<<
>>

Зміст дидактичної одиниці

Форми захисту цивільних прав. Самоуправство та самосуд. Виникнення державного суду. Поняття судового процесу, його види. Легісакційний процес. Формулярний процес. Преторська формула та її складові частини.

Екстраординарний процес.

Поняття і види позовів (асііоп). Засоби і форми непозовного захисту. Поняття позовної давності. Початок перебігу позовної давності. Перерва перебігу позовної давності та її підстави. Призупинення перебігу позовної давності. Наслідки спливу позовної давності.

Література

- Косарев А.И. Римское частное право. -М., 1998.

- Новицкии И.Б. Основьі римского гражданского права. - М., 1972.

- Омельченко О.А. Римское право. - М., 2000

- Макарчук В.С. Основи римського приватного права. - К., 2000.

- Подопригора О.А. Основьі римского гражданского права. - К., 1990.

- Харитонов Є. О. Основьі римского частного права. - Харьков., 1998.

- Тищик Б.И., Орач Є.М. Основи римського приватного права. - Львів., 1994.

8 Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима.

. - В 2-х томах, -т. 1,-М.,1985.

- Судаков С.Ю. Римское право. - М, 2001.

- Словарь античности. -М., 1989.

- Бабичев Н. /'., Боровскиіі ЯМ. Словарь латинских крьшатьіх слов. - М., 1988

Матеріали для вивчення

Виникнення державного суду

У найдавніший період римської історії захист майнових прав та інтересів жителів Риму здійснювався власними силами потерпілого: кожен, хто вважав своє майнове право порушеним, розправлявся з кривдником власними силами, чалу1чаючи для цього родичів, друзів. Це був період самосуду. При цьому правим виявлявся той, хто перемагав.

Відображення приватного самосуду знаходилось у Законах XII Таблиць, де зазначалося:

Злодій, впійманий господарем чи його слугами (рабами) "на гарячому", піддавався публічному побиттю різками, після чого віддавався на розсуд потерпілого.

Нічний злодій або крадій, впійманий зі зброєю в руках, піддавався смертній карі на місці злочину або продавався у рабство.

Але з часом приватний самосуд став неприйнятним для розвинутого суспільства.

Перехід від приватного самосуду до державного суду в Римі являв собою тривалий процес, який відбувався поступово у декілька стадій.

На першій стадії приватний самосуд поступово обмежується і встановлюється регламентований порядок відплати щодо зловмисника. Типовим методом такої розправи стало відображене в Законах XII Таблиць покарання за принципом тапіону: "Якщо хто-небудь заподіяв каліцтво і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те ж саме". В іншому місці цієї пам'ятки зазначається, що у випадку ненавмисної потрави посівів твариною, її слід видати потерпілому або відшкодувати вартість заподіяних збитків.

Другим кроком на шляху до державного суду було встановлення системи добровільних чи примусових викупів (композицій) за причинену кривду, образу, нанесення каліцтва.

І, нарешті, приватний самосуд повністю припиняється, а спори незалежно від їх значимості і характеру передаються до державного суду. Тобто захисту прав і майнових інтересів громадян надається державна вага.

Римське право визнавало принцип -"насилля дозволено відбивати силою". Навіть у розвиненому праві Стародавнього Риму ще зберігались відгуки самосуду, до якою перш за все слід віднести самозахист. Під ним розумілося

самостійне відбиття насилля, яке загрожувало порушенням прав громадянина. Це був своєрідний примітивний захист свого права. Кредитор мав право розшукати боржника і силою примусити його сплатити борг.

Але спроба застосувати силу для відновлення порушеного цивільного права вела до несприятливих наслідків для кредитора. Так, кредитор, який самоправно захопив майно боржника для задоволення власних потреб, був зобов'язаний не тільки повернути захоплене, а й втрачав право вимоги (Закон імператора Марка Аврелія). Іншим законом (IV ст.

н. е.) встановлювалось, що особа, яка силою захопила власну річ у її фактичного володаря (орендатора, боржника, найманця тощо) позбавлялась права власності на цю річ і повинна була повернути її володарю (відтепер він став її власником). А якщо до того ж виявиться, що захоплена річ йому не належить на правах власності (наприклад, господар позичив сусідові плуга для обробки поля, а самочинно відібрав в рахунок погашення боргу коня), то він не тільки повертав відібрану річ, а й сплачував вартість цієї речі (в даному випадку - коня) особі, у якої він її відібрав.

Звернемо увагу на таку особливість правового захисту в Римі: право надавало захист лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії спорів ті чи інші позови, надавали можливість "підібрати" позов до конкретної спірної справи. Іншими словами: якщо позов встановлено - захист буде надано, якщо ні - права на захист не буде надано (в такому разі виконання зобов'язання однією стороною було лише моральним обов'язком).

Нам невідомо, коли саме виник державний суд в Римі. Але зрозуміло, що він виник разом з утворенням державних органів, оскільки був і залишається складовою частиною державного апарату.

Виходячи з наявності у Римі публічного та приватного права, суди публічні розглядали справи, що стосувалися інтересів держави; майнові спори і деякі дрібні кримінальні справи розглядали у цивільних судах.

Перш ніж перейти до висвітлення рис судочинства, вияснимо необхідні особливості судового процесу, його поняття.

- Діяльність судових органів, спрямоване на здійснення правосуддя, називається судовим процесом. Залежно від характеру що розглядались, він поділявся на кримінальний і цивільний. Кримінальний судовий процес розглядався в навчальному курсі "Історія держави і права зарубіжних країн". Ми аналізуватимемо процес цивільний.

- Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до суду за захистом, є позивач.

- Вимога позивача, представлена до суду щодо надання захисту порушеному праву, - позов.

Тобто, позов є не що інше, як право особи заявляти н судовому порядку вимоги, які суд може задовольнити.

- Особа, до якої заявлена претензія чи вимога позивача, - відповідач.

Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного

періоду був поділ його на дві стадії провадження:

а) розгляд справи у претора (]и$);

б) розгляд справи у суді (ішіісит).

Провадження у цих двох стадіях докорінно відрізнялося від сучасного цивільного судочинства. Сучасний суд першої інстанції (районний чи міський в містах без районного поділу) розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення. Якщо таке рішення не оскаржене у встановленому законом порядку, ноно вступає в законну силу і приводиться до виконання. У випадку оскарження прийняте рішення переглядає суд другої інстанції.

У Стародавньому Римі судочинство розпочиналось із розгляду справи у претора (стадія /их). Сторони викладали вимоги, заявляли претензії. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її виконати, подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадіяіиЛісит).

Таким чином, .ще і іисіісит є не дві інстанції, а два етапи одного й того ж судового провадження. Без розгляду справи у претора її розгляд у суді був неможливий.

Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть. Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком. Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного).

і 3 давніх-давен утверджуються деякі загальні правила цивільного процесу:

3.19.сторонам дозволяється давати відвід запропонованому претором судці або самим пропонувати власну погоджену кандидатуру;

3.20. крім суддів, що призначалися претором, існували ще так звані арбітри (прообраз пізніших судів присяжних). Вони теж призначалися претором і утворювали спеціальні рекуператорні (тобто колегіальні - у складі 3, 5 чи 7 суддів) суди;

3.21.

визнавалось, що ніхто не може бути суддею у власній справі;

3.22. коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача і в сумнівних випадках приймати більш м'яке рішення;

3.23. один свідок - не свідок;

3.24. ніхто не може бути двічі покараний за один і той же делікт;

3.25. за заздалегідь неправильне рішення судця відповідав власним майном;

3.26. неповага до суду тягне за собою карну чи матеріальну відповідальність.

Неважко зрозуміти, що багато з цих правил судочинства покладені в основу сучасного цивільного судового процесу.

Форми цивільного процесу.

Як уже зазначалось, в ранньому римському праві переважав самозахист порушеного майнового права, на зміну якому прийшов позовний захист. Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу.

Впродовж тривалого періоду розвитку римського права судовий процес декілька разів змінювався за формою і своїм внутрішнім змістом. Його найдавнішою формою був легісакційний процес, який існував за часів республіки до 126 р. до н. е. Він був організований на противагу застарілим формам приватної саморозправи, яка з формально-юридичної точки зору співставлялся із законом дуже віддалено.

Риси легісакційного процесу

По-перше, він відзначався обтяжливим формалізмом і складною процедурою, охоплюючи досить вузьку сферу господарського обігу. Спробуємо роз'яснити це детальніше.

Процес розгляду спору розпочинався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Для підтвердження своїх вимог була встановлена спеціальна форма звертання, найменший відступ від якої автоматично позбавляв позивача права на позов, процес припинявся.

Позовні форми ( форми звертання до претора, свого роду заяви до нього) знали жерці, які тримали їх у суворій таємниці і надавали за відповідну плату.

Вже на цьому етапі для позивача закладались "підводні камені", які могли призвести до припинення процесу, а відтак - до неможливості отримати захист порушеному праву:

а) позивач не знав форми звертання;

б) понтифік-жрець не надавав йому необхідної допомоги у правильному складанні форми;

в) у позивача не було коштів на оплату юридичної послуги понтифіка;

г) не завжди вдавалося точно запам'ятати зміст позовної форми і відтворити його у присутності претора.

По-друге, водночас із звертанням до претора позивач був зобов'язаний доставити до нього спірну річ. Якщо йшлося про спірну рухому річ, вона приносилась чи привозилась до претора, нерухомі речі доставлялись під виглядом їх символів (грудка землі із спірного поля, камінь з будинку, жмутик іисрсті з тварини та ін.).

По-третє, позивач повинен був внести грошовий заклад - сакрамент у розмірі 50 асів (за Законами XII Таблиць). Якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, розмір закладу зростав до 500 асів. В разі виграшу справи сакрамент повертався, а в разі програшу - надходив до державної скарбниці.

По-четверте, на позивача покладалося забезпечення явки відповідача на судоговоріння ( до претора і в суд), не зупиняючись при цьому перед застосуванням сили. Без явки відповідача суд претора не розпочинався. Зрозуміло, наскільки зробити це було непросто, особливо коли відповідач займав високу посаду.

По-п 'яте, звернутись до претора можна було у спеціально відведені дні. Заборонялося звертатись у сезон сільськогосподарських робіт, в дні трауру, свят, під час війни тощо.

По-шосте, процесуальні дні у претора відбувались в присутності 5-7 свідків. Вони не були свідками у справі, а мали засвідчити саму процедуру дійства у претора, тобто здійснити літісконтестацію (засвідчення спору). Це мало важливе значення, оскільки погашало позов, тобто позбавляло позивача права повторно подати позов по тій же справі проти того ж відповідача.

Якщо на першій стадії сторони досягали угоди, розгляд справи припинявся. Отже, провадження справи у претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядалися докази, не викликалися свідки, не заслуховувалися їхні показання.

Якщо на першій стадії ( іиз ) сторони не досягали згоди, вступала друга стадія (ішіісит ). Тут справу розглядав присяжний суддя (або судова колегія). Із списку суддів, обраних народними зборами, претор призначав суддю для розгляду справи. Суддя збирав докази, перевіряв їх достовірність, заслуховував показання свідків. Процес проходив у простій, доступній формі. Суддя визначав

правого і винуватого, виносив присуд, який був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротестуванню.

Формулярний процес.

В пізньореспубліканський період інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових спорів, які було неможливо розглядати за складною процедурою легісакційного процесу. Життя вимагало, щоб судочинству була надана більш гнучка і доступна форма. Спрощений порядок судового процесу з'явився спочатку в практиці претора перегринів, оскільки застосовувати до перегринів цивільні форми Іедіз асііо було недозволено. Згодом і міський претор (претор квіритів) став практикувати цей спрощений порядок. В чому його суть?

По-перше, позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги у чітко визначеній формі. Він викладав претору свої прохання вільно, без дотримання формальностей і відповідного ритуалу.

По-друге, на претора покладався обов'язок юридично грамотно сформулювати позовні вимоги. Після заслуховування пояснення сторін, їхніх доказів і заперечень претор самостійно формулював юридичну сутність спору. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді - формулі. Звідси і назва процесу - формулярний.

По-третє, подібно до легісакційного, формулярний процес також поділявся на дві стадії: судочинство у претора та розгляд справи у суді. Відмінність полягала в тому, що

- значно спрощувалася судова процедура;

- формулярний процес дав змогу перетворити застаріле римське цивільне право з вузьконаціонального, полісного у всесвітньовизнане, абстраго­ване від своєї основи приватне право;

- позбавлений формалізму цей процес виявився досить гнучким та ефективним щодо захисту інтересів власника.

Саме формулярний процесу поєднанні з преторською діяльністю сприяв досягненню римським приватним правом своєї завершеності і досконалості

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна формально- ритуальних дій на першій стадії формулою, яка була основою процесу - метою провадження на першій стадії та юридичною підставою на другій.

Складовими частинами преторської формули були:

- Призначення судді, якому доручалося розглянути справу. Наприклад: Нехай Октавій буде суддею".

- Інтенція - виклад змісту претензій позивача. Претензія могла ірунтуватись на діючих нормах цивільного права або же визнавалось, що її не можна було обґрунтувати діючими нормами. Щодо останнього, то претор, коли вважав її справедливою, мав описати ті факти, якими пояснювалася преторська підтримка даної претензії.

- Кондемнація - доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.

- Додатковими частинами формули були екцепція і проскрипція. І кцепція являла собою заперечення відповідача проти вимог позивача. Але не неяке заперечення було екцепцією. Якщо, наприклад, в інтенції йшлося про иборгованість відповідача в сумі 100 сестерцій, а відповідач заперечував борг, заявляючи, що він нічого не винен, то це - заперечення самого позову. Коли ж відповідач погоджував з фактом позики 100 сестерцій, але вказував, що це було зроблено за надзвичайних обставин і просив дати відстрочку виплати боргу, то це - екцепція. Проскрипція - додаткові пояснення судді з боку претора обставин спору, відносин сторін та ін.

Таким чином, преторська формула являла собою не лише формулювання юридичної сутності майнового спору, а й своєрідну інструкцію, вказівку судді, як треба вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин. Формула містила в собі певні обов'язкові рамки, в яких суддя вирішував майновий спір. Тому помилка претора у формулі автоматично вела до помилки судді. І все ж, найістотнішим у формулярнім процесі була не формула, а те , що претор переставав бути простим статистом, фіксатором ритуальних дій. Він починає формулювати основи приватно-правової політики в державі. Зростає його вплив у судовій сфері.

Друга стадія формулярного процесу - ^ісіісит - практично нічим не відрізнялася від такої ж стадії у легісакційному процесі. Правда, якщо відповідач оспорював у суді законне рішення по справі, заперечував проти рішення суду, а підтвердити свої вимоги не міг, він відповідав у подвійному розмірі. Таким засобом виховувалась повага до суду і унеможливлювалась нескінченна судова тяганина.

Екстраординарний процес.

Ще в класичний період розвитку римського права поряд із застосуванням розглянутих вище двох форм судового процесу були випадки, коли спірні майнові питання розбирались магістратом особисто, без передачі справи присяжному судці. З точки зору правосвідомості римлян, які століттями звикли до двостадійного процесу .одноосібний розгляд справи був незвичайним (екстраординарним ) явищем.

Певний час такий процес існував поряд з першими двома. Але на кінець III ст. н. е. екстраординарний процес повністю витісняє формулярний. Новий порядок розгляду спорів мав безперечні переваги - одна стадія (розгляд справи лише у суді) забезпечувала оперативність судочинства.

До основних характеристик екстраординарного процесу слід віднести:

- Судові функції виконували адміністративні органи

- Розгляд справи втратив свій публічний характер і відбувався лише в присутності сторін і почесних гостей.

- При неявці позивача справа припинялася, а коли на засідання не з'являвся відповідач, справа розглядалась без нього.

- Принциповим нововведенням процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду.

- Вперше запроваджувалось судове мито.

- Допускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію, включаючи самого імператора.

Класифікація позовів

Для римського приватного права типовим був позовний захист. Було розроблено розгалужену систему позовів, які доповнювались преторськими едиктами, охоплюючи таким чином більшість суспільних відносин у державі і захищаючи від правопорушень основні приватно-правові інститути.

- За своєю логікою позови поділялись на:

а) персональні (особисті);

б) речові. Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов. Порушником такого права потенційно могла бути не тільки особа, яка порушила право на річ, а й будь-яка третя особа, у якої ця річ виявилася. Тому захист засобом речового позову мав відносний характер.

- За своїм змістом :

а) позови суворого права-,

б) позови доброї совісті.

Основна відмінність між ними полягає в тому, що при застосуванні позову суворого права судця був пов'язаний з буквою договору чи закону і не міг від них відступити, навіть якщо і вважав, що допустить помилку. При застосуванні позову доброї совісті суддя виясняв справжню волю сторін, приймав до уваги ічні доводи, наміри та результати. і. За обсягом і метою:

а) позови для поновлення порушеного права. Тут задовольнялась вимога позивача щодо повернення речі, сплати боргу чи відшкодування збитків;

б) штрафні позови. Мали на меті піддати винуватого приватному покаранню-штрафу;

в) позови, спрямовані на відшкодування збитку і покарання винуватого. Застосовувались у випадку, коли вимагалась сплата не лише вартості пошкодженої чи знищеної речі, а більш вищої її ціни.

4 Позов за аналогією. Його суть полягала в тому, що відомий застосовувався претором чи суддею до подібної ситуації, яка не підлягала під якийсь відомий у праві прямий позов .

V Позов за фікцією. При його застосуванні претор, видаючи судді формулу, пропонував допустити існування таких фактів, яких насправді не було ( фікція ), а тоді підвести під них нове правовідношення. Це давало особі правовий захист у тому випадку, коли цивільне право ( закон ) такого захисту не надавало.

Крім позовного захисту майнових прав, застосовувались різноманітні іасоби непозовного захисту - преторський захист адміністративними формами.

- Інтердикти - розпорядження претора щодо заборони здійснювати які- небудь протиправні дії. Вони широко застосовувалися як правовий засіб проти самоправності (не роби так, бо будеш покараний ).

- Стипуляція - обіцянка заплатити певну суму як форма забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або попередження від можливих негативних наслідків.

- Реституція - поновлення у первісний стан. Вона застосовувалась у суворо визначених випадках, коли правові наслідки, які виявились після здійснення якогось правочину (наприклад, угоди ), стали невигідними чи шкідливими для однієї із сторін. Підставами для реституції були: неповноліття

особи, обман, помилка, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування реституції вимагались дві умови:

а) наявність шкоди у потерпілої сторони;

б) термін не більше одного року після настання юридичного факту.

Позовна давність.

Позовною давністю називають установлений законом термін для захисту порушеного права в суді.

Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, в класичний період вона не існувала. На перших порах лише для деяких позовів застосовувались законні терміни, звідси і виникла позовна давність. Але такі законні терміни були короткочасними, вони погашали саме матеріальне право (тобто сам факт - причинення збитку), а відтак - і право на судовий захист його в суді.

- Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися: доти, поки існувало саме право, існувало і право на позов, тобто право на судовий захист.

- Згодом претори обмежують право на захист строком в 1 рік (це пов'язувалось із терміном повноважень самого претора).

- Далі було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів.

- Нарешті, у 424 р. імператор Феодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю ЗО років. Згодом для деяких позовів (щодо державної скарбниці, церковного майна ) встановлюються триваліші терміни - 40 років.

Встановлення жорстких термінів позовної давності вимагало точного визначення початку іх перебігу (відправної точки відліку часу). А це залежало від характеру правовідносин.

- Так, у строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку.

Наприклад: договір позики грошей було укладено з 1.01.72 р. н. е. на 5 років. Позовна давність розпочинає перебіг з 2.01.77 р. н. е.

- Якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора.

- У спорах про речове право перебіг позовної давності починається з того часу, коли у суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто, коли йому стало відомо, де знаходиться його річ.

-88-

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися і призупинятися. Перерва настає з двох підстав:

а) підтвердження боргу. Мається на увазі те, що боржник своїм проханням про відстрочку боргу не тільки не заперечує наявність боргу, а й підтверджує його. Тоді позовна давність переривається і починається спочатку. Час, що сплинув до перерви, до уваги не береться.

б) подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок того, що сторони досягли мирної угоди про відстрочку боргу.

Призупинення на певний термін перебігу позовної давності може бути викликане певними обставинами, після усунення яких позовна давність продовжувалася. До таких обставин належали війна, стихія, епідемія, неповноліття правомочної особи.

Сплив терміну позовної давності тягнув за собою погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже було позбавлено правового захисту з боку держави.

Основні категорії та поняття

Покарання за принципом таліону, потрава посівів, композиція, превентивний, публічні суди, ординарний, екстраординарний, рекуператорний, сакрамент, ас, реституція.

Словник термінів та визначень Покарання за принципом таліону - це один із пережитків додержавних відносин у суспільстві, який передбачав застосування покарання методом "рівне за рівне" ("око за око ").

Потрава посівів - знищення чи пошкодження посівів худобою. Композиція - система грошових викупів за скоєне правопорушення. Превентивний - випереджувальний.

Публічні суди - суди, які розглядали справи, що стосувались інтересів держави. Ординарний - звичайний. Екстраординарний - надзвичайний. Рекуператорний - колегіальний.

Сакрамент - грошовий заклад, який вносився позивачем на судовому процесі. Лс - грошова одиниця Риму (за один ас можна було купити вівцю). Реституція - поновлення у первісний стан.

Курсові завдання

- Скласти опорний конспект вивченого модуля і термінологічний словник.

- Питання підготовки до заліку.

- Виникнення державного суду в Римі.

- .кіз таіисіісит як дві стадії провадження в цивільному процесі.

- Легісакційний процес.

- Формулярний процес.

- Екстраординарний процес.

- Поняття і види позовів.

- Непозовний захист цивільних прав.

- Позовна давність.

- Преторська формула та її складові частини.

- Питання для самоконтролю (відповіді можна перевірити за додатком)

- Що таке самосуд?

- Дайте визначення судового процесу.

- В чому полягала суть двостадійності судового процесу?

- Який судовий процес називався ординарним?

- Що таке позовна форма?

- В чому полягала функція свідків на легісакційному процесі?

- Чому провадження у претора не було розглядом справи по суті?

- Що таке преторська формула?

- Назвіть складові частини преторської формули.

- Коли екстраординарний процес в Римі повністю витісняє форму­лярний?

- В чому суть абсолютного характеру позову?

- Що таке інтердикти?

- Дайте визначення позовної давності.

Додаток до модуля 2

Відповіді на запитання для самоконтролю

3.1. Самосуд - це узгоджена дія, спрямована на покарання зловмисника власними силами.

Судовим процесом називалась діяльність судових органів, спрямована на здійснення правосуддя.

Двостадійність передбачала поділ процесу на дві стадії провадження: розгляд справи у претора (.іик ) і розгляд справи у суді ()ііс1ісигп ).

Ординарним називався судовий процес, що проходив у дві стадії і був звичним і зрозумілим для римлян.

Позовною формою називали звернення позивача зі своєю вимогою до претора.

Свідки мали засвідчити саму процедуру судочинства у претора і при необхідності погасити позов.

Тому, що у претора лише вислуховувались сторони. Не розглядалися докази, показання свідків, на приймались до уваги документальні свідчення і Т. п.

Спеціальна записка претора, адресована судді.

Складовими частинами преторської формули були: призначення судді, інтенція, кондемнація, ексцепція, проскрипція.

У кінці III ст. н.е.

В тому, що позов спрямовувався проти будь-якого порушення майнового права.

Інтердиктами називали адміністративні розпорядження претора, які стосувалися певних заборон.

Позовною давністю називають установлений законом термін для захисту порушеного права в суді.

і

<< | >>
Источник: Г.І. Трофанчук, В.І. Подоляк. Основи римського цивільного права. 2004

Еще по теме Зміст дидактичної одиниці:

  1. Зміст дидактичної одиниці
  2. Зміст дидактичної одиниці
  3. Зміст дидактичної одиниці
  4. Зміст дидактичної одиниці
  5. Зміст дидактичної одиниці
  6. Зміст дидактичної одиниці
  7. Зміст дидактичної одиниці
  8. Зміст дидактичної одиниці
  9. Зміст дидактичної одинині
  10. Зміст
  11. Зміст правовідносин
  12. Об’єктні функції Української держави: теоретико-правовий зміст
  13. §2. Зміст права власності
  14. ЗМІСТ
  15. Зміст
  16. ЗмІст
  17. ЗМІСТ*
  18. ЗМІСТ
  19. ЗМІСТ