<<
>>

§ 4. Засновники та акціонери

Щодо розмежування засновників та акціонерів, то такого за ЦК не існує, на відміну від ГК (ст. 81) та Закону «Про господарські товариства» (ст. ст. 3, 13, 26 та ін.) Засновниками АТ є особи, які ініціювали його створення і провели для цього організаційну роботу стосовно заснування товариства.

Як правило, кількість осіб, що виступають ініціаторами і засновують АТ, є невеликою, а їх правове становище має певні особливості.

По-перше, засновники укладають між собою договір (ст. 4 і ч. 2 ст. 26 Закону «Про господарські товариства», ч. 2 ст. 153 ЦК). Незважаючи на те що цей факт має місце, він не позначається автоматично на всіх подальших правовідносинах в АТ, не обумовлює їх договірної природи, хоча саме це і є підґрунтям твердження про них як про зобов’язання. Однак ще здавна зазначалося, що наявності укладеного договору між засновниками АТ недостатньо для виникнення на стадії створення АТ корпоративних правовідносин. Керівник німецької школи цивільного права О. Гірке запропонував вважати підґрунтям для них так звану «со- ціально-зобов’язуючу силу».

Це пов’язано з його поглядом на корпорацію як на живу особистість, яка виникає внаслідок творчого акту по створенню окремого індивідуума — носія людської волі. Хоча ця теорія в діях, необхідних для створення юридичної особи, і не заперечує договірного характеру, але вони істотно відрізняються елементами творчого акту, який викликає до життя соціального носія волі. Засновницька діяльність, відтак, являє собою не договірні відносини, а односторонній спільний акт, що не має собі подібного в галузі індивідуального права. Тому засновництво і примикає у своїй формі до корпоративного життя[528]. Таким чином, правовідносини по створенню АТ переносяться до галузі соціального права з неприйняттям товариського договору для утворення союзних організацій (мається на увазі союз капіталів)[529].
О. Камінка образно порівнював відносини, що виникають між засновниками і підписчиками до створення АТ, з існуванням ембріона, підкреслюючи, що правовідносини, які формуються до державної реєстрації АТ, знаходяться «в очікувальному стані»[530].

По-друге, засновники мають комплекс прав та обов’язків, який дещо різниться від прав акціонерів, хоча за ЦК та відповідно до змін до Закону України «Про господарські товариства», внесених Законом від 27 квітня 2007 р. № 997-V, нині всі акції при створенні АТ мають розподілятися між засновниками, а відкрита підписка на акції провадиться після державної реєстрації останнього. Таким чином, повноваження засновників за ЦК стали значно вужчими й їх витрати відповідно також. Утім, в ЦК нічого не вказується ані про пільги, які можуть встановлюватися для засновників, ні про вимогу тримання ними акцій не менш як 25 % статутного капіталу строком не менш двох років, як то передбачається у ст. 30 Закону «Про господарські товариства» Але, як і за цим Законом, засновники АТ мають нести солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства (ч. 3 ст. 153 ЦК).

Внаслідок цього проблематичним стало право засновників на пільги (п. «е» ст. 36 Закону «Про господарські товариства»), які визначаються установчими зборами. У західній та вітчизняній практиці XIX — початку XX ст. передбачалося переважне право засновників на придбання акцій у

разі наступного збільшення основного капіталу і надання їм у подальшому певної частки чистого прибутку АТ. Це пояснювалося тим, що вони доклали до створення АТ значно більше зусиль, ніж підписчики, і це має певним чином враховуватися наданням якихось привілеїв для них, хоча за великим рахунком проведена засновниками робота окупиться досягненням їх мети — створенням АТ. Нині ж це право втратило сенс, адже засновники і так мають переважне право на придбання акцій додаткових випусків. Тим не менш слід зазначити, що деякі встановлювані статутами АТ пільги засновників невигідні іншим акціонерам, які придбали акції пізніше.

Якщо пільга засновників була встановлена у вигляді винагороди від чистого прибутку, то по закінченні деякого часу розмір цієї винагороди може виявитися явно не відповідним тим зусиллям, що їх доклали засновники до створення АТ. Тому очевидно, що все це має бути переглянуто і скасовано, чим може бути забезпечена рівність всіх акціонерів.

Цікаво, що для запобігання зловживанням з боку засновників в одержанні ними пільг і наступному їх використанні в Акціонерному законі Німеччини від 6 вересня 1965 р. міститься правило, згідно з яким кожна особлива привілея, надана окремому акціонеру або третій особі, повинна бути встановлена в статуті з позначенням уповноваженої особи. Винагорода за заснування АТ або його підготовлення також фіксується в його статуті (§ 26 Першої книги).

Подібні положення відповідають ст. 3 (К) другої Директиви ЄС від 13 грудня 1976 р., якою передбачено розкриття в статуті (або в інших документах) АТ інформації про всі особливі привілеї, надані при створенні компанії або перед одержанням дозволу на початок підприємницької діяльності кожному, хто брав участь в її створенні або в операціях, спрямованих на одержання такого дозволу.

Вважаємо, що подібне правило необхідно ввести і в законодавство України, зазначивши, що питання про пільги засновників підлягає розкриттю в статуті АТ.

Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що комплекс прав засновників дещо відрізняється від комплексу прав, що надається акціонерам, тобто особам, які набули акції у відкритій підписці.

По-третє, потребує визначення на рівні закону питання про категорії тих осіб, яким було б заборонено виступати як засновники АТ, що в науковій літературі вже неодноразово обговорювалося[531]. Так, особи з непогашеною судимістю не мають права бути засновниками, але можуть придбавати акції на вторинному ринку. Однак, будучи акціонерами, такі особи обмежуються в правах, що надаються акціонеру акцією, зокрема в праві бути обраними до органів АТ (правління, наглядової ради), оскільки члени цих органів згідно із ст.

23 Закону «Про господарські товариства» є посадовими особами. Не можуть вони також бути обраними головою ревізійної комісії, який також є посадовою особою.

Що стосується права державних службовців бути засновниками та акціонерами, то слід виходити з того, що останні є суб’єктами корпоративного права. За ч. 2 ст. 167 ГК володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Аналіз цієї статті, а також ст. 16 Закону «Про державну службу» і ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» дозволяє дійти висновку про те, що державним службовцям заборонено безпосередньо або через посередників чи підставних осіб займатися підприємницькою діяльністю. Тобто, головним, від чого вони усуваються, є підприємництво. Виходячи ж з поняття підприємництва, наведеного у ст. 42 ГК, можна стверджувати, що наявність у зазначених осіб корпоративних прав не свідчить про їх підприємницьку діяльність[532]. Утім, звертає на себе увагу те, що тут вживається термін «володіння корпоративними правами», який сам по собі є суперечливим, про що вже йшлося. Крім того, із визначення повного і командитного товариств, наданих у ст. 80 ГК, виходить, що їхні учасники мають корпоративні права, але в той же час здійснюють підприємницьку діяльність.

Таким чином, якщо корпоративні права розуміти широко, тобто як права учасника будь-якого товариства, то в учасників повних та повних учасників командитних товариств їх права безпосередньо пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Крім того, виробничий кооператив як підприємницьке товариство заснований на особистій трудовій участі його членів (ч. 1 ст. 163 ЦК), а не на їх підприємницькій діяльності, на відміну від повних та командитних товариств. Утім, по суті тут йдеться про одне й те ж саме — учасники (члени) мають працювати в них, але не повинні перебувати у трудових відносинах з цими товариствами. Тоді постає питання: що ж за відносини складаються, які не є трудовими (бо їх не можна віднести до сфери регулювання КЗпП), не є відносинами участі (бо вони є немайновими за ст.

100 ЦК), не є корпоративними (бо ними не охоплюється право та обов’язок працювати), не є членськими, не підпадають під характеристику підприємницьких? Відтак, через ба- гатоаспектність цих відносин виникає їх невизначеність.

Розмежування трудових, підприємницьких та корпоративних відносин — завжди важка справа. Якщо вважати, що корпоративне право (і, як наслідок, корпоративні відносини) охоплює і трудові, і підприємницькі відносини, то тоді неминучий і висновок про те, що корпоративні права учасників також містять відповідні елементи інших прав. Можна й розсудити інакше: існують різні обсяги корпоративних прав, які можуть як включати елементи трудових та підприємницьких прав, так і не включати їх. До речі, важко буде виявити сутність підприємницьких відносин усередині господарських товариств. Висловлювалося міркування про те, що якщо фізичні особи займаються підприємницькою діяльністю із створенням юридичної особи, то саме останнє і здійснюватиме таку діяльність[533].

Отже, при розгляді цього питання слід виходити із сутності поняття «підприємницька діяльність». Спірність його розуміння перейшла в наш час ще з дореволюційних часів, коли ні в науці, ні в законодавстві воно не було вирішене. Так, П. Петражицький вважав, що з юридичної точки зору акціонери не можуть визнаватися підприємцями, оскільки правочини вчиняються не від їх імені, а від імені юридичної особи — АТ. З економічної точки зору вони також не можуть бути підприємцями, тому що не здійснюють діяльність і не проявляють турботу, які притаманні останнім, а їх доход є відсотком з капіталу, а не підприємницьким прибутком[534].

Г Шершеневич, навпаки, виступав проти цього, вважаючи, по-перше, що юридична особа є лише засобом, за допомогою якого діють фізичні особи; по-друге, він виходив із аксіоматичного уявлення про те, що власник одноособових юридичних осіб, безумовно, є підприємцем, який може не проявляти активності і турботи, поклавши все це на управляючого, як це трапляється в АТ[535].

Уже в наші часи компромісну позицію з цього питання зайняв К. Склов- ський, пояснюючи, що визначення акціонерів як підприємців не слід тлумачити в спеціальному юридичному значенні[536]. Йдеться не про набуття акціонерами статусу підприємців, а цим лише підкреслюється, що в АТ «особистому елементу мало місця».

Питання про співвідношення корпоративних прав та підприємницької діяльності сьогодні має важливе практичне значення для дієвості заборон державним службовцям та деяким іншим категоріям осіб у сфері ведення бізнесу. Згідно з ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» державним службовцям заборонено входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, які здійснюють підприємницьку діяльність. Тобто, державні службовці можуть бути акціонерами, тим більш, що вони мали право придбавати акції за приватизаційні майнові сертифікати, що їм видані, як і всім громадянам України. При цьому вони не можуть бути обраними до наглядової ради АТ або бути головою ревізійної комісії і членами виконавчого органу АТ.

До визначення питання про категорії осіб, які можуть бути засновниками АТ, належить і те, з якого віку особа може виступати в такій ролі. Оскільки подібні дії є ініціативними, то це передбачає вираз волі, усвідомлення своїх дій, а відтак, засновники мають бути повністю дієздатними. Це також відрізняє їх від акціонерів, котрі як власники акцій можуть бути і малолітніми, і неповнолітніми, і недієздатними особами. Втім, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 32 ЦК неповнолітня особа може бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. З цього виходить, що засновником будь-якої юридичної особи може виступити неповнолітня особа, крім випадків, коли це прямо заборонено законом. Що ж стосується установчих документів юридичної особи, то їх розробляють самі засновники, і в такому разі безглуздо передбачати заборону для неповнолітніх виступати засновниками. Виходить, що це правило є дозвільним? А якщо так, то такий підхід може викликати численні проблеми. Так, припустимо, що неповнолітню особу (віком від 14 до 18 років), яка використала це своє право, було обрано до виконавчого органу товариства і вона там має працювати. Чи буде вона в такому випадку вважатися дієздатною в повному обсязі, адже ця підстава не передбачена ст. 35 ЦК, відповідно до якої здійснюється надання повної цивільної дієздатності (емансіпація)? До того ж емансіпація можлива лише відносно фізичної особи, яка досягла 16 років. Ураховуючи наведене, вважаємо, що до ст. 32 ЦК мають бути внесені відповідні зміни для узгодження її з іншими статтями ЦК. Крім того, для вікової категорії осіб від 14 до 18 років доцільно встановити заборону на обрання їх до органів управління АТ.

У ст. 114 ЦК та ст. 26 Закону «Про господарські товариства» передбачено, що їх засновниками можуть бути й юридичні особи, якщо законом не встановлено обмежень щодо цього.

Для державних підприємств такі обмеження були встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств»[537]. Цим же Декретом припинено дію ч. 1 і 2 ст. 3 Закону «Про господарські товариства» щодо права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. У зв’язку з цим звертає на себе увагу наступне.

Згідно з Законом «Про власність» державна власність до прийняття Конституції України (1996 р.) мала дворівневу структуру, яка складалася із загальнореспубліканської і комунальної власності. Відповідно до цього і в ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні»[538] передбачалися державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно- територіальних одиниць, і державне підприємство, засноване на загальнодержавній (республіканській) власності. Тому заборона виступати засновниками господарських товариств поширювалася на обидва види підприємств.

Із прийняттям Конституції України 1996 р. комунальна власність набула самостійності, а комунальне підприємство стало окремим видом підприємств (ст. 78 ГК). Тому на них не поширюються обмеження, встановлені названим Декретом.

Пунктом 1 цього Декрету державним підприємствам заборонено бути засновниками, а п. 6 — засновниками і учасниками господарських товариств. У зв’язку з явною суперечливістю змісту зазначених пунктів остаточний висновок про встановлення заборони виступати засновниками АТ можна зробити лише відносно державних підприємств.

Разом з тим спрямованість означеного нормативно-правового акта на заборону державним підприємствам у будь-який спосіб мати відношення до господарських товариств проявляється в тому, що в ньому чітко закріплено винятки: державні підприємства можуть бути учасниками банків, торгових будинків, страхових компаній, підприємств з іноземними інвестиціями, створених за їх участю до набрання зазначеним Декретом чинності.

На сьогодні заборону для державних підприємств виступати засновниками АТ треба розглядати як обмеження їх речових прав на майно.

Очевидно, що причина встановлення державою подібної заборони була викликана необхідністю введення контролю за майном, яке вноситься державними підприємствами як вклади або як оплата вартості акцій. На час прийняття цього Декрету інших форм контролю за відчуженням майна державних підприємств встановлено не було, оскільки порядок відчуження ними засобів виробництва було прийнято лише в 1995 р.[539]

Питання про виступ засновниками АТ державних органів, уповноважених управляти державною власністю, також потребує пояснення. Одним із таких органів виступає ФДМУ (його регіональні відділення і представництва). Однак це стосується тільки тих АТ (а відтак, і їх засновників), які створені в порядку перетворення, а не первісно[540].

Чи можуть державні органи бути акціонерами? При цьому не слід плутати це питання з тим, коли державні органи виступають від імені держави як акціонера (управління корпоративними правами держави). Виваженою в цьому питанні є позиція законодавця РФ, який встановив заборону для державних органів виступати засновниками АТ, якщо інше не передбачено федеральними законами (п. 6 ст. 98 ЦК РФ, п. 2 ст. 10 Федерального закону «Про акціонерні товариства»). Цілком очевидно, що такий підхід більш прийнятний і потребує введення до законодавства України. Що ж стосується такої заборони для органів місцевого самоврядування, вона неприпустима, оскільки це було б невиправданим втручанням держави у здійснення повноважень власника в особі його уповноважених органів.

На практиці створення АТ за участю держави часто пов’язане з непереборними труднощами, що викликані відсутністю узгодженості законодавчого регулювання правового режиму державного майна в цілому, майна державних підприємств зокрема і встановленням системи державних органів, уповноважених управляти цим майном. Не вирішив остаточно ці питання й Закон «Про управління об’єктами державної власності». Річ у тім, що державне майно, як правило, закріплено за державними юридичними особами, які використовують його для здійснення передбаченої в їх установчих документах діяльності з наділенням їх речовими правами щодо цього майна — правом господарського відання і правом оперативного управління. Ці права не дозволяють державі або її уповноваженим органам вилучати закріплене за означеними юридичними особами майно, за винятком випадків, коли воно надлишкове або не використовується чи використовується суб’єктом права оперативного управління не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Тому, якщо держава зацікавлена виступити засновником АТ, вона повинна мати інші засоби і джерела для цього, у тому числі майно, яке знаходиться в «незакріпле- ному стані». До речі, нині ним не може бути майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, оскільки воно за законом потрапляє до комунальної власності (ч. 2 ст. 335 ЦК)[541].

За ГК не вбачається заборон для того, аби державні, а також комунальні підприємства відчужували закріплене за ними майно шляхом передання його до статутних капіталів господарських товариств. Таким чином, вони можуть бути учасниками господарських товариств з додержанням відповідної процедури, зокрема з одержанням на це згоди власника. А враховуючи те, що зазначеним підприємствам не заборонено придбавати акції, тобто якщо акціонер та засновник мають практично однакові права, то немає сенсу встановлювати будь-які заборони.

Крім державних підприємств-невласників, в Україні існують й інші суб’єкти речових прав. На питання про можливість установ публічного права, які мають майно на праві оперативного управління, бути засновником та акціонером АТ, треба відповісти негативно, оскільки ці юридичні особи мають цільове фінансування за рахунок державного бюджету, а відтак, не мають права вільно розпоряджатися своїми коштами (за винятком тих установ, які можуть вносити до статутних фондів господарських товариств своє майно, одержане ними за рахунок своєї господарської діяльності відповідно до ст. 39 Закону «Про власність»). Це стосується також комунальних установ і казенних підприємств.

Поряд із державними підприємствами, організаціями й установами, за якими державне майно закріплене на праві господарського відання або оперативного управління, існують недержавні юридичні особи, правовий статус яких чинним законодавством України визначений суперечливо. Це фермерські господарства, приватні, дочірні підприємства, підприємства громадських організацій. Поширеною є точка зору про аналогічність правового режиму їх майна праву господарського відання, однак без законодавчих обмежень останнього щодо неможливості безоплатного відчуження державним підприємством свого майна, заборони виступати учасником господарських товариств та ін. Обмеження для підприємств-невласників встановлюються в їх статутах, які затверджуються власниками або засновниками. Стосовно цих юридичних осіб слід висловитися негативно щодо їх правового статусу взагалі та прав на майно зокрема[542].

Суперечливість правового статусу зазначених організацій впливає й на можливість для них виступати акціонерами і насамперед засновниками АТ Це викликано не тільки і не стільки наведеними законодавчими обмеженнями (хоча застосування їх до таких юридичних осіб — це ще питання), а більш вагомими проблемами, пов’язаними з тим, чи може невласник передати майно іншій особі, яка стає його власником, бо за давньоримським правилом ніхто не може передати більше прав, ніж має сам (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet). Це загальне правило хоча і не знайшло свого прямого виразу в законодавстві, але мається на увазі[543]. А наявність в цивільному обороті юридичних осіб- невласників дозволяє на практиці нехтувати цим правилом. Так, і сьогодні ще зберігається становище, коли невласник, наприклад державне підприємство, передає власнику — АТ за договором купівлі-продажу майно, що вважається переданим у власність. Про це можна говорити й щодо передання майна в оплату акцій як при створенні АТ, так і в подальшому. При цьому не вбачається ніяких суперечностей із загальним правилом і вважається, що правила, умови і наслідки передання майна в таких випадках аналогічні праву власності.

Сучасне цивільне законодавство і цивільна наука також усуваються від оцінки цього становища., зайнявши таку принципову позицію: цивільним законодавством регулюються відносини між власниками (фізичними та юридичними особами), а між суб’єктами публічного права остільки, оскільки це необхідно для їх діяльності і цивільного обігу (ст. ст. 2 та 329 ЦК).

Для порівняння слід навести німецьку доктрину речового права, яка відмовилась від правила про те, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам[544]. Але це не просто різниця в позиції сама по собі, а різниця, яка тягне за собою своєрідні наслідки. Так, якщо додержання давньоримського постулату приводить до необхідності перевірки прав усіх колишніх власників, про що зазначав Г Шершеневич[545], то давньонімець- кі принципи (Hend m^ Hend wahren — рука за руку відповідає) забезпечують добросовісному набувачеві право власності[546].

На ці проблемні моменти часто звертають увагу і зарубіжні дослідники, застерігаючи, що АТ «не може приймати як оплату акцій майно, яким акціонер володіє на праві повного господарського відання або оперативного управління»[547].

Стосовно кількісної характеристики засновників, тобто встановлення обмеження (або його відсутності) мінімальної і максимальної чисельності засновників, які створюють АТ, зазначимо, що вони передбачаються у Законі «Про господарські товариства» щодо максимальної кількості засновників ТОВ до 10 осіб (ст. 50), наприклад, законами «Про сільськогосподарську кооперацію»[548], «Про кооперацію» (ст. 7), ГК (ст. 97), якими встановлено, що чисельність членів кооперативу не може бути менше трьох[549].

В ч. 4 ст. 153 ЦК передбачається, що АТ може створюватися і однією особою, а за ч. 1 ст. 79 ГК господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Таким чином, між нормами ЦК і ГК спостерігаються істотні розбіжності, бо за ГК АТ має створюватися кількома особами, а потім немає перешкод для того, щоб залишився тільки один акціонер. Чим викликаний такий підхід — навряд чи хтось зможе пояснити.

Законодавство України і до 2004 р. припускало можливість створення АТ одним засновником. Зокрема, законодавство про приватизацію регулює питання перетворення державного підприємства на АТ, засновником якого є ФДМУ (його регіональні відділення або представництва), про що вже згадувалося. У процесі корпоратизації засновником АТ і єдиним акціонером є відповідний орган державного управління.

Українське законодавство не передбачає і максимального обмеження чисельності засновників АТ, як це зроблено у Федеральному законі РФ «Про акціонерні товариства», яким встановлюється, що чисельність акціонерів закритого АТ не може перевищувати п’ятдесяти, інакше воно повинно бути перереєстроване у відкрите АТ.

Законодавство України не містить інших обмежень, але їх доцільно ввести відносно іноземних інвесторів в частині встановлення певної заборони й обмежень для них на придбання контрольних пакетів акцій національних АТ[550] або встановлення максимальної квоти, понад яку можливо придбання пакетів акцій ними в разі, якщо корпорація працює на експорт, використовує передову технологію або не займається переробленням невідновлювальних ресурсів[551].

Законодавство Канади також передбачає можливість накладення корпорацією обмежень на придбання її акцій, зокрема для підтримання свого статусу канадської корпорації, можливості бути членом фондової біржі, що накладає вимоги відповідності її лістингу, а також для одержання тих чи інших дозволів, ліцензій, грантів або інших вигід згідно з приписами законодавства Канади тощо[552].

У середині 90-х років ХХ ст. в Україні висувалися аргументи щодо встановлення заборони на участь іноземних інвесторів у приватизації або пільгового правового режиму національним інвесторам, особливо на такому етапі приватизації, коли її об’єктами стають майнові комплекси стратегічно важливих галузей. Нині ситуація кардинально змінилася і насамперед стає актуальним залучати іноземного інвестора, який може вкласти стільки коштів, скільки вітчизняний інвестор віднайти не зможе.

<< | >>
Источник: І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Борисова.. Корпоративне управління: Монографія. 2007

Еще по теме § 4. Засновники та акціонери:

  1. Акціонери і засновники
  2. Стаття 36. Документи, які надаються акціонерам, та документи, з якими акціонери можуть ознайомитися під час підготовки до загальних зборів
  3. § 2. Розмежування понять «учасник» і «засновник»
  4. Стаття 11. Оплата вартості акцій засновниками акціонерного товариства
  5. § 1. Акціонер та його основні права
  6. Хто і як може стати акціонером-
  7. Стаття 4. Акціонери товариства
  8. § 3. Акціонери як інвестори
  9. Стаття 6. Акціонерне товариство з одним акціонером
  10. Позови, пов’язані із порушенням права акціонера на інформацію.
  11. Право акціонера вимагати переважного продажу акцій
  12. Стаття 89. Розподіл майна акціонерного товариства, що ліквідується, між кредиторами та акціонерами
  13. Стаття 69. Порядок реалізації акціонерами права вимоги обов’язкового викупу акціонерним товариством належних їм акцій
  14. Позови про примушення реєстратора (зберігана) здійснити дії з оформлення прав на акції або визнання прав акціонера
  15. зміст
  16. § 5. Підписчики