Види суб’єктів корпоративних відносин. Інтереси суб’єктів корпоративних відносин. Теорія інтересу Ієрінга.

Теорія держателів інтересів і теорії інтересів учасників. Теорія управління або менеджменту як модель співвідношення інтересів у системі зв’язків АТ. Модель інтересів трудового колективу.

На сьогодні питання, хто стоїть за корпорацією-юридичною особою, одержало новий подих, особливо у зв’язку з тим, що занадто різні інтереси у численних фігурантів, які мають справу з нею.

Суб’єктами корпоративного управління слід називати тих осіб та утворення, які беруть участь у ньому. З огляду на поняття корпоративного управління у вузькому розумінні як комплексу заходів щодо організації та налагодженні діяльності органів корпорації, в них беруть участь насамперед учасники корпорації як безпосередньо, так і через створювані ними органи. Останні не є суб’єктами цивільного права. Разом із тим створення й існування органів корпорації передбачається законодавством, вони мають свою компетенцію і здійснюють відповідну діяльність.

В зовнішніх же відносинах бере учать корпорація як юридична особа, яка діє через свій орган — виконавчий, а якщо цей орган колегіальний, то через представника, яким є голова чи інший член виконавчого органу. В цих відносинах органи товариства не фігурують як окремі учасники відносин, бо є «alter ego» самої корпорації.

Для характеристики суб’єктів внутрішніх відносин явно недостатньо було б обмежитися лише учасниками та корпорацією (маючи на увазі, що остання діє через свої органи), адже важливі й порядок їх формування, і здійснення ними своїх повноважень (проведення загальних зборів, засідання інших органів, порядок прийняття рішень, їх оформлення тощо).

Саме в зв’язку з цим і виникає запитання: як ставитися до органів корпорації, які не є правосуб’єктними, але при цьому виступають як 270

окремі фігуранти у корпоративних правовідносинах? Очевидно, із застереженням про таке їх становище, ці органи все ж таки слід окремо охарактеризувати як учасників корпоративних правовідносин.

Отже, суб’єктний склад корпоративних правовідносин має такі особливості. По-перше, в них беруть участь учасники, які не є суб’єктами цивільного права. Причому таке становище не поодиноке в цивільному праві, бо його можна спостерігати на прикладі участі в цивільних відносинах (а корпоративні правовідносини, як вже було доведено, саме цивільні відносини) таких суб’єктів публічного права, як держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (ч. 2 ст. 2 ЦК). Тобто, зазначені суб’єкти є учасниками цивільних правовідносин, але не є суб’єктами цивільного права, внаслідок чого такі категорії, як суб’єкт(и) та учасник(и), не збігаються.

По-друге, органи корпорації як учасники корпоративних правовідносин не можуть називатися особами, оскільки не відповідають критеріям, зазначеним у ч. 1 ст. 2 ЦК. Ця проблема є вже складнішою за попередню, і якщо її не розв’язати, то не буде можливості позначати на існування корпоративних правовідносин як цивільно-правових. На даний аспект неодноразово зверталася увага в наукових дослідженнях. Наприклад, О. Кібен- ко, аналізуючи такі відносини, зазначає на їх особливу правову природу і вважає їх не цивільно-правовими, а корпоративними у вузькому значенні цього терміна^[494]. Аналогічну позицію займає В. Кравчук^[495]. Але й в роботах інших вчених, навіть тих, які вважають означені відносини цивільно-правовими, як правило, органи позначаються як учасники корпоративних правовідносин без сумніву^[496].

Крім того, для відносин корпоративного управління безпосереднє значення має діяльність реєстраторів, аудиторів, зберігачів, депозитаріїв, а також державних органів — ДКЦПФР, АМК, ФДМУ та ін. Можна зазначити також окремо на менеджерів та членів трудового колективу як фігурантів корпоративних відносин, які мають власний інтерес, що вплітається в інтереси інших учасників цих відносин.

В літературі існує декілька підходів до визначення суб’єктів корпоративних відносин. Наприклад, І. Шиткіна виділяє такі групи суб’єктів акціонерних відносин:

1) само АТ як корпорацію;

2) органи управління АТ;

3) акціонерів, у тому числі засновників товариства, що мають на відміну від інших акціонерів особливі зобов’язання;

4) персонал АТ, у тому числі вищий менеджерський персонал, який має специфічні ціннісно-мотиваційні установки;

5) кредиторів АТ, зацікавлених у виконанні товариством прийнятих на себе зобов’язань;

6) державу в цілому та її територіальних суб’єктів;

7) інші підприємницькі структури, що залежать від діяльності товариства;

8) постачальників, споживачів, банки, конкурентів^[497].

З цим можна погодитися, але для цього дослідження вважаємо за достатнє докладніше розглянути правове становище лише учасників та органів товариства і взагалі не торкатися відносин з приводу діяльності реєстраторів, аудиторів, зберігачів, депозитаріїв, а також кредиторів та партнерів АТ^[498]. При цьому зазначений достатньо широкий склад учасників корпоративних правовідносин орієнтує перш за все на необхідність позначення їх інтересів.

Інтерес можна визначити як певний чинник будь-якої соціально-економічної системи, частиною якої є й корпорація, що становить систему взаємопов’язаних відносин та інтересів. В основу відносин щодо створення та діяльності останньої має бути покладено інтерес, бо «відношення, позбавлене інтересу, не створює права, а отже, й не має юридичного значення»^[499].

Теорія інтересу, розроблена Ієрінгом та його послідовниками в обґрунтування сутності юридичної особи, залишається однією з найбільш популярних теорій сучасності і слугує підґрунтям теорій держателів інтересів, що обґрунтовують корпоративну стратегію, економіку, соціальну та державну політику. Формується економіка держателів інтересу. Це важливо, адже саме в цьому беруть витоки поняття корпоративної відповідальності, корпоративної соціальної реакції та корпоративної соціальної діяльності, які в дійсності є розпливчастими конструкціями і не мають ясного практичного значення та втілення. Поняттям інтересу оперує бізнес-етика, внаслідок чого забезпечується основа, на якій можна проаналізувати й оцінити більш ефективно відносини корпорації з її держателями інтересу (Кларсан, 1995)^[500]. Останніми можуть бути будь-які фізичні особи або їх групи, на яких впливає АТ або які можуть вплинути на досягнення товариством своїх цілей. Виходячи з того, що це поняття є дуже широким, пропонується поділити його на певні групи держателів інтересу — широку і вузьку, первинну і вторинну, активну і пасивну, що допоможе виділити значущість (вагомість) тих чи інших груп держателів інтересу стосовно різноманітних питань діяльності АТ.

Теорія держателів інтересу розглядає корпорацію як згусток таких, що збігаються і конкурують, інтересів (Дональдсон і Престон)^[501], а звідси має немов би описовий характер, що дозволяє визначити коло осіб, яким притаманні такі інтереси при тій чи іншій моделі управління корпорацією (системою), зіставити їх, проаналізувати інтереси в цій або інших системах.

Ця теорія має інструментальний характер, оскільки встановлює зв’язок між перевагами певних держателів інтересу та корпоративними цілями — одержанням прибутку товариством, розподілом його по фондам, визначенням рівня виплати дивідендів, розвитком товариства тощо. У цьому проявляється збалансованість інтересів АТ та акціонерів, зокрема для АТ це у зміцненні його стабільності та розвиток, для акціонерів — встановлення належного рівня виплати дивідендів.

Теорія інтересів є нормативною. Під цим розуміється інтерес осіб щодо окремих процедурних аспектів діяльності корпорації (регламент роботи загальних зборів акціонерів, їх компетенція та порядок прийняття рішень, норми про відповідальність посадових осіб та ін.) або матеріально-правових аспектів (порядок реалізації майнових прав на дивіденди, обсяг майнової відповідальності посадових осіб товариства та ін.). Слід відзначити, що інтерес кожної групи осіб розглядається як існуючий в своїй системі безвідносно до забезпечення ним інтересів інших груп.

З точки зору АТ як правової конструкції традиційне сприйняття мети його створення, структури управління, порядку діяльності тощо фактично ґрунтується на теорії власників акцій. Основою для цього слугує в першу чергу розуміння сутності правовідносин між акціонерами і АТ як зобов’язальних, що закріплюється в акціях. Унаслідок цього кожен з акціонерів немов би має право вимоги до АТ, а звідси останнє стає зобов’язаним суб’єктом. Подібні міркування призводять до того, що АТ повинно діяти в інтересах акціонерів, інакше навіщо б останні вкладали свої кошти в акції, якщо не з метою одержання прибутку? З цих позицій і формування акціонерами органів АТ вважається спрямованим на належне налагодження роботи останнього з метою одержання прибутку. Подібні ж міркування поширюються і на учасників інших товариств.

Між тим таке розуміння є надто примітивним, виходить тільки з результату процесу підприємницької діяльності товариства і залишає без уваги самий цей процес, що, по-перше, призводить до певного результату при його нормальному функціонуванні; по-друге, є нєзрівнянно більш тривалим, матеріально обумовлюючим та правопідготовлюючим для підбиття підсумків діяльності товариства—одержання ним прибутку та його розподілу між акціонерами. А оскільки це так, то даний процес потребує розгляду і крізь призму інтересів осіб, які беруть участь у ньому.

Так, А. Бандурін і Л. Зігнатуллін зазначають, що, ґрунтуючись на міжнародному досвіді, можна стверджувати, що головна функція корпоративного управління — забезпечити роботу компанії в інтересах акціонерів, котрі надали останній фінансові ресурси.

Далі. Фінансування діяльності корпорацій здійснюється за рахунок як зовнішнього боргу, так і акціонерного капіталу, що припускає розходження інтересів кредиторів компанії і власників акціонерного капіталу. Тому виникає запитання: чи мають бути представлені в системі корпоративного управління обидві вказані категорії учасників діяльності корпорацій? І нарешті, акціонерний і позиковий капітали представляють лише один з типів інвестицій, а саме — фінансовий капітал. У той же час різні учасники діяльності компанії інвестують інші форми капіталу, наприклад, працюючі за наймом вкладають «людський капітал». Чи належна система управління корпорацією має враховувати інтереси і дану групу інвесторів?.^[502].

У зв’язку з цим теорія держателів інтересів «виростає» і створює побічну теорію інтересів учасників, яка стає підсистемою першої теорії.

Спробуємо проаналізувати інтереси як самої корпорації, так і її учасників. Об’єднання капіталів, яке необхідне для створення товариства, тільки й можливе за наявності інтересу у власників цього капіталу. Створена внаслідок цього корпорація виступає самостійним суб’єктом права, а відтак, має вже свій власний інтерес, який відрізняється від інтересів осіб, що беруть участь в її створенні і згодом придбавають акції, якщо йдеться про АТ При цьому інтерес товариства як власника капіталу все ж таки залишається пов’язаним з інтересами учасників і зумовлюється їх інтересами, хоча, з іншого боку, є безпосереднім. Інтерес учасників опосередкований і полягає в результатах використання капіталу, а не у засобах досягнення інтересу.

Інтерес же акціонерів як власників акцій полягає в ефективному управлінні капіталом, який спрямовується на одержання достатнього прибутку, від чого безпосередньо залежить не тільки одержання дивідендів по акціях, а й їх ринкова ціна, що є важливим при реалізації акціонером свого повноваження по розпорядженню ними.

Інтерес АТ як власника майна проявляється у примноженні цього майна шляхом здійснення прав на капітал-функцію. Таким чином, інтереси акціонерів і АТ гармонійно поєднуються та спрямовуються на досягнення єдиної мети — прибуткового використання капіталу. Засобом досягнення цієї мети є забезпечення ефективного управління капіталом як єдино можливий спосіб реалізації правомочностей власника при узагальненому на високому рівні капіталі.

Нарешті, АТ формує свої органи, що представляють його у правовідносинах з третіми особами та управляють ним. У посадових осіб цих органів — управляючих (менеджерів) також виникають свої інтереси, відмінні від інтересів зазначених суб’єктів. Крім того, теорія інтересів має враховувати інтереси постачальників, клієнтів АТ, місцеві, а також державні інтереси.

У цілому ж перевага інтересів названих груп і породжує не тільки моделі тих чи інших інтересів, а й правове втілення цих моделей, що виливається в нормативне регулювання прав акціонерів, АТ, порядку управління ним, відповідальність тощо.

Отже, якщо виходити з найбільш спрощеного підходу до моделі інтересів, обумовлюючи підпорядкування всіх існуючих в АТ інтересів інтересам акціонерів, ми одержимо модель АТ як систему (правову, економічну, управлінську), що функціонує в Україні. її сутністю є те, що акціонери, виступаючи інвесторами АТ, є в ньому ядром. Вони сформували статутний капітал товариства, який повинен працювати на них. Акціонери формують вищий орган управління товариством, вирішуючи всі найважливіші питання його діяльності, включаючи розподіл прибутку, виплату дивідендів, їх розмір, а також багато інших питань, що стосуються виключної компетенції загальних зборів акціонерів. Вони також формують із числа акціонерів органи для контролю за діяльністю виконавчого органу товариства, розглядають питання про майнову відповідальність його членів тощо.

Особливу роль і особливі «плаваючі інтереси» мають так звані інс- титуціональні інвестори^[503]. Вони зацікавлені в одержанні максимального прибутку на вкладені в акції кошти і разом з тим ці акції дозволяють їм здійснювати контроль за діяльністю АТ Останнє вимагає репрезентування інтересу інституціонального інвестора не акціями, а їх представниками в органах управління АТ — наглядовій раді або виконавчому органі.

Наступною моделлю співвідношення інтересів у системі зв’язків АТ є теорія управління, або менеджмента, за якою менеджерів пропонується вважати виразниками інтересів корпорації. Саме вони, і тільки вони, здатні прагматично й об’єктивно оцінити інтереси всіх груп осіб в АТ, не дати вплинути на його діяльність і навіть життєздатність окремим пріоритетам на шкоду іншим. Ця теорія покликана запобігти ситуації, коли великі акціонери або група акціонерів впливають на прийняття товариством рішень на шкоду собі або іншим акціонерам. Саме вони, балансуючи між інтересами найманих працівників товариства, безпосередньо організуючи їх працю, та акціонерами, чиї інтереси вони покликані враховувати і реалізовувати, можуть адекватно оцінити ту чи іншу проблему і запропонувати її розв’язання найоптимальнішим чином. Ця модель, що зводить нанівець участь акціонерів в управлінні АТ і надає менеджерам практично необмежені права стосовно корпорації, використовується у США.

В літературі зазначається, що особисті доходи менеджерів не залежать від прибутку АТ, оскільки вони сплачуються у вигляді стабільної заробітної плати. Менеджери, на відміну від акціонерів, одержують такі доходи в одному місці — в АТ, в якому вони працюють, а не в декількох АТ, як у акціонерів, які можуть вкладати в акції різних АТ. Тому для менеджерів робота є головною цінністю, а її втрата становить найсерйознішу небезпеку, а звідси випливає, що вони визнають краще за прибутковість АТ його стабільність^[504]. Це не зовсім так, адже й оплата праці менеджерів та можливість їх участі в прибутку АТ безпосередньо залежать від прибутковості діяльності останнього.

Разом із тим таке становище менеджерів, які мають і реалізують корпоративну владу, вимагає встановлення контролю за їх діяльністю. І акціонери зацікавлені в нормальному функціонуванні такого механізму управління і контролю, який забезпечував би їх інтереси.

Малопопулярною є модель інтересів трудового колективу в АТ, яка виходить з того, що головною їх орієнтацією має бути створення умов для задоволення потреб працівників. Ця теорія відстоює значення органів самоврядування трудового колективу — загальних зборів, ради, що мають право давати вказівки для мєнєджєрів, а останні зобов’язані їх виконувати. Така модель більш підходила до соціалістичного підприємства кінця 80-х — початку 90-х років ХХ ст., коли до небачених до тих пір розмірів дійшли демократичні засади управління підприємствами, включаючи виборність їх керівників, значущість рішень зборів трудового колективу, відрахування у власність останнього частини прибутку, одержаного від діяльності юридичної особи, та ін. Але ця теорія довела свою непрацездатність, і в сучасних умовах навряд чи є сенс в її реанімації і подальшому розробленні. Крім того, навряд чи доцільним є також функціонування органів, які дублюють один одного — загальних зборів акціонерів і зборів членів трудового колективу АТ, спостережної ради і ради трудового колективу.

На сьогодні існує модель, яка дає можливість взаємопов’язувати інтереси всіх груп осіб, а також зовнішніх утворень і систем відносно товариства. Це модель конструктивного партнерства, яка виходить і з інтересів акціонерів, які прагнуть одержати дивіденди максимально більшого розміру, і з інтересів працівників товариства, які прагнуть одержати велику заробітну плату, і з інтересів самої корпорації, яким певною мірою суперечать і інтереси акціонерів, і інтереси працівників, оскільки великі розміри зазначених виплат позначаються на зменшенні вкладень у подальший розвиток корпорації та, як наслідок, одержанні прибутку першими двома групами осіб. Інтереси менеджерів полягають в достатньо високому рівні оплати своєї праці, збереженні і зміцненні свого становища та одержанні додаткового прибутку по акціях, які в них є, а також в одержанні додатково акцій товариства на вигідних умовах у переважному порядку.

В АТ посадові особи, будучи його управлінським персоналом, у першу чергу покликані забезпечити виробничий процес. Це безпосередньо пов’язано з інтересом самого АТ. Навіть придбання акцій інших товариств не з метою одержання прибутку, а для забезпечення стабільності свого виробничого процесу шляхом участі в управлінні діяльністю іншого товариства вважається не збитковим, а здійсненим в інтересах товариства.

Діяльність АТ повинна враховувати й громадські інтереси, зокрема міст, держави в цілому, а також певних соціумів. Відома проблема міс- тостворюючих функцій окремих корпорацій, які не можна не враховувати. Цими функціями повинні забезпечуватися інтереси всіх жителів міста, нормального функціонування його служб та соціальних груп. Такі суб’єкти впливають на систему міста, а остання, в свою чергу, позначається на інтересах цих суб’єктів.

У розвинутих країнах теорія інтересу порушує нагальні проблеми. її підгрунтям стала концепція «соціально відповідальної особи», яка, в свою чергу, відгалузилася від теорії «природної особи». Вважаючи корпорацію «добрим громадянином», представник цієї теорії Є. Додд стверджував, що управляючі повинні додержуватись засад соціальної відповідальності та діяти в громадських інтересах, навіть у тому разі, якщо акціонери виступають проти цього^[505]. Критики цієї теорії цілком справедливо вважають, що управляючі не повинні витрачати чужі гроші на філантропічну діяльність без згоди тих, кому ці гроші належать^[506].

В Україні, як і в інших пострадянських країнах, склалася інша система взаємовпливу громадських інтересів, інтересів груп осіб АТ та його самого. Жорстка та неефективна для розвитку підприємницької діяльності податкова політика призвела до розроблення таких схем діяльності товариства і особливо одержання остаточних результатів того чи іншого етапу діяльності (прибутку від виконання конкретного договору), за яких прибуток переховується від оподаткування, що в свою чергу позначається на розмірах нарахованих дивідендів. Результати діяльності АТ неадекватні реаліям. Хоча при цьому не порушуються інтереси груп осіб в АТ, але зазначені схеми застосовуються не в суспільних та державних інтересах в цілому.

Аналіз розглянутих теорій дає право стверджувати, що найбільш прийнятною є модель конструктивного партнерства, на яку пропонує по суті орієнтуватися і нове акціонерне законодавство, що формується в Україні. Однак у відображенні реальних відносин щодо реалізації прав акціонерів ця модель зараз діє дуже слабко і, насправді, приховує модель інтересів менеджерів з тією лише різницею, що в останній заздалегідь розроблені й ефективно функціонують відповідні механізми, що стримують егоїстичні інтереси управляючих. В Україні ж фактичне застосування моделі конструктивного партнерства без подібних механізмів та через відсутність надійної системи захисту прав акціонерів призвело б до неприпустимих порушень.

Схема взаємозв’язків, що склалася, дозволяє ефективно взаємо- ув’язувати задоволення потреб усіх осіб, що мають відношення до капіталу, разом і кожної особи зокрема. Таке економічно обґрунтоване поєднання інтересів та задоволення потреб виявляються вже на стадії створення АТ, коли ініціативу проявляють засновники, що переслідують при цьому свій певний інтерес — сформувати капітал для його використання у виробництві, яке дає прибуток. Інтерес підписчиків та згодом акціонерів на акції поєднується з інтересом засновників стосовно одержання прибутку від коштів, які кожен з них наодинці не міг би використати прибутково, однак це виявляється можливим при їх узагальненні. Інтерес АТ як носія капіталу-функції виражається через інтереси акціонерів та задовольняє їх потреби шляхом розвитку і результативності своєї діяльності. Інтерес управляючих товариством полягає й у досягненні результативності використання капіталу, яким вони управляють, що пов’язане з наділенням їх й надалі функціями органів по управлінню товариством, а також оплатою їх праці, а згодом й можливістю придбання акцій товариства на пільгових умовах. Звідси інтереси різних суб’єктів корпоративних відносин взаємопов’язані, взаємозумовлені та спрямовані на досягнення єдиної мети — прибуткове використання капіталу, прирощення капіталу-власності, що залежить від капіталу-функції.

Таким чином, створення нового суб’єкта права — АТ було викликано інтересами певних осіб та породило як власні інтереси останнього, так і інтереси окремих осіб або їх груп — акціонерів, управляючих, працівників, товариства в цілому. Само АТ не обмежується тим, що звертає собі на користь техніку своєї організації, воно йде значно далі і встановлює верховенство свого власного інтересу над інтересами акціонерів^[507].

Законодавець же України зовсім не розглядає питання про збіг інтересів АТ та конкретного акціонера, або, «вірніше, чи повинні вони збігатися, та коли вони збігаються»^[508]. Цей недолік позначається на правовому регулюванні умов та порядку виплати дивідендів, оскільки АТ не зацікавлене в їх виплаті внаслідок того, що воно повинно прагнути до поширеного відтворення. Акціонери ж — навпаки. Проте відмінність інтересів тут проявляється на певному етапі стосунків між ними, бо дивіденди виплачуються з прибутку, а в його одержанні зацікавлені як акціонери, так і АТ. І навпаки, неврегульованість питання про заборону виплати дивідендів, якщо це може призвести до визнання товариства неспроможним, позначиться на становищі не тільки самого АТ, а й його акціонерів. Вирішення цього питання впливає також на кредиторів, які можуть опинитися в невигідному становищі через виплату дивідендів та відповіднє зменшення активів товариства.

Тому в інтересах усіх осіб та їх груп має бути врегулюваний порядок виплати дивідендів, наділення правління або ради правом подавати загальним зборам рекомендації про розміри дивідендів із встановленням обмеження їх збільшення загальними зборами.

Уявляється, що процес формування законодавства про АТ в Україні слід розпочати з вибору тієї чи іншої моделі системного регулювання інтересів, а не навпаки, констатувати наявність або відсутність тих чи інших рис окремих моделей в ньому. Складність моделювання правовідносин в АТ викликана тим, що для України вони є практично новими, бо складаються по суті заново. Чіткості у підтриманні тієї чи іншої моделі заважають також два взаємовиключаючих один одного аспекти.

Перший аспект пов’язаний з наділенням більшості акціонерів акціями внаслідок сертифікатної приватизації без вкладення ними своїх грошових коштів, що притуплює їх бажання брати участь в управлінні АТ, загальних зборах та ін. Тим більш, що такі акціонери є дрібними і мають незначну кількість акцій, нездатні вирішити істотно будь-яке питання, яке обговорюється на загальних зборах.

Другий аспект заснований на системі управління, що укоренилася і склалася в радянський період, та здійснюється за схемою «директор — працівники». Останні звикли до того, що вирішення питань діяльності корпорації та її прибутковості цілком залежить від керівника. Разом з тим збори трудового колективу, надаючи почуття власної значущості його членам, породили тенденцію колективного обговорення проблем без відстеження наслідків реагування колективу на них.

З наведеного випливає необхідність взяття за основу регулювання відносин в АТ певної системи противаг, яка б враховувала інтереси всіх осіб та їх груп, відштовхуючись при цьому від непорушного значення правила про найбільш потужний інтерес власника, невід’ємний від самої природи людини та природи суспільства^[509]. Завдяки такому тлумаченню усувається дихотомічний розподіл мікроекономічного аналізу на теорію фірми (принцип максимізації прибутку) і теорію споживчого попиту (принцип максимізації корисності). Аналітична структура спрощується, і принцип максимізації корисності одержує універсальне значення. Цільова функція виявляється незалежною від того, де протікає діяльність особи: у корпорації або сім’ї, на біржі або виборчій дільниці. Цим закладається загальнометодологічний фундамент вивчення економічних організацій, структура і функціонування яких виводяться із взаємодії їхніх членів, що переслідують свої особисті інтереси^[510].

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що при розробленні законодавства про АТ та ринок цінних паперів слід виходити з обраної моделі інтересів, яка найбільш оптимально вписується в нашу правову доктрину, економічні умови та соціальний розвиток суспільства, що буде основою для систем зв’язків учасників правовідносин в АТ.