<<
>>

дОдатОк 7. Психологія горювання

Послідовники екзистенційного напряму в психології переконані: будь-яка криза несе у собі втрату (Якобсен, 2009). Це може бути втра- та близької людини, частини ідентичності, смислу або картини світу.

У кожному випадку реакцією на втрату є скорбота, завдяки якій люди- на примирюється, наскільки це можливо, із тим, що сталось, та вибудо- вує нову себе. Психологічні механізми горювання розглядаються нами саме в контексті обговорення термінальних хвороб, адже рідним умира- ючої людини психологічна допомога у прийнятті неминучості її смерті потрібна не менше, ніж їй самій.

Людина не підготовлена до втрати: така подія вибиває її з життє- вої колії, перевертає світ «з ніг на голову». Водночас, занадто тривале перебування на певному етапі горювання та неправильне з психологіч- ної точки зору його проживання накладає відбиток цього етапу на все подальше життя. «В нормальном варианте человек, потерпевший утра-

ту, со временем оправляется от вызванного ею потрясения и начинает

снова жить полноценной жизнью.

В патологическом же варианте пере- живание горя остается неразрешенным, незавершенным и выливается в разнообразные психологические проблемы, приводит к той или иной форме дезадаптации» (Шефов, 2006, с. 10). Наше завдання полягає у ро- зумінні механізмів горя, вивченні процесу «нормального» горювання та підготовці до надання необхідної як професійної, так і просто люд- ської допомоги людині, яка опинилась у відповідній ситуації.

горе – це реакція на втрату значущого об’єкта, частини ідентич- ності або очікуваного майбутнього (Сидорова, 2001; Шефов, 2006). Ре- акція на втрату значущого об’єкта – специфічний психічний процес, що розвивається за своїми законами. Його сутність універсальна, незмін- на та не залежить від того, що саме втратив суб’єкт. Переживання горя завжди протікає однаково, відрізняються тільки його тривалість та ін- тенсивність, які залежать від значущості втраченого об’єкта та особли- востей людини, що горює (Петрова, 2004).

Горе не раз намагались описувати як низку стадій, що послідовно змінюють одна одну. Їх кількість різниться у різних авторів від чоти- рьох до дванадцяти. Вважали, що психотерапевт допомагає клієнту ру- хатись від стадії до стадії, проте, як виявилось, стадії не мають чітких меж і інколи вже прожита стадія дає рецидиви на більш пізніх етапах горювання. Окрім того, інколи певні стадії були настільки нечітко вира- жені, що виникали складнощі в їх ефективному опрацюванні. Можли- во, найвідомішими стадіями є вже згадувані в межах інших тем шок, за- перечення (емоційне вивільнення, депресія та фізичний дистрес, паніка та провина), гнів та ворожість, відновлення надії та перебудова (віднов- лення відчуття контролю над своїм життям) (Kushner, 2004).

Останнім часом дуже поширеним став підхід до вивчення горюван- ня, запропонований Дж. Вільямом Ворденом (Worden, 2001). Автор ро- зуміє горе через чотири завдання, які повинні бути виконані при його нормальному плині – саме ця серйозна внутрішня робота розумієть- ся під терміном «робота горя», введеним у науку З. Фройдом (Фройд,

1998). Завдання за своєю сутністю схожі на ті, що виконує дитина при дорослішанні та відділенні від матері. Якщо той, хто горює, не виконає цих завдань, горе не розвиватиметься далі та йтиме до свого вирішен- ня, а тому можливе виникнення проблем у зв’язку із ним навіть через багато років. Реакція горя може блокуватись на будь-якому завданні, і за цим може стояти різний рівень патології (Калшед, 2001; Cидорова,

2001). Ось ці завдання:

166

167

1. Визнання факту втрати. Коли хтось помирає, навіть у випадку очікуваної смерті, нормальним вважається виникнення відчуття, що ні- чого не сталось. Тому першим завданням для людини, яка горює, є ви- знання факту втрати: близька людина пішла і більше ніколи не повер- неться. Подібно до того, як дитина, яка загубилась, шукає матір, люди- на автоматично намагається увійти у контакт із померлим: машиналь- но набирає його телефонний номер, «помічає» серед прохожих, обмір- ковує подарунки до свят тощо.

У нормі людина, яка робить ці дії, схаменеться і скаже собі: «Що я роблю? Він же помер». Але трапляються й інші варіанти поведінки на втрату. Один з них – заперечення того, що відбулось. Якщо людина не подолає заперечення, робота горя блокується на найранніших етапах. Заперечення факту втрати може варіювати від легкого розладу до важ- ких психотичних форм, коли людина декілька днів залишається у квар- тирі разом із померлим, не помічаючи, що той вмер (Шефов, 2006).

Патологічна форма виявлення заперечення, яка трапляється досить часто, – муміфікація. У таких випадках людина зберігає усе так, як це було за часів померлого, щоб бути завжди готовою до його повернен- ня: наприклад, батьки зберігають кімнати померлих дітей (Ялом, 2008). Така поведінка може бути варіантом норми, коли людина створює своє- рідний «буфер», який пом’якшує важкі переживання та допомагає при- стосуватись до втрати. Але якщо таке заперечення втрати затягується, цю поведінку розглядають як патологічну.

Інколи люди поспішно прибирають усі речі, які нагадують про по- мерлого, – це поведінка, протилежна муміфікації.

Легша форма заперечення – людина «бачить» померлого у комусь іншому: наприклад, овдовіла жінка бачить померлого чоловіка у своєму сині. Така ситуація врешті-решт завершується прийняттям факту втра- ти, адже у зазначеному випадку, наприклад, син – не батько, і з ним не- можливо вступити у стосунки, ідентичні втраченим.

Людина може заперечувати значущість втрати, свідомо принижу- ючи роль померлого у своєму житті. Тоді можна почути такі висловлю- вання: «Ми не були близькі», «він був поганим батьком», «я не сумую за ним».

Отже, ті, хто пережив утрату, оберігають себе від зустрічі з реаль- ністю втрати. Люди, які демонструють зазначені варіанти поведінки, входять до групи ризику розвитку патологічних реакцій горя.

Захоплення спіритизмом може слугувати ірраціональному споді- ванню знову зустрітись із померлим. Таке прагнення нормальне у перші

тижні після втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв’язку, але коли таке сподівання стає усталеним – це ненормально.

2. Пережити біль утрати. Наступне завдання того, хто горює, – пережити всі складні почуття, які супроводжують утрату. Якщо він не може відчути і прожити біль втрати, що присутній абсолютно завжди, біль приходить в інших формах, наприклад, через психосоматику або розлади поведінки.

Для того, хто горює, часто притаманне порушення контакту як із зовнішньою реальністю, так і з внутрішніми переживаннями. «Це не- звичайно, але я нібито нічого не відчуваю», «я вважав, це буде інакше, якісь потужні почуття, а тут – нічого». Біль втрати відчувається далеко не завжди, іноді він можливий у вигляді апатії, проте він завжди пови- нен бути опрацьований.

Виконання цього завдання може бути ускладене оточуючими. Час- то люди, що перебувають поруч, відчувають сильний дискомфорт від болю та почуттів того, хто горює, не знають, що з ними робити, а тому свідомо або несвідомо повідомляють йому: «Ти не повинен горювати». Невиказане прохання оточуючих часто взаємодіє із власними психоло- гічними захистами людини, яка переживає втрату, що призводить до заперечення необхідності та неминучості процесу горя. Це може су- проводжуватись відповідною настановою, яку дає собі людина: «Я не повинна за ним плакати», «зараз не час горювати». У такому випадку прояви горя блокуються, емоції не відреаговуються та не приходять до свого логічного завершення (Петрова, 2004).

Уникнути виконання другого завдання можна різними способа- ми. Наприклад, людина може використовувати «географічний спо- сіб» – безперервні поїздки та справи, що не дозволяють замислитись про щось, окрім повсякденного. Варіант цього способу – занурення у роботу, надмірне завантаження себе завданнями та проектами.

Одна із цілей терапевтичної роботи з утратою – допомогти люди- ні відкрити та пережити біль, але не дозволити йому зруйнувати себе. Тільки тоді, коли ми визнаємо та повністю проживемо його, можемо за- лишити й не нести через все життя. У протилежному випадку повер- татись до цих переживань у терапії буде значно важче (Worden, 2001).

Відстрочене переживання болю складніше ще й тому, що якщо біль утрати переживається після значного періоду часу, людина вже не може отримати того співчуття та підтримки, на які могла б розрахову- вати одразу після події та які допомагають подолати горе.

168

169

Описана вище охоронна поведінка повинна бути розібрана у терапії окремо, до початку роботи із почуттями. Терапевту важливо з’ясувати причини, через які людина уникає переживань, пов’язаних із болем втрати, і спочатку переробити їх. Це, наприклад, може бути страх перед глибокими переживаннями. В інших випадках потрібна зміна стереоти- пу поведінки, пов’язаного із забороною на відкрите вираження почут- тів, яка виникла раніше: у такому випадку важливо зрозуміти, як по- водитись з опором оточуючих, яким некомфортно перебувати поряд із людиною в гострому горі.

3. Налагодження оточення, де немає померлого. Коли людина втрачає близького, якому адресовані почуття і який є джерелом почут- тів, спрямованих на неї, порушується певний порядок життя. Той, хто горює, може усвідомлювати чи не усвідомлювати цю роль, але навіть в останньому випадку терапевт повинен зазначити ті ролі, які разом із померлим втратив клієнт. Наступний крок – визначення шляхів попов- нення цих утрат.

Горе часто спричиняє в людини сильний регрес та змушує сприй- мати себе як безпорадну, неспроможну подолати труднощі, невмілу як дитина. Водночас збереження пасивної, безпорадної позиції допомагає уникнути самотності, адже друзі повинні допомагати та брати участь у житті людини, яка пережила втрату.

4. Вибудувати нове ставлення до померлого та почати жити. Емо- ційне ставлення до померлого повинне змінитись так, щоб з’явилась можливість продовжувати жити, вступати до нових емоційно насиче- них стосунків.

Багато людей неправильно розуміють це завдання, а тому потре- бують терапевтичної допомоги, особливо за умови втрати чоловіка або дружини. Людині може здаватись, що якщо їх емоційний зв’язок із по- мерлим послабшає, це буде зрадою стосовно нього.

У деяких випадках може виникнути страх того, що нові близькі стосунки також можуть скінчитись та знову треба буде пройти через біль утрати – таке трапля- ється часто, коли біль ще свіжий. Часто виконанню четвертого завдання заважає романтичне переконання, що кохають тільки раз, а все інше – не по-справжньому й аморальне.

Ознакою того, що завдання не виконується, горе не вщухає і не за- вершується після трауру, є відчуття, що «життя лишається на місці»,

«після його смерті я не живу», зростає тривога. Завершенням виконан- ня цього завдання можна вважати виникнення відчуття, що можна ко- хати іншу людину, любов до померлого не стала від цього меншою.

Момент завершення трауру не очевидний. Деякі автори називають конкретні часові строки – місяць, рік або два. Сум лишається, він при- родний, коли людина говорить або думає про того, кого любила та втра- тила, проте це спокійний, «світлий» сум.

Болісні реакції горя є викривленням нормального горя. Якщо важка втрата трапляється з людиною у момент вирішення якихось важ- ливих проблем або якщо її участь потрібна для моральної підтримки ін- ших, вона може майже зовсім не переживати власне горе протягом до- сить тривалого проміжку часу. Відстрочені реакції можуть розпочатись через деякий часовий інтервал, протягом якого не спостерігається ні- якої аномальної поведінки або страждання, але розвиваються певні змі- ни поведінки, зазвичай не настільки серйозні, щоб звертатись за допо- могою. Німецько-американський психолог Эрик Ліндеманн розрізнює такі види змін:

а) підвищена активність без відчуття втрати;

б) поява у людини симптомів останньої хвороби померлого;

в) виникнення певного захворювання, а саме низки психосоматич- них станів;

г) зміна у ставленні до друзів та рідних;

д) ворожість до певних осіб;

е) втрата форм соціальної активності;

є) шкода власному економічному та соціальному стану;

ж) розвиток ажитованої депресії.

Спостереження Ліндеманна доводять, що певною мірою тип та гостроту реакції горя можна прогнозувати. У людей, схильних до нав’язливих станів, скоріш за все, розвинеться ажитована депресія. Від матері, яка втратила маленьку дитину, слід очікувати на гостру реак- цію. Найгостріші форми болісної ідентифікації були виявлені в осіб, не схильних до невротичних реакцій.

Окремо Ліндеманн описував випереджальні реакції горя, коли зі- ткнувся із справжньою реакцією горя у людей, які пережили не втрату близьких, а тільки розлуку з ними, пов’язану, наприклад, із призовом сина до армії. Автор аналізує випадок пацієнтки, яка настільки сильно була сконцентрована на тому, як вона переживе смерть сина, що про- йшла усі стадії горя – депресію, зануреність у думки про нього, переби- рання усіх форм смерті, яка могла його спіткати. Хоч такі форми реакції можуть уберегти людину від шоку при звістці про несподівану смерть близького, вони ж можуть зашкодити відновленню стосунків із люди- ною, яка повернулась. Можливо, саме цим феноменом можна пояснити

170

171

поведінку дружин солдатів, які повернулись із фронту і скаржились, що їхні дружини не люблять їх та вимагають негайного розлучення. Мож- ливо, випереджальна робота горя була настільки ефективною, що жін- ка стала внутрішньо вільною від чоловіка (Rogers, 1963; Worden, 2001).

Принципи психологічної допомоги дитині, яка втратила близь- ку людину. Батьки та вчителі зазвичай намагаються розповідати дітям про різні прояви життя, проте уникають розмов та пояснень стосовно смерті. І все ж, досвід доводить, що в тих родинах, де тема смерті не за- боронена, де відверто та ясно, у доступних дитині формах відповідають на її запитання, діти виявляються краще підготовленими до серйозних втрат. Ідея ознайомлення дітей із цією сумною стороною життя зустрі- чає певний опір дорослих, особливо вчителів, які вважають, що дитину потрібно захищати від таких думок.

Часто дорослі поводяться стосовно дитини, що страждає через втрату, саме так, як цього не потрібно робити: вдають, ніби нічого не трапилось, намагаються уникати спогадів про померлого, вважаючи, що оберігають дитину в такий спосіб, насправді вимагаючи від неї са- мотужки виробляти захисні механізми до горя, яке її спіткало, та шука- ти шляхи опанування своїх негативних переживань (Андрєєва, 1991).

Якщо у родині горе, дитина повинна бачити і виражати його разом з іншими, її переживання ніколи не можна ігнорувати. Водночас, у та- кий момент дитина потребує додаткових знаків любові та підтримки.

Перша реакція на смерть – шок. У дітей він зазвичай виражається мовчазним зануренням у свої внутрішні переживання або вибухом сліз. Дуже маленькі діти можуть відчувати болісне почуття дискомфорту, але не шок. Вони не розуміють, що відбулось, але добре відчувають за- гальну атмосферу в домі. Не найкращим варіантом поводження буде розвага дитини (купити іграшку або солодощі, включити телевізор), адже вона є тимчасовим засобом і не допомагає опанувати горе, а тіль- ки не деякий час переключає увагу. Важливо обійняти дитину, дати їй розслабитись, посидіти або полежати, поплакати, при цьому не варто поводитись так, ніби у неї болять зуби. Дитині потрібен час, щоб пого- рювати та поговорити про матір, батька, сестру або брата. Якщо дитина старшого віку, важливо надати їй роль у спільній підготовці до похоро- ну, тоді вона не відчуватиме себе ізольованою серед зайнятих справами дорослих.

Не можна удавати, що нічого не сталось, що життя продовжується таким, як і було. Будь-хто потребує часу, щоб звикнути жити без близь- кої людини. Це, на жаль, не запобігає виникненню несподіваних пове-

дінкових реакцій, проте дозволяє уникнути розвитку глибоких страхів, які можуть призвести до серйозних психологічних проблем багато ро- ків потім. Найголовніше, чого потребують діти у цей важкий час, – це демонстрація підтримки, любові та турботи.

Прикладом допомоги дітям-дошкільнятам, які втратили обох бать- ків, є рекомендації Шведської служби соціальної допомоги. Працівник соціальної служби повідомив дітей, що життя їхніх батьків перерва- лось, і через декілька днів відвідав з ними те місце, де відбулась ава- рія. Він розповів, як зміниться відтепер звичне життя дітей: до школи їх буде супроводжувати Л., жити вони будуть із Н., а за допомогою завжди можуть звернутись до К. Отже, було перелічено всі сфери ак- тивності дітей і підказано форму вираження горя з приводу втрачених батьків (O’Connor, 2004). Така форма повідомлення може здатись «хо- лодною», проте більш гуманно дати дітям засоби відновлення їхньої картини світу, ніж залишати їх у переживанні жаху, розгубленості та руйнівної невизначеності.

Важливо, щоб горе поділялось усіма членами родини. Горе не ми- нає: ми залишаємо близьких у нашій пам’яті, і це дуже потрібно зна- ти дітям. Таке розуміння дозволить винести позитивний досвід горя та підтримає у житті.

Найскладніше для дорослого – повідомити дитину про смерть близької людини. Краще, якщо це зробить хтось із рідних, якщо мож- ливо, той, кого дитина добре знає і кому довіряє. У цей момент важливо торкатись дитини: взяти її руки, обійняти. Дитина повинна відчувати, що її, як і раніше, люблять і що вона не буде залишена. Важливо, щоб у неї не виникло переживання своєї провини з приводу смерті дорослого.

Дитина може демонструвати спалахи гніву стосовно дорослого, який приніс сумну звістку. Не варто у цей момент умовляти її контро- лювати себе та взяти себе в руки, адже горе, яке не було пережите вчас- но, може повернутись через тижні або роки після того.

Доросліші діти у такий момент віддають перевагу самотності. Не варто переконувати їх у чомусь, їх поведінка природна та є своєрідною психотерапією.

Дитину треба оточити фізичною турботою: готувати їй їжу, сте- лити на ніч ліжко тощо. Не слід навантажувати її у такий момент до- рослими обов’язками («тепер ти – дорослий чоловік, не засмучуй маму сльозами» – інколи таке повідомлення чує навіть восьмирічна дитина). Утримання сліз не природне і навіть шкідливе. Проте якщо дитина не хоче плакати, не можна її примушувати.

172

173

Під час горя у родині не варто ізолювати дитину від родинних тур- бот, усі рішення повинні прийматись усією родиною (Андрєєва, 1991).

Бажано, щоб дитина говорила про свої страхи, проте не завжди лег- ко її до цього заохотити. Потреби дитини дорослі вважають очевидни- ми, проте мало хто з них розуміє, що дитина потребує визнання її болю та страхів, що їй потрібно виразити свої переживання, пов’язані з утра- тою близької людини.

Вважають, що після похорону життя родини приходить до норми: дорослі повертаються до роботи, а діти – до школи. Але саме у цей мо- мент втрата відчувається дуже гостро. Якщо в перші дні після трагедії діти знають, що правомірне будь-яке виявлення почуттів, то через дея- кий час на зміну емоціям можуть прийти соматизовані прояви пережи- вань – енурез, заїкання, сонливість або безсоння, дитина може почати гризти нігті тощо. Неможливо дати одну спільну для всіх випадків ре- комендацію, головне – виходити із потреб дитини у любові та увазі до неї.

З метою корекції агресивної поведінки маленьким дітям можна дати різноманітні коробки, ящики, балони, папір, дозволяється ламати, руйнувати та рвати. Дорослішим дітям можна доручити роботу, яка по- требує значних зусиль, або тривалу прогулянку пішки чи на велосипеді.

Реакція дитини на звістку про смертельну хворобу близької люди- ни. Вище вже було сказано, що дитині краще знати про те, що відбува- ється у родині. Біль втрати не стає меншим через те, що дитина знала про смерть близького наперед, але дитина має можливість проститись, не отримує додаткової травми через те, що вилучена із кола родинних проблем, не вимушена самотужки домислювати відповіді на питання, які перед нею постають (Петрова, 2004).

Звістка про діагноз викликає ті ж реакції, що й звістка про смерть: шок, зціпеніння, недовіру й заперечення. Пізніше приходять страх, три- вога, почуття безпорадності та гнів («чому це сталось саме зі мною?»). Звістка може викликати почуття образи стосовно тих, у кого все гаразд.

У змінених обставинах життєдіяльності родини дитина може від- чувати ревнощі до хворого, який притягнув до себе всю увагу та любов усіх членів родини. Маленькі діти можуть погано поводитись, але не можна вдаватись до фраз типу «поводьтеся тихіше, інакше тату може стати гірше», адже вони породжують у дитини віру в те, що її вчин- ки можуть мати якісь наслідки на самопочуття хворого (звідки вини- кає умовивід: «страшна хвороба зникне, якщо я поводитимусь добре»).

Така логіка може викликати почуття глибокої провини за стан рідної людини та її смерть.

Дітям варто відвідувати своїх хворих рідних у лікарні, якщо це не реанімаційне відділення, яке може налякати дитину. Іноді доросліші діти відмовляються відвідувати близьких через різні причини: вони мо- жуть сердитись на лікарів, які не можуть допомогти хворому, ревнува- ти та дратуватись, що самі не є центром спільної уваги, сердитись на себе через ці почуття. Підлітки можуть побоюватись, що у лікарні вони будуть змушені поводитись як дорослі, відчуваючи, що вони ще не го- тові поводитись не так, як відчувають.

У таких випадках не треба брати дитину з собою на час відвідуван- ня лікарні, а варто залучити її до спільної справи через виконання яко- гось доручення: вона може зателефонувати дорогою додому із школи і зустрітись із матір’ю у холі лікарні, або забігти до аптеки і купити по- трібні хворому ліки.

У разі раптової смерті одного з батьків дитина, якщо не бачить страждань іншого батька, може почуватись залишеною. У цій ситуа- ції вона потребує фізичного контакту, емоційної підтримки, переко- нання в тому, що світ не зруйновано остаточно. Діти стикаються зі змінами у поведінці овдовілих батьків: мати або батько можуть пере- живати суперечливі почуття, виникає бажання померти або відчува- ється сильний страх перед якоюсь катастрофою чи повним сирітством дітей. Батько може стати занадто суворим та вимогливим до дитини, і навпаки, до того малоемоційні жінки можуть перетворитись на спов- нених любові та турботливості. Відповідальний та уважний до дітей батько, який раніше багато часу проводив із дітьми, тепер не може змусити себе повертатись до дому, де немає дружини. Він затримуєть- ся на роботі, демонструє повну незацікавленість у родині. Дуже важ- ливо, щоб батько, який залишився, зміг згадувати та говорити про по- мерлого як із сльозами, так і сміючись, щоб він не перетворився для дитини на міф, а залишався реальною людиною, про яку можна згаду- вати (Петрова, 2004).

Усе вищезазначене ще раз доводить, що тема смерті не повинна бути табуйована: до моменту, коли дитина закінчує початкову школу, вона повинна мати уявлення про смерть як про частину життя. Очевид- ними прикладами, на яких можна навчати дитину, є зміна пори року, смерть домашньої тварини тощо.

Питання для обговорення у зв’язку зі страхом смерті (у групі або індивідуально: допомагають усвідомити та опрацювати страхи, по-

174

175

боювання та тривоги у зв’язку зі смертю, прийняти її неминучість та об- рати життя, яке приносить більше задоволення – Дацишин, 2003).

1. Коли у своєму житті ви вперше зустрілися зі смертю?

2. Як ви це усвідомили та пережили?

3. З ким ви це обговорювали?

4. Чиї ще смерті ви пережили?

5. Ваше ставлення до обрядів похорону.

6. Які почуття у вас виникають під час відвідування кладовища?

7. Як із часом змінилось ваше ставлення до смерті?

8. Ваші фантазії та сновидіння про смерть.

9. Як ви уявляєте собі свій похорон?

10. Що б ви хотіли, щоб було написано на місці вашого похован- ня? Некролог?

11. Який заповіт ви б залишили? Що б ви хотіли залишити своїм близьким після своєї смерті, виключаючи матеріальні цінності?

12. Що б ви робили, якби вам залишилось жити тільки один рік?

13. Які почуття та думки у вас виникають, коли ви зустрічаєте тих, кого довго не бачили? Які почуття переживаєте під час перегляду ста- рих фотографій?

<< | >>
Источник: О.О. Байєр. ЖИТТЄВІ КРИЗИ ОСОБИСТОСТІ. 2010

Еще по теме дОдатОк 7. Психологія горювання:

  1. 1.2. Психологія в системі наук. Система юридичної психологи
  2. ПсихОлОгія терОризму
  3. дОдатОк 3. сектантство як наслідок наявності віктимного комплексу особистості
  4. дОдатОк 6. Б. колодзін «як жити після психічної травми» (скорочено)
  5. Бочелюк В. Й.. Юридична психологія. 2010, 2010
  6. 1.1. Психологія як наука. Предмет і завдання юридичної психології
  7. Алпатова О.В.. Вікова психологія: Конспект лекцій. 2007, 2007
  8. РОЗДІЛ 4 ПСИХОЛОГІЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ
  9. Додаток АБагаторівневий особистісний опитувальник «Адаптивність» (МЛО-АМ), розроблений А. Г. Маклаковим та В. С. Чепмяніним.
  10. РОЗДІЛ 1 ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ В СИСТЕМІ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ
  11. Додаток 1. Дебрифінг як метод психотерапевтичної роботи з наслідками кризових ситуацій та його можлива альтернатива
  12. Додаток 2. ф. фанч «Перетворювальні діалоги: підручник із практичними техніками сприяння особистісним перетворенням» (скорочено)2
  13. розділ 8. ПсихОлОгія суїцидальНОї ПОведіНки. ПсихОлОгіЧНа дОПОмОга суїцидеНтам.
  14. 8.4. Психологія пізньої дорослості. Основні зміни психічних функцій