<<
>>

§ 1. Інституційні основи координації соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин.

Результатом такого подвійного впливу є формування системи, в якій кожен з елементів (інститутів) перебуває під впливом інституційного середовища і в свою чергу виявляє дію на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому.

Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації мають майже нескінченну багатоманітність, що утворюють інституційну структуру соціальної економіки різних її сфер: освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо.

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу.

Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших – гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення “нового” інституту. В першу чергу ефективність інституційних змін залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише “консенсусні” типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання.

Важливе значення має формування соціальних інститутів зростання – приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути у системі соціальної економіки відрізняються як за формою, так і за змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і свої особливості, що у сукупності визначають умови та наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим у цьому відношенні є приклад обмеження прав власності соціальною функцією: так, за Конституцією ФРГ, ст. 14 (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності постають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме і опосередковане втручання держави в межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють якоюсь кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних і економічних відносин, а також заходів та дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних, “правил гри”, соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток всієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між господарюючими суб’єктами тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата постають провідними механізмами збереження та запобігання у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат внаслідок соціальних ризиків.

Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій для випадків матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.

Важливим інститутом соціального захисту населення постає соціальна допомога – особливо найбіднішим, проте у перехідній економіці це прагнення держави наштовхнулося на фінансову нереалізованість, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій. Система соціального захисту залучає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг всіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, але й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення – це у першу чергу фінансування медичного обслуговування та освіти.

Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який у свою чергу теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини.

Відсутність в Україні прогресивних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели по погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використанні переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення у суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода з врахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання повинна поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи в сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частину національного доходу не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи і в її межах самої приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самої економіки включно із соціальною сферою є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість всіх суспільних процесів, а отже постають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних відносин у процесі трансформації економіки обумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування, з обов’язковим формуванням інших, більш придатних до існування у системі нових економічних відносин. Особливо це справедливо для сучасної української економіки в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціальної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціального захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного доходу.

Нині особливо важливою постає необхідність інституційних змін в економіці соціального сектору, що потребує активізації державного управління та координації всіх сфер підприємництва в ринковій економіці та господарської діяльності державних і недержавних, комерційних і некомерційних організацій, оскільки млява економічна робота з ринком тільки посилює суперечності економіки і гальмує вирішення проблем соціальної сфери.

Докорінних змін потребують недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, нових підходів потребують проблеми визначення заробітної плати у всіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в Україні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили, що призвело до того, що у державі немає навіть простого відтворення населення і виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже, депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їх фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складовою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу, не менш важливою складовою постають науково-дослідні інститути, діяльність яких є невід’ємним елементом загальноекономічного інноваційного процесу. Найбільш ефективні інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем продовжує залишатися бюджетне забезпечення функціонування і розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому відповідно має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідницької роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки відповідно до вимог НТП; 2) сфери охорони здоров’я, в першу чергу тих її ланок, що мають високу ступінь неконкурентності та існування яких як соціального блага є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологічна служба, науково-дослідна робота тощо); 3) примушувати до колективних дій щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва потенційних споживачів; 4) заохочувати колективні дії щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектора економіки із збільшенням загальної суми видатків на соціальний сектор у цілому, на практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших секторів економіки. Найбільш прийнятним вирішенням проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектора економіки є діяльність держави щодо оптимізації нею структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності.

Без забезпечення високих темпів економічного зростання економіки та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу доходної частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні потреби в найближчі роки мало ймовірно, тому важливим напрямом діяльності держави можна вважати залучення до соціальної сфери економіки небюджетних джерел фінансування.

На сьогодні одним із таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут, що інвестуванням страхових внесків у медичну галузь сприяв би створенню недержавних закладів охорони здоров’я, оскільки нині страхові компанії перетворились в кращому випадку на посередників, а в гіршому - на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня доходів більшої частини населення для того, щоб масштабно користуватись послугами медичного страхування.

Таким чином, держава як захід зростання соціальної сфери і економіки в цілому має рахуватися із таким важливим його джерелом, як зростання рівня соціального забезпечення населення за рівнем заробітної плати.

Не можна визнати нормальною ситуацію, що склалася нині, коли найбільш дієвий вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та процес прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки належить міжнародному тискові.

<< | >>
Источник: О.О. Бєляєв М.І. Диба, В.І. Кириленко, О.М. Комяков, О.В. Сінельник. Соціальна економіка. 2003

Еще по теме § 1. Інституційні основи координації соціальної економіки:

  1. ТЕМА 5. МЕХАНІЗМ КООРДИНАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
  2. ТЕМА 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
  3. §4. Механізм соціальної координації
  4. § 3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки
  5. § 3. Особливості соціальної економіки в перехідних умовах.
  6. § 2 Трансформація соціальної структури в умовах перхідної економіки
  7. § 3. Типи і моделі соціальної ринкової економіки
  8. Тема 6. СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ СОЦІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
  9. § 2. Сутність соціальної ринкової економіки. Еволюція економічних систем
  10. Суспільство і економіка. Економіка як об'єкт вивчення і об'єкт управління
  11. § 2. Цілі і пріоритети соціальної політики
  12. О.О. Бєляєв М.І. Диба, В.І. Кириленко, О.М. Комяков, О.В. Сінельник. Соціальна економіка.2003, 2003
  13. § 2. Соціальні функції економіки
  14. 2. Діагностика рівня соціальної безпеки.
  15. § 3. Поняття і ознаки соціальної держави
  16. § 3. Поняття і ознаки соціальної держави