами право участі може передаватися, то чи існує воно, хоч на мить, як окреме суб’єктивне право, котре має свою окрему характеристику як особисте немайнове право?

- що являє собою «передання» права? Чи слід під цим розуміти його відчуження або переданням є й можливість видання довіреності на участь в управлінні (наприклад, участь у загальних зборах АТ, що є актуальним і злободенним питанням)? Адже довіреністю учасник уповноважує іншу особу від його імені реалізовувати його права участі і тим самим він передає своє право іншій особі?[326]

- якщо право участі так чи інакше може передаватися, то наскільки вірною є його характеристика як особистого, тобто пов’язаного з певною особою?

- чи може воно (тією ж мірою й у тому ж обсязі, тобто таке ж саме право) існувати в іншій особи? Відомо ж, що ні честь, ні гідність, ні життя та інші численні немайнові цінності не можуть бути тотожними для різних осіб, у кожної вони свої і, отже, кожна особа має відповідні лише їй належні особисті немайнові права. Не можна віддати життя за іншу особу з виникненням у останньої життя тієї особи, яка його позбавилася. Цього не може бути ні природно, ні в правових конструкціях, ні окремо, ні поряд з іншими правами — аж ніяк.

Тому зіставлення особистих немайнових прав з правом участі, яке може мати будь-яка особа і яке по своїй сутності є знеособленим, доводить, що воно не є особистим немайновим правом, а застосовуваний у ст. 100 ЦК прийом слід розцінювати як невдалий. Найбільш прийнятним видається бачення Г Шершеневича, який висловився, що в матеріальному значенні акція і є правом на участь[327].

До цього слід додати наступні міркування щодо сутності того, що відбувається при застосовуваному в Україні механізмі передання здійснення права участі в управлінні товариством за довіреністю[328]. Як правило, це може бути, якщо акції їхніми власниками не продаються[329], однак акціонери не схильні брати участь у загальних зборах у зв’язку з їхньою віддаленістю від місця проведення, незначною кількістю акцій та з інших причин, тобто акціонери не зацікавлені здійснювати свої права. Навпаки, у цьому зацікавлений хтось, хто прагне досягти участі в управлінні АТ шляхом обрання до його органів. Для цього йому потрібні голоси акціонерів, але не їхня участь у зборах. Цим хтось може бути як значний акціонер, що прагне збільшити кількість голосів без придбання акцій, або дрібний акціонер, що прагне поборотися зі значним і розділити його

сферу впливу. Зрозуміло, що одержати від акціонера довіреність на участь у загальних зборах — «послуга» платна. Однак не акціонер платить своєму представникові за те, що він нібито реалізує його інтереси, а навпаки, представник платить акціонерові за використання його голосу в своїх цілях.

Тотальне «скуповування голосів за довіреностями» змушує замислитися: що ж продається? В Україні у відсутність ринку акцій виник «ринок голосів».

На підтримку цього наводиться аргумент, згідно з яким довіреності забезпечують здійснення права участі в загальних зборах тих осіб, які не можуть з тих або інших поважних причин це зробити — хворіє, є літньою людиною, перебуває у відрядженні тощо, не може самостійно це зробити[330]. Безсумнівно, що завжди при здійсненні будь-яких прав знайдеться причина, котра ускладнює або унеможливлює це зробити особисто, і саме це й покликаний вирішити інститут представництва.

Втім, слід поглянути на цю проблему й інакше, виявивши дійсну причину видання довіреностей. Всім очевидна необхідність проводити загальні збори. В разі інертності акціонерів видання ними довіреності є виходом із складного становища.

Часто є і просто особиста зацікавленість певної особи у голосах акціонерів для власної користі. При цьому зрозуміло, що мається на увазі не врахування інтересів і захист прав дрібних акціонерів, а реалізація інтересів значних акціонерів.

За великим рахунком, за відсутності ринку акцій склався ринок довіреностей. Звичайно, це, по-перше, «чорний» ринок; по-друге, ринок із фіктивним об’єктом. Але ця неприваблива картина свідчить і про інше: перебуваючи «у спокої», об’єкт права власності акціонера — акція — дозволяє реалізувати свої властивості (права акціонера) іншим особам. Відбуваються «передання без відчуження» і реалізація прав невласником. І це не поодинокі випадки, а системний підхід, що руйнує рівновагу між правами, наданими акціями, і суб’єктами цих прав.

Не слід також забувати, що існують різні види участі в товариствах, яким адекватні відповідні права участі. Так, можна виділити:

- згідно з характером участі та обсягом прав, що мають учасники, — повну (рівність учасників) та неповну участь (право участі учасників- вкладників у командитному товаристві буде вужчим за обсягом так само, як і права акціонерів-власників привілейованих акцій);

- залежно від складності корпоративних зв’язків — участь на рівні однієї організації та груп організацій або наявності чи відсутності афілі- йованості;

- з огляду на характер основної діяльності товариства та мету участі в ньому—участь у підприємницьких та непідприємницьких товариствах із різним обсягом прав та інтересів учасників;

- залежно від обумовленості договірними відносинами — право участі як суто корпоративне або корпоративно-договірне право (наприклад, якщо права учасника доповнені його інвестиційними зобов’язаннями, яких він набув при придбанні пакета акцій при приватизації) та ін.

Важливо також пам’ятати, що право участі тісно пов’язане і з таким правом на інформацію, оскільки воно має бути забезпечене можливістю:

- реально брати участь у діяльності як мінімум вищого органу товариства або в управлінні діяльністю повним та командитним товариствами;

- одержання інформації для дійовості участі в роботі загальних зборів і забезпечення своїх майнових інтересів (наприклад, вчасно реалізувати акції).

Для цього учасникам товариства треба ознайомитися з його фінансовими і бухгалтерськими документами. Для учасників їхній перелік має бути більшим, ніж для сторонніх осіб. Тобто, інформація для них не повинна обмежуватися відомостями, що містяться в звітах, які оприлюднюються, однак має бути меншою за обсягом, ніж для менеджерів, аби уникнути можливого негативного впливу учасників на комерційну діяльність товариства.

Очевидно, обмеження учасників в одержанні інформації порівняно з посадовими особами товариства є виправданим, і вони не можуть зобов’язуватися зберігати комерційну таємницю внаслідок своєрідності свого правового становища. Обсяг інформації для них має стосуватися поряд із статутом також прав на майно товариства, внутрішніх актів його органів, протоколів засідань, фінансових звітів, висновків аудитора та актів перевірки органів, що здійснюють контроль за діяльністю товариства, та деяких інших документів, перелік яких наводиться в Методичних рекомендаціях щодо доступу акціонерів та інших заінтересованих осіб до інформації про акціонерне товариство, схвалених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 січня 2005 р. № 27[331]. Такі ж документи, як бухгалтерські, журнали-ордери, відомості конкретних рахунків, договори, укладені товариством, та банківські документи, надаватися акціонерам не повинні, бо вони стосуються поточної діяльності товариства і становлять комерційну таємницю. Означених у Методичних рекомендаціях документів учаснику досить для здійснення своїх прав на участь у товаристві. Інша ж інформація може привести до зловживання ним своїм зв’язком із товариством і використання не в інтересах останнього, а також інших учасників.

Право на інформацію можна охарактеризувати як немайнове право, однак воно реалізується в специфічних правовідносинах, які скоріше за все можна охарактеризувати як організаційні.

Відтак, виникає парадокс: право участі в ст. 100 ЦК позначається як особисте немайнове право, в той час, як воно, по-перше, таким за своєю юридичною природою не є; по-друге, містить у собі інші права як майнового, так і немайнового (але не особистого, а організаційного) характеру, тобто родове поняття (більш широке) зведено до видового (вужчого) та ще й не повною мірою вірного[332].

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме Корпоративне право як право немайнове.:

  1. Корпоративне право як право майнове.
  2. § 3. Корпоративне право
  3. Корпоративне право в суб’єктивному розумінні.
  4. 13. Публичное и частное право. Материальное и процессуальное право. Национальное и международное право.
  5. Лекция 3. Материальное и процессуальное право. Публичное и частное право. Внутригосударственное (национальное) и международное право
  6. Дорожинская Е.А.. Корпоративное право.0000, 0000
  7. И.А. Еремичев. Е.А. Павлов.. Корпоративное право.2012, 2012
  8. § 3. Корпоративное (сословное) право
  9. Мельник О. О.. Корпоративне право: Навчальний посібник. 2009, 2009
  10. § 5. Право и корпоративные нормы
  11. § 5. Право и корпоративные нормы