<<
>>

§ 1. Зародження кооперації та розвиток кооперативного руху і кооперативного права в Україні в середині XIX — на початку XX ст.

Історія людства — це історія пошуків та боротьби за справед­ливе, досконале суспільство. На цьому тернистому шляху було більше невдач, помилок та утопій. Але були й справжні відкриття, які значно прискорили історичний поступ.

Серед таких — коопера­ція, що успішно витримала важкі випробування і засвідчила свою життєздатність у різних історичних умовах. Починаючи від рочдель- ських піонерів (1844 р.), людство розглядало кооперацію як інстру­мент радикальних перетворень, як основний засіб побудови коопера­тивного суспільства і розв'язання таким чином фундаментальних суперечностей. Американський економіст Дж.Гелбрейт у теорії «зрів­новажуючих сил» розглядає кооперацію як противагу монополізму.

Актуальність кооперації чи не найкраще сформулював визна­чний її теоретик III.Жід у статті «Дванадцять переваг кооперації». Найсуттєвішим її позитивом він назвав той факт, що вона базується на природних властивостях людини, на її економічному інтересі. Прагнення людини до добробуту і щастя надає кооперативному процесу характер «природного закону».

Ще однією позитивною рисою кооперації є, писав класик українсь­кої кооперативної думки М.Туган-Барановський, що устрій кооператив­ного господарства містить у собі можливість якнайширшої ініціативи. У кооперативі нема жодної примусової влади і будь-якого насильства[21].

Притягальною особливістю кооперативної ідеї є те, що її реалізація здійснюється мирним шляхом, шляхом поступових еволюційних змін, що вона базується на високих етичних нормах поведінки людей: довір'ї, взаємодопомозі, солідарності.

Початок промислової революції в Україні в середині XIX ст. спричинив індустріалізацію та модернізацію нашої землі, і виникнен­ня кооперації було їх проявом. Однак повільні темни економічної та соціальної перебудови українського суспільства, викликані збережен­ням пережитків попереднього соціально-економічного устрою внас­лідок непослідовності реформ; колоніальним станом українських зе­мель; недостатністю оборотних капіталів основних виробників — селян, ремісників, торговельної й промислової буржуазії; нерозвине­ністю національного підприємництва; відчуженістю між містом і се­лом; низьким освітнім рівнем населення, — були суттєвою причиною повільного розгортання кооперативного руху в Україні.

Суттєвою причиною сповільнених темпів кооперування дріб­них виробників та споживачів стало політичне та правове станови­ще українців в Лвстро-Угорській та Російській імперіях. У цьому сенсі набагато сприятливішими виявилися умови для розвитку кооперації в західноукраїнських землях. Внаслідок революції 1848 р., а також під впливом поразок у війнах з Францією та Сардинією 1859 р. і з Прусією 1867 р., Гамбурзька абсолютистська монархія трансформувалася в конституційну. Конституція фіксува­ла основні права та свободи громадян Австро-Угорщини, розмежо­вувала функції законодавчої, виконавчої та судової влади тощо, наближаючи Австро-Угорщину за політичним устроєм до інших європейських держав.

Українці в умовах імперії не здобули територіально-націона­льної автономії, перебуваючи в провінціях із змішаним етнічним складом. Відповідно й допомога кооперативному руху з боку держа­вних органів виявилася в цих землях насправді підтримкою коопе­рування поляків, румунів, угорців, а не українців. Українцям зали­шалися тільки рештки державної фінансової допомоги кооперації, а інколи й прихована чи відкрита протидія їх намірам створити власні кооперативи.

Щодо східноукраїнських земель, то авторитарний політичний режим Російської імперії був найнесприятливішим для розгортання масового кооперативного руху. Відсутність гарантованих прав і політичних свобод для населення, бюрократичний контроль за будь-якою громадською та господарською діяльністю робили перші кроки кооперації в Україні надто повільними й несміливими.

До цього належить додати також відсутність правової опори для кооперації. В Росії до 1917 р. так і не з'явився загальний закон про кооперацію, тоді як в Австро-Угорщині перший такий законо­давчий акт прийняли ще 1873 р.

2. Першими, хто на Сході України прилучився до поширення кооперативної ідеї, були члени земств та українських іромад. Саме вони вважали кооперацію здатною органічно увійти в життя українця, яким здавна притаманні риси колективізму і взаємодопомоги.

Перші спроби поєднати давню українську традицію гуртової самодопомоги з ідеями європейських кооператорів здійснили ще в першій половині XIX ст. В.Каразін, який у своєму маєтку в с. Круглику на Харківщині організував сільське самоврядування, утворив громадську школу, ка­су; П.Симиренко — відомий піонер цукрово-бурякової промисловості в Україні, що заклав для своїх селян «фаланстер» на зразок описаного Ш.Фур'є та активний діяч Харківської «Громади» А.Шиманов — засновник українських громад та гуртків та ін.

Дослідники, як правило, вважають початком кооперативного руху в Україні заснування «Харківського споживчого товариства» у 1866 р. Серед його творців традиційно виділяють М.Балліна (1829— 1904) та В.Козлова (1842—1920). М.Баллін був також автором пер­шої узагальнюючої з історії кооперації праці «Первая памятная книжка потребительских обществ» (1870), в якій відмітив більшу заінтересованість українців кооперативною ідеєю[22].

Однак, ні М.Баллін, ні В.Козлов, ні інші активні творці пер­ших кооперативів не могли забезпечити масового розмаху коопера­тивному рухові. Перешкоджала відсутність усякої правової основи для діяльності кооперації. Статут Харківського споживчого товари­ства був затверджений в жовтні 1866 р. спеціальним рескриптом міністра внутрішніх справ на підставі інтерпритації ст. 443 «Устава общественного призрения» про створення благодійних товариств[23].

У другій половині XIX ст. виникла потреба в кредитних коо­перативах. Першим таким кооперативом, що розгорнув свою робо­ту в Україні, вважають ощадно-позичкове товариство міста Гадяча, що на Полтавщині, засноване 1869 р. У 1871 р. з ініціативи Г.Ґала­ґана (1819—1888) було засновано ощадно-позичкове товариство в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії, яке проісну­вало до початку масової колективізації в УРСР[24].

З початку XX ст. в історії кооперативного руху на етнічних українських землях Російської імперії наступив новий етап, що характеризувався формуванням системи кооперативних організацій та утвердженням її як самобугнього явища економічного і суспіль­ного життя.

Незважаючи на несприятливі умови існування, коопе­рація могла довести свою корисність у справі самодопомоги насе­лення. Держава в свою чергу полегшила формальну сторону утво­рення кооперативу, передавши право його реєстрації місцевій вла­ді, видавала окремі юридичні акти, що регулювали діяльність коо­перативів «Положення про заклади дрібного кредиту» 1895 р., «Нормальний статут» споживчого кооперативу 1897 р. та створюва­ла спеціальні державні інституції для опіки над кредитною коопе­рацією (Відділ інспекції) та ін.[25]

Найсприятливіші умови для розвитку склалися на початку XX ст. в кредитній кооперації. Існуючі ощадно-позичкові товарис­тва тину Щульце-Деліча чи Гааза, не могли задовольнити зрослих потреб. Вони надавали, як правило, короткотермінові позики і не володіли достатнім капіталом. Введення «Положення про заклади дрібного кредиту» (1895 р.), згідно з яким поряд з ошадно-позичко- вими товариствами мали створюватись кредитні кооперативи типу Райфайзена. які отримували на основний капітал позичку з держа­вного банку, давало можливість ширшому загалу селян дістати дешевий довготерміновий кредит для купівлі землі, її оренди, при­дбання сільськогосподарського реманенту, худоби тощо[26].

У сфері кредитної кооперації починали свою роботу найвідо- міші представники кооперативного руху в Україні на початку XX ст. - В.Доманицький (1877-1910) та Й.Юркевич (1855-1910)[27]. Творцем виробничих сільськогосподарських та ремісничих артілей в Україні був М.Левитський (1858—1934). Юрист за освітою, він все життя присвятив кооперації. Ще в гімназії в 1878 р. М.Левитський створив свою першу артіль-бурсу, а в 1887 р. подав земським зборам Олександрійського повіту проект організації гуртового обробітку землі. Проект було прийнято, на його реалізацію було виділено певну грошову суму, і вже того ж року селяни спільно обробляли майже 2000 десятин землі. 30 вересня 1894 р. розпочала свою діяльність перша сільськогосподарська артіль М.Левитського, зас­нована ним у рідному селі Федвар на Херсонщині.

Пізніше цей день — 30 вересня сам Левитський визначив як день кооперації в Укра­їні. Артіль працювала на підставі завіреної нотаріусом письмової угоди між членами артілі, складеної самим організатором. Ця угода стала зразком для багатьох артілей, що виникали слідом за Херсо­нщиною в Катеринославській, Полтавській, Чернігівській, Київсь­кій губерніях[28]. Зусиллями М.Левитського в Єлисаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та інших українських містах були засновані ремісничі артілі. Поширенню виробничої кооперації сприяла поява загальноросійського закону про трудові товариства (артілі), що набрав чинність 1902 р.

Серйозною проблемою для кооперації всіх видів на східноук­раїнських землях виявилися перешкоди в організації місцевих та регіональних спілок, які чинив російський уряд. Потреба в спілко­вій ланці кооперативної системи давала себе знати щораз більше. У 1913 р. на II Всеросійському кооперативному з'їзді в Києві С.Мас- лов відзначав, що організаційні потреби існуючого кооперативного руху найбільш гостро визначаються в необхідності союзного об'єд­нання кооперативів[29].

3. Кооперативний рух на західноукраїнських землях, що вхо­дили до складу Австро-Угорщини, з самого початку свого існування був обарвлений в національні кольори. Започаткували його поляки, створивши 1860 р. перше ощадно-позичкове товариство типу Щу- льце-Деліча в Галичині. На час виходу австрійського кооперативно­го закону (1873 р.) таких товариств було 16, а в 1874 р. у Львові поляки створили свою першу спілку кредитних кооперативів. По­льська кооперація була провідною в країні завдяки підтримці пра­влячої політичної еліти та щедрим державним субсидіям[30].

Українська кооперація в Галичині до початку XX ст. не набула значного поширення. Після опублікування австрійського коопера­тивного закону товариство «Просвіта» надрукувало зразки статутів і діловодства «зарибково-господарських спілок». У 1872 р. у Львові було засновано товариство «Побратим». У Підгайцях виникло това­риство «Поміч», у Збаражі — «Надія», у Поморянах — «Порука».

При цих товариствах існували каси взаємодопомоги, що надавали низьковідсотковий кредит, пробували провести гуртову закупівлю сировини для своїх членів[31].

Всі ці заходи, як відомо, не дали помітного економічного ефекту, не змінили становища українських селян та ремісників, бо були далекі від кооперативних принципів Західної Європи і мали переважно благодійний характер.

Важливим кроком у напрямі розбудови кооперації Галичини було створення у 1883 р. за ініціативою архітектора В.Нагірного (1847—1921) «Народної Торговлі». 9 червня 1883 р. відбулися уста­новчі збори нового товариства, 21 липня було зареєстровано його статут, а 8 грудня «Народна Торговля» розпочала свою господарську діяльність, відкривши перший уЛьвові свій заклад[32]. Цю дату прий­нято вважати початком українського кооперативного руху на захід­ноукраїнських землях.

Певну роль у розвитку української кооперації вьідіграло і створене 1898 р. в м. Одеську на Львівщині товариство «Сільський господар», яке своєю метою ставило «піднести видатність і дохід з нашої землі» шляхом правового захисту селян перед поміщиками та державою, розвитку селянського самоврядування, організації всебі­чної економічної та просвітньої допомоги селянам2.

З 1904 р. в Галичині набрав популярності новий тип коопера­тиву під назвою «Народний Дім». «Народні Доми» були кооперати­вами змішаного типу. Поряд з кредитуванням селян вони займа­лись постачально-збутовою і виробничою діяльністю. Зразковий статут цих кооперативів передбачав об'єднання сільських господа­рів для досягнення різних господарських вигод і забезпечення їх матеріального благополуччя.

Щодо розвитку кооперативного руху на Буковині, то перша українська каса оіцадностей і позичок системи Райфайзена виникла там в с. Рарамчі під Чернівцями в 1889 р. У 1896 р. було засноване перше товариство типу Щульце-Деліча в Чернівцях, а в 1903 р. виникла спілка «Селянська каса», яка взяла на себе функції органі­заційного, фінансового і ревізійного центру української кооперації па Буковині. «Селянська каса» кредитувала своїх членів, юридич­них та фізичних осіб, мала торгівельний відділ постачання райфай- зенівок і молочарських кооперативів і ревізувала всю їх діяльність3.

4. На східноукраїнських землях перша світова війна зробила, по суті, те, чого не змогла зробити кооперативна пропаганда в попередні часи. Кооперативний рух в Україні набуває масового характеру, пожвавився розвиток споживчої кооперації, її значення змушені були визнати й урядові кола. Політику протидії і байдужо­

сті до споживчих кооперативів змінює курс підтримки й підпоряд­кування їх своєму впливу. У той час, як Дума розглядала законоп­роект про кооперацію (війна допомогла протягнути цей прогресив­ний закон через консервативну Думу), уряд, намагаючись не випу­стити із рук контролю над кооперацією, розробляє проект реформи кооперативної політики, суттю якої мало стати зрівняння статусу споживчої та промислової кооперації із статусом кредитної, тобто переведення їх під державну опіку (кредитна кооперацій вже з початку XX ст. отримувала державну підтримку).

Проект Положення про споживчу кооперацію, розроблений в 1915 р. передбачав створення спеціального управління в справах споживчих товариств, яке мало надавати субсидії споживчим коо­перативам, одночасно контролюючи їх діяльність. Кооперативи на спільних із урядом нарадах виступили рішуче проти цього Поло­ження і, врешті, воно так і не було прийняте[33].

Уряд йде на поступки і в питанні про кооперативні спілки. З початком війни стихійне прагнення до їх створення набирає такої сили, що владі довелось у 1915 р. (15 березня) дозволити їх реєст­рацію. З цього часу спостерігається масове закладання місцевих і регіональних споживчих спілок.

Сутгєво змінила умови розвитку кооперації лютнева револю­ція 1917 р. Із поваленням самодержавства зникли політичні переш­коди для розвитку кооперативного руху, а затверджене Тимчасовим урядом 20 березня 1917 р. «Положение о кооперативных товарище­ствах и их союзах» (Положення про кооперативні товариства та їх спілки) в редакції Державної Думи (1916) створювало для коопера­ції надзвичайно сприятливе правове поле діяльності.

— Львів,

Відповідно до «Положення» з 1 травня 1917 р. кооператив набував правового існування та статусу юридичної особи після звичайної реєстрації його статуту в реєстраційному відділенні окру­жного суду. Відмова від реєстрації могла надійти лише у випадку невідповідності поданого статуту чинному законодавству. Постано­ва окружного суду про відмову реєстрації могла бути оскаржена в судовій палаті у місячний термін з дня оголошення цієї відмови засновникам кооперативу (п. 8). «Положення» кваліфікувало як кооператив усяке «товариство зі змінним статутом і капіталом, яке, діючи під особливою фірмою, має на меті сприяння матеріальному та духовному благополуччю своїх членів шляхом спільної організа­ції різноманітних господарських підприємств чи праці своїх членів» (п. 1.) Таке широке трактування поняття «кооператив» забезпечува­

ло товариствам свободу в організаційній структурі та веденні гос­подарських справ.

Названий нормативний акт фіксував демократичні засади ко­оперативного управління. Він встановив, що кооператив є об'єд­нання осіб, а не капіталів, визначив вищим органом управління його справами загальні збори членів чи збори уповноважених (якщо кооператив налічував більше 300 членів). На зборах кожен міг мати лише один голос, не існувало жодних перепон для їх скликання та проведення. Визначався також необхідний для існування товарист­ва як юридичної особи мінімум членів (7 чоловік), вісьмома відсо­тками суми паю обмежувався дивіденд на нього. Існувала також норма, згідно з якою «пайовий капітал товариства не підлягає ніяким вилученням за зобов'язаннями окремих його членів, а також у разі адміністративних стягнень та ін.» (п. 23).

Усунуті були перешкоди для гуртування кооперативів у стату­тні спілки та договірні об'єднання. Для створення спілки «Положе­ння» вважало достатньою волю хоча б трьох товариств одного чи різних видів діяльності (п. 53). Спілка набувала статусу юридичної особи після звичайної реєстрації статуту в окружному суді (п. 58). Спілки мали право скликати з'їзди кооператорів для обговорення питань, породжених життям кооперативних товариств та спілок (п. 54)1. Додатковою постановою від 1 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд надавав кооперативним з'їздам права юридичної особи за умови, що вони та їх установи (ради, комітети) будуть організовані на підставі зареєстрованих статутів.

Кооперативне законодавство Росії 1917 р. цілком слушно оці­нювали як одне з найліберальніших у світі. На його основі у 1917—1919 рр. веде свою діяльність і українська кооперація. У неспокійні революційні часи приватний капітал був заляканий небезпекою націоналізації чи соціалізації, не підготовлений до діяльності в нових умовах і тому поспішно старався ліквідувати свої підприємства або переходив до підпільної спекуляції. У цих умовах на зміну приватному капіталу приходила кооперація. На її долю припадало величезне завдання перебудови й демократизації народ­ного господарства у відповідальний момент державотворення. Зна­чну роль у вирішенні цих завдань відіграли українські кооперативні з'їзди. Перший такий з'їзд відбувся у Києві у квітні 1917 р. Він визнав необхідним організувати Всеукраїнські кооперативні цент­ри: організаційно-ревізійний, культурно-просвітній, фінансовий, торговельний, промисловий. Другий кооперативний з'їзд, шо відбу­вся у вересні 1917 р., ухвалив постанову про заснування Українсь­кого кооперативного народного банку («Українбанку») — централь­ної фінансової установи всієї української кооперації. Питання ор­ганізації кооперації в Україні стало головним на III Всеукраїнсько­му кооперативному з'їзді (травень 1918 р.)1.

За ініціативою Тимчасового комітету, що був сформований на Першому кооперативному з'їзді, були створені всеукраїнські цент­ри трьох головних видів кооперації — споживчої, кредитної й сільськогосподарської. Налагоджувалася діяльність місцевих коопе­ративних організацій, міцнішали їх зв'язки з центральними союза­ми. У результаті широко розгорнутої діяльності зростав авторитет Тимчасового комітету як центральної кооперативної установи. На його основі в травні 1918 р. був створений Центральний українсь­кий кооперативний комітет (ЦУКК). Серед відділів ЦУКК важливе місце займав правовий на чолі з відомим кооперативним діячем, юристом О.Ночвином. У відділі розроблялися основні засади коо­перативного права, оподаткування кооперативів, загального зако­нодавства, що стосувалося кооперативної діяльності, а також підго­товки проектів статутів, умов фінансування і кредиту, кооператив­них ревізій.

Відділ надавав правову допомогу кооперативним організаціям і забезпечував їх правовий захист[34].

Свідченням активізації кооперативного руху було те, що на кінець 1918 р. в Україні діяло 252 кооперативні союзи (об'єднання).

3 них: 45 кредитних, 110 споживчих, 31 змішаних, 4 сільськогоспо­дарських, 65 діяли в інших галузях кооперації. Найбільше розвину­вся кооперативних рух на Харківщині, Чернігівщині, Херсонщині і Поділлі. Серед видів кооперації найбільшого розвитку досягла спо­живча кооперація. Вона нараховувала близько 15 тис. споживчих товариств, майже 4 млн. членів, що були об'єднані в 134 споживчі союзи, в тому числі центральний, 4 обласних, 124 районних та 5 міських3.

Центром споживчих кооперативів України став створений в 1917 р. Дніпровський союз споживчих товариств (Дніпросоюз)[35]. Дніпросоюз визначив головними в своїй діяльності такі завдання:

І. У галузі торгівлі — об'єднуючи купівельну спроможність й грошові кошти споживача, допомогти йому придбати необхідні товари без посередників.

2. У промисловій діяльності — шляхом об'єднання зусиль споживача та його грошових коштів перейти до власного виробни­цтва необхідних йому товарів, наблизивши споживача до виробни­ка.

3. В інструкторсько-ревізійній і культурно-освітній діяльності — шляхом поширення знань з теорії й практики споживчої коопе­рації допомагати союзам і товариствам у розвитку споживчої коо­перації, організовувати кооперативні школи, курси, лекції, дбати про підвищення культурного рівня та державно-національної свідо­мості населення[36].

В умовах творення української державності в 1917—1920 рр. досить успішно розвивалася сільськогосподарська кооперація. 2— 5 січня 1918 р. збори уповноважених Українського центрального сільськогосподарського товариства, створеного в 1915 р., перетво­рили його в Центральний сільськогосподарський союз (Централ) — центральне господарське об'єднання тих кооперативних товариств та спілок, які вели операції в галузі сільського господарства.

Влітку 1919 р. в Одесі за ініціативою С.Бородаєвського був створений Всеукраїнський союз виробничих кооперативів — Тру- досоюз. Згодом виникали інші трудові та професійні кооперативи: ремісничі, рибальські, транспортні, будівельні, навіть рудничі.

Таким чином, українська кооперація в 1917—1920 рр. розши­рила свою діяльність. Організовуючи забезпечення населення най- необхіднішими товарами, здійснюючи широку культурно-освітню діяльність, вона зробила помітний вклад у боротьбі за українську державність. Кооперативні діячі Б.Мартос, Х.Барановський, М.Ту- ган-Барановський, К.Мацієвич, С.Остапенко, В.Коваль, О.Мишок, М.Стасюк, Ф.Крижанівський та інші брали активну участь у держа­вному будівництві.

<< | >>
Источник: В.И. Семчик. Кооперативне право. 1998

Еще по теме § 1. Зародження кооперації та розвиток кооперативного руху і кооперативного права в Україні в середині XIX — на початку XX ст.:

  1. Розділ II Історія кооперативного руху і кооперативного права в Україні
  2. § 3. Кооперативний рух в Україні в 40-х—80-х роках
  3. § 5. Принципи кооперативного права
  4. § 4. Витоки кооперативного права зарубіжних країн
  5. § 1. Конституційні засади кооперативного права
  6. § 6. Система кооперативного права
  7. § 1. Поняття права кооперативного самоврядування
  8. § 3. Функції і завдання кооперативного права
  9. § 1. Поняття і предмет кооперативного права і його співвідношення з іншими галузями права
  10. § 2. Закони як витоки кооперативного права
  11. § 2. Співвідношення кооперативного права з іншими галузями права
  12. § 2. Загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн. Міжнародні організації
  13. Розділ III Витоки кооперативного права
  14. Загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн
  15. В.И.Семчик.. Кооперативне право.1998, 1998
  16. § 2. Законодавче регулювання кооперативних відносин