<<
>>

Теорії походження юридичної особи.

Розкриття сутності корпорації як юридичної особи неможливо без вивчення історії розвитку поглядів на цю категорію в праві. Однак це зовсім не означає, що всі або якийсь певний погляд мають пристосовуватися до розкриття сутності організацій, які наділяються правами юридичної особи в сучасних умовах, хоча такі спроби можуть мати і мають місце.

До того ж будь-яка теорія юридичної особи не може виступати самоціллю. Вона повинна враховувати реалії сучасного етапу розвитку економіки і вписуватися в ту доктрину, що запропонована соціальними відносинами. При цьому слід визнати, що не можна вивести й універсальну формулу юридичної особи. Шлях до розкриття її сутності повинен бути диференційним, залежно від того, про яку організаційно-правову форму і навіть про яку конкретно юридичну особу йдеть- ся[134], а множина теорій юридичної особи не тільки не заважає, а навпаки, допомагає обслуговувати потреби цивільного обороту[135].

Пошук конструкції нового суб’єкта права, майно якого уособлювалося б від майна тих, хто його створював, почало приваблювати ще юристів Римської республіки (Марціана, Алфена, Ульпіана).

Вони першими звернули увагу на ті факти, коли майно, права та обов’язки належать не окремим громадянам або їх групам, а певній створеній ними і самостійно існуючій організації. Принцип римської корпорації полягав у тому, що universites як єдиний суб’єкт права є особа, цілком самостійна у відносинах, незважаючи на те, що являє собою сукупність членів, що її складають. Утім, сама ідея юридичної особи не одержала у творчості римських юристів значного розвитку, й іншого виду осіб як суб’єктів приватного права поряд з фізичними особами, тобто людьми, римська науково-юридична систематика не знала[136]. З цього приводу Л.
Дорн писав: «Римляні були дуже обережними, щоб застосовувати термін «юридична особа»[137].

Між тим існує думка, що римське право, а саме з нього бере початок штучна особа, взагалі не прагнуло створювати поряд із фізичною особою будь-якого нового суб’єкта права. Зокрема, Ю. Любімов стверджує, що спочатку йшлося лише про створення «ідеальної єдності», в основу якої було покладено властивість певної групи осіб або відокремленого майна виступати в обороті як суб’єкт права. Лише тоді, коли у правовідносинах не вбачався «носій первинної правоздатності», юридична думка зверталася до створення конструкції, яка «підміняла» відсутність фізичної особи. Таким чином, римське право прагнуло «розширити» з практичною метою правоздатність окремого індивіда, застосовуючи для цього технічний прийом, побудований на фікції[138].

В літературі відзначається, що всі теорії юридичної особи поділяються на чотири групи: теорію фікції, або уособлення; теорію персоніфікованого майна; теорії, що не визнають самостійного значення юридичної особи як суб’єкта права; теорії, що заперечують реальність юридичної особи як суб’єкта права[139]. Розглянемо деякі з них.

В епоху феодалізму було визнано, що корпорація — це «...ціле, самостійне та індивідуальне утворення, яке існує само по собі і не знаходиться у будь-якій залежності від окремих осіб»[140], тобто корпорації — самостійні особи, самостійні суб’єкти права. Але цього було замало. Треба було пояснити виникнення цього самостійного суб’єкта права.

Як це не дивно, але свою назву перша теорія юридичних осіб, яка століття панувала в цивільній науці, а прихильники її є і зараз, отримала не від науковців-дослідників, а з вуст папи Інокентія IV, вплив якого на юриспруденцію середньовіччя був дуже великий. Свого часу Гірке порівнював цей вплив з впливом Савін’ї на юриспруденцію Х1Х ст. Приводом до походження теорії фікції були питання церковного права на Ліонському соборі 1245 р.: чи може universitas бути відлучена від церкви, якщо вона їй не підкорятиметься, а головне — чи охоплює вираз, що зустрічається в законах і договорах, «будь-яка особа», «будь-який» тощо також юридичну особу? Інокентій відповів, що корпорація — це лише абстрактне поняття, правове найменування, фіктивна особа (persona ficta)[141].

Наукове обґрунтування перша теорія юридичної особи — теорія фікції — знайшла лише в середині Х1Х ст. в працях Ф. К. фон Савін’ї, Вінд- шейда, Бірлінга, Пухти, Резлера, які виходили з того, що властивостями суб’єкта права, такими як воля, свідомість та ін., володіє лише людина. Однак життя знає багато прикладів, коли майнові права належать не окремій людині, а групі осіб — корпорації. Для того щоб остання змогла виступати в цивільному обороті, законодавець винайшов таку правову форму, як «юридична особа», визнав за нею властивості, які можуть бути притаманні тільки фізичній особі, тобто утворив так звану «фікцію», абстрактне поняття[142].

Теорія фікції мала неабияке практичне значення. За її допомогою, по-перше, було обґрунтовано введення дозвільного порядку виникнення юридичних осіб і можливість їх ліквідації виключно за рішенням органів влади; по-друге, з огляду на те, що юридична особа як така не мала волі, вона не визнавалася суб’єктом кримінальної відповідальності[143].

Поряд з теорією фікції існували й інші теорії, представники яких або розвивали зазначену теорію, доповнювали її, або висловлювали протилежні думки стосовно сутності юридичної особи. З цього приводу одні вчені розглядають всі теорії як варіанти розвитку теорії фікції[144], інші ж вважають, і з цим можна погодитися, що останні розроблялись на противагу вказаній теорії, хоча в багатьох випадках далеко не повністю звільнилися від її впливу[145].

До правників, які почали виступати проти теорії фікції, слід віднести в першу чергу германістів Безелера, Блунчлі, О. Гірке. Останній, розвиваючи свій висновок про те, що колективні утворення — сутність jus publicum, вважав, що для того аби зробити для них можливим цивільний оборот з його цивільними, призначеними для приватних осіб формами, римська юриспруденція повинна була неминуче прийти до фікції, тобто до сприйняття того, що насправді дійсної, реальної особи як суб’єкта цивільного права в цих союзних утвореннях немає і що ця особа штучно утворюється шляхом фікції, вигадується, мислиться або уявляється, тобто існує тільки в мисленні, а не в світі реальностей[146].

Теорія персоніфікованого (цільового) майна. А. Бринц, засновник теорії персоніфікованої мети, йдучи шляхом дослідження сутності юридичної особи через відповідь на питання про те, кому належить майно корпорації, дійшов висновку, що воно належить не особам, що створили корпорацію, а меті, яка стоїть перед будь-якою юридичною особою. Звідси остання — це триваючий стан управління майном, яке відділене від усього іншого майна засновників, тобто сама юридична особа і є персоніфікованою метою[147].

Між тим аналіз теорій, що заперечували необхідність для науки самого поняття юридичної особи, дозволив Д. Мейєру дійти висновку, що спроба замінити поняття юридичної особи на інше привела до того, що були придумані нові фікції, зовсім безпідставні[148].

Ієринг, на відміну від Бринца, визнавав, що майно не може належати меті. Майном можуть володіти тільки фізичні особи, а юридична особа—це засіб існування правових відносин людей, права яких і захищаються законом[149]. На підставі цієї теорії були розроблені інші теорії, представники яких обґрунтовували право власності саме засновників (учасників) юридичної особи на майно, зазначаючи, що це право надається тільки людині, а форма надання може бути як одноособовою, так і колективною.

Бартол розробив теорію розділеної власності майна корпорації, сутність якої полягала в тому, що існують дві групи суб’єктів права — сама корпорація як суб’єкт фіктивний, та її окремі члени як суб’єкти реальні. Тому і правомочності щодо майна корпорації належать цим групам суб’єктів: корпорація виступає вищим власником цього майна, члени корпорації — підпорядкованими власниками[150].

До теорій, прихильники яких, навпаки, вважали, що юридична особа — реально існуюче утворення, на яке держава впливає, але не викликає до життя, відносять органічну теорію Дернбурга, Регельсбергера, Гірке[151] та реалістичну теорію Мішу і Салейля[152].

Представники органічної теорії виходили з того, що реальна воля існує лише у людини, а тому тільки остання і може виражати волю юридичної особи, будучи її органом, який передає назовні волю колективного суб’єкта. Причому між органом та юридичною особою не існує ніяких юридичних відносин. Це одне юридичне ціле.

Аналогічні погляди поділяли і представники реалістичної теорії, що розвинули ідеї органічної теорії і вперше назвали ознаки юридичної особи: власна воля і інтерес, які й забезпечували останній можливість самостійно виступати як суб’єкт обороту. Виходячи з того, що правоздатність юридичної особи, як і правоздатність людини, виникає незалежно від волі держави, остання повинна лише визнати межі тієї діяльності, якою може займатися та чи інша юридична особа.

Внесок до розвитку теорій юридичної особи пізніше зробили і російські цивілісти. Наприклад, Є. Трубецькой, розвинувши ідею існування організації як реальності, створив так звану нормативну теорію юридичної особи, вважаючи, що юридична особа — це реальність, але не жива, як людина, а нормативна, створена відповідно до приписів закону. Реальністю вона є тому, що дуже часто існує незалежно від волі осіб, які входять до її складу. Люди змінюються, а сутність юридичної особи залишається. При цьому юридичну форму існування організації Є. Тру- бецькой пов’язував з наявністю чітко визначеного кола умов, які розглядалися як елементи змісту форми: мета, загальний матеріальний субстрат тощо[153].

М. Коркунов вважав, що юридична особа як самостійний суб’єкт цивільних відносин не існує, мета юридичних осіб — ті ж самі людські інтереси, але тільки загальні для конкретної групи людей. їх діяльність — діяльність членів юридичних осіб (людей) або їх представників, їх воля — воля окремих осіб. Тому юридичні норми замість того, щоб розмежовувати тотожні інтереси низки осіб, розглядають однорідні інтереси як одне ціле, як один інтерес, а саму групу — як одного суб’єкта юридичного відношення, юридичну особу.

Це не більш ніж особливий технічний засіб, який спрощує взаємовідносини зацікавлених при цьому людей[154].

На думку Ю. Гамбарова, юридична особа — це колективне майно, відокремлене від іншого майна, як колективного, так і індивідуального. Правове становище юридичної особи — це сукупність майнових прав, які належать більш або менш значній групі людей. Фіктивні особи не існують навіть фіктивно. Міф юридичної особи слід замінити на таке поняття, як «колективна власність»[155].

Втім, про яку б теорію не йшлося, слід погодитися з тим, що заслуга вчених минулого полягає в тому, що, вирішуючи питання про сутність юридичної особи, вони встановили той факт, що дана категорія — це правова форма, за допомогою якої вводяться в майновий обіг різні складні утворення, породжені економічним та суспільним життям, як самостійні носії прав та обов’язків[156].

Проблему юридичної особи не обійшла своєю увагою і радянська цивільна наука, розв’язуючи її переважно до обґрунтування право- суб’єктності державних юридичних осіб (державних підприємств і державних установ) та органів управління ними. До так званих субстратив- них теорій, котрі виходили з того, що юридична особа — реально існуюче явище, якому притаманний людський субстрат, прийнято відносити теорію колективу, теорію держави, теорію директора. Засновники теорії колективу та теорії директора вважали, що будь-які з правовідносин — це відносини між людьми, і тільки люди можуть бути учасниками цивільних правовідносин. Виходячи з цього, А. Венедиктов дійшов висновку про те, що колектив у сукупності всіх складових його підрозділів здійснює як правочини, так і інші акти, які втілюють у собі діяльність юридичної особи[157], а Ю. Толстой відзначав, що директор, виконуючи функції органу юридичної особи, втілює в своїх діях волю останньої у сфері правовідносин[158].

Згідно з теорією держави, родоначальником якої був С. Аскназій, державна юридична особа — це і є держава («загальнонародний колектив»), яка діє на конкретній ділянці системи господарських відносин, тобто в юридичних осіб немає відмінних від держави інтересів[159].

Існували теорії, представники яких взагалі не шукали людський субстрат юридичної особи. Наприклад, С. Ландкоф відстоював теорію персоніфікованого майна[160], а Д. Генкін і Б. Черепахін — представники теорії соціальної реальності — виходили з того, що в діях органів юридичної особи виражаються дії самої юридичної особи, тобто немає ніякого іншого носія прав юридичної особи, крім неї самої[161].

Вже пізніше О. Красавчиков розробив теорію соціальних зв’язків. Він підкреслював, що коли законодавець застосовує вираз «юридичними особами визнаються організації», то йдеться про організацію не як про певний вид діяльності, а як про певне соціальне утворення, тобто систему суттєвих соціальних взаємозв’язків, за допомогою яких люди (або їх групи) об’єднуються для досягнення встановлених цілей в єдине структурне і функціональне диференційоване соціальне ціле[162]. Цю теорію в сучасних умовах поділяє Я. Шевченко, яка вважає, що юридична особа — самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв’язків людей в ринковому суспільстві, який є не фікцією, а справжнім суб’єктом права[163].

О. Пушкін розробив теорію організації[164]. До речі, законодавець дає поняття юридичної особи, виходячи саме з цієї теорії, бо відповідно до ст. 80 ЦК України юридична особа — це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Б. Пугинський, засновник теорії правових засобів, вважав, що юридична особа — це вид цивільно-правового засобу, за допомогою якого певна організація допускається до участі саме в цивільному обороті[165].

Якщо проаналізувати погляди на сутність юридичної особи в сучасних умовах, коли змінюються види й організаційно-правові форми її існування, не випадковістю, а закономірністю слід вважати збагачення старих та появу нових теорій, бо відомо, що форма буття юриспруденції — юридичні розбіжності. В науковому світі зустрічаються прихильники різних теорій, включаючи теорію фікції[166]. Так, досліджуючи питання одноособових корпорацій в буржуазному праві, деякі з вчених дійшли висновку про те, що з їх появою перевагу одержує теорія фікції юридичної особи, а саме її різновид — теорія цільового майна, бо юридичною особою вважається саме майно, кількість учасників компанії при цьому не має значення[167]. Очевидно, що так однозначно визначати сутність юридичної особи все ж таки не можна. Беззаперечно, що законодавець застосовує засіб, за допомогою якого організації підводяться під умовну правову форму — юридичну особу. В зв’язку з цим слушною є точка зору А. Пушкіна і В. Селіванова, які вважають, що юридична особа — це організація, яка являє собою соціальну реальність, породжену перебігом суспільного розвитку[168].

На сьогодні поширеною є теорія інтересу, до якої звертаються, пояснюючи правове становище юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності[169]. Категорія інтересу є загальнонауковою і означає зумовлену суспільним характером потребу суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом. У праві поширені такі види інтересу, як приватний і публічний (суспільний). До приватних інтересів відносять інтереси окремої особи, як фізичної, так і юридичної. Що ж стосується публічних (суспільних) інтересів, то це інтереси не тільки держави як організації публічної влади, а й всього суспільства. Виходячи з цього, наприклад, І. Красько вважав, що основою юридичної особи є її учасники, а сама вона діє в їх інтересах[170], тобто в приватних інтересах. Таку ж думку поділяє і В. Кравчук, який зазначає, що юридична особа — це особлива форма реалізації прав засновників, яка виражає їх волю[171].

Починаючи з ХІХ ст., в європейській правовій науці стосовно сутності АТ (а на сьогодні саме АТ, як правило, ототожнюється з корпорацією) загальне визнання одержала договірна теорія, засновниками якої вважаються французькі вчені Дома і Потьє, які виходили з того, що в основі діяльності будь-якого АТ лежить згода засновників про об’єднання своїх зусиль заради досягнення загальної мети[172]. Між тим інші правники сутність АТ пояснюють з позицій «неодоговірної» теорії, відповідно до якої в основі виникнення АТ лежить установчий договір, який і зумовлює створення саме цієї юридичної особи. Однак остання починає функціо- нувати, керуючись уже не цим договором, а особливим документом, який має характер локального нормативного акта, статутом. В РФ прихильником цієї теорії є Д. Ломакін[173].

З’явилася також і теорія інституціоналізму[174], що розглядає АТ як інституцію, тобто ідею підприємства, котра здійснюється в соціальному середовищі. Саме для реалізації цієї ідеї і організується управління, а прихильники ідеї створюють спеціальні органи, до яких самі ж і входять.

Деякі автори вважають, що в АТ найвищого розвитку одержує концепція приєднання, відповідно до якої учасник мов би приєднується до мети АТ, здійснюючи обумовлений внесок для досягнення цієї мети. Причому саме внесок набуває характеру єдиної необхідної і достатньої умови[175].

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме Теорії походження юридичної особи.:

  1. Функції юридичної особи.
  2. § 1. Основні теорії походження держави
  3. § 1.Теорії походження права
  4. Поняття та ознаки юридичної особи.
  5. 3) Права юридичної особи
  6. § 3. Суб'єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи
  7. 1. Предмет економічної теорії. Фундаментальні поняття економічної теорії. Методи досліджень і функції економічної теорії.
  8. § 2. Походження права
  9. § 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави
  10. § 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави
  11. Розділ II ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
  12. Розділ XI ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
  13. Глава З ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
  14. Розділ II ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
  15. Розділ XI ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
  16. Розділ 22. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ
  17. Розділ 22. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ
  18. §3. Юридичні особи
  19. Моделі (типи) юридичної аргументації
  20. Принципи юридичної відповідальності