<<
>>

Позови, пов’язані із порушенням права акціонера на інформацію.

На практиці акціонери захищають свої права на участь в АТ, на інформацію, якщо товариство не бере до уваги, що вони стали акціонерами через придбання ними акцій шляхом укладення цивільно-правових правочинів на позабіржовому ринку з подальшим внесенням даних про них до реєстру власників іменних акцій.

АТ ж вважає, що, недивлячись на це, акціонери не набули права власності на акції, оскільки така особа не ставила питання про її вступ до АТ. Надання ж останній інформації про скликання ЗЗ розглядається товариством як заволодіння нею конфіденційною і комерційною інформацією. У рішенні з цього спору суд зазначив, що оскільки особа зареєстрована в реєстрі власників іменних акцій, вона могла реалізувати свої права, які випливають з акції, у тому числі на одержання інформації про діяльність АТ[720].

Таким чином, засоби захисту, що надаються суб’єктам корпоративних правовідносин, потребують вдосконалення. Вимагає вдосконалення і сам порядок захисту прав акціонерів. Так, слід скористатися досвідом інших країн про можливість подання як прямих, так і непрямих позовів.

Прямі позови подаються акціонером у разі заподіяння збитків саме йому. Вони полягають у вимозі проінспектувати документацію корпорації про виплату дивідендів, про внесення до реєстру акціонерів. Це можуть бути позови проти керівників, які, наприклад, оманою примусили або схилили акціонера продати чи купити акції, та ін. Непрямі позови подаються акціонерами до третіх осіб з метою захисту інтересів АТ

Слід також передбачити можливість подання колективних позовів: коли один акціонер подає позов від імені всіх акціонерів, які знаходяться в такому ж становищі. Це дозволить об’єднати зусилля і зменшити судові витрати. Право на подання колективних позовів стає можливим за наявності таких умов:

- група акціонерів є занадто великою, що робить непрактичним залучення до процесу всіх її членів окремо;

- існують загальні для всієї групи вимоги і питання;

- вимоги або заперечення представників є типовими для групи;

- представники забезпечать справедливий і адекватний захист інтересів усіх акціонерів[721].

Полегшенню процедури захисту прав акціонерів служать і альтернативні способи захисту, які протиставляються судовим. Це поняття включає в себе різноманітні позасудові механізми розгляду спорів: переговори, посередництво, арбітраж[722].

Очевидно, подібні способи захисту можливо застосувати в суспільстві з високою правовою культурою і відлагодженим механізмом правового регулювання та захисту, поєднаним із прозорістю законодавства, ефективною діяльністю громадських організацій на фондовому ринку та ін. Поки що, на жаль, в Україні рано говорити про можливість застосування таких способів захисту, однак не буде порушенням передбачити в локальних актах конкретного АТ особливості порядку розгляду спорів за участю акціонерів.

Сторонами ж у спорах будуть «акціонер — АТ», «акціонер — держатель реєстру акцій», «акціонер — треті особи». Відповідачем у спорах «акціонер — АТ» буде АТ, а не його орган або засновники. Тому вважаємо суперечливим роз’яснення Вищого арбітражного суду України, згідно з яким відповідачами у справі про визнання недійсним рішення зборів товариства про створення дирекції товариства мають бути засновники товариства, які прийняли це рішення (п. 10 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 6. 04. 1999 р. № 01-8/151 «Про деякі питання практичного застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»[723]).

Можливості подання позовів для захисту прав суб’єктів корпоративних правовідносин слід надати також ДКЦПФР та саморегулюючим організаціям.

Трапляються випадки, коли позов про захист прав подається акціонером, який придбав акції після проведення ЗЗ, рішення яких він оспорює. Вищий арбітражний суд України виходить із того, що оскільки позов таким акціонером подається для захисту власних інтересів, а ухвалені на зборах акціонерів рішення (зокрема, затверджене Положення про розподіл прибутку) зачіпають його інтереси і породжують у нього певні правові наслідки, цей позов підлягає задоволенню[724].

Важливо також постійно триматися тієї призми, через яку розглядати права міноритаріїв — їх інтереси. Тобто, в разі відмінності прав та інтересів другі впливають на перші і тому їх слід не тільки розмежовувати, а й навпаки, поєднувати. Права акціонерів відомі. Вони надаються їм акціями. Це група майнових прав (на одержання частини прибутку АТ у вигляді дивідендів, переважне право на придбання акцій додаткового випуску, іноді — право викупу акцій, а для акціонерів ЗАТ — право переважної купівлі відчужуваних акціонером акцій, закріплене у ч. 3 ст. 81 ГК, а також, звичайно, право на одержання частки майна ліквідованого АТ після проведення всіх розрахунків із його кредиторами) та група немайнових прав, які часто називають організаційними правами (участь в управлінні, голосуванні, бути обраними, обирати тощо).

При цьому не можна не звернути увагу на те, що майже всі майнові права є потенційними, а не такими, щодо яких акціонер уже має право вимоги. Так, вимагати виплати дивідендів можливо лише в разі прибуткової діяльності АТ та рішення ЗЗ про розподіл прибутку. Інші майнові права також виникають у акціонера за наявності відповідних фактів. Тобто, ніхто не має права вимагати викупу їх акцій, якщо немає підстав для цього (ЗЗ ухвалили рішення, проти якого голосував акціонер, але залишився в меншості). Так само і з іншими майновими правами. Що стосується немайнових прав, то безпосередніми є право на участь в управлінні, а також право обирати до органів товариства, голосувати. Право ж бути обраними залежить від інших підстав. Отже, нікому не прийде в голову скаржитися до суду, що його не обрали до правління або наглядової ради, порушивши його право на обрання до органів товариства, якщо за цю кандидатуру проголосували проти.

Думається, що в такому ж руслі слід говорити про позови міноритаріїв щодо захисту їх прав, немовби порушених рішеннями ЗЗ. Як правило, це стосується обрання певної особи на певну посаду в АТ. Для того щоб заблокувати це рішення ЗЗ, залучаються дрібні акціонери, чиї права начебто порушуються якимись вадами проведення цих зборів.

При цьому, як видається, слід розібратися не тільки у питанні наявності чи відсутності вад, на які посилаються позивачі, а і в наявності порушень прав акціонерів. Що мається на увазі? Якщо акціонер дрібний і він доклав зусиль довести неприйнятність кандидатури, обраної тим не менш на посаду в АТ, то немає підстав стверджувати про порушення прав акціонера, бо він за загальним корпоративним правилом повинен підкоритися волі більшості. Щодо його бачення ухваленого ЗЗ рішення таким, що негативно впливає на нього, то очевидним є те, що при цьому не може йтися про порушення його прав (прав акціонера). А якщо проглянути судові спори з цього приводу, то саме в цьому і зосереджуються всі «порушення» прав міноритаріїв.

В такому разі, очевидно, слід поставити питання: а на що розраховував дрібний акціонер? Перевернути все в АТ і зробити по-своєму? Так це неможливо в принципі, адже цього не дозволить саме корпоративне управління, на якому ґрунтуються всі відносини в АТ. Тобто вже першовитоки намагань дрібного акціонера є даремними. Чому ж тоді його дії не стають марною тратою сил, а іноді паралізують діяльність всього товариства?

Відповідь на це питання на поверхні. Тому, що на практиці плутаються права та інтереси акціонера. Права акціонера ми розібрали. А в чому ж його інтереси? Насамперед примножити свій капітал, але хоча б не втратити його. При цьому для дрібного акціонера — це все, на що він має розраховувати. А значний акціонер розраховує на доступ до безпосереднього управління в АТ, для того щоб збільшити свій капітал, вкладений в акції.

Якщо так (а це, беззаперечно, так), то при розробленні механізмів охорони та захисту прав дрібних акціонерів слід піклуватися про механізми забезпечення збереження капіталу акціонера, а не про його вплив на управління. В такому разі, коли буде зміщено акцент уваги, зміниться і ставлення до захисту прав міноритаріїв. Вже не може розглядатися порушенням формування органів АТ не з тих осіб, яких би бажав там бачити дрібний акціонер, адже тим самим він виходить за межі своїх можливостей, наданих йому його акціями.

Доведення необхідності дивитися в корінь при розв’язанні всіх проблем, зокрема проблем позовів міноритарних акціонерів, які вважають порушеними свої права, приводить до основоположного висновку про те, що цим акціонерам слід надати гарантії і забезпечення їхніх майнових та немайнових прав.

Забезпеченням немайнових прав міноритарних акціонерів (права участі в управлінні) слугуватиме забезпеченням можливості для них:

(а) безперешкодно брати участь у ЗЗ; (б) у разі небажання цього — заочно голосувати; (в) у разі пасивного ставлення акціонерів до цього права і неможливості внаслідок цього ухвалити рішення ЗЗ — передбачити альтернативний механізм вирішення питань, в яких існує нагальна потреба для всіх акціонерів. Це може досягатися або переданням цих питань на розгляд і вирішення іншим органам АТ, або можливістю ухвалення рішення ЗЗ при меншому кворумі.

Забезпеченням їхніх майнових прав має стати: (а) опрацювання механізму реалізації акціонером права на незгоду шляхом викупу його акцій; (б) розроблення механізму викупу акцій дрібних акціонерів у разі формування великих пакетів акцій, внаслідок чого для міноритаріїв втрачається сенс тримати акції; (в) можливість вільного продажу своїх акцій на ринку.

Можна заперечити, що останнє право ніхто і не порушує. Втім, і реалізувати його так просто не можна у відсутність розвиненого ринку цінних паперів, який би більшою мірою і виконував функції регулятора відносин із приводу акцій. І це дійсно так, адже у разі незадоволення міноритарним акціонером «політикою» органів АТ він мав би не боротися з ними, бо сили нерівні, а просто продати свої акції. У разі, коли цей спосіб обирають численні акціонери (за умов, коли АТ складається з першої розглянутої на початку моделі, тобто переваги дрібних акціонерів в АТ), то це стає показником діяльності товариства і впливає на вартість його акцій на ринку, а відтак, на привабливість до інвестування. Тобто через такий механізм можна було б вплинути на діяльність АТ, формування його органів, а не так, як це робиться нині в Україні у відсутність регулювання цього ринковими механізмами.

Права акціонерів підлягають також захисту при вирішенні питань про визнання установчих документів АТ недійсними або встановлення порушень при його створенні. До того ж, при цьому зачіпаються права та інтереси кредиторів такого товариства. У законодавстві України, вважаємо, слід встановити вичерпний перелік підстав для цього. Причому останні повинні бути значущими, з тим щоб тільки непереборні причини могли б спричинити припинення діяльності АТ

Відразу звернімо увагу на те, що в ст. 19 Закону «Про господарські товариства» взагалі не встановлюється припинення АТ як підстава визнання недійсними його установчих документів. У п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК та ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» вказується на можливість визнання за рішенням суду недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути. До цього можна додати положення Першої Директиви ЄС 1968 р., у ст. 11 якої передбачено такі дві істотні вимоги щодо визнання товариства недійсним[725].

1. Рішення про недійсність може бути винесено лише судом[726].

2. Товариство може бути визнане недійсним тільки за таких підстав:

(a) за відсутності установчих документів або у разі недодержання правил запобіжного контролю або встановленої законом процедури[727];

(b) якщо цілі діяльності товариства є протиправними або суперечать публічному інтересу;

(c) якщо установчі документи чи статут не містять найменування товариства, суми внесків кожного з учасників, загальної суми підписного капіталу або мети діяльності товариства[728];

(d) недодержання положень національного законодавства стосовно мінімальної суми капіталу, що підлягає сплаті;

(e) недієздатність усіх засновників товариства;

(f) якщо всупереч положенням національного права кількість засновників товариства є меншою за двох.

Крім підстав для визнання товариства недійсним, передбачених вище, не допускається жодних інших підстав для визнання фіктивності товариства, повної недійсності, часткової недійсності або оголошення його недійсним.

Цей шлях не може бути прийнятним і негативно позначиться на широкому колі осіб. У ст. 12 Першої Директиви ЄС 1968 р. з цього питання чітко зазначається, що визнання товариства недійсним не повинно впливати на дійсність зобов’язань, які воно прийняло на себе. Захистом інтересів кредиторів продиктовані й інші вимоги цієї Директиви, і не просто наведенням вичерпного переліку підстав визнання АТ недійсним, а безпосереднім зазначенням на те, що компанія не повинна підлягати якому-небудь процесу про визнання неіснування, абсолютної недійсності, відносної недійсності або розголошення заяви про недійсність на основі інших підстав для недійсності, крім означених у ній.

Через неврегульованість цього питання в законодавстві України, а також унаслідок абсолютної незв’язаності між собою окремих правових інститутів останнім часом стали виникати вкрай негативні для АТ, їхніх акціонерів і кредиторів наслідки. Так, у 1991 р. Харківське орендне виробничо-торговельне об’єднання «Красная нить» перетворилося на Харківське колективне виробничо-торгове підприємство «Епос», яке, у свою чергу, поділилося на 11 колективних підприємств. Останні шляхом злиття створили відкрите АТ «ЕПОС-ХОЛДИНГ». Перевіркою Харківського територіального управління ДКЦПФР встановлено порушення порядку створення цього АТ і правомірно визначено, що злиття юридичних осіб є однією з форм їх припинення. На цій підставі установчі документи «ЕПОС-ХОЛДИНГ» мають бути визнані недійсними.

Інший приклад. Прокурор Харківської області в інтересах Регіонального відділення ФДМУ в Харківській області пред’явив позов до АТ «Первухінське» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу радгоспу «Первухінський» при приватизації у зв’язку із тим, що мало місце порушення порядку приватизації майна радгоспу — не було погодження з Кабінетом Міністрів України, що вимагається законодавством про приватизацію, бо радгосп вирощував насіння[729]. Суд задовольнив позовні вимоги, визнавши договір купівлі- продажу недійсним, і при цьому не встановив наслідків ні для самого договору, ні для АТ «Первухінське», на правовий статус якого неминуче повинно б вплинути ухвалене рішення. Регіональне відділення ФДМУ в Харківській області вважає, що на підставі рішення суду АТ «Пер- вухінське» має бути перетворене в радгосп. Таким чином, пропонується застосовувати реституцію — мовби мають місце наслідки визнання договору недійсним. Вважаємо такий підхід неприпустимим, як неприпустимою є і ліквідація АТ Тобто, виникла проблема з різними наслідками, які застосовуються при виявленні різних правопорушень, безпосереднім чином пов’язаних між собою. Такі наслідки не повинні мати місця, бо вони суперечать інтересам АТ, акціонерів і кредиторів, а також держави. Арбітражний суд Харківської області не надав оцінки такому стану справ і підійшов до розв’язання спору формально, обмежившись лише визнанням договору недійсним.

Слід звернути увагу на принципове питання про те, що нині йдеться не про недійсність установчих документів юридичної особи, а про порушення порядку її створення, до того ж, які є неусувними. Відтак, має йтися не про положення статуту або засновницького договору, які не відповідають закону, а про те, що їх не можна усунути. Навряд чи такі ситуації будуть поширеними, адже актуальна в 2005 р. «реприватизація» також більшою мірою спиралася на порушення при створенні АТ в процесі приватизації, що полягало в обвинуваченні в істотному зменшенні вартості державного майна, а відтак, — у заниженні розміру статутного капіталу АТ. Пропонувалося внаслідок цього і повернути майно державі (у державну власність), і доплатити його вартість або іншим чином досягнути мирової угоди. Втім, у будь-якому разі слід враховувати, що реституції тут не може бути, як і ліквідації АТ із заниженим статутним капіталом. Тому, якщо такі випадки дійсно існуватимуть і буде доведено заниження (що в першу чергу важливо), то треба не очікувати мирової угоди, а застосувати ст. 110 ЦК про можливість усунення такої вади порядку створення АТ, як невірність у розрахунках його статутного ка- піталу[730].

Отже, слід прагнути усунення порушень, які мали місце при створенні товариства, і зробити це можливо не тільки за домовленістю сторін у спорі, а й за рішенням суду, який може примусити це зробити і не має права застосувати п. 2 ч. 2 ст. 110 ЦК для ліквідації товариства. Що ж стосується реституції, тобто повернення всього переданого майна та коштів при створенні товариства, то такий шлях вбачається таким, що не відповідає чинному законодавству.

Подібна практика існує в РФ. Так, суд першої інстанції правомірно визнав недійсним план приватизації та установчі документи тільки частково, оскільки визнання недійсними плану приватизації та установчих документів у цілому могло призвести до ліквідації АТ Акції, які знаходилися в державній власності, продані на аукціонах та інвестиційних торгах у відповідності із законодавством про приватизацію. Продаж частини акцій було здійснено за рахунок приватизаційних паперів, які не підлягали відновленню і згодом були вилучені з обігу. Суди зважають на те, що порушення, яких припустилися при перетворенні державного підприємства в АТ, не мають непереборного характеру і установчі документи останнього можна привести у відповідність із законодавством[731].

Українська ж судова практика, на наш погляд, не завжди послідовна в цих питаннях. Так, Верховний Суд України вказав на правильну позицію судів, які винесли рішення про визнання недійсними установчих документів ЗАТ «Господарська спілка «Галичина»» та скасування його державної реєстрації на тій підставі, що установчі документи не відповідають вимогам законодавства, оскільки в статуті відсутні обов’язкові відомості[732]. В той же час Верховний Суд України не зазначив, чи застосовувалися судами заходи щодо можливості усунення цих недоліків, чи взагалі вони є усувними. Це важливо, інакше автоматизм в цих питаннях приведе до такої порочної практики, яка у нас склалася з визнанням неукладеними договорів, у яких відсутні істотні умови, позначені в законі. На наш погляд, навіть відсутність тих положень, які вимагаються в законі (ст. ст. 88, 120, 134, 143, 154 ЦК, ст. ст. 4, 37 Закону «Про господарські товариства»), не є перешкодою для застосування правила про усувність цього недоліку установчих документів.

Складнішим є питання про те, як бути, якщо рішення про створення юридичної особи приймав не той орган, якому це право надано законом або установчим документом. Так, господарський суд Житомирської області задовольнив позов про визнання недійсними установчих документів ВАТ «Бердичевське шкіряне об’єднання ім. Ілліча» та скасування державної реєстрації шести дочірніх підприємств на підставі того, що на порушення ст. ст. 41 та 47 Закону «Про господарські товариства» і статуту відповідача рішення про їх створення приймали не ЗЗ акціонерів, а інші органи[733]. Видається, що і в цьому разі, аби зберегти створені юридичні особи, які вступили до численних правовідносин, слід провести роботу про можливість усунення цього недоліку. Очевидно, мають бути скликані ЗЗ акціонерів для вирішення питання про підтримання ухваленого рішення про створення дочірніх підприємств.

Якщо АТ буде визнано таким, що не відбулося, зважаючи на виявлені порушення процесу його створення, то, на думку О. Камінки, його недійсність є умовою відповідальності засновників. Однак у той же час науковець пропонував враховувати той факт, що «...навіть якщо при заснуванні товариства були допущені надто серйозні невірності, оголошення його згодом недійсним звичайно вбачається незрівнянно більшим злом, ніж ігнорування цих невірностей»[734]. Він вважав що, оскільки АТ все ж існувало, незважаючи на помилки при його створенні, і ці помилки не мають вирішального значення, бо можуть бути виправлені, вони не повинні впливати на саме існування товариства. У противному разі будуть порушені права не тільки засновників, а й більшості акціонерів, яких часто не інформують про ті чи інші процедурні моменти створення АТ, а також третіх осіб, жодним чином не пов’язаних із цією процедурою.

На підставі наведеного можна зробити такі висновки.

1. Здійснення і захист прав акціонерів та інших суб’єктів акціонерних правовідносин можливі лише через належне регулювання і, отже, охорону їх прав. Удосконалення акціонерного законодавства України потребує чіткого формулювання правил через гармонійне поєднання дозволів, заборон та позитивних зобов’язань. При цьому слід розширити межі допустимого втручання держави й недержавних організацій системи фондового ринку у правовідносини за участю акціонерів.

2. У корпоративному законодавстві доцільне зберегти принципи «одна акція — один голос»; рівного ставлення до акціонерів, який не дозволяє нехтувати правами дрібних акціонерів і має передбачати чіткий режим відповідальності за їх порушення (причому не тільки цивільно- правовий), встановити механізм реалізації права акціонера на незгоду.

3. Засобами судового захисту акціонерів є подання позовів про: оскарження рішень ЗЗ та органів управління АТ; примушення реєстратора здійснити відповідні дії або дії про визнання прав акціонера; примушення АТ викупити акції у випадках, коли акціонер має право на викуп згідно із законом; стягнення на користь АТ збитків, завданих йому винною поведінкою посадових осіб правління або іншого АТ (чи ТОВ), яке ухвалило рішення щодо першого АТ; недійсність значних правочинів, вчинених при недодержанні встановленого порядку; недійсність правочинів при наявності дій правління не в інтересах АТ або якщо є зацікавленість у цих правочинах з боку посадових осіб АТ; стягнення з АТ сум дивідендів; порушення права акціонера на інформацію.

4. Захист прав суб’єктів корпоративних правовідносин буде ефективнішим встановленням можливості подання як прямих, так і непрямих позовів.

5. Визнання установчих документів АТ або порядку його створення такими, що не відповідають чинному законодавству, при можливості усунення порушень, які не мають вирішального значення, не повинно стосуватися саме існування товариства.

Загальні питання відповідальності. Суб’єкти відповідальності в корпоративних відносинах. Відповідальність товариства, його засновників, акціонерів, посадових осіб (менеджерів). Умови відповідальності. Обсяг і види відповідальності менеджерів. Відповідальність посадових осіб товариства і захист прав акціонерів.

Відповідальність є одним із цікавіших і складніших питань як для теорії, так і для практики. В теорії відповідальність розглядається в різних ракурсах: як елемент правосуб’єктності (деліктоздатність); як критерій оцінки правильності кожної теорії юридичної особи[735]; як наслідок невиконання чи неналежного виконання особою своїх обов’язків; як суміжна із захистом інституція; як складова охоронних зобов’язань; як засіб примусу та ін.

Важливими для застосування відповідальності є її принципи, про які сьогодні мало хто згадує, але які мають неперевершене значення для застосування відповідних норм та реалізації права на захист. Принцип повного відшкодування шкоди існує поряд і змикається з принципом поступового обмеження відповідальності засновників юридичної особи залежно від ускладнення її організаційно-правової форми. Принцип рівної відповідальності незалежно від суб’єкта права власності (юридичної особи публічного чи приватного права) стикується з проявом принципу збереження майна, необхідного для державних та суспільних потреб, унаслідок чого деякі державні юридичні особи (казенні підприємства, державні установи) не відповідають усім своїм майном за власними зобов’язаннями, а субсидіарну відповідальність за них несе держава. Отже, принципи відповідальності є складними і такими, що взаємопро- никають та мають взаємоузгоджуватися.

Фактично однозначно не визначений критерій, згідно з яким встановлювався б обсяг відповідальності. Немає ясності й у питаннях застосування тих чи інших засобів відповідальності, а тим більш, коли йдеться про сполучення різногалузевої відповідальності. Вже з цього невичерпного переліку проблем стає очевидним, що питання відповідальності є багатогранними.

Суб’єкти відповідальності. Якщо АТ перебуває у договірних відносинах, то воно є стороною договору, яка має відповідні обов’язки. Якщо постає питання про відповідальність за конкретним договором, то й умови виявляються та доводяться стосовно АТ як сторони за договором, невиконання якого (або неналежне виконання) і тягне за собою відповідальність.

Вказане узгоджується й з такою ознакою юридичної особи, як самостійна майнова відповідальність. У свою чергу, це означає, що, не ототожнюючись із своїми учасниками (засновниками, акціонерами), юридична особа є окремим від своїх учасників суб’єктом права зі всіма атрибутами «окремості», в тому числі щодо самостійної майнової відповідальності. Такі теоретичні засади втілено у ст. 96 ЦК, в якій визначається, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями, а її учасники за загальним правилом не відповідають за її зобов’язаннями, так само як і юридична особа не несе відповідальності за зобов’язаннями її учасника. Передувала цій нормі ст. 7 Закону «Про власність», в якій також установлювалося те ж саме, тільки вказувалося, що власник не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов’язаннями власника. В. Кравчук навіть назвав це принципом «взаємної невідповідальності»[736].

Зазначений принцип поступово змінив і регулювання відповідальності в АТ. Це видно з порівняння ст. 24 Закону України «Про господарські товариства», в якій відзначається, що акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій (тобто, все ж-таки йдеться про їх відповідальність, хоча й зі знаком мінус!), і ст. 152 ЦК, в якій принципово по-іншому вказується, що акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства, а несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Тому суб’єктом відповідальності є АТ, а не його акціонери, яке буде належним відповідачем. Акціонери аж ніяк не проявляють і не можуть демонструвати свою протиправну поведінку у відносинах з контрагентами АТ. Навіть якщо, скажімо, договір з боку АТ було укладено головою правління, який є й акціонером, то відповідати за цим договором буде АТ, а не його акціонер, який уклав цей договір.

Акціонери ж не мають до цих процесів ніякого відношення, оскільки відсутній безпосередній причинний зв’язок між наслідком правопорушення, якого припустилося АТ, та протиправними діями, які привели до нього, оскільки це були не їх дії, а дії АТ.

Нарешті, думається, зрозуміло, що акціонеру не можна аж ніяк ставити у вину те, що АТ притягується до відповідальності.

Отже, з наведеного випливає, по-перше, що оскільки АТ як юридична особа є самостійним суб’єктом, то воно несе самостійну відповідальність; по-друге, законом можуть встановлюватися винятки з цього загального правила, і тому слід визначити, чи стосуються вони АТ

Не відхиляючись від заданої мети з’ясування відповідальності саме у відносинах з участю АТ, не будемо зосереджуватися на тих винятках, які передбачає закон в цілому для відповідальності юридичних осіб, тобто тоді, коли хтось за них несе додаткову (субсидіарну) відповідальність[737]. Відзначимо лише, що питання про відповідальність інших осіб (а не АТ) ставиться в таких випадках: (а) коли зобов’язання виникло до державної реєстрації АТ, але воно пов’язано зі створенням товариства; (б) коли акціонери не повністю сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал АТ.

1. Коли зобов’язання було пов’язано зі створенням АТ, то його стороною АТ бути не могло, оскільки його як суб’єкта права не існувало до державної реєстрації АТ. Це може бути договір з адвокатом про надання послуг по створенню товариства, розроблення його статуту тощо, договір на оренду приміщення, в якому розміщуватиметься апарат управління АТ. І хоча Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (ст. 24) нині не передбачає надання документа про юридичну адресу, де розміщуватиметься створювана юридична особа, укладення такого договору ще до її державної реєстрації можливе. В такому разі орендарем буде засновник (засновники), який укладатиме договір оренди на користь створюваного АТ, якого ще не існує. Після державної реєстрації АТ і схвалення дій засновника по укладенню договору оренди відбувається заміна сторони в договорі за правилами ст. ст. 520-522 ЦК.

Відповідальність за цими зобов’язаннями несуть засновники АТ як сторона відповідного договору. Їх відповідальність має солідарний характер (ч. 3 ст. 153 ЦК, ч. 3 ст. 26 Закону «Про господарські товариства»). Між тим у подальшому можлива заміна суб’єкта відповідальності — із засновників на АТ. Це передбачається у п. «д» ч. 1 ст. 36 даного Закону, де вирішення цього питання відноситься до компетенції установчих зборів, які схвалюють угоди, укладені засновниками до створення АТ, а в абз. 2 ч. 3 ст. 153 ЦК встановлюється, що це робиться за рішенням ЗЗ акціонерів. Така розбіжність у регулюванні пояснюється різними моделями створення АТ, передбаченими в Законі та ЦК. Утім, якщо абстрагуватися від цього, то очевидним є загальний підхід: відповідальність за договорами, укладеними засновниками АТ, може нести АТ як юридична особа.

Декілька інакше регулюється відповідальність засновників АТ у ГК (ч. 6 ст. 81), де передбачається, поміж іншим, їх відповідальність перед особами, які підписалися на акції. Це також пояснюється відмінностями в порядку створення АТ, передбаченому в ЦК та ГК. Аналогічного положення ЦК не містить.

2. Коли акціонери не повністю сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал АТ, то згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 152 ЦК (а також ч. 3 ст. 24 Закону «Про господарські товариства») акціонери у випадках, установлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Здавалося б, все зрозуміло, але це не так, адже акціонери в цьому разі відповідають не за боргами товариства, а за своїми власними боргами перед ним. Це стає очевидним, якщо поставити наступні питання і відповісти на них.

Хто був порушником? — Акціонер.

За якими зобов’язаннями? — По сплаті ним протягом року вартості акцій.

Перед ким нестиме відповідальність акціонер? — Перед АТ.

Крім того, що конструкція такої відповідальності має зазначені вади, можна поставити під сумнів також її дієвість, оскільки, по-перше, відповідальність таких акціонерів залежить від того, чи буде це зазначено в статуті АТ; по-друге, з прийняттям ЦК виникло суперечливе ставлення до наслідків порушення вимоги Закону «Про господарські товариства» про сплату вартості акцій протягом року. Пояснимо це.

В ЦК, на відміну від Закону, відсутні санкції за недодержання такої вимоги, та й взагалі відсутній обов’язок по сплаті вартості акцій. Тобто, це пояснюється або тим, що за ЦК акції мають одразу ж оплачуватися при їх придбанні, або тим, що санкції і так визначені у Законі. Що стосується першого висновку, то ніде не міститься заборони придбання акцій у розстрочку. А якщо це можливо, то можливі й два наслідки щодо несвоєчасної оплати акцій. Згідно з першим, треба керуватися ч. 2 ст. 33 Закону «Про господарські товариства», в якій зазначається, що у разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 % річних від суми простроченого платежу. Відповідно до другого наслідку слід застосовувати за аналогією абз. 2 ч. 3 ст. 144 ЦК, який встановлює інші наслідки, а саме — вимогу про зменшення статутного капіталу товариства або його ліквідацію. (І то правда: чому для ТОВ ЦК встановлює наслідки несвоєчасного внесення вкладу до статутного капіталу, а для АТ — ні. А якщо такими наслідками вважати ті, що передбачені в Законі, то чому вони принципово відрізняються від наслідків для учасників ТОВ?)

Очевидно, другий підхід відповідає загальним засадам цивільно- правового регулювання і тому ч. 2 ст. 33 Закону «Про господарські товариства» з набуттям чинності ЦК не повинна діяти. Крім того, при цьому слід керуватися й загальними нормами про виконання зобов’язання (гл. 48 ЦК, зокрема ст. 545). Нарешті, слід зазначити на те, що єдиним, передбачуваним ЦК наслідком несплати вартості акцій (невнесення вкладів) є неможливість проведення відкритої підписки на акції.

Відповідальність посадових осіб в АТ. Цьому питанню в законодавстві України приділяється дуже мало уваги. Передусім посадовими особами АТ згідно з ст. 23 Закону «Про господарські товариства» визнаються голова і члени його виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а також голова і члени ради (наглядової ради) у тих товариствах, де її створено.

Між товариством і його виконавчими органами складаються корпоративні відносини, оскільки останні є тими складовими юридичної особи, через які вона здійснює свою дієздатність. Здійснення органами своєї діяльності становить корпоративне управління. До складу цих органів обираються або призначаються певні фізичні особи — менеджери, які, власне, і здійснюють безпосередньо їх компетенцію. З другого ж боку, менеджери перебувають з товариством у трудових відносинах, а відтак, є працівниками і тому на них поширюється трудове законодавство. З огляду на відсутність гармонізації між трудовим та цивільним, зокрема корпоративним, законодавством, виникають труднощі зі здійсненням прав, виконанням обов’язків та відповідальністю такої категорії працівників, як менеджери — члени органів юридичної особи. Головне, з чого при цьому слід виходити, це те, що їх права не тотожні правам звичайних працівників. Сьогодні ж їх права фактично однакові, включаючи відсутність повної відповідальності за свої дії, а також захист від звільнення.

Щодо основоположних засад відповідальності менеджерів. Одним з визначальних моментів стосовно можливості притягнення менеджерів[738] до відповідальності має бути те, що інтересом акціонерів, які вклали кошти в компанію, є її прибуткова діяльність. У разі відсутності прибутковості товариства, а тим більш при його збитковості, вони можуть поставити питання про відповідальність менеджерів. Це головна посилка, яка має сприйматися узвичаєно при порушенні питання про відповідальність менеджерів. Крім неї, можливо ставити питання і про їх відповідальність за більш дрібні порушення прав акціонерів — вчинення значних правочинів або правочинів із заінтересованістю на невигідних для товариства умовах, які призвели до збитків товариства, недодержання прав акціонерів тощо.

У відсутність нормального правового поля, яким би всебічно врегульовувалися корпоративні відносини, та з істотними вадами української судової системи менеджери використовують ці недоліки для уникнення від відповідальності. В очах іноземних інвесторів це істотний мінус, який заважає вкладенню ними коштів в українські компанії, і становить надмірний юридичний ризик. Не тільки дрібним і практично незахищеним українським акціонерам, а й іноземним інвесторам, що мають досвід та міцну юридичну підтримку, в такий ситуації досить складно притягнути до суду менеджерів або членів наглядової ради АТ, які згруповано протидіють цьому, використовуючи на свою користь активи всіх акціонерів та права тих з них, яких можна залучити до цього, зокрема шляхом збирання від них довіреностей.

Питання відповідальності менеджерів безпосередньо пов’язане з питаннями про захист прав акціонерів.

1. Належний рівень регулювання і, отже, забезпечення останніх і становить більшою мірою реальність притягнення до відповідальності менеджерів. Це настільки важливе питання, що воно навіть надало А. Тарасовій змогу стверджувати, що перевага ясності і простоти корпоративних норм і правил припускає те, що санкції повинні найчастіше приймати форму прав, безпосередньо наданих акціонерам, ніж прав, здійснюваних компанією (що діє від імені акціонерів) або державними органами[739]. Це зазначені в попередньому підрозділі цієї монографії переважне право на придбання акцій додаткових випусків; право на викуп акцій; права, що виникають у акціонерів при придбанні інвестором контрольного пакета акцій. Тобто, з огляду на відмічену посилку в означених випадках основне правило (відповідно про прийняття рішення про емісію акцій, про вчинення значних правочинів або реорганізацію товариства, про придбання контрольного пакета акцій) одночасно визначає і санкцію за його порушення у формі прав, здійснюваних акціонерами.

Вважаємо, що це не зовсім так, адже, можливо, при ухваленні перелічених рішень й можна говорити про негативні наслідки для зацікавлених у цих рішеннях осіб, але не може йтися про правопорушення з їх боку для настання цих наслідків. Так, якщо ЗЗ акціонерів ухвалили рішення про продаж будівлі, але не всі акціонери з цим погодилися, то слід очікувати їх вимог щодо викупу належних їм акцій. При цьому абсолютно не йдеться про протиправну поведінку, щоб можна було застосувати це право акціонера. До того ж, у такому разі постане питання: чию ж протиправну поведінку тут треба було враховувати — загальних зборів? Такого бути не може. Так само, якщо інвестор приймає рішення придбати контрольний пакет акцій, то він це робить правомірно, але має очікувати від акціонерів вимог про викуп і у них акцій, в триманні яких вони вже не будуть зацікавлені[740].

2. Доцільним також є закріплення у законодавстві переліку обов’язків членів органів управління товариством (за аналогією з канадським, австралійським та британським законодавством). Якщо навіть ці країни із розвинутим прецедентним правом визнали за необхідне більш чітко сформулювати обов’язки директорів, то тим паче це слід зробити в Україні, враховуючи нечіткість положень ч. 2 ст. 92 ЦК та вітчизняні традиції більш казуального викладення правових норм.

3. Важливість цього аспекту просувається майже до того, що зазначається на сильні писані правові санкції як противагу низькій імовірності того, що санкції фактично будуть застосовані[741]. Цьому сприятимуть і так сформульовані норми корпоративного законодавства, які б не надавали можливості зацікавленим у наслідках порушень особам (інвесторам, які придбають значний пакет акцій для просування в органи управління, менеджерам) одержати ті переваги, до яких вони прагнули. Наприклад, якщо особа придбає контрольний пакет акцій і зневажає своїм обов’язком запропонувати акціонерам придбати й у них акції, то вона не набуває права голосування, доки не запровадить вказаний механізм. Унаслідок цього вона так і не зможе обратися до органів АТ

4. Крім належного регулювання прав акціонерів, проблематика відповідальності менеджерів не буде ефективною без надання акціонерам права на звернення до суду з непрямими позовами (див. гл. 6 розд. IV). Це питання є найбільш неврегульованим, оскільки вельми значущим є вирішення того, хто має приймати рішення про притягнення посадових осіб АТ до відповідальності. З огляду на зміст ст. 41 Закону «Про господарські товариства», це мають робити ЗЗ або наглядова рада за умови делегування їй зборами такого повноваження. Але така конструкція на сьогодні не спрацьовує, адже часто органи управління формуються й діють під впливом контролюючого акціонера, і цей же акціонер має право на ЗЗ ухвалювати рішення про притягнення членів цих органів до відповідальності. Наглядова рада теж у більшості випадків не є незалежною і не виконує відповідних функцій щодо виконавчого органу. Навіть за умови ухвалення відповідних рішень ЗЗ або наглядовою радою, залишається незрозумілим, хто має звертатись з позовом до суду, адже правом діяти від імені товариства у відносинах з третіми особами наділений лише виконавчий орган. І тільки він може звернутися до суду із відповідним позовом.

Узагалі-то механізм притягнення посадових осіб товариства до відповідальності через рішення ЗЗ та наглядової ради видається недієвим. Так, російські вчені зазначають, що практиці невідомі випадки залучення керівників АТ до цивільно-правової відповідальності на зазначеній підставі, хоча трапляється безліч випадків, коли ради директорів або генеральні директори заподіюють шкоду товариству своїми рішеннями[742].

Практика свідчить про те, що найбільш дієвим способом захисту товариства від несумлінних дій його керівництва є звернення акціонерів із відповідними позовами до суду.

Відповідальність менеджерів має і звичайні цивільно-правові риси. Наприклад, наслідком вчинення менеджерами від імені товариства пра- вочинів, в яких вони мають власну заінтересованість і які були виявлені та доведені до відома акціонерів, має бути стягнення всього прибутку, одержаного менеджерами за цим правочином, в доход товариства. Здається, такий наслідок буде ефективнішим за стягнення заподіяних товариству збитків або можливість визнання такого правочину по суду недійсним. Тим більш неприйнятним в українському середовищі буде введення можливості наступного ухвалення такого правочину акціонерами, як це має місце в США. За відсутності надійних корпоративних механізмів та корпоративної культури на тлі низької якості діяльності судів це може призвести до порушень. Адже менеджерам навіть за наявності правила про необхідність одержання узгодження до вчинення значного правочину буде легше його ігнорувати, якщо у них буде шанс оформити цей правочин доведенням в подальшому акціонерам його корисності та добросовісності своїх дій.

Відповідальність менеджерів є суто корпоративною категорією. При застосуванні способів їх відповідальності можна розглядати і використання таких негативних наслідків, як позбавлення їх суто корпоративних прав, наприклад, на виплату дивідендів або на переважне придбання акцій додаткових емісій. Друга можливість навряд чи може викликати істотні зауваження, оскільки позбавлення цього права є наслідком недодержання вимог про застосування менеджерами правила про переважне право всіх акціонерів на акції додаткових випусків. Тобто негативний наслідок лежить в площині їх корпоративних прав як невиконання корпоративних обов’язків їх як членів органу АТ, який має забезпечувати всім акціонерам їхні права. Такої однозначності немає в першому випадку — при пропозиції позбавити менеджерів прав на дивіденди, адже ці права вони мають як власники капіталу, а не як управлінці. Тим не менш, думається, і подібний підхід має право на існування, адже такий наслідок можна вважати ефективнішим способом порівняно з іншими, що могли б використовуватися за загальним підходом, наприклад, стягнення збитків.

Нарешті, вкрай необхідним заходом видається введення інституту дискваліфікації посадових осіб виконавчого органу юридичної особи. Дискваліфікація означатиме встановлення заборони виконувати функції члена виконавчого органу юридичної особи. Така заборона повинна накладатися за рішенням суду і мати цивільно-правовий характер. Вона має застосовуватися до осіб, що визнані судом винними у порушеннях, вчинених ними як членами виконавчого органу юридичної особи. В Україні має вестися єдиний реєстр дискваліфікованих осіб, відкритий для громадськості.

Умови відповідальності мають бути звичайними (протиправна поведінка, негативні наслідки, причинний зв’язок і вина), але з урахуванням специфіки їх діяльності як такої, що безпосередньо стикається з розумінням підприємницької діяльності. Не вдаючись до характеристики кожної з них, відмітимо найбільш важливі моменти для нашого дослідження.

1. Протиправна поведінка має місце тоді, якщо посадові особи припускаються порушень корпоративного законодавства і внутрішніх актів компанії. Так, якщо акції компанії падають в ціні внаслідок політичних подій або економічних катаклізмів глобального характеру, то про відповідальність менеджерів не йдеться.

2. Негативні наслідки матимуть як загальний характер — зменшення майна товариства, неприбутковість або збитковість його діяльності і її крайній ступінь — неплатоспроможність товариства, так і спеціальний — відтік капіталу шляхом реалізації акцій товариства на фондовому ринку, зниження курсу акцій, відсутність попиту на акції додаткових емісій, недопущення акцій до котування на біржах, невідповідність товариства вимогам лістингу та ін.

Слід говорити також про негативні наслідки для товариства, про що йшлося, і для акціонерів, наприклад, порушення їх прав.

Негативні наслідки для АТ проявляються у зменшенні його майна через сплату ним коштів як відповідачем за договором, що був укладений. Це може потягти за собою необхідність зменшення розміру статутного капіталу АТ за правилами, передбаченими у ч. 3 ст. 155, ст. 157 ЦК, якщо вартість чистих активів буде меншою за розмір статутного капіталу. Найнегативнішим наслідком для АТ може бути його ліквідація або в разі, якщо вартість чистих активів буде меншою за статутний капітал, який й так є мінімальним чи опиниться нижче мінімального при виконанні вимог ст. 155 ЦК, або в разі банкрутства АТ. В першому випадку це може призвести до зниження курсу акцій, а в другому — взагалі до неможливості їх продати внаслідок їх знецінення.

Безумовно, це не може не позначитися на майновому стані акціонерів, котрі таким чином втрачають свої кошти, що були вкладені в акції. Однак такі негативні для них наслідки могли й не бути результатом протиправних дій, які були просто ризиковими, оскільки це й є підприємницька діяльність, яку здійснює АТ. Акціонери ж, вкладаючи кошти в акції, були про це обізнані. Крім того, наслідки для акціонерів є похідними від наслідків для самого АТ. Особливо це спостерігається через ті чи інші засоби, які застосовуються менеджерами АТ з метою уникнути такого негативного становища і не допустити банкрутства АТ.

Негативні ж наслідки поведінки менеджерів, які позначаються на акціонерах (порушення їх прав), врешті-решт приведуть і до негативних наслідків для АТ, адже акціонери, які відчаялися в захисті своїх прав, із зростанням ліквідності ринку цінних паперів відчують, що таке позбавлення їх акцій буде реальною альтернативою власне голосуванню і домаганням додержання їхніх прав. А якщо до того ж до таких дій вдадуться значні (інституціо- нальні) акціонери, це не може не привести до негативу для товариства в цілому, його іміджу і правового та економічного становища.

3. Причинний зв’язок також є важливою умовою, адже він має пов’язувати між собою перші дві умови. У відсутність причинного зв’язку немає підстав порушувати питання про відповідальність менеджерів.

4. Вина так само є значущою, оскільки відповідальність менеджерів настає тільки у разі наявності в їхніх діях вини. Принцип відповідальності за вину зберігається у цивільному законодавстві, де встановлюється презумпція вини (ч. 1 ст. 614 ЦК). За російським законодавством уточнюється, що вина посадових осіб АТ має бути у формі наміру або необережності.

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме Позови, пов’язані із порушенням права акціонера на інформацію.:

  1. Про деякі питання, пов'язані з формуванням порядку денного
  2. Позови про примушення реєстратора (зберігана) здійснити дії з оформлення прав на акції або визнання прав акціонера
  3. Стаття 36. Документи, які надаються акціонерам, та документи, з якими акціонери можуть ознайомитися під час підготовки до загальних зборів
  4. § 1. Акціонер та його основні права
  5. Стаття 69. Порядок реалізації акціонерами права вимоги обов’язкового викупу акціонерним товариством належних їм акцій
  6. Інформація щодо сфери діяльності АТ.
  7. Інформація про прогнозовані чинники ризику.
  8. § 1. Криміналістична характеристика підпалів та інших злочинів, пов’язаних з виникненням пожеж
  9. Акціонери і засновники
  10. § 2. Типові порушення прав акціонерів
  11. Право одержувати інформацію про діяльність товариства
  12. Розділ V УЧЕННЯ ПРО ПОЗОВ (ПРОЦЕС)
  13. Модуль 2. ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ( ПОЗОВИ)
  14. Тема 28. Розслідування злочинів, пов'язаних із забрудненням довкілля
  15. Основна інформація про акції акціонерних товариств