<<
>>

§ 4. Витоки кооперативного права зарубіжних країн

1. Загальна характеристика витоків кооперативного права за­рубіжних країн. Витоки кооперативного права являють собою фор­му вираження і закріплення відповідної політики певної держави як важливого фактора, шо впливає на формування і розвиток юриди­чних інститутів у сфері правового регулювання кооперативних від­носин.

Державна політика щодо кооперації і кооперативів набуває форму соціальних орієнтацій, сукупності цілей, принципів, прог­рам, методів і засобів регулювання соціально-економічних відно­син. що грунтуються на засадах кооперації. Все це вимагає законо­давчого закріплення у відповідних нормативно-правових актах, в яких би формулювалася і через які здійснювалася б державна воля щодо цієї сфери соціально-економічного життя суспільства.

Витоки кооперативного права поділяються на нормативно- правові акти держави, акти санкціонованої і делегованої законот­ворчості. Державні нормативно-правові акти містять загальні абст­рактні ідеї щодо кооперації, які адресовані невизначеному колу осіб, розраховані на неодноразове застосування і являють собою засіб встановлення нових, зміни або відміни раніше прийнятих норм кооперативного права.

Наприклад, у відповідності з чинним законодавством Російської Федерації затверджена така ієрархія но- рмативно-правових актів державного регулювання: Конституція Російської Федерації, федеральні закони, укази і розпорядження президента Російської Федерації.

Найголовнішим витоки кооперативного права є його виражен­ня через конституцію держави або провінції, штату, землі. Так, у ст. 45 республіканської Конституції Італії, що набрала сили у 1948 р., записано: «Республіка визнає соціальну функцію кооперації, шо має характер взаємодопомоги і не переслідує цілей приватної спе­куляції. Закон сприяє її зростанню найбільш прийнятними засоба­ми і забезпечує відповідний контроль за її характером і цілями»[170].

Конституційне визнання можливості створення і функціонування кооперативних організацій є фундаментом іншого джерела коопе­ративного права — кооперативного законодавства у вигляді спеціа­льних законів та окремих положень цивільного, трудового, адміні­стративного, аграрного, земельного та іншого законодавства.

Санкціоновані акти законотворчості у кооперативному праві являють собою правову діяльність держави щодо надання юридич­ної сили нормативним актам, що прийняті безпосередньо коопера­тивними підприємствами та їх об'єднаннями. Делегована законот­ворчість передбачає доручення держави кооперативним підприємс­твам самим видавати нормативно-правові акти шодо їх діяльності. Але особливістю кооперативного права є те, що, розроблюючи нормативно-правові акти, кооперативні підприємства виступають від свого імені, а не від імені держави.

Важливим витоком кооперативного права є засновницькі до­кументи кооперативу. Як правило, до них належать свідоцтво про реєстрацію і статут. Свідоцтво про реєстрацію включає відомості про назву кооперативу, його права, цілі й обмеження, місце розмі­щення підприємства, засновників, кількість і термін повноважень обраного керівництва, опис членських прав і обов'язків, структуру капіталу. У статуті більш детально розписані внутрішні функції і структура кооперативу, а саме, визначення членства, його призупи­нення і припинення, порядок проведення загальних зборів, голосу­вання, вимоги й порядок обрання ради директорів, обов'язки вико­навчого директора (управляючого), порядок діяльності кооперати­ву, фінансові відносини, звітність, умови внесення поправок до статуту реорганізація і ліквідація кооперативу, інші питання, пере­дбачені законодавством. Витоком кооперативного права також мо­жуть виступати місцеві звичаї, корпоративні або адміністративні норми, що визнані самими кооператорами, державними і судовими органами щодо питань кооперативної діяльності. Особливістю ко­оперативного права є також факт існування наднаціональних (тра­нснаціональних) нормативно-правових актів, прийнятих міжнаро­дними кооперативними організаціями.

2. Моделі і спроби стандартизації кооперативного законодав­ства. У світі існують два протилежні підходи щодо забезпечення правового поля діяльності кооперативних організацій. Перший пі­дхід полягає в тому, що для кооперативів прийнято спеціальне законодавство, яке ідентифікує їх як особливий тип організаційно­го утворення. Такого підходу дотримуються, наприклад, в Німеччи­ні, Австрії, Іспанії, в більшості країн Африки, Азії, Латинської Америки, Карібського і Тихоокеанського регіонів. Другий підхід характеризується повною відсутністю спеціальних кооперативних законів, наприклад у Данії, що змушує кооперативні організації діяти в правовому полі інших підприємств сфери бізнесу, забезпе­чуючи відповідність своєї діяльності кооперативним принципам через свої статути.

Між цими двома крайностями різні країни використовують чисельні проміжні форми. Ні країни можна поділити на дві великі групи. У країнах, які умовно віднесені до першої групи, прийняті спеціальні закони щодо різних типів кооперативних товариств, наприклад, сільськогосподарських, споживчих, кредитних коопера­тивів, кооперативів у сфері малого бізнесу тощо. Законодавство такого типу існує у Франції, Японії, Південній Кореї, Уругваї, Росії, деяких інших країнах Східної Європи. В країнах другої групи спеціальні розділи або положення щодо кооперативів включені в інші закони або зводи законів, або в декілька законодавчих актів одночасно. Наприклад, у Швейцарії та Італії вони включені в Цивільний кодекс, в Бельгії, Аргентині, Мексиці — в Кодекс законів про комерційну діяльність, в Нікарагуа — в Кодекс законів про працю, в Панамі — в Кодекс законів про сільське господарство і сільську громаду.

Часом розосередженість законодавчих положень щодо право­вого регулювання діяльності кооперативів робить систему їх юри­дичних норм дуже складною, і законотворці шукають можливості їх об'єднання в один єдиний законодавчий документ. Прикладом цього може бути Франція. У цій країні ще в 1876 р. до Зводу законів (кодексу) про компанії було додано спеціальний розділ щодо коо­перативних товариств.

Протягом наступних десятиліть було прий­нято багато спеціальних законів стосовно кооперативів в окремих галузях і видах діяльності. Це робилося для означення кооператив­ної форми бізнесу, щоб певним чином надати їй пільги щодо оподаткування, але в той же час кооперативи поступово виходили із правового поля звичайних комерційних організацій. У 1947 р. був прийнятий Загальний закон про кооперативні товариства, який об'єднав усі існуючі закони про кооперативи у різних сферах, і положення, які містили в собі Кодекс законів про працю. Кодекс законів про сільське господарство тощо. В 1992 р. до цього закону були внесені поправки.

У державах федеративного типу, таких як США, Канада, Індія, кооперативне законодавство розробляється у кожному штаті. В окремих державах, де існують навіть більш малі адміністративні утворення — провінції та проживають національні меншини (нап­риклад, Італія, Іспанія), прийнято своє кооперативне законодавст­во[171].

На особливу увагу заслуговує модель кооперативного законо­давства СПІД. Її унікальність полягає в тому, що усі п'ятдесят штатів мають свої спеціальні кооперативні закони, а також свої власні закони про оподаткування, створення і ліквідацію підпри­ємств, антимонопольне та інше регулювання. Безумовно, законода­вство окремих штатів дуже схоже між собою, хоча це й не без винятків. Необхідність мати спеціальне кооперативне законодавст­во обґрунтовувалася законодавцями США для ідентифікації коопе­ративу, як особливої форми корпоративного бізнесу, що має спеці­альний порядок членського контролю і розподілу доходів, а також для того, щоб держава могла адресно надавати певні пільги та послуги саме підприємствам кооперативного типу[172]. Щодо федераль­ного законодавства, то за винятком лише закону Каппера-Вольстеда 1922 р., який безпосередньо регулює діяльність асоціацій виробників (кооперативів), решта федеральних законів однаковою мірою стосуєть­ся й інших форм підприємств та їх об'єднань.

Останніми роками серед кооператорів різних країн піднімає­ться питання про стандартизацію кооперативного законодавства.

Треба враховувати, шо в деяких країнах світу така стандартизація вже має місце. Наприклад, у країнах, що розвиваються (особливо в колишніх британських і французьких колоніях), існує схожість відповідних законів. Але бажання розірвати зі своїм колоніальним минулим і нові економічні та геополітичні пріоритети спонукають кооператорів у країнах, що розвиваються, до розвитку законотвор­чості і прийняття нових, їх власних моделей кооперативного зако­нодавства. Так, ще в 1966 р. на Міжнародній конференції африка­нсько-азіатського регіону шодо соціального розвитку сільської міс­цевості була схвалена модель закону про кооперацію. У тому ж році Міжнародна організації праці у своїх відомих Рекомендаціях № 127 запропонувала важливі орієнтири щодо кооперативного законодав­ства у країнах, шо розвиваються. У 1973 р. Південноазіатський регіональний центр МКА запропонував модель кооперативного закону для країн свого регіону. Найостанніші моделі кооперативно­го законодавства були запропоновані Світовою радою кредитних спілок у 1987 р. і Організацією американських кооперативів у 1989 р.

Все чіткішими стають наміри стандартизації кооперативного законодавства серед країн Європейської співдружності. Останнім часом певні зусилля були спрямовані на розроблення проекту тра­нснаціонального кооперативного закону, який дозволяв би реєст­рувати кооперативну асоціацію, створену кооперативами різних країн ЄЕС. Новий закон буде існувати паралельно з національним кооперативним законодавством країн-членів ЄЕС і в багатьох ви­падках звертатиметься до національних законів1.

3. Зміст кооперативного законодавства. Завдяки спільній іде­ологічній базі, що втілюється через міжнародні принципи коопера­ції, і специфічній організаційній структурі кооперативних організа­цій існують певні спільні риси кооперативних законів у різних країнах. Насамперед це стосується порядку й процедури утворення кооперативів.

У більшості розвинутих країн кооперативи реєструються як й інші комерційні організації після звернення їх засновників до від­повідних органів та перевірки їх відповідності вимогам чинного законодавства.

Після реєстрації кооперативне товариство офіційно визнається юридичною особою і отримує статус кооперативного підприємства. Однак, беручи до уваги той факт, що кооперативи часто створюються суб'єктами з обмеженими коштами, які не мають вільного доступу до юридичних консультацій, кооперативне законодавство включає певні положення щодо процесу реєстрації кооперативу.

Вони включають: а) вимогу подати на розгляд оцінку потенці­алу розвитку майбутнього кооперативного підприємства; б) поря­док дій засновників кооперативу або його засновницького комітету; в) вимоги до освітнього рівня майбутніх кооператорів, які висува­ються кооперативними федераціями, спілками, урядовими та неу­рядовими організаціями, що відповідають за розвиток кооперації2.

Кооперативне законодавство визначає юридичний статус чле­нів кооперативу, його організацію і систему управління. Юридич­ний статус членів кооперативу, як уже відмічалося, визначається тією особливістю, що вони одночасно є власниками й клієнтами свого підприємства. Такий юридичний статус у свою чергу впливає на систему управління кооперативом, яка у всіх країнах включає щонайменше два органи — загальні збори і виборний орган (рада директорів або правління кооперативу). Найвищим органом коопе­ративу є загальні збори його членів. Як правило, члени кооперативу особисто повинні брати участь у загальних зборах, оскільки голосу­вання за дорученням у кооперативах не практикується. Коли ж загальна кількість членів досить велика, кооперативи проводять збори обраних уповноважених представників. Наприклад, у Німеч­чині це робиться, коли загальна кількість членів кооперативу сягає понад 1500[173].

Другою управлінською інстанцією є рада директорів, яка оби­рається загальними зборами з членів кооперативу. Її найголовніші функції полягають у розробці стратегії кооперативу, контролі за виконанням рішень загальних зборів, найманні на роботу і контролі виконавчого директора (менеджера), прийнятті до кооперативу но­вих членів тощо. Законодавство деяких країн дозволяє загальним зборам також обирати спостережну раду з членів кооперативу для контролю за діяльністю ради директорів. Спостережна рада підзві­тна лише загальним зборам. Конкретні функції ради директорів та спостережної ради відрізняють у різних країнах.

У більшості випадків національне законодавство також передба­чає можливість виборів інших управлінських органів (комітетів, комі­сій тошо) для здійснення певних специфічних завдань. Наприклад, законодавство щодо кредитних кооперативних спілок часто передба­чає утворення комітетів з кредитних питань, освіти, обліку членів тощо. У споживчих кооперативах поширені комітети захисту навко­лишнього середовища, з соціальних питань, жіночі організації.

Як правило, рада директорів, спостережна рада, комітети і комісії утворюються лише з членів кооперативу, тобто його клієн- тів-власників, які звітуються перед загальними зборами за свою діяльність у виборних органах. Хоча закон покладає відповідаль­ність за управління на раду директорів, це не означає, що вона повинна займатися управлінням щоденно. Ця функція делегується найманому управлінському персоналу, який має бути достатньо кваліфікований і досвідчений. Успіх кооперативу багато в чому залежить від того, наскільки рада директорів вдало підібрала канди­датуру менеджера (виконавчого директора) і зуміла налагодити з ним нормальні ділові стосунки і взаєморозуміння. Щоб бути відіб­раним, менеджеру необхідно мати досвід і показати свою здатність до такого роду роботи. Існують деякі особливості роботи менеджера в кооперативах, що відрізняють її від роботи в інших організаціях і роблять її складнішою. Для менеджера кооперативу клієнти його компанії є одночасно її власниками. Не задовольнивши вимог клієнта, можна потрапити у конфлікт з власником, який приймає принципове рішення. Здібність балансувати між інтересами клієнта і власника в кожному члені кооперативу завжди високо цінується. Менеджер повинен бути здатним розвивати довіру і вірність своїх членів. Конкретні обов'язки менеджера визначаються юридичними документами кооперативу і можуть відрізнятися залежно від типу, розміру і спеціалізації кооперативу[174].

Оскільки кооперативи функціонують у сфері бізнесу, їм для здійснення своїх ділових операцій необхідний певний капітал. Як і в комерційних організаціях цей капітал складається з членських внесків (паїв), нерозподіленої частини доходу та позичених коштів. Закон, як правило, визначає принципову особливість фінансових відносин у кооперативах. Вона полягає в тому, що: а) пай кожного члена кооперативу пов'язаний з його користуванням послугами свого підприємства; б) пай не може вільно переходити від однієї особи до іншої; в) може бути передбачена персональна відповідаль­ність членів кооперативу за борги свого підприємства у випадку його ліквідації. Отже, цілком закономірно, шо в кооперативах зі змінною кількістю членів постійно відбувається зміна розміру па­йового капіталу. У той же час кооперативне законодавство підкре­слює. що розподіл голосів і доходів у кооперативах не пов'язаний з пайовим капіталом, розмір паю і дивідендів на нього обмежений, пай повертається кожному члену після його виходу з кооперативу за порядком, визначеним статутними нормами. Кооперативи бага­тьох країн мають законне право створювати нерозподільний та резервний фонд для забезпечення фінансової стабілізації своїх під­приємств[175].

Зростання обсягів і ускладнення кооперативної діяльності пе­редбачає постійне збільшення інвестицій. Це в свою чергу потребує нетрадиційних джерел збільшення капіталу кооперативних підпри­ємств. У зв'язку з цим у кооперативному законодавстві деяких розвинутих країн (наприклад, Франції, Італії, Ісландії) з'явилися принципово нові положення, а саме: а) нові форми інвестицій членів кооперативу (асоційоване членство, привілейовані акції, акції-премії, облігації, кваліфіковані позики); б) право на отриман­ня частини нерозподільного фонду при виході з кооперативу (чле­нські рахунки); в) продаж акцій кооперативу (без надання права голосу) на відкритому фондовому ринку[176]. Такі підходи роблять кооперативну діяльність більш гнучким, хоча в той же час не сприяють підтриманню його ідентичності.

Кооперативне законодавство багатьох країн враховує, що чле­ни кооперативів у переважній більшості недостатньо знайомі з бухгалтерським обліком, і тому їм необхідний професійний незале­жний контроль (аудит) за станом господарської діяльності коопера­тиву. Більшість кооперативних законів вимагають проведення що­річно (або кожних два роки) аудиторських перевірок. Проте обсяги та детальність перевірок, вимоги до осіб та установ, яким вони доручаються, та сама процедура і форма звітності суттєво відрізня­ються у різних країнах.

Кооперативні закони регулюють не тільки діяльність первин­них кооперативних товариств, а й їх федерацій, спільних і дочірніх підприємств. Центральні постачальницькі, маркетингові, банківсь­кі інституції, створені кооперативами на кооперативних засадах, як правило, є винятком для антимонопольного законодавства. У роз­винутих країнах держава і уряд прагнуть втручатися як можна менше у справи кооперативів, обмежуючи свою роль реєстрацією кооперативу, регулюванням щодо здійснення аудиту, контролем за виконанням кооперативного законодавства та фіксацією факту лі­квідації кооперативу. Хоча в деяких країнах держава має значно більше прав, включаючи право розпуску кооперативу, як це, нап­риклад, має місце в Японії[177]. У цілому ж, держава й уряд різних країн світу через кооперативне законодавство прагнуть до зміцнен­ня кооперативних організацій, розширення сфери їх діяльності, збільшення їх державної підтримки та допомоги.

<< | >>
Источник: В.И. Семчик. Кооперативне право. 1998

Еще по теме § 4. Витоки кооперативного права зарубіжних країн:

  1. § 2. Загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн. Міжнародні організації
  2. Загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн
  3. § 2. Закони як витоки кооперативного права
  4. Розділ III Витоки кооперативного права
  5. 3. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн
  6. Шевченко О. О.. Історія держави і права зарубіжних країн 1998, 1998
  7. ПРЕДМЕТ, МЕТОД I СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
  8. Частина перша Розділ І Загальна теорія кооперативного права Предмет, система, витоки, суб'єкти
  9. Панов A.B.. Державне право зарубіжних країн. 2011, 2011
  10. § 3. Право членства в кооперативах зарубіжних країн
  11. Державне право зарубіжних країн як наука і як навчальна дисципліна
  12. 1.2. Адміністративне право у правових системах сучасності 1.2.1. Історія формування адміністративного права у зарубіжних країнах
  13. § 5. Види і організаційні форми кооперації в зарубіжних країнах
  14. § 5. Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи країн Балтії
  15. § 1. Зародження кооперації та розвиток кооперативного руху і кооперативного права в Україні в середині XIX — на початку XX ст.
  16. Розділ II Історія кооперативного руху і кооперативного права в Україні
  17. § 1. Конституційні засади кооперативного права
  18. § 2. Співвідношення кооперативного права з іншими галузями права
  19. § 5. Принципи кооперативного права
  20. § 1. Поняття і предмет кооперативного права і його співвідношення з іншими галузями права