<<
>>

§ 2. Вплив на розвиток відносин із корпоративного управління наявності акцій в державній власності

Цілі, що обумовлюють управління державою належним їй майном. Перетворення економічних, соціальних, політичних та інших аспектів цього управління на правові конструкції, за допомогою яких вирішуються завдання держави. Стратегічні (суспіль-

но-політичні, соціальні, економічні та духовні) цілі й оперативні (правові) і тактичні (організаційні) механізми їх досягнення. Проблемні аспекти стану корпоративного управління акціями, що належать державі. Макро- та мікропричини неналежного рівня корпоративного управління цими об’єктами.

Ліквідаційна та комерціоналізаційна концепції перетворення державної власності. Відносини контролю держави за виконанням уповноваженою особою корпоративного управління та його походження.

Перебудова економічних відносин, перехід до ринкових механізмів в Україні вимагають осмислення комплексності тих змін, настання яких диктують ринкові стосунки. Найважливішу роль при цьому відведено державі як політико-правовій інституції і значному власнику майна. Держава, будучи тотальним власником за радянських часів, насьогодні зазнає істотних змін у правовідносинах власності. По-перше, вона провадить відчуження майна приватним власникам (приватизація); по-друге, відбуваються процеси корпоратизації з наступною приватизацією чи без такої; по-третє, це оренда і концесія; по-четверте, передання державного майна в управління. Можливі й різні комбінації способів управління державним майном. Втім, головними будуть питання: чи залишатиметься державне майно у власності держави, чи буде нею відчужуватися? Якщо залишатиметься, то з якою метою? Особливо це стосується пакетів акцій, що належать державі. Тобто, при перетворенні державних підприємств на АТ держава має визначитись, який пакет акцій у неї залишиться і навіщо це їй потрібно.

Держава передусім повинна визначитись із цілями, що переслідуються нею в нових умовах існування українського суспільства. Визначення державою цих цілей поєднує економічні, соціальні, політичні та інші аспекти із перетворенням їх на правові конструкції, за допомогою яких вирішуються завдання управління належним їй майном.

Таких цілей декілька, що зумовлюється складністю того становища з державним майном, яке передувало входженню України в ринкові відносини, і становища держави у громадянському суспільстві. Цілі ці відомі і лежать на поверхні тих процесів, які відбуваються в сучасності. Науковці зазначають про ієрархію цілей[126], або побудову «дерева цілей»[127], що позначається на правовому регулюванні як похідному засобі їх реалізації із формуванням у зв’язку з цим відповідних пріоритетів. Таке порівняння є вдалою ілюстрацією співвідношення цілей з їх рівнями і засобів їх досягнення.

Центральним, визначальним «стовбуром» такого «дерева» є стратегічні цілі, які іноді називають головними, захисними чи позитивними[128]. Стратегічні цілі розгортаються в оперативні, фіксуючі великі блоки дій з досягнення перших, а оперативні — у тактичні, які визначають щоденні і конкретні дії з досягнення перших та других цілей і забезпечують таке досягнення.

Отже, стратегічними цілями є суспільно-політичні, соціальні, економічні та духовні, оперативними — правові, а тактичними — організаційні.

Суспільно-політичні цілі ставляться для постійного підвищення розвитку суспільства, досягнення балансу публічних і приватних інтересів при включенні державного майна в цивільний оборот, його використання державою чи іншими суб’єктами в підприємницькій діяльності.

Формування цих цілей відбувається в постійній турботі державних інституцій за його збереження як національного багатства, яким дійсно воно було і залишається. Поєднану з проблематикою досягнення економічних, соціальних і духовних цілей відповідальність за наслідки принципового вирішення цього питання як перед майбутніми поколіннями, так і в сьогоднішньому середовищі несе в кінцевому результаті держава. Тому досягнення збалансованості інтересів є складним, тривалим і багатогранним процесом, який вимагає виваженого підходу і продуманості оперативних і тактичних цілей для його реалізації.

Починаючи з 90-х років ХХ ст. державі докоряють про помилковість підходів, непослідовність, непродуманість і зловживання на цьому поприщі. Не вдаючись у деталізацію цього і аналіз дійсного стану речей, зазначимо як на небезпідставність цих докорів, так і на свідчення цим того, що держава більш-менш виважено підходить до розв’язання проблем формування і реалізації суспільно-політичних цілей. Все більш зрозумілою також стає нагальна проблема в комплексності підходів для остаточного визначення цих цілей і засобів їх досягнення безвідносно до змін в органах державної влади та інших суб’єктивних чинників, які б негативно вплинули на це. Ці намагання реалізуються в державних програмах приватизації, концепціях економічного розвитку та управління державним майном і корпоративними правами тощо.

Соціальні цілі обумовлюються впливом становища з державним майном на соціальну структуру суспільства. Це також дуже важливий аспект, який в жодному разі не слід залишати поза увагою, бо він охоплює взаємостосунки різних елементів суспільства, які зазнають істотних змін в ринковому середовищі, зокрема внаслідок перетворень, що сталися і продовжують відбуватися з державним майном. Цими цілями охоплюється підтримка стану і рівня соціального життя людей. Соціальні цілі тісно пов’язані з суспільно-політичними в ракурсі запобігання конфлікту інтересів різних суб’єктів, що мають відношення до державного майна, в тому числі в його постприватизаційному стані. Скільки б не декларувалося про рівність усіх власників як на конституційному, так і на нижчих рівнях, нівелювання протиставлення одних власників іншим стане можливим не тільки в писаних нормах, а й в реаліях, психології підприємництва і управління, повсякденному житті тільки тоді, коли пра- ворозуміння цього феномена буде побудоване на усталених відповідних справедливих правовідносинах, підкріплених впливом держави як соціального гаранта їх існування. Неоднозначність ставлення держави до цих процесів, маятникове коливання, що спостерігається час від часу, невиправданий поспіх при вирішенні принципових питань, чи навпаки, — затягування при визрілості відносин тягнуть за собою конфлікти в суспільстві, які залежно від стадій свого розгортання можуть перерости в суттєві глобальні проблеми.

Отже, існують детермінованість суспільно-політичних і соціальних цілей, їх взаємопов’язаність і взаємний вплив.

Економічні цілі, як відомо, обумовлюють систему економічних відносин і забезпечують матеріальну основу існування суспільства. Вони також взаємопов’язані з попередніми цілями і спрямовані на збереження та досягнення вищого рівня промислового потенціалу країни. Його нарощування, підвищення якості безпосередньо позначаються на соціальному становищі в суспільстві. Значення використання державного майна і корпоративних прав держави при цьому є неперевершеним знов-таки внаслідок суттєвості їх ролі в економіці України.

Духовні цілі пов’язані з духовним та інтелектуальним потенціалами суспільства.

Належний економічний стан і сприятливе суспільно-політичне середовище, спокій у соціумі впливають на збереження і розквіт культурного надбання, підвищення духовності і забезпечення дієвого використання духовного потенціалу, включаючи фінансування відповідних наукових, виховальних, освітніх та культурних програм і закладів.

З визначенням цих стратегічних цілей стає можливим уявлення про правові цілі, які є оперативними порівняно з першими. Тобто досягнення стратегічних цілей відбувається із їх перетворенням на правові, які завжди повинні формуватися з огляду на стратегічні цілі, обумовлюватися ними і підпорядковуватися ним. Серединне становище правових цілей між стратегічними й оперативними підвищує труднощі в їх формуванні і реалізації, бо вони, з одного боку, є сформульованим намаганням застосування правових конструкцій, а з другого — їх реальним втіленням через розроблені юридичні механізми.

В цьому розумінні правові цілі втілюються як у системно-правові заходи, що розробляються в країні відносно становища державного майна, його використання та перетворення, так і у конкретні нормативно- правові акти на рівні закону і підзаконних актів щодо реалізації цих заходів.

Оскільки правові цілі є похідними від стратегічних, то невизначеність з першими негативно впливає на другі. А двоплановість самих правових цілей диктує залежність законів і від системно-правових заходів. Тому недивно, що українські закони є недосконалими, бо це пояснюється нез’ясованістю стратегічних цілей, які повинна поставити для себе Україна. І якщо нарікання на недосконалість стратегій її розвитку висловлюють в першу чергу політики, політологи, соціологи, економісти та ін., то про неналежний рівень правового поля і юридичних механізмів твердять правники, підприємницька громадськість і управлінці усіх рангів.

Наступним рівнем цілей є організаційні, спрямовані на розв’язання організаційних проблем. Вони охоплюють формування відповідних структур з регулювання процесу використання державного майна, управління ним із визначенням оптимальної системи органів, осіб і механізмів, залучених для цього.

Віддаючи данину неперевершеній і основоположній значущості стратегічних цілей, а також цілей правових, що втілюють за допомогою законотворчих механізмів стратегічні цілі в життя, все ж таки не слід принижувати роль організаційних цілей. Від того, як буде налагоджена організація досягнення стратегічних і правових цілей, залежить і саме їхнє досягнення. При засиллі бюрократичного апарату ні для кого не є новиною, що він здатний спростувати та звести нанівець і стратегію, і тактику, коли за наголошеннями і відомими істинами, котрими прикриваються бюрократичні структури, ідуть услід дії, які не приводять до очікуваних результатів і не можуть до них привести.

Реалізація цілей потребує наявності можливостей їх досягнення, якими передусім є матеріальне забезпечення або матеріальні ресурси. Якими б позитивними не були намагання держави поліпшити соціальне й економічне становище в суспільстві, діяти на принципах ринкової економіки, її власних ресурсів для цього не вистачить, хоча б і припустити саму можливість досягнення цих цілей державою, котра діятиме в ринковому середовищі як приватний власник. І це стосується в першу чергу відсутності у неї кадрового потенціалу професійних управлінців на ринку корпоративних послуг. Поряд із неможливістю утримувати значний масив державного майна і управляти ним у тому вигляді, як це існувало за радянських часів, — через управління державними підприємствами, відсутністю фінансування їх розвитку з 90-х років ХХ ст. склалася об’єктивна ситуація, що характеризується відсутністю у держави матеріальних і управлінських ресурсів для підтримання і розвитку своєї власності. В свою чергу це й викликало необхідність пошуку нових шляхів для вирішення поставлених цілей — перетворення власності, державних підприємств, джерел фінансування, адміністративно-управлінських відносин на корпоративно-управлінські відносини за участю держави.

Таким чином, тільки детермінованість цілей, засобів їх досягнення і джерел ресурсного забезпечення може привести до бажаних змін у суспільстві.

Цих змін повинні зазнати як первинні клітини ринкових стосунків — суб’єкти, що здійснюють підприємницьку діяльність, правовідносини між ними, так і обумовлене ринковими законами їхнє ставлення до своїх дій в ринковому середовищі, їхнє праворозуміння. Ці суб’єкти повинні давати собі раду в тому, що їм слід покладатися в першу чергу на себе для досягнення позитивних фінансових результатів, піклуватися про зміцнення своєї конкурентоздатності, орієнтуватися на ініціативність і інновації, швидко і гнучко реагувати на сигнали ринку1.

Труднощі в зв’язку з цим в Україні, як і в будь-якій пострадянській країні, полягають у тому, що за сімдесят років відбувалося створення інших суб’єктів з іншими зв’язками між ними, іншим ставленням до своєї діяльності та іншим праворозумінням. Не просто переважна більшість так званих суб’єктів господарювання були державними підприємствами, а можна сказати, що відсоток недержавних юридичних осіб з їх обсягом продукції (робіт, послуг) був настільки незначним, що від нього можна взагалі абстрагуватися. За нових економічних умов постає питання про необхідність перетворення державних підприємств і взагалі про необхідність залишення в державній власності майна, яке б використовувалося для підприємницької діяльності.

Аналіз необхідності таких перетворень суб’єктів, внутрішніх правовідносин у них доводить про першочерговий наголос на управлінні ними, застосуванні засад корпоративного управління, яке найбільше відповідає

вимогам ринкової економіки. Бо саме від управління юридичною особою залежать її показники як суб’єкта ринкових відносин. А для цього і є необхідним перетворення державних підприємств, структура управління якими сьогодні не влаштовує ні пострадянське суспільство, ні працівників цього підприємства, ні його контрагентів, ні саму державу.

Відтак, спостерігається тенденція до набуття значущості корпоративним управлінням, в якому до того ж не тільки згодна, а й всіляко зацікавлена брати участь держава. Ця значущість переважає навіть над відносинами власності, оскільки держава не турбується за свою колишню власність, бо замість майна, якого вона позбавляється (і разом з цим участі в речових відносинах, або, вірніше, квазіречових, що виникають із права повного господарського відання, а також відповідних вертикальних відносин з управління державними підприємствами), вона набуває корпоративних прав як звичайний акціонер, що дають їй не менше, а більше можливостей тримати в руках управління в АТ

Сказаним і пояснюється думка про те, що державні підприємства за своєю природою не здатні стати ринковими суб’єктами, про що наголошують прихильники ліквідаційної концепції, і відповідно про можливість перетворення державних підприємств на інші структури ринку, про яке зазначається в комерціалізаційній концепції1.

Головним аргументом прибічників ліквідаційної концепції є бачення непридатності державних підприємств до включення їх у ринкову економіку внаслідок усталеної залежності від бюрократичних структур, неможливості позбавлення від пов’язаних з цим навичок тих форм організації своєї діяльності. Ця концепція виникла як реакція на минуле. Важливим аргументом на користь так званої ліквідаційної концепції послужила оцінка, що державні підприємства застаріли, вони не здатні працювати ефективно, у зв’язку з чим їх треба або приватизувати, або ліквідувати.

Навпаки, комерціоналізаційна концепція виходить з того, що державні підприємства в змозі функціонувати, як і інші ринкові суб’єкти, за наявності економічних і правових умов ефективності їхньої діяльності. Тобто, вона доводить, що ринкові умови вплинуть й на державні підприємства таким чином, що вони почнуть ефективно працювати. Незважаючи на те що при цьому не відзначається, чи вплинуть ринкові відносини на стан управління державними підприємствами, який викликав стільки нарікань і відіграв не останню роль у необхідності перетворень, тим не менш і прихильники цієї концепції наголос роблять знов-таки на управління. Однак при цьому вони займають протилежну позицію, вважаючи, що ліквідація державного сектора економіки можлива тільки в тому разі, коли країна має значні фінансові кошти на модернізацію управлінського апарату, створення широкого фронту робочих місць, пристосування до потреб нових високоефективних технологій1.

Позиції цієї концепції видаються неприйнятними, бо вони не тільки не обґрунтовані, а й суперечать здоровому глузду. Так, визнаючи негідність державного управління економікою і переважності ринку з його механізмами управління, ця концепція не тільки припускає збереження «островів» застарілого управління, а й робить ставку на те, що ринкове управління перемеле державне і зробить його ланцюгом ринкових відносин. Проте це виглядає ефемерним сподіванням в такому вигляді розсудів. І навпаки—слід змінити саме управління, а тому й вид юридичної особи, аби ті з них, які працювали за одними схемами, переорієнтувалися і залишилися б на ринку. Ринок і державне управління — несумісні поняття, і не можна навіть припустити, щоб ринок змінив державне управління, тобто сам державний апарат з його механізмами і важелями. (Звісно, якщо ці важелі перетворяться на якісь інші через участь держави в ринкових структурах і обумовлених ними формах управління.)

Крім того, модернізація управлінського апарату має будуватись в країні не за рахунок держави, а ринковими силами, а це не потребує відкладень і значних фінансових коштів держави. Це в змозі зробити і вже роблять ті юридичні особи, які працюють і набираються досвіду в корпоративному управлінні, яке не «впаде з неба» з наданням хоча б і фінансування.

Як би там не було, намір держави є однозначним щодо перетворення державних підприємств, яке відбувається і відбуватиметься в процесах приватизації державного майна.

Однак слід ураховувати й те, що держава не бачить сенсу в передан- ні всього свого майна у приватну власність з тих чи інших причин і тому принаймні в найближчому майбутньому вона братиме участь у підприємницькій діяльності, але не за такими схемами, як це було в радянські часи. Держава буде власником пакетів акцій, які дадуть їй можливість як акціонеру брати участь у корпоративних правовідносинах і тим самим справляти вплив на підприємницьку діяльність АТ з очікуванням відповідних результатів від цього.

Акції належать державі в АТ, створених:

- при корпоратизації;

- при приватизації;

- в звичайний спосіб, передбаченим у Законі «Про господарські товариства», у тому числі товариствах, створених в інших державах, а також у товариствах з іноземними інвестиціями як знов створюваних, так і тих, в яких ФДМ визнаний правонаступником державних підприємств, установ та організацій, котрі свого часу виступили їх засновниками (учасниками);

- як державні або національні АТ (наприклад, ДАК «Хліб України», НАК «Нафтогаз України»);

- як холдингові компанії.

Наявність акцій у держави можна охарактеризувати таким чином.

1. Це є підтвердженням бажання її участі в приватних відносинах (підприємницьких, корпоративних, відносинах власності) із настанням тих наслідків, котрі передбачаються для участі будь-якої приватної особи в цих відносинах — набуття відповідних прав. У першу чергу це права корпоративні, що надаються державі як будь-якому акціонеру. Шляхом здійснення цих прав держава очікує:

а) налагодити ефективну роботу АТ через діяльність своїх представників в його органах управління;

б) одержати дивіденди;

в) залишити за собою контроль за діяльністю АТ з метою запобігання поширенню негативних процесів, що виникли при приватизації — пе- репрофілюванню діяльності АТ, яка сьогодні потрібна країні, недбалого ставлення до майна, що перейшло у власність АТ і може відчужуватися, знищуватися, що не відповідає ні інтересам самого АТ, ні інтересам його акціонерів, ні державним інтересам у цілому та ін.

2. Це є виконанням її публічних функцій і втіленням публічних інтересів, які полягають:

а) у поповненні державного бюджету коштами (за рахунок як податків, що сплачуються прибутковими АТ, так і дивідендів);

б) у збереженні і розвитку економічного потенціалу країни, зокрема через оптимізацію структури власності шляхом залучення максимальної кількості об’єктів права державної власності в процесі вдосконалення управління ними і використання державних активів як інструмента для залучення інвестицій у економіку;

в) у виконанні соціальних завдань — збереженні робочих місць.

3. Це є наслідком тривалого знаходження у власності держави майже всього майна, що знаходилося у виробничій та споживчій сферах. Зрозуміло, що передати це майно іншим власникам за короткий час неможливо — для цього повинні бути вироблені процедури, механізми зацікавленості, в тому числі суспільства в цілому. Тобто, процеси роздержавлення мають певною мірою визріти, бо скороспілі дії з припинення становища, що складалося десятиліттями, можуть привести до вкрай негативних наслідків. Руйнування усталеної системи без розроблення і введення нової, без складання умов її дієвості не повинно мати місця.

Проблемні аспекти стану корпоративного управління акціями, що належать державі. До таких аспектів слід віднести наступні:

а) оскільки держава як приватний власник не виступає в цивільному обороті і в корпоративних відносинах безпосередньо у зв’язку із специфічністю її як суб’єкта відповідних правовідносин, а діє через свої органи, виникає проблема взаємодії цих державних органів, додержання ними єдиних підходів при виконанні функцій корпоративного управління, налагодження ефективної діяльності в цьому напрямку, контролю за діями цих органів, тобто створення єдиного центру для такої координації і контролю, яким би взаємопов’язувалося виконання функцій державними органами в єдиний спосіб. Така проблема є очевидною, бо склалася ситуація некоординованості дій органів виконавчої влади різних рівнів, що може мати негативні соціальні й економічні наслідки;

б) часто звертається увага на те, що корпоратизовані підприємства і підприємства, що перебувають у процесі приватизації, працюють, як правило, не краще за державні. Слід оцінити таке явище і виявити причини цього. Таке становище визначається наперед складними економічними умовами нашої країни, недоліками інвестиційної політики держави, недосконалістю фінансово-податкової системи, неефективним механізмом банкрутства та реструктуризації підприємств. Зазначені чинники є дійсно вагомими для становлення належного рівня корпоративного управління, але зосередження на конкретніших причинах неефективної діяльності АТ дає змогу приземленіше подивитися не тільки на макро-, а й на мікропричини подібного становища.

Такими причинами є:

- відсутність у АТ, створених у результаті приватизації, достатніх коштів для розвитку, внаслідок чого для них актуальною стає потреба в інвестиціях;

- неналежний рівень здійснення функцій безпосереднього управління в органах АТ, відсутність належних навичок і досвіду, несформо- ваність корпоративної культури;

- неврегульованість і суперечливість підходів щодо управління акціями, які належать державі.

Розв’язання цих проблем потребує:

- визначення шляхів надходження інвестицій до приватизованих АТ як на етапі приватизації шляхом приватизації під інвестиційні зобов’язання, так і при подальшій діяльності АТ;

- підготовки кадрів для професійного здійснення управлінської діяльності;

- визначення способів здійснення державою своїх прав як акціонера — через встановлення компетенції відповідних державних органів і передання акцій в корпоративне управління приватним особам.

Що стосується ґрунтівних підходів до розв’язання цих проблем, то слід перш за все визначитись з тим, як саме відчуватиме себе держава в корпоративних правовідносинах, тобто як акціонер — з наданням їй при цьому спеціального становища чи як звичайний приватний власник. На сьогодні відносно цього принципового питання ясності немає, і воно немовби замовчується. Це викликане двома причинами.

Першою причиною є те, що згідно з ст. 13 Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Разом з принципами ОЕСР про рівність усіх акціонерів, це означає, що держава як акціонер не може знаходитися в привілейованому становищі. Вона через свої органи і уповноважених осіб повинна мати такі ж самі права, як і інші акціонери. Тому це не припускає:

- ні спеціальних норм щодо обов’язкового формування органів АТ із представників держави,

- ні додаткових обов’язків у акціонерів, які набули у держави акції при приватизації,

- ні додаткових прав у представників держави як акціонера порівняно з іншими акціонерами.

Другою ж причиною є специфіка АТ, створених у процесі приватизації, які на етапі перетворення із державного підприємства мають лише одного акціонера — державу, що і надає їй можливості формувати органи АТ до продажу належних їй акцій приватним особам. Це не суперечить загальним принципам приватного права, але на певному етапі існування АТ — коли акцій набуло значне коло осіб — виникають суперечності з їх правами і строками для можливості їх здійснення, зокрема щодо участі в управлінні АТ. Крім того, на цих етапах у держави виникає спокуса зберегти свою участь в управлінні АТ не приватноправовими, а публічними заходами.

Розв’язання зазначених проблем має суттєве значення для становлення корпоративного управління в Україні.

Таким чином, окреслені проблеми є вельми значущими. Тому недивно, що до їх розв’язання звертаються з постійною наполегливістю Президент України і державні органи, котрі відповідають за стан процесу приватизації і формування державного бюджету, економічне становище в Україні в цілому.

Ще з 1999 р.[129] ставляться такі завдання відносно наявності акцій у держави:

- максимальне скорочення кількості закріплених у державній власності акцій, для чого потребуються, по-перше, скорочення переліку підприємств, заборонених до приватизації; по-друге, впровадження різноманітних засобів не просто відчуження державою акцій, а із сприянням залученню інвестиційних ресурсів, тобто продаж акцій особам і утворенням, які мають довгострокові інвестиційні інтереси;

- забезпечення здійснення ефективного управління корпоративними правами, що належать державі. Тобто, при залишенні акцій у держави на певний строк чи до їх продажу в процесі приватизації права з таких акцій повинні використовуватися належним чином в інтересах як держави, так і АТ

Відносно корпоративних прав держави і порядку їх здійснення можливий такий шлях до цього:

- обмеження передання державних корпоративних прав в управління міністерствам та іншим органам виконавчої влади;

- виконання цих функцій ФДМУ;

- використання тих чи інших способів передання пакетів акцій в управління недержавним особам.

Протягом останніх років постійно відзначаються низький обсяг надходжень коштів до бюджетів з визначенням підстав, які вплинули на це, невиправдано високий розмір частки АТ, створених унаслідок приватизації, контрольний пакет акцій яких належить державі. Ситуація мало в чому змінилася порівняно з минулим десятиліттям. Тому потрібні певні ефективні механізми розв’язання зазначених проблем з наявністю у власності держави майна і акцій, які слід реалізувати.

13 червня 2000 р. Департамент корпоративного управління ФДМУ ухвалив Концепцію управління державними корпоративними правами, де визначалися шляхи вирішення зазначених завдань з урахуванням можливостей передання акцій у корпоративне управління. В подальшому ухвалювалась низка нормативно-правових актів з цього приводу, серед яких: 1) наказ ФДМУ «Щодо Концепції корпоративно-дивідендної політики держави» від 16. 07. 2002 р. № 1262; 2) постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 2005 р. № 927 «Про Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2006 рік», де визначалися необхідність поліпшення корпоративного управління, створення умов для впровадження міжнародних стандартів корпоративного управління та захисту прав акціонерів; 3) Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям», затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 115 від 4 лютого 2005 р., де як одне із завдань зазначається удосконалення системи управління державними корпоративними правами, впровадження систем корпоративного управління, що відповідатимуть стандартам ЄС, у тому числі шляхом прийняття і реалізації відповідних законодавчих і нормативних актів; 4) Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 155 «Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави», де закріплюється, що основні концептуальні підходи до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави розроблено з метою вдосконалення системи управління корпоративними правами держави. Минуло вже достатньо часу, але зрушення в цьому питанні не спостерігається. Навряд чи можна очікувати вирішення цього питання і від Закону «Про управління об’єктами державної власності».

Стосовно максимального скорочення кількості закріплених у державній власності акцій.

1. Поряд з процесами приватизації шляхом продажу пакетів акцій, що належать державі, існують паралельні процеси передання пакетів акцій, які ще залишаються у держави, в корпоративне управління. Таким чином, ці два напрямки дозволяють державі передати свої безпосередні права на акції:

а) при приватизації — у власність іншим особам з надходженням коштів до державного бюджету, але при цьому із збереженням певних повноважень контролю за здійсненням власником своїх корпоративних прав;

б) при переданні в управління — терміново (на певний строк) із намаганням надходження коштів до державного бюджету шляхом одержання дивідендів. Причому передання в управління слід відрізняти від здійснення корпоративних прав держави різними державними органами — ФДМУ, міністерствами і відомствами, місцевими органами державної виконавчої влади.

В обох випадках держава залишає за собою контроль за виконанням відповідних договорів:

а) при приватизації — цей контроль встановлюється на певний строк і стосується одержання коштів за придбаний об’єкт приватизації (пакет акцій) і додержання умов про інвестиційні зобов’язання, прийняті на себе інвестором-покупцем. При цьому держава діє вже не як власник, котрим відчужені об’єкти, а як сторона за договором, зацікавлена у виконанні іншою стороною своїх зобов’язань. Тобто контроль в цьому випадку випливає із зобов’язальних (договірних) відносин;

б) при переданні в управління — держава здійснює постійний контроль за реалізацією уповноваженою особою прав, переданих їй державою, яка залишається власником акцій (акціонером). При цьому якщо держава передає свої повноваження:

- державному органу (міністерству або відомству, органу місцевої влади) — правовідносини контролю, які при цьому складаються, мають публічне походження;

- приватній особі (юридичній або фізичній) — правовідносини контролю мають приватне походження (договірне, адже виникає із укладеного між органом приватизації і приватною особою договору).

Отже, реалізація цілей держави щодо її участі в ринкових відносинах відбувається через різні механізми, одним з найсуттєвішим з яких є її участь у корпоративних правовідносинах. Держава є суб’єктом таких відносин унаслідок процесів приватизації і набуття нею прав акціонера. Правове регулювання корпоративних відносин взагалі і за участю держави зокрема є занадто складним.

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме § 2. Вплив на розвиток відносин із корпоративного управління наявності акцій в державній власності:

  1. § 1. Виникнення та розвиток корпоративного управління
  2. ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНУ УПРАВЛІННЯ ВІДПОВІДНО ДО МІЖНАРОДНИХ ПРИНЦИПІВ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
  3. § 2. Трансформація відносин власності
  4. РОЗДІЛ ІІІ СУБ’ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Види суб’єктів корпоративного управління та їх інтереси
  5. 4. Реформування відносин власності в Україні
  6. РОЗДІЛ V ПРИНЦИПИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Відповідність законодавства України принципам корпоративного управління
  7. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  8. Проблематика становлення українського корпоративного законодавства та його зіставлення з Принципами корпоративного управління.
  9. Види суб’єктів корпоративних відносин. Інтереси суб’єктів корпоративних відносин. Теорія інтересу Ієрінга.
  10. Глава 3. Економічні відносини власності
  11. 3. Основі тенденції розвитку відносин власності на сучасному етапі
  12. 2. Важливість корпоративного управління
  13. І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія .2007, 2007
  14. § 5. Корпоративне управління
  15. Глава 6. Охорона та захист прав учасників корпоративних правовідносин як показник рівня корпоративного управління