розділ 2. Вікові кризи

Криза середини життя. Кризи зрілості та похилого віку.

Вікові кризи дитинства детально розглядаються в курсі «Вікової психології». У межах даного курсу зупинимось на вікових кризах до- рослості та онтогенетичній кризі, тісно пов’язаній з ними.

Криза середини життя. Життя дорослої людини не є рівним шля- хом. Традиційно вважають, що після юнацького віку людина сформо- вана, технічно підготовлена до життя та вміє вирішувати проблеми, які на неї очікують. При цьому не враховується той факт, що і серед дорос- лих є ті, хто «тримається на плаву», і ті, хто втратив внутрішню рівно- вагу. Основне джерело неправильних уявлень щодо криз середнього та похилого віку – неврахування активності та постійного розвитку осо- бистості.

На середину життя, як вважається, припадає розквіт активності та професійної діяльності людини, даний етап люди часто присвячу- ють побудуванню кар’єри (Психология человека от рождения до смер- ти, 2002).

26 27

Ця криза часто називається кризою першої зрілості. Для люди- ни стає дуже важливою близькість – не тільки фізична, а й моральна, можливість піклуватись про іншу людину, ділитися з нею тим, що тур- бує, без страху втратити себе.

Формується потреба передачі свого досвіду іншим, наставництва. Першим досвідом опредмечування цієї потреби стає виховання своїх дітей або керівництво. У цьому віці батьки починають більше оберігати своїх дітей та приділяти їм більше уваги (Еріксон, 2008).

Нормативна криза середини життя (близько 30 років) зумовлена розходженням між ідеальною моделлю «мрії» образу життя та реаль- ністю. Людина починає усвідомлювати, що створена нею модель світу у потенційному її розвитку не збігається з навколишньою дійсністю. Це особливо сильно стосується чоловіків: вони очікують, що з тридцяти- річчям життя стане стабільним та розміреним, а поряд буде «правиль- на» жінка (Психология человека от рождения до смерти, 2002).

Шляхами виходу з цієї кризи спеціалісти називають особистісно- смислову перебудову, корекцію та перегляд життєвих планів та обра- зу життя. У протилежному випадку, поховавши і так і не усвідомивши свої надії, людина змушує інших платити за свої помилки.

Перехід до зрілості (близько 40 років) також визначають як норма- тивну кризу розвитку, його часто називають «переломом життя». Пси- хологи визначають його як старість нашої юності та юність нашої ста- рості (Юнг, 1994). Цей час позначений піком розлучень та сімейних скандалів, піком зміни діяльності – люди залишають стару роботу та починають щось нове, тотально переглядають характер стосунків з ото- чуючими людьми та світом. Даний період позначений сплеском невро- тизації, звернень до лікаря, появою нових захворювань.

Накопичується певний потенціал змін, що призводить до пережи- вання так званої мотиваційної кризи, пов’язаної з послабленням або відмовою від керівного життєвого мотиву. Вдруге у житті кожному з нас удається вибрати нову життєву програму.

2002). Візьмемо роль матері: змінюється дуже багато, діти виросли, по- чинаються роки відділення, коли дитина, навіть зберігаючи добрі сто- сунки з батьками, йде у своє життя. Це – сприятливий варіант, коли у дитини обоє батьків, коли родина щаслива, у жінки є чоловік. Коли ди- тина йде, подружжя залишається удвох і виявляється, що їхнім стосун- кам також потрібна ревізія. Саме на цей час припадає мінімальна задо- воленість шлюбними стосунками. Ролі коханців, тобто сексуальні сто- сунки, які раніше добре цементували подружжя, зараз також потребу- ють перегляду.

Сорокаріччя зазвичай супроводжується зниженням фізичних сил та можливостей. У цьому віці вперше приходить усвідомлення втрати молодості та реальності смерті, людина переживає так звану «символіч- ну смерть» молодості, зокрема, відбувається зміна сприйняття часової перспективи (Юнг, 1994).

Найважливіше – людина ставить собі запитання, якого всі нама- гаються уникати, адже мало хто має відповідь на нього: заради чого я живу? Чи все я роблю з того, що повинен робити?

Варто зауважити, що в Америці дуже серйозно ставляться до кри- зи середнього віку, і дуже багато психологів працюють із клієнтами, які звертаються саме з цією проблемою (Lachman, 2001). Постає запитан- ня: що психолог може зробити для людини з таким запитом? Як пра- вило, люди не можуть сформулювати, що з ними відбувається, чому збільшується незадоволення собою та оточуючими, хоч, судячи із зов- нішніх ознак, усе в порядку – як у родині, так і на роботі.

Часто ми не знаємо ту ціну, яку людина сплачує за виконання всіх своїх соціальних ролей та зобов’язань. Дуже часто вона придушує свої реальні потреби: в духовності, в спілкуванні, в тому, щоб знайти щось саме для себе, для своєї особистості. І – непомітно для оточуючих і для неї самої – зростає внутрішня напруга, зумовлена такою неувагою до себе, бажанням утримати відчуття захищеності та безпеки через відмо- ву від ризику та подальшого розвитку.

Існують певні гендерні розбіжності у переживанні кризи сорока років. Згідно із статистикою, з 1950 року рівень самогубств в Англії, Франції, Норвегії, Новій Зеландії, Австралії та Америці серед чоловіків до 45 років зріс удвічі, а серед жінок цього віку та серед осіб похилого віку обох статей знизився (Рецессионный суицид, 2009).

Для пояснення такого «фаталізму» з боку чоловіків слід посла- тись на певну статеву міфологію. Жінки краще треновані вмирати та

28 29

воскресати: багато що у жіночому житті, наприклад, народження дити- ни, – це зовсім інше життя, коли ніколи вже не буде так, як раніше. Це – втрата себе минулої. Тому, мабуть, жіноча криза середини життя дещо м’якша: жінки більше треновані долати біль, як фізичний, так і душев- ний (Эстес, 2008). Втрата свіжості, привабливості дозволяє жінці не по- мічати більш важливих, глибоких переживань та переосмислень. Чо- ловіки, навпаки, виховані підкоряти, перемагати, бути завойовниками.

Цікавим дослідженням ірраціональності контракту між чолові- ком та жінкою є робота соціолога Філіпа Слейтера. Він установив, що стосовно жінок чоловіки засвоїли те, що було у лицарів-аристократів стосовно селян. «Якщо ви годуватимете мене, то я захищатиму вас». В якийсь момент контракт перетворюється на рекет: «Дай мені те, що я хочу, і я захищатиму тебе від себе» (Шихі, 2005; Slater, 1990).

Вихід із негативних переживань, зумовлених переліченими вище факторами, полягає у втіленні зростаючої потреби у продуктивному са- мовираженні, індивідуалізації, необхідним є формування самодостат- ності та незалежності. На цьому етапі особистість знову потребує смис- лової перебудови та змін особистісних ставлень, перебудови ієрархії мотивів.

Факторами, що можуть впливати на маскування життєвої кризи, яка переживається, є такі.

1. Люди сфокусовані на інших проблемах. Наприклад, людина пе- режила стрес, пов’язаний з якоюсь дуже важкою хворобою, і вся увага була сконцентрована на ній.

2. У людини відбувається придушення своїх потреб, вона нібито не дає собі можливостей думати про те, що їй потрібно як особистості, тільки пасивно пливе життям і нічого активно не змінює. Наслідки та- кого вибору – особистісна деградація та регресія.

3. Людина постійно займається саморозвитком, постійно коректує свою психологічну програму. Тоді зміна ролей не сприймається як кри- зова (Психология человека от рождения до смерти, 2002).

Дуже важливим є момент придушення себе. Найяскравішим тут є приклад астеніків, яких, згідно зі статистикою, 6 % населення (Медик,

2009). Вони не наважуються «жити на повну», дуже боязні та делікат- ні – такі вони дуже зручні для інших, але дуже погані для себе. Часто вони стверджують: «У мене немає цієї кризи», але зовнішня відсутність кризи є результатом придушення своїх потреб. Вони щедро віддають себе оточуючим, не залишаючи собі нічого.

Зрілість переживається як вершина життєвого шляху. Часто цей період поділяють на декілька окремих періодів: передпенсійний вік, пе- ріод виходу на пенсію, період власне старості та довгожительство. На всіх цих стадіях специфіка переживань дещо відрізняється.

Ставлення до власного старіння – активний елемент психічного життя у пізньому віці (Шахматов, 1998). Провідною діяльністю дано- го етапу називають або колективну виробничу діяльність, або особли- ву внутрішню роботу, спрямовану на прийняття свого життєвого шляху (Лидерс, 2000). Основні завдання на цьому етапі полягають у збережен- ні подружніх стосунків, вихованні дітей, досягненнях у кар’єрі, розвит- ку форм дозвілля та хобі, прийнятті та пристосуванні до змін в організ- мі (Психология старости и старения, 2003). Спеціалісти умовно розріз- няють два типи ставлення до виходу на пенсію, які – разом з іншими по- діями (смерть чоловіка або дружини, вимушене переселення) свідчити- муть про сприятливий або несприятливий плин подальшого життя (Ан- циферова, 1994). Звичайно, творчі люди легше переживають старіння: з ними залишається їх улюблена справа, накопичений досвід та мудрість.

Людям даного віку притаманне прагнення будь-яким способом підтвердити свою значущість («поки я роблю щось корисне для оточу- ючих, я буду вимагати до себе поваги»). Основна потреба цього віку – переконатись у цінності прожитого життя.

Одним із найяскравіших переживань стає стареча заклопотаність (її варіантом, як не дивно, є емоційна відстороненість). Вона грає роль своєрідної готовності до фрустрації, допомагає уникнути сильних емо-

30 31

ційних сплесків у справді критичних ситуаціях (як свідчать досліджен- ня, ситуація смерті переживається молодими людьми значно гострі- ше, ніж людьми похилого віку (Психология старости и старения, 2003; Dacey, 2003; Lachman, 2001). Переживання стурбованості додає гостро- ти суб’єктивній картині теперішнього, є одним із способів структуру- вання часу. Багато вчених вважають, що форми поведінки, які тради- ційно приписують людям похилого віку – різкі реакції, схильність до роздумів, замкненість, критика оточення – можна розуміти як способи боротьби із страхом та занепокоєнням (Абрамова, 2001; Лідерс, 2000; Хухлаєва, 2006 та ін.).

Негативними проявами вікової депресії є: іпохондрична фіксація, ідеї щодо утисків, тенденції до вигадок про свою значущість. Людина постійно прислуховується до болісних симптомів, жваво обговорює їх з оточуючими. Можливе зверхцінне ставлення до медичних препа- ратів та способів лікування. Ставлення оточуючих здається неспра- ведливим. Людині здається, що всі навкруги її гноблять – морально і фізично. Основне почуття – образа, а думка – «мене хочуть позба- витись». Людина похилого віку прагне розповідати дійсні епізоди її життя із перебільшенням власної участі або навіть цілком створює їх (Шахматов, 1996).

Складними та неоднозначними є подружні стосунки. У цей пері- од шлюб більше, ніж раніше, визначає коло спілкування, спрямованість діяльності, слугує джерелом втіхи, підтримки та душевної близькості. Спілкування подружжя похилого віку ускладнюється «загостренням» особистісних рис, погіршенням характеру в цілому, зниженням соці- ального контролю. Самотнє життя удвох, збіднене на враження, часто затьмарене взаємними образами, претензіями одне до одного, розчару- ванням через відсутність уваги та турботи.

У пізньому віці підвищується роль братів та сестер; відчуття по- кинутості, поглиблене втратою багатьох соціальних ролей, може бути компенсоване дружньою участю та увагою.

Особлива провідна діяльність останнього етапу даного вікового пе- ріоду – підготовка до смерті. Часто вона виражається у залученні до ре- лігії, частому відвідуванні кладовища, розмовах із близькими про запо- віт. Тому так важливо для людей похилого віку слідування ритуалам, пов’язаним зі смертю та вмиранням. Людина нібито намагається довес- ти оточуючим: «Я жив не марно». Тій же меті підпорядковані нові ін- тереси, що часто притаманні людині даного вікового етапу: звернення

до природи, прагнення вдовольнятись малим, бути корисним – слабким або тваринам (Шахматов, 1993).

Стосовно суїцидів, дослідниками встановлено, що на дану вікову групу припадає 25 % суїцидальних актів, проте зауважується, що істин- на кількість самогубств значно вища тієї, що декларується, адже у цьо- му віці люди маскують суїцидальні наміри тим, що буквально морять себе голодом, передозовують або плутають ліки тощо (Медик, 2009).

Смисложиттєва криза. У літературі з питання неодноразово обго- ворюється ідея, згідно з якою всі нормативні (вікові) кризи, починаючи з кризи юнацького віку, є смисложиттєвими (Адлер, 2007; Карпинский,

2008; Шихи, 2005). Хоч кожна з них характеризується своєю індивіду- альною специфікою, існує дещо, що їх поєднує, а саме – необхідність переосмислення та перегляду особистістю свого життєвого шляху, реф- лексія, без якої неможливий подальший розвиток. Тому будь-яка кри- за середнього, похилого або старечого віку супроводжується змінами та переформулюванням смислу життя, що визначає загальну спрямова- ність існування суб’єкта.

Неправильно думати, що будь-який смисл життя може забезпечи- ти прогресивний поступовий розвиток особистості та підтримувати ви- сокий рівень психічного здоров’я людини. Так, розрізнюють адекват- ний та неадекватний, конструктивний та деструктивний смисли життя. За умови оптимального вирішення смисложиттєвої кризи відбуваєть- ся перебудова смислової сфери особистості із переорієнтацією на нові життєві цілі, а життєва позиція корегується таким чином, що продук- тивність життєвого шляху збільшується. При деструктивному варіан- ті розв’язання проблеми переформулювання життєвого смислу криза затягується, стає джерелом психічної деформації та деградації особис- тості.

Відомий дослідник кризи смислу життя В. Франкл та його послі- довники пропонують розрізнювати дві стадії у розвитку синдрому без- глуздості: екзистенційний вакуум (або екзистенційну фрустрацію) та екзистенційний невроз (Паттакос, 2009; Франкл, 1990). Відчуття без- глуздості з’являється та стає чіткішим на першій стадії, на другій – ся- гає своєї кульмінації у вигляді нерозв’язної кризи. Але невроз зовсім не обов’язково слідує за екзистенційним вакуумом, частіше переживання першого етапу приводять до активного пошуку, усвідомлення раніше прихованих джерел смислу, перебудови ієрархії цінностей.

32 33