<<
>>

§ 4. Корпоративні правовідносини

Поняття та правова природа корпоративних відносин. Корпоративні відносини як предмет корпоративного і цивільного права. Характеристика особливостей таких рис цивільних правовідносин, як дозвільна спрямованість, рівність учасників, автономія волі, майнова самостійність, право на захист, майновий, компенсаційний характер відповідальності в корпоративних відносинах.

Аналіз корпоративних відносин як майнових із зіставленням їх з відносинами речовими та зобов’язальними, абсолютними та відносними. Аналіз корпоративних відносин як особистих немайнових та організаційних. Доведення особливості правової природи корпоративних відносин.

Корпоративні права (як і будь-які права) існують у відповідних правовідносинах, котрі іменують корпоративними. Як усталеним стало поняття «корпоративне право», так і загальновживаним став термін «корпоративні правовідносини». Проте існує проблема їх правової природи, що поєднується із проблемою юридичної сутності корпоративного права. Якщо останнє вважати таким, що має свої корені в цивільному праві, навколо якого вже формуються інші галузі законодавства (конкурентного, цінних паперів, податкового та ін.), то природно, що корпоративні відносини в такому разі мають розумітися як цивільно-правові.

З огляду на те, що ст. 1 ЦК визначає два види цивільних відносин — особисті немайнові та майнові, постає питання про те, до яких слід віднести корпоративні відносини — до перших чи до других, хоча можливі й інші варіанти, а саме:

1) корпоративні відносини слід вважати майновими;

2) корпоративні відносини є особистими немайновими;

3) корпоративні відносини мають одночасно і майнову, і немайнову природу;

4) корпоративні відносини, будучи цивільно-правовими, являють собою організаційні відносини;

5) корпоративні відносини — це особливий вид цивільно-правових відносин.

Між тим це не виключає і того, що хтось взагалі може вважати, що корпоративні відносини не є цивільно-правовими. З цього приводу доречно зауважити наступне. Вищий господарський суд України у справі щодо спору між акціонерними товариствами «Інвестиційний фонд «Київська Русь-МДС»» і «Еластомір» про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів вказав на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій до взаємовідносин сторін норм інституту позовної давності, оскільки їх дія поширюється на регулювання відносин, визначених ст. ст. 1 та 2 ЦК УРСР (цивільні правовідносини)[333], до яких не входять відносини, що виникли між сторонами у справі[334]. Тим самим Вищий господарський суд України не розцінює відносини по участі в органі управління АТ, тобто корпоративні відносини, як цивільно-правові. Тоді виникає питання: якими ж вони бачаться суддям вищої судової інстанції?

Якщо продовжувати механічне застосування закону, то виходить, що корпоративні права є господарсько-правовими, оскільки в ст. 167 ГК наведено визначення корпоративних прав. Господарсько-правовими ж відносинами згідно з ст. 1 ГК є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Різновиди господарсько-правових відносин передбачено у ч. ч. 4-7 ст. 3 ГК, хоча там вони названі «сферами» цих відносин: це господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Якщо проаналізувати всі зазначені в них відносини, то можна дійти висновку про те, що серед них немає корпоративних. Так, як корпоративні не можуть виступати відносини в господарсько-виробничій сфері, котрі в ч. 5 ст. 3 розуміються як такі, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Здавалося б, більше підходять до цього відносини в організаційно-господарській сфері, але вони за ч.

6 ст. 3 ГК розуміються як такі, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Навряд чи це визначення підходить до відносин по управлінню в товариствах, порядку формування його органів та й взагалі відносин по створенню товариств, продажу та придбанню його акцій тощо. І, безумовно, не підходить до корпоративних їх бачення як таких, що складається у внутрішньогосподарській сфері, якими в ч. 7 ст. 3 ГК визначено відносини між структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Вперше визначення корпоративних відносин було наведено в публічному Законі «Про оподаткування прибутку підприємств». Тоді, якщо продовжити механічне застосування закону, шляхом чого пішов Вищий господарський суд України, то вийде, що це відносини податкові?! От ілюстрація того, до якого абсурду може привести шлях, яким іноді рухається судова практика, відвертаючи сутнісну природу відносин, з приводу яких виникають спори.

В Законі «Про господарські товариства» права учасників не названі корпоративними, а Закону про АТ ще в Україні немає, але в його проекті також не передбачається застосування терміна «корпоративні права». Відтак, може постати питання і в подальшому: які ж це права — корпоративні і чи є ними права учасників господарських товариств?

Якщо припустити, що корпоративні відносини є тими господарсько- правовими відносинами, для яких властиве поєднання цивільно-правового й адміністративно-правового методів регулювання, внаслідок чого вони мають регулюватися господарським правом, то з приводу цього ми вже неодноразово звертали увагу на те, що відносин влади та підкорення в корпоративних відносинах не існує. Для цього піддамо аналізу корпоративні відносини, якого зазвичай додержуються при дослідженні цивільних правовідносин, тобто для виявлення наявності чи відсутності в них дозвільної спрямованості; рівності учасників; автономії їх волі; їх майнової самостійності; способів захисту, притаманних суб’єктивним цивільним правам; майнового, компенсаційного характеру відповідальності.

Дозвільна спрямованість являє собою можливість для товариства врегулювати в статуті і внутрішніх документах ті чи інші питання на свій розсуд, оскільки це припускається законом. Утім, законодавець все більш жорстко підходить до регулювання обліку акцій, їх обігу, визначення питань, обов’язкових для розгляду на загальних зборах акціонерів, що є їх виключною компетенцією. Це викликано необхідністю встановлення гарантованості для акціонера додержання його прав і можливості їх реалізації. Таким чином, держава за допомогою закону встановлює межі корпоративного регулювання і, як наслідок, корпоративної свободи правовідносин. Ці межі зумовлені неможливістю допущення зловживання правами особами, які мають значну кількість акцій і від яких в корпоративній залежності перебувають інші акціонери. Проте такі межі не можуть бути і невиправдано вузькими, що не дозволить акціонерам здійснити ті чи інші свої права на власний розсуд. Необхідно встановити обмеження і врахувати публічно-правові інтереси, без яких здійснення прав може призвести до «негативної свободи» з руйнівними для суспільства наслідками.

Рівність учасників корпоративних правовідносин означає рівні критерії виникнення, зміни чи припинення у них корпоративних прав. Т Іл- ларіонова вказувала на рівність як компонент цивільно-правового регулювання (поряд із диспозитивністю та ініціативою), який тягне за собою зрівняння суб’єктів усіх груп незалежно від економічної міцності і соціального становища особи. Це, на її думку, відбувається шляхом випрацюван- ня одноманітних правових способів задоволення однопорядкових інтересів (потреб)[335]. їй вторить Н. Пахомова, яка додає, що «урівнення» суб’єктів у корпоративних відносинах здійснюється через їх статуси участі, завдяки чому суб’єкти одержують однакові назви — учасники. Вона погоджується з тим, що обсяги участі, так само як і якісні характеристики статусів участі, можуть різнитися. Однак, на її думку, в корпоративних відносинах завдяки цивільно-правовому регулюванню відбувається такий розподіл прав і обов’язків, за яким учасник, чиї права якось обмежені, одночасно одержує за це зустрічне задоволення у вигляді відповідного права[336].

Можна погодитися з таким підходом щодо нерівності прав власників простих і власників привілейованих акцій, оскільки останні, як правило, не мають права на голосування на загальних зборах акціонерів, але вони мають свої привілеї у вигляді гарантованих дивідендів. Проте, називати це обмеженням права акціонера-власника привілейованих акцій порівняно з власником простих акцій невірно. Це різні статуси учасників корпоративних відносин.

У цілому ж таке бачення видається надто спрощеним і таким, що не враховує сутнісних підвалин корпоративних відносин, зводячи їх виключно до звичайної цивільно-правової характеристики. Між тим корпоративні відносини, будучи такими за своєю природою, мають і власну специфіку. Так, навряд чи правильно говорити про обмеження прав учасників (акціонерів), якщо не враховувати певних випадків, до речі, невідомих нашому законодавству[337].

Але не просто частіше, а й повсюдно ми стикаємося з іншою ситуацією, коли учасники мають нерівну кількість голосів, що дозволяє їм впливати або навіть вирішувати питання порядку денного загальних зборів. У такому разі ми не можемо говорити про обмеження прав, як не можемо говорити й про різний статус акціонерів, хоча по суті саме це і відбувається, коли йдеться про міноритаріїв (дрібних акціонерів) та мажоритаріїв (значних акціонерів)[338].

Тоді корпоративна рівність учасників також є умовною, бо, наприклад, нерівним буде правове становище засновників і учасників (незважаючи на те що й ті, і інші є учасниками після державної реєстрації товариства), оскільки засновники несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до реєстрації товариства. Нерівним буде і правове становище акціонера, який є власником великого пакету акцій порівняно з дрібним акціонером, бо принцип акціонерного товариства «одна акція — один голос» дозволяє першому вирішувати багато питань діяльності товариства і практично усуває останнього від їх вирішення.

Все висловлене спростовує позицію щодо нерівності акціонерів (учасників) та компанії як основний принцип корпоративних відносин, оскільки, мовляв, як не істотна відмінність в цьому відношенні між державою, з одного боку, і АТ — з другого, але існує аналогія між державною владою і корпоративною владою[339].

Тому видається більш прийнятною точка зору, що не всі суспільні відносини, котрі за своєю природою є управлінськими, можуть вважатись адміністративними (тобто, вбачатися в них нерівність). Зокрема, такими не можуть бути відносини в корпораціях, громадських об’єднаннях, де управлінські відносини свідчать не про нерівність їх суб’єктів, а слугують забезпеченню необхідної самоорганізації цих структур[340].

Автономія волі як ініціативне, вільне та рівне волевиявлення суб’єктів без будь-якого примусу притаманна корпоративним правовідносинам як на стадії укладення договору між засновниками, так і при здійсненні товариством своєї діяльності. Автономія волі учасників корпоративних правовідносин проявляється в свободі для кожного учасника (акціонера) формувати свою волю шляхом участі в роботі загальних зборів та інших органів товариства. Разом із тим винесення рішення загальними зборами можливе і за відсутності волі окремих учасників, що голосували проти. Однак корпоративні відносини дозволяють останнім на власний розсуд вирішувати своє становище в такому разі. Вони можуть або продовжувати залишатися акціонерами цього товариства, або позбавитися акцій, припинивши свої відносини з АТ Відтак, стверджувати, що в корпоративних відносинах придушується воля акціонерів, що вони повинні підкоритися рішенню, з яким не згодні, підкорити свою волю волі більшості[341], не можна. Акціонери завжди мають вибір, як їм поводитися, так само і учасники інших товариств. Підкорення ж виникає там і тоді, де і коли особи вибору не мають.

Найбільш уразливим видається з цього приводу становище залежних товариств із їх відносинами з материнськими компаніями. Вони навіть так іменуються, оскільки підкоряються волі тієї особи, яка справляє на них вплив унаслідок наявності у неї відповідного пакета акцій (часток) — за ст. 118 ЦК не менше 20 % статутного капіталу.

Тим не менш не все так складається, як на тому наполягають господарники. Передусім слід виходити з їх правового статусу, з якого випливає цивільно-правова рівність суб’єктів. Стверджують, що навіть у холдингах панує принцип рівності господарських товариств-учасників холдингу, оскільки горизонтальні відносини між учасниками холдингу мають будуватися на підставах взаємовигідного співробітництва і не допускається нав’язування жодних рішень, які б ущемляли інтереси одного учасника холдингу на користь іншого[342].

П. Степанов робить висновок про те, що з точки зору цивільно-правового статусу всі суб’єкти корпоративних відносин (у тому числі материнські і дочірні господарські товариства) є рівними. Навіть тоді, коли один суб’єкт корпоративних відносин має можливість дати іншому суб’єкту обов’язкову вказівку, це не тягне за собою виникнення владних відносин і усунення цивільно-правової рівності суб’єктів. Материнське товариство «володіє лише правом, а не ітрегіит’ом», а дочірнє зв’язано «його домаганням, а не його велінням»[343]. До цього автор додає ще один критерій відмежування адміністративних відносин, в яких суб’єкт наділений державно-владними повноваженнями, і корпоративних, які складаються між материнським та дочірнім (залежним) товариством, — це можливість перших самостійно домогтися здійснення обов’язку, покладеного на другу сторону відносин. У корпоративних відносинах, на його думку, навпаки, суб’єкт у кінцевому результаті не може самостійно підкорити іншу сторону здійсненню обов’язку, а повинен для її примусового здійснення, у тому разі, якщо обов’язок не буде виконано добровільно, звернутися до інших учасників корпоративних відносин або до юрисдикційних органів.

Видається, що наведені П. Степановим доводи не повною мірою переконливі, починаючи з самого початку, що всі материнські і дочірні господарські товариства рівні, з огляду на їх цивільно-правовий статус. Думається, що саме це слід довести стосовно їх статусу, для чого необхідні дещо інші аргументи. По-перше, це те, що залежне (або дочірнє) товариство — не організаційно-правова форма юридичної особи і не її правовий статус. Залежне товариство є господарським товариством (АТ, ТОВ або ТДВ), а його статус визначається як у всіх таких товариств ЦК та Законом «Про господарські товариства». Всі господарські товариства мають однакові права та юридичне становище і невірно говорити про їх розбіжності[344]. Якщо зміниться склад акціонерів або учасників, тобто вже не буде хтось тримати більше 20 % статутного капіталу іншої особи, то товариство перестане вважатися залежним. Але чи зміниться від цього його статус? Звичайно, ні, воно залишиться юридичною особою, матиме ті ж самі права та обов’язки, продовжить перебувати в тих же стосунках, до яких воно вступило раніше.

Інша річ, що в залежних товариствах важелі управління зосереджено у тієї особи, яка має більше 20 % статутного капіталу. Власне, для цього вона й придбавала акції (частки). Тоді її рішення в органах управління залежної особи має вирішальне значення і стверджувати, що вона не впливає на діяльність залежного товариства, було б невірним. Певна річ, впливає! І впливає безпосередньо, і для цього їй не треба звертатися до юрисдикційних органів.

Втім, це не робить відносини між ними владними, адже такі ситуації, коли має місце вплив однієї особи на іншу, спостерігається в численних цивільно-правових зобов’язаннях, наприклад, договорах підряду, комісії, доручення, управління майном, спадковому договорі тощо. Всі вони припускають, що протягом існування відносин між особами (договірних) одна особа може надавати обов’язкові для виконання вказівки іншій особі, яка, в свою чергу, має виконувати їх. Але ж ці відносини нікому й на думку не заманеться назвати владними або адміністративними. Так само це і в корпоративних відносинах, які, можливо, тривають довше, ніж договірні, але це не правило, якщо акції (частки) відчужуватимуться і відповідно змінюватимуться прийняття рішення, формування та діяльність органів товариства.

Отже, саме в останньому і зосереджено те, в чому деякі дослідники вбачають владність, а тому — нерівність. Між тим владні відносини зумовлює само по собі правове становище того чи іншого суб’єкта. В корпоративних відносинах, як зазначалося, правове становище всіх однакове, а можливість впливати на волю іншої особи зумовлена механізмами участі в органах управління останньої. Це принципово відрізняє корпоративні відносини від адміністративних і не робить їх владними.

Тому, гадаємо, позиція В. Долинської, яка вважає, що акціонерне право регулює майнові відносини, засновані як на рівності, автономії волі, майновій самостійності учасників, так і на владному підпорядкуванні однієї сторони другій, а також особисті немайнові відносини[345], має істотні вади. До того ж, як слушно зазначив Д. Ломакін, будь-які владні відносини складаються з трьох елементів: а) це право особи, наділеної владними повноваженнями, видавати накази підлеглим; б) обов’язок підлеглих їх виконувати; в) легітимна основа владних відносин, що полягає в можливості давати розпорядження не свавільно, а виходячи із встановлених правил[346]. І якщо третій елемент, безумовно, притаманний відносинам в АТ, то щодо перших двох такого сказати не можна. АТ не надає ніяких наказів акціонерам, а останні не виступають підлеглими стосовно АТ, бо самі і формують його волю на загальних зборах. Очевидно, саме присутність управлінського елемента, нетипова для цивільно-правових відносин, як висловився Є. Б. Сердюк, в певному ступені наближує їх до предмета адміністративного права[347].

До цього слід додати, що механізми корпоративного права мають встановлювати відповідальність особи, яка прийняла рішення, котрим завдані збитки залежному товариству, оскільки саме волю останнього формувала інша особа, за що і має відповідати. Це також свідчить про цивільно-правові засади корпоративних відносин.

Так само вважає і Н. Пахомова, яка додає, що корпоративні відносини відрізняються від інших вольових відносин тим, що, по-перше, підставою їх виникнення є акт узгодження воль їх учасників; по-друге, за згодою останніх встановлюється особливий порядок реалізації фактичної можливості володіння, реалізації та розпорядження майном, бо корпоративні відносини є відносинами з множинністю суб’єктів привласнення майна; по-третє, цим відносинам притаманна «самоврегульо- ваність», що проявляється, зокрема, у введенні внутрішньокорпоративної відповідальності за невиконання прийнятих загальних рішень[348].

Майнова самостійність учасників корпоративних правовідносин проявляється в майновому відокремленні товариства від майна учасників, виникненні у товариства права власності на майно учасників, що внесене ними в статутний капітал (в оплату акцій). Акції закріплюють права акціонерів, але не на майно АТ, власником якого є останнє, а на корпоративні права, що надаються акціонерам. Як власник акцій акціонер має право на свій розсуд здійснювати окремі правочини з ними. Як власник майна АТ має право здійснювати правочини з цим майном. При цьому АТ і кожен з акціонерів є різними суб’єктами права і мають право власності на різні об’єкти. Проте воля самого АТ як власника формується акціонерами шляхом: їх участі в загальних зборах, які ухвалюють рішення про затвердження договорів на суму, більшу, ніж та, що зазначена в статуті; формування органів товариства. Такий взаємозв’язок прав акціонерів і прав АТ дозволяє стверджувати про суміщення АТ розсіченого права власності на капітал-власність і капітал-функцію та закріплення за акціонерами права на абстрактний капітал. Практично те ж саме можна говорити про власність в інших товариствах і розмежування прав учасників та товариства на майно, повноважень кожного з них та виріз- нення об’єктів цих прав.

Право на захист має кожен учасник (акціонер), чиє право порушене, шляхом звернення до суду. Специфіка корпоративних правовідносин часто приводить до «нагромадження» корпоративних прав у значних акціонерів і, як наслідок, до порушень прав дрібних акціонерів. Відсутність у них реальної можливості впливати на прийняття рішень загальними зборами акціонерів безпосередньо позначається на їх правах, які тим самим можуть бути порушені. В зв’язку з цим корпоративні права акціонерів захищаються і вельми специфічним способом, встановленим у законі та відмінним від традиційних засобів судового захисту. Так, аби запобігти ураженню їх прав, ним надана можливість вимагати від АТ оплати вартості належних ним акцій у разі, якщо вони голосували проти прийняття загальними зборами рішення про припинення АТ із правонас- тупництвом або про укладення одного чи декількох взаємопов’язаних правочинів щодо відчуження майна (необоротних активів) товариства та здійснення операцій з борговими вимогами й зобов’язаннями (факторинг), якщо на момент укладення відповідного правочину балансова вартість таких активів або зобов’язань перевищує суму, еквівалентну 14 000 євро за курсом, встановленим Національним банком України, або перевищує 10 % підсумку балансу ВАТ, у порядку, встановленому ФДМУ (п. 144 Закону «Про державну програму приватизації»).

Слід вказати, що такий механізм, який іменується «право на незгоду» і належить до захисту прав акціонера, лише умовно можна віднести до захисту, адже про захист йдеться при порушенні прав особи. У наведених же випадках порушення не було.

Специфіка захисту корпоративних прав полягає і в тому, що в багатьох випадках право акціонера в результаті звернення його до суду не відновлюється, як то часто буває з суб’єктивними цивільними правами, оскільки немає чого відновлювати. Враховуючи підстави, що послугували зверненню до суду, навряд чи можна ставити питання про відновлення права на інформацію чи про участь акціонера у загальних зборах. Практика йде іншим шляхом, а саме: як правило, акціонер звертається до суду з вимогою про оскарження рішення загальних зборів. Більше того, наступною особливістю захисту прав акціонерів є те, що суд може залишити без задоволення вимогу акціонера, хоча б і було наявним порушення його прав[349].

Майновий, компенсаційний характер відповідальності, за загальним правилом, втілено у вимоги повного відшкодування збитків. У корпоративних правовідносинах такий традиційний цивільно-правовий підхід можливий лише у разі реалізації акціонерами свого права вимоги оплати вартості акцій в наведених випадках. При цьому слід застерегти такі два аспекти. По-перше, не можна стверджувати, що тим самим АТ несе відповідальність перед акціонерами, бо в його діях (прийнятті рішень загальними зборами) немає ознак правопорушень, дії товариства є правомірними, за що воно не може нести відповідальність. По-друге, АТ зобов’язане викупити в акціонера його акції, виходячи із балансової вартості активів товариства. Така вартість відрізняється від номінальної вартості акцій і від їх ринкової вартості, тому компенсаційного характеру викуп акцій товариством не має. Інших майнових прав акціонерів щодо товариства або інших акціонерів немає і тому не може бути майнового характеру відповідальності.

Враховуючи наведені аргументи на користь розуміння корпоративних правовідносин як цивільно-правових, можна перейти до іншого етапу їх характеристики, а само: до яких з двох видів цивільно-правових відносин слід віднести корпоративні відносини, чи слід до них застосовувати інший підхід?

1. Спробуємо розглянути корпоративні відносини як майнові. Ще класики цивілістичної науки вказували, що майнові відносини — це насамперед відносини між власниками або відносини, пов’язані із власністю[350]. При створенні корпорації відбувається формування капіталу за рахунок вкладення коштів декількома або численними (в АТ) особами[351]. Якщо це так, то безсумнівно, що при цьому виникають майнові відносини. Одночасно ці відносини пов’язані також з виникненням нового власника на цей капітал і збереженням окремих майнових прав щодо нього у осіб, які його сформували. При цьому названі права реалізуються не тільки у майнових правовідносинах — власності, а й у відносинах по управлінню нею, які вже не можна назвати майновими[352]. Отже, вірним є висловлення І. Шиткіної, згідно з яким правовий режим акціонерної форми власності, безумовно, ширше за майнові відносини, але не тому, що вона не відповідає принципам і методам цивільно-правового регулювання, — «розщеплення», ускладнення відносин із приводу власності і прав власності вимагають адекватної організації процесу реалізації цих прав[353].

Майновий же аспект корпоративних відносин, тобто їх бачення як майнових, приводить до іншої дилеми: вони є речовими чи зобов’язальними, адже саме такі види майнових прав позначені в ЦК? Склалися три концепції з цього приводу, а саме: що вони існують в зобов’язальних правовідносинах; речових правовідносинах (акціонери-співвласники) і корпоративних правовідносинах.

Менш за все прибічників наявності речових правовідносин між акціонерами і товариством, бо акціонери не є співвласниками АТ, а є власниками акцій. Ця позиція викликає безумовну згоду, але в той же час, видається, що просто відвертати її неприпустимо, адже слід постійно враховувати неподільність розуміння акціонера як власника акцій і носія прав, що надаються йому цією акцією. Кожен акціонер має речове право на акцію — право власності. Однак сама по собі акція не становить ніякої цінності без здійснення прав, що нею надаються. А вже специфічність цих прав та їх відмінність як від речових, так і від зобов’язальних і дозволяють стверджувати про наявність у акціонера тих прав, що іменуються корпоративними правами. Тобто, ця версія безпосередньо стикається з трансформацією відносин власності, внаслідок чого вона фактично перетворюється на відносини власності у видозміненому вигляді[354]. З таких позицій розглядав відносини між акціонером і АТ П. Писемський, виводячи таке бачення з теорії фікції права власності компанії[355]. Речову природу прав акціонера визнавав і І. Тарасов[356].

Друга позиція полягає в тому, що корпоративні права мають зобов’язальну природу. Саме на цьому побудована норма російського законодавства (п. 2 ст. 48 ЦК РФ). Такий погляд є панівним і серед учених[357].

Цікаво при цьому простежити таке бачення та його видозміни. Певна частка вчених, додержуючись розглядуваної позиції, не є цивілістами і тому такий їх погляд зрозумілий, бо фактично вони виходять із даності пропонованої в ЦК дихотомії — існування тільки речових і зобов’язальних прав. При цьому, ймовірно, і деякі цивілісти зайняли таку позицію, не замислюючись над можливістю перегляду в цілому кола майнових та й взагалі цивілістичних відносин. А от позиція певних цивілістів, яка, пройшовши етап свого розвитку, видозмінилася, є, на наш погляд, показовою. Наприклад, якщо Є. Суханов на початку 90-х років ХХ ст. стверджував про зобов’язальну природу корпоративних відносин[358], то вже наприкінці 90-х років його бачення змінилося, і він став доводити корпоративний, а не зобов’язальний характер відносин учасників товариств з товариствами[359]. Це, є природним, бо слід було осмислити новий від відносин із їх специфікою порівняно з речовими та зобов’язальними. На це звертали увагу і такі відомі цивілісти, як О. Камінка[360], В. Мозолін[361], М. Агарков[362]. Вони наголошували на своєрідності «корпоративного забарвлення» (О. Камінка) тих відносин, які зазвичай визначаються як зобов’язальні, на неточності характеризувати права акціонерів як зобов’язальні. Насамперед це стосується суперечності корпоративних відносин з розумінням зобов’язання, адже перші будуються на іншій моделі правовідносин. Видається вагомим твердження про те, що акціонери товариства знаходяться в становищі «його господарів, а не сторонніх осіб» (В. Мозолін), як це має місце в зобов’язальних правовідносинах. Тому вважаємо незрозумілою позицію деяких дослідників, у тому числі й сучасних українських, котрі не враховують ті аспекти, які не можна обминути увагою. Причому це робиться без будь-яких аргументів, незважаючи навіть на те, що вони погоджуються з позицією про невідповідність корпоративних правовідносин класичним зобо- в’язанням[363]. Що ж заважає цю невідповідність врахувати — невідомо. Інша річ, що вказується на змішаний характер корпоративних відносин унаслідок того, що, крім корпоративних прав, вони містять ще зобов’язальні — право вимагати виплати нарахованих дивідендів, право на ліквідаційну квоту[364].

Навпаки, багато сучасних дослідників, відкинувши сумнів, розвинули бачення своїх попередників і визначили корпоративні відносини як окремий вид[365].

Безумовно, при цьому слід ураховувати й попередню позицію щодо можливості наявності поряд із корпоративними й інших видів правовідносин — зобов’язальних (при вимозі про виплату нарахованих дивідендів тощо). Це пов’язано також з твердженням про корпоративне право як комплексну галузь законодавства, а відтак — про наявність різнога- лузевих відносин, якими охоплюється ця комплексність. Утім, як слушно зазначає Н. Мірошнікова, в результаті таких відносин можуть виникати різні правові зв’язки, але внаслідок інших юридичних фактів. Якщо такі факти відсутні, то відносини між учасником і корпорацією не виходять за межі корпоративного зв’язку[366]. З цим можна було б повністю погодитися, якщо уточнити, що при цьому мається на увазі корпоративне право (і, відповідно, корпоративні відносини) у вузькому їх розумінні. Якщо ж додержуватися позиції про широке розуміння корпоративного права, то і корпоративні правовідносини охоплюватимуть всі ці та й інші ланки відносин, які поєднано виникають задля однієї мети — забезпечення цілком і повністю реалізації прав учасника корпорації.

Втім, як би то не було, при розгляді природи корпоративних відносин як речових або як зобов’язальних не слід не враховувати, що це можливо за умов, якщо виходити з суто майнової природи корпоративних прав, бо саме майнові права поділяються на речові та зобов’язальні. Якщо ж вбачати в них і елементи немайнових, чи організаційних, чи такий їх симбіоз, який дозволяє відокремити їх в інший вид цивільних правовідносин, то це впливає на невірність постановки питання про віднесення корпоративних прав до речових або зобов’язальних, оскільки такий поділ притаманний майновим правам.

Відомо, що в речових відносинах щодо належності благ певним особам останнім достатньо власних дій для задоволення своїх інтересів, а в зобов’язальних це неможливо без дій зобов’язаної особи по наданню управомоченій особі певних благ. Корпоративні правовідносини, безумовно, припускають наявність належності акцій конкретним особам — учасникам (акціонерам), без якої неможливо не тільки здійснення їх корпоративних прав, а й саме їх існування.

Акціонер самостійно не може реалізувати ці права — ні на участь у роботі загальних зборів, ні на одержання дивідендів, ні інших. Разом із тим він має за законом право вимоги до корпорації, але ця вимога є своєрідною. Це можна проілюструвати на прикладі з акціонерами, які мають відповідно до ст. 45 Закону України «Про господарські товариства» право вимагати скликання позачергових зборів. У той же час, по- перше, акціонер сам це право фактично не може реалізувати, для цього йому слід зкооперуватися з іншими акціонерами, бо лише акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 % голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів. По-друге, їх право вимагати скликання зборів таке ж само, як і право інших органів АТ (наглядової ради, ревізійної комісії), тобто це вимога звичайної управлінської діяльності. По-третє, якщо ця вимога акціонерів протягом 20 днів не буде виконана, виконавчий орган не розпочне роботу по скликанню зборів, то вони мають право самі скликати їх.

При цьому показово те, що це право вони вже мають здійснювати самостійно і провадити всю діяльність по скликанню зборів без висунення вимог до виконавчого органу. Тому Вищий господарський Суд України вірно зауважив, що позови акціонерів, які вимагають по суду примусити правління АТ до скликання загальних зборів, не підлягають задоволенню[367], адже Закон надав їм право самостійно це робити.

Не має він цих прав і щодо інших акціонерів. Кожен з них повинен розуміти, що тільки всі разом вони можуть здійснити корпоративні права кожного з них. На користь будь-якого акціонера ніхто конкретно дій не здійснює, як це має місце в зобов’язальних правовідносинах. Тому говорити про те, що корпоративні правовідносини мають речовий чи зобов’язальний характер, не доводиться взагалі.

В свою чергу, це питання нерозривно пов’язане з питанням про поділ прав на абсолютні та відносні. Що стосується корпоративних правовідносин, то в них мають бути визначені всі суб’єкти, і управомоченій особі протистоїть конкретна зобов’язальна особа. Дійсно, на стадїї створення корпорації (товариства) коло засновників, які укладають договір і беруть участь в установчих зборах, підтверджуючи своє право на участь у товаристві, визначене. Після державної реєстрації АТ може провадитися відкрита підписка на акції. Коло підписчиків при підписці на акції визначене, оскільки власники іменних акцій вносяться до реєстру. Зміна власників іменних акцій в реєстрі відображається відповідним чином, але для АТ, його діяльності, правового становища такі зміни байдужі.

Корпоративні правовідносини не можна віднести і до абсолютних. Прийнято вважати, що абсолютними є правовідносини, в яких поіменно визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів. При цьому основним і практично достатнім для існування абсолютного суб’єктивного права і його реалізації є поведінка самого управомоченого суб’єкта—носія цього права. Обов’язки кожної і будь-якої особи, яка йому протистоїть, є пасивними і зводяться до утримання від порушень даного права.

З цих позицій в корпоративних відносинах однозначно визначеним суб’єктом є само товариство. Якщо додержуватися класичної теорії абсолютних правовідносин, то воно повинно бути і управомоченим суб’єктом, якому протистоять зобов’язані особи—учасники (акціонери). Однак це не так, бо в корпоративних правовідносинах учасники (акціонери) мають права щодо товариства, а останнє виступає немовби зобов’язаним суб’єктом щодо учасників (акціонерів), забезпечуючи існуючими в ньому механізмами їх права на участь в управлінні товариством, дивіденди, інформацію та ін.

Між самими учасниками (акціонерами) правовідносини можна було б вважати взагалі відсутніми, якщо застосовувати загальний підхід до розуміння правовідносин, оскільки жоден учасник (акціонер) не має ніяких прав щодо іншого і не несе відповідно ніяких обов’язків. Разом з тим їх всіх об’єднує належність до одного й того ж самого товариства. Тільки всі разом вони і можуть здійснити свої корпоративні права. Кожен окремо цих прав не набуває. Це стосується в першу чергу права на участь в управлінні товариством — на участь в загальних зборах учасників (акціонерів) и через це — у формуванні інших органів товариства. Жоден учасник (акціонер) сам по собі не може придбати і майнових прав, що надаються йому акцією, наприклад, на дивіденди, якщо про їх нарахування та розмір не буде прийняте рішення загальними зборами. Не виникне у нього і права на одержання частки майна ліквідованого товариства без прийняття рішення загальними зборами про ліквідацію товариства.

Можливо, така конструкція правовідносин і побудила П. Гуссаковсь- кого до твердження, що зобов’язальні правовідносини пов’язують не лише одного акціонера та АТ, а й акціонерів між собою[368]. Мабуть, це стикується з баченням об’єднання капіталу як економічної категорії, що диктує необхідність поєднання ланцюга суб’єктів, пов’язаних між собою, «звернутих один до одного певним чином» і завдяки цьому створюючих основну юридичну тканину, відповідну економічній[369]. Хоча при цьому не слід забувати, що такі відносини, в яких особи мають відповідні права та обов’язки один стосовно іншого (один акціонер до іншого та всіх акціонерів), в АТ не виникають, про що вже йшлося.

Треба також зазначити, що право управомоченого суб’єкта у відносних правовідносинах може бути порушене тільки з боку конкретної особи, яка протистоїть йому. В абсолютних правовідносинах право уп- равомоченої особи потенційно може порушитися будь-ким. Право ж управомоченого суб’єкта корпоративних правовідносин (учасника, акціонера) може бути порушене товариством (його органами або посадовими особами), але і не тільки ними, а й, наприклад, реєстраторами, які внаслідок вимог закону безпосередньо пов’язані із здійсненням акціонерами своїх прав. Незважаючи на те що акціонер не перебуває в правовідносинах із реєстратором, нездійснення останнім дій щодо внесення відповідного запису до реєстру (в разі переходу права власності на акцію) може зробити неможливим для акціонера реалізацію ним своїх корпоративних прав.

Отже, корпоративні правовідносини є яскравим прикладом прояву рис одночасно абсолютних та відносних правовідносин. їх своєрідність полягає в тому, що вони не просто поєднують у собі риси їх обох, а й мають власну специфіку, що втілюється в зв’язках за типом «кожен з... (учасників, акціонерів) — до одного (товариства)», а також «будь-який з... (акціонерів) — до реєстратора і, як наслідок, — до акціонерного товариства».

Висловлене доводить, що методологічно невірно ставити питання про речовий або зобов’язальний характер цих відносин, їх абсолютність або відносність, оскільки вони настільки своєрідні, що становлять нову якість, утілену в поняття корпоративних правовідносин, окремих як від речових, так і від зобов’язальних.

2. Постановка питання про можливість розуміння корпоративних відносин як особистих немайнових викликана ст. 100 ЦК, в якій зазначено, що право участі в товаристві є особистим немайновим правом. Вважаємо, що цьому питанню було приділено достатньо уваги у § 3 гл. 1 розд. ІІ цієї монографії.

3. Попередні міркування доводять, що правова природа корпоративних прав не дозволяє стверджувати про їх виключно майновий або виключно немайновий характер. Однак не можна й вважати корпоративні правовідносини поєднанням цих двох видів відносин, ураховуючи, що питому вагу в корпоративних правовідносинах становлять організаційні відносини, в яких реалізуються майнові та немайнові права. Насправді ж право участі само по собі без майнових прав існувати не може. Так само і майнові права учасника товариства — ніщо без права участі. Виникає симбіоз майнових та немайнових прав. Про це зазначали В. Вульф[370], Н. Фомичева[371], Д. Ломакін[372]. Утім, оскільки для них не менш значущими є організаційні права, то обмежитися лише вказівкою на поєднання в корпоративних правах майнових та немайнових прав було б невірним.

Останнє послугувало підставою для пропозиції ввести до законодавства термін «система участі», який визначається як безпосередня та/або опосередкована участь осіб в організаціях через: майнові відносини (участь у статутному або складеному капіталі); договірні відносини (можливість на підставі договору визначати рішення тих чи інших осіб; будь-які організаційно-управлінські і навіть сімейні відносини (тільки для фізичних осіб), що виявляються при діяльності учасників та/або членів органів управління організацією[373]. Думається, що, крім змішування понять майнових та договірних відносин (останні з яких також є за своєю природою майновими), таке бачення є й спірним стосовно включення до цієї системи сімейних відносин. Проте, по суті висловлений підхід є вірним, бо дійсно слід говорити про систему участі, яка порівняно, наприклад, із поєднанням трьох правомочностей власника має інший ступінь взаємозумовленості прав, що складають таку систему.

4. Суперечностей між обома підходами (з приводу суто майнового та суто особистого немайнового характеру корпоративних відносин), ймовірно, можливо було б позбавитися, якщо допустити існування організаційних відносин як цивільно-правових. Але це межує з проблематикою вичерпності предмета цивільно-правового регулювання. Тобто, чи можна припустити й інші види правовідносин, які б вважалися цивільними?

Відома спроба О. Красавчикова довести доцільність включення до предмета цивільного права організаційних відносин[374] не закріплена в законодавстві, хоча в науці має як своїх прихильників[375], так і супротивників[376]. Безумовно, організаційні відносини існують. Наприклад, відносини з попереднього договору, які не можна охарактеризувати як майнові, бо за ст. 635 ЦК попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (в певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Та й відносини, що передують будь-якому договору, тобто стадії його укладення (оферта і акцепт), також можна позначити як організаційні. Так само, якщо йдеться про укладення договору про створення юридичної особи та проведення інших заходів задля цього. Нарешті, все, що стосується діяльності юридичної особи, для чого важливий не лише зовнішній аспект — її вступ до цивільно-правових відносин з іншими особами, а і внутрішній щодо її повсякденної діяльності по формуванню її волі та і взагалі існуванню як суб’єкта права.

Можна застосувати метод від противного, задавшись питанням: якими вони є, якщо не цивільними? На початку, зазначимо, що часто організаційні правовідносини ототожнюються з адміністративними[377]. М. Агарков відзначав організаційні відносини, з яких складається діяльність держави, котра організує їх, що регулюються адміністративним правом[378]. Проте поступово складається й інше бачення організаційних відносин. Так, С. Братусь виявляв їх цивілістичну природу, хоча не відокремлював їх від майнових, вказуючи, що вони є проявом, немов би іншою стороною відносин майнових, їх рефлексом[379]. Такої ж позиції додержувалися І. Новицький і Л. Лунц[380]. Цю позицію підтримував також А. Биков, який зазначав, що організаційні елементи у правовідносинах не є самостійними і що вони тісно пов’язані з майновими[381]. С. Алексєєв також додержувався думки, що організаційні відносини можуть бути водночас і майновими, які відокремлюються від інших суспільних відносин за ознакою об’єкта, а організаційні — за ознакою свого суб’єкта[382].

А вже О. Красавчиков наголошував на існуванні суто організаційних відносин з організаційним елементом на першому плані і організаційних відносин, що слугують основним майновим відносинам. Причому останні мають функцію упорядкування майнових відносин[383]. Тобто, і він відзначав тісний зв’язок між організаційними та майновими відносинами.

Таке їх розуміння існує і дотепер. Наприклад, В. Борисова вказує, що корпоративні відносини — це змішані майново-організаційні відносини, в яких організаційні елементи спрямовані на обслуговування як речових, так і зобов’язальних відносин[384]. А от П. Степанов та А. Синенко вважають корпоративні відносини просто організаційними[385].

5. Отже, зв’язок як ключова характеристика відносин між учасником товариства і товариством обумовлюється різними правовими категоріями: метою, майном, управлінням, підприємницькою діяльністю. З огляду на те, що брати участь у відносинах з іншими особами можна лише з певною метою, право на участь виникає тоді, коли учасники об’єднані спільною метою, досягнення якої вони прагнуть. Саме останньому й підкорено впорядкування їх зусиль через налагодження відповідних майнових, організаційних, немайнових відносин та підприємницької діяльності.

Необхідність узгодження зазначених аспектів відносин між учасниками вимагає відпрацювання певних механізмів, які являють собою корпоративне управління, що в свою чергу й зумовлює їх спільну діяльність як єдиного суб’єкта — юридичної особи.

Для складання наведених зв’язків між учасниками мають значення як майновий, немайновий, так і організаційний аспекти. Вичленовувати один з них було б невірним, оскільки вони становлять нерозривну єдність: майнова участь (вкладення капіталу у різні способи, в тому числі придбанням акцій) зумовлює організаційні права (право на участь в управлінні через принцип «одна акція — один голос»[386]). Немайнове право на інформацію немовби супроводжує майнові права і дозволяє реалізувати організаційні права. І навпаки, без організаційних зусиль, що мають місце як спочатку при створенні товариства, так і в подальшому при налагодженні його діяльності та належному рівні управління, майнові права не матимуть ніякої цінності.

Наведене свідчить про комплексність корпоративного права, яке складається з декількох взаємопов’язаних прав майнового, немайнового та організаційного характеру. В роботах І. Спасибо-Фатєєвої неодноразово доводилася наявність у корпоративних правовідносинах симбіозу майнових, немайнових та організаційних відносин[387]. Збірною категорію вважає корпоративні права Б. Гонгало[388]

Разом із тим корпоративні правовідносини мають такі особливості поряд з притаманними їм рисами цивільно-правових відносин, що дозволяє стверджувати про їх специфічний характер. Сутність цих відносин та певних закономірностей зв’язків між їх суб’єктами тягне за собою неможливість утиснути їх в «прокрустове ложе» уявлень, котрі склалися про відомі підходи до різновидів цивільних правовідносин. їх регулювання стає можливим лише із зовсім інших позицій — корпоративного права. Такий підхід дає змогу відмовитися від стереотипів, які склалися і не вписуються в схему корпоративних зв’язків,

Цей крок у розвитку основних інститутів цивільного права зроблений — в період активного створення акціонерних товариств із помітним відставанням законодавства, що регулює ці процеси. Крок від договірного до корпоративного права не потягне за собою якихось стрибкоподібних змін у праві, оскільки корпоративні відносини складалися внаслідок послідовного перетворення договірних правовідносин.

Будь-який новий напрям у науці може формувати свої теорії, спираючись на загальні закономірності правового регулювання, використовуючи основні поняття правової науки. Дослідження корпоративних правовідносин як нового цивільно-правового інституту базується на понятійному апараті про правовідносини (хоча далеко не безспірному), що склався, його структуру, суб’єктивне право, правочини, договори, стадії їх укладення, механізм захисту права та ін.

Характеристика корпоративних правовідносин має відбуватися на усталених підходах до правовідносин, які, по-перше, є суспільними відносинами, врегульованими нормою права; по-друге, результатом реалізації норми, індивідуалізованим суспільним зв’язком між особами. Проявом такого зв’язку є встановлення між особами суб’єктивних прав і обов’язків, що підтримуються (гарантуються) державою.

Більш конкретний аналіз будь-яких правовідносин досягається встановленням підстав їх виникнення, зміни та припинення, визначення їх суб’єктного складу, змісту і структури, а також об’єкта. Не вдаючись до полеміки про структуру, елементи і склад правовідносин, для характеристики корпоративних правовідносин використаємо найбільш універсальний підхід. Ці правовідносини мають всі риси і ознаки правовідносин взагалі, особливості, зумовлені віднесенням їх до цивільних правовідносин, а також специфікою, що визначається їх корпоративною сутністю.

Корпоративні правовідносини на стадії створення товариства складаються між засновниками; після його державної реєстрації — між учасниками (акціонерами), учасниками (акціонерами) і товариством, органами товариства і учасниками (акціонерами). О. Макарова визначає корпоративні відносини як систему відносин, що складаються між учасниками об’єднання (акціонерами) та відокремленим від них апаратом управління (менеджментом), а також між менеджментом та іншими зацікавленими особами об’єднання (працівниками, партнерами, державними органами тощо) та є результатом компромісу інтересів об’єднання, його учасників та менеджмента. Вона наголошує на двох видах корпоративних відносин: внутрішньокорпоративних та зовнішніх відносинах корпорації з партнерами, кредиторами, персоналом, біржами, фахівцями фондового ринку, державними органами, що здійснюють контроль за діяльністю корпорації[389].

В цілому можна з цим погодитися, якщо враховувати деякі моменти.

По-перше, не завжди корпоративні відносини складаються в об’єднаннях, можливо їх існування і в компанії однієї особи. Та й взагалі термін «об’єднання» може викликати непорозуміння, тим більш враховуючи наше, українське господарське законодавство з його плутаниною в об’єднаннях, товариствах тощо.

По-друге, питання щодо суб’єктного складу корпоративних відносин розглядатиметься в розділі III цієї монографії.

По-третє, в чому специфіка відносин корпорації з партнерами та кредиторами порівняно зі звичайними цивільно-правовими відносинами — не зовсім зрозуміло.

По-четверте, також не ясно, чому відносини між корпорацією та працівниками О. Макарова бачить як зовнішні.

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме § 4. Корпоративні правовідносини:

  1. Поняття та основні ознаки правовідносин. Склад (структура) правовідносин
  2. Право і корпоративні норми
  3. § 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
  4. § 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
  5. § 1. Поняття, ознаки і вили правовідносин Поняття і ознаки правовідносин.
  6. Корпоративні та пайові інвестиційні фонди.
  7. § 3. Передумови виникнення правовідносини
  8. § 3. Об'єкти і зміст правовідносин
  9. § 10. Види правовідносин
  10. § 2. Склад (структура) правовідносин
  11. § 9. Об'єкти правовідносин
  12. § 1. Поняття та ознаки правовідносин
  13. § 5. Суб'єкти правовідносин