<<
>>

§ 2. Трансформація відносин власності

Власність і вихідна й основна ланка економічних відносин, на якій засновані всі інші ланки і частини економічної системи. Дана істина має принципове значення для характеристики типу економічної системи.

Саме власність обумовлює економічний спосіб з'єднання працівника із засобом виробництва, ціль розвитку економічної системи, соціальну структуру суспільства, спосіб розподілу створених матеріальних благ і послуг.

Особлива роль приділяється власності при переході до ринку. Неможливо створити нові форми господарювання без реформування відносин власності. Більш того, у перехідний період необхідна структурна перебудова економіки, яка не може протікати без реформування відносин власності.

Основні вузли, що визначають природу трансформації власності можна уявити наступною спрощеною схемою.

Схема 1.

Як бачимо, провідних форм власності дві: суспільна й індивідуальна – всі інші форми проміжні, змішані.

Матеріальною основою виникнення двох провідних форм власності є знаряддя праці з їх революційним впливом на організаційно-технічні й організаційно-економічні відносини. Зміна матеріальної основи в кожен даний момент веде до кількісного і якісного «звуження» одних форм і «зростанню» інших. При цьому важливо відзначити, що ні «поганих» ні «гарних» форм власності немає – є «погані» або «гарні» механізми реалізації їх і «реалізатори», як носії специфічних інтересів.

Власність визначає рушійні складові: індивідуалізм і колективізм, які, у свою чергу, мають зворотній вплив на відносини власності. В останніх, панують дві тенденції: монізм і плюралізм. Саме з врахуваннями цих двох обставин здійснюється економічна політика в сфері трансформації відносин власності: приватизація і націоналізація.

Монізм, зокрема панування приватної власності, лежить в основі ліберальної моделі економіки, плюралізм – же визначає модель соціально-орієнтованої ринкової економіки. В Україні в даний момент часу склалася парадоксальна ситуація – у теорії проголошується побудова соціально-орієнтованої економіки (заснованої на плюралізмі форм власності), а на практиці ж – прискореним шляхом розробляється і здійснюється програма приватизації, заснована на монізмі (пануванні приватної власності). Відомо, що так звана «народна» приватизація провалилася і далеко не з об'єктивних причин. Вона акуратно за допомогою влади, перетворилася в «прихватизацію», зазначимо - теж народну. Планувалося отримувати від приватизації щорічно в останні 13 років – 6,5 млрд. грн., а цю суму одержали за всі роки. Але навіть ця «крапля» виявилася неефективною. Так, у 2000 році 62% усіх приватизованих підприємств працювали зі збитками. Приватизація заздалегідь була приречена - не було грошей; приватизація потрібна була для збагачення – її результат - 5% населення стали багатими, а 95% - бідними. І що характерно, у Верховній Раді з загальної кількості 350 депутатів мільйонерів.

За 13 років десь «пропало» 190 млрд. дол., що знаходилися на 1 січня 1992 року на ощадних книжках, 500 млрд. карбованців, які повинні бути розподілені серед 50 млн. громадян, приблизно 80 млрд. дол. вивезено з України і т.д. Ніхто не поніс відповідальності за таку «успішну» приватизацію. Навпаки, багато приватизаторів стали депутатами. Сама ж Верховна Рада перетворилася у «відстійник», де ховаються або нездатні, або геніальні злодії.

Зараз в Україні йде друга «хвиля» переділу власності, яка ґрунтується не на бандитському розбої (хоча не виключається і це), а на включенні в механізм переділу корупції, силових структур, структур верхніх поверхів влади і т п. Це в той час, коли найпопулярніші підручники вчать, що для дійсного ринку характерним є не переділ власності, а перелив капіталів з рухом інвестицій. Для власності в Україні в даний час потрібне «м'яке» роздержавлення з його численними атрибутами, включаючи і механізми осмисленої приватизації і механізми одержавлення (разом з націоналізацією, там де можна і потрібно) у першу чергу в базових галузях (земля, природні ресурси, газ, нафта, енергетика, хімія, зв'язок, транспорт, машинобудування, металургія, горілка, тютюн, і ін.) «які годують» весь народ, а не тільки 5 % населення.

На Заході, на чий досвід люблять посилатися українські «вожді», на початку минулого століття економіка була переважно приватною, а зараз від 40 до 75 % промислового потенціалу це державна власність. Наприклад, частка акцій держави в США – 70%.

Розуміння того, що відбувається при змінах відносин власності без врахування її взаємозв'язку з відносинами управління суб'єктами господарювання (держава, корпорація, фірми, підприємства, домашнє господарство, дрібний бізнес) буде обмеженим. Характерні риси управління власністю визначаються тією економічною системою, способом виробництва в яких вона здійснюється. Наприклад, в умовах капіталізму виробник юридично вільний. Він стає власником такого ресурсу, як праця, яку він надає в користування (з метою споживання) підприємцю, одержуючи за це заробітну плату. У даному суспільстві зберігається і примножується власність на ресурси, фактори виробництва, виникають такі форми доходів, як відсоток, дивіденд, рента, які модифікують відносини власності. Таким чином характер економічної системи створює свій, тільки їй притаманний тип управління власністю.

Кожна з форм власності виробляє свої підходи до управління об'єктами власності. Так, у межах державної власності можуть застосовуватися методи управління нею, котрі не властиві кооперативній власності, і навпаки.

Загальну методологію управління власністю встановлює держава. Вона визначає механізм господарювання взагалі й у межах кожної форми власності зокрема. Запроваджуючи політику антимонопольного законодавства або пільгового оподаткування, держава стимулює розвиток малого бізнесу; здійснюючи заходи для роздержавлення і приватизації власності, вона сприяє зміцненню приватного сектора в економіці. Акціонування підприємств підсилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування економікою.

Ступінь зрілості власності багато в чому залежить від того, наскільки в демократичній системі управління економічні суб'єкти беруть участь у роботі органів управління господарством.

Включення населення в управління власністю визначається як самоврядування. Самоврядування розгортається на рівні бригади і цеху, підприємства фірми і регіону народного господарства в цілому. Тут діють два принципи прямої і представницької демократії. Принцип прямої демократії діє безпосередньо на виробництві: фірмою або корпорацією керує директорат, акціонерним товариством – збори (правління) акціонерів, для вирішення важливих господарських чи управлінських рішень збирається рада уповноважених, куди делегують своїх представників окремі ланки економіки, що хазяюють, їхні відділи або підвідділи.

Принцип представницької демократії має місце тоді, коли колективи працівників делегують свої повноваження спеціально створеним органам чи установам. Ці органи можуть мати як чисто господарський статус (наприклад, союз підприємців, спілка кооператорів і орендарів), так і статус державної установи (міністерство будівництва, комітет з науки і техніки, обласне управління і т.д.). Держава повинна контролювати роботу органів представницького самоврядування, тому що завжди є небезпека їхнього перетворення в бюрократичні установи, що втратили зв'язок з населенням, яке брало участь в обранні представницького складу подібних державних інститутів управління.

Власність зі своєю системоутворюючою функцією повинна реалізуватися економічно. Найважливішими формами економічної реалізації власності виступають доход домогосподарств і фірм, прибуток підприємців, позичковий відсоток, рента, дивіденд і інші форми збільшення майна. Це відбувається завдяки тим субстанціям, через які проходить власність, - присвоєння, відчуження, розпорядження, володіння і використання власності.

Присвоєння – це процес економічного і юридичного закріплення ресурсів, майна, засобів виробництва, матеріальних благ і послуг, різних видів доходів за суб'єктом, що хазяює, або фізичною особою. Присвоєння припускає наявність двох сторін відносин власності: суб'єктів і об'єктів присвоєння. Вякості суб'єктів присвоєння виступають фізичні, юридичні особи: об'єктами присвоєння є ресурси, промислове устаткування, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури, фінансові засоби, об'єкти інтелектуальної власності і т.д.

Присвоєння передбачає збільшення власності. Якщо цього не буде, то власність втрачає свій економічний зміст.

Основними формами збільшення власності є доходи домогосподарств, дивіденди і рента. У періоди економічних криз, стихійних лих, воєн, інших природних соціальних потрясінь збільшення власності може призупиниться, вона може обмежитися; але при знищення подібних катаклізмів знову почне приростати.

Присвоєння – парна категорія. Другою стороною цього явища виступає відчуження. Відчуження власності – процес розподілу власності, передачі її іншій фізичній чи юридичній особі, перерозподіл між класами або навіть фізичне знищення. Основними формами відчуження власності виступають розподіл, перерозподіл і ліквідація власності.

Істотною стороною власності виступає розпорядження. Розпоряджатися об'єктами власності може тільки реальний власник, що володіє юридичним правом на них. Він може продати власність, пустити її в господарський обіг, здійснити дарування або спадкування, здати в оренду і т.д. Інші особи, якщо вони не наділені визначеними повноваженнями, зробити цього не можуть.

Володіння передбачає можливість робити протягом визначеного терміну господарські дії над об'єктами власності: користуватися будинками, устаткуванням, кредитом, землею і т.п.

Користування передбачає витяг з об'єктів власності корисних властивостей для виробництва матеріальних благ чи надання послуг. У кінцевому рахунку, користування – це споживання об'єктів власності.

Трансформаційні зміни відносин власності охоплюють усі їх сторони. Так, Мочерний С.В. бачить їх у наступному. Так, до традиційних об'єктів власності – засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваним людиною силам природи, додаються такі нові об'єкти, як форми і методи організації праці, наука, інформація. Ті підприємства і фірми, а також держава, що стали власниками подібних об'єктів, значно підсилили свою економічну могутність, конкурентноздатність. Однією з найважливіших особливостей нових об'єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час знаходитися у власності окремої фірми, компанії.

Крім того, їхніми носіями у певній мірі стають і особи найманої праці. Росте можливість і потреба більш широкої персоніфікації таких об'єктів, що обумовлюють значне розширення і суб'єктів їхнього присвоєння, тобто наймані робітники певним чином стають співвласниками даного об'єкта присвоєння, що є одним з вагомих факторів росту вартості їхньої робочої сили.

Це стосується й інтелектуальної власності, сформованої на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Розрізняють три основних її види: приватна власність, що закріплюється у виді патенту або ліцензії; суспільна власність, що існує як сума знань і ідей, які знаходяться в розпорядженні всього суспільства; проміжна форма власності, що являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі цієї інформації можна створити продукцію в зміненому виді.

Така еволюція об'єктів власності обумовлює принципові зміни і у товарі робоча сила. У зв'язку з тим, що носієм інформації все частіше стає сама кваліфікована робоча сила, то саме вона є інтелектуально інформаційно насиченою і її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі. При цьому традиційні форми відчуження значною мірою розмиваються.

Еволюція об'єктів власності викликає зміни її суб'єктів. Вони полягають, насамперед, у тім, що частина висококваліфікованих вчених і фахівців, працюючи по найму в науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах і т.п., паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує своє ризикове, чи венчурное діло. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у декількох фірмах, чи сполучати роботу по найму. Таким чином, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи по найму, може одночасно стати суб'єктом приватної власності як в індивідуальній, так і в колективній формах. Полісуб’єктність частково поширюється і на найманих робітників, а також і на службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.

Якщо оцінювати соціально-економічну спрямованість змін, що відбуваються з відносинами власності з боку їхніх суб'єктів, то стає очевидною тенденція до їхнього зростаючого усуспільнення. Подібне усуспільнення здійснюється на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації, держави і на міжнаціональному рівні.

Зміни відбуваються в таких формах реалізації власності, як володіння, розпорядження і користування. Коли панувала індивідуальна приватна власність, ці права належали переважно одній особі, а в сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості передають свої права іншим особам, одержуючи за це винагороду. Крім того, широко практикується передача управління своєю власністю, що означає посилення процесу відділення капіталу- власності від капіталу-функції.

Зміни бачаться й у тім, що відбувається процес певної, деперсоніфікації власників і перехід їхньої власності в руки юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів).

Одночасно спостерігається посилення персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково він здійснюється і через пенсійні і страхові фонди.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами, дає їм можливість у дуже обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково переборювати своє відчуження від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє створенню профспілкової власності – власності трудового колективу на певну частину підприємства.

Усі відзначені риси (та й не тільки вони) свідчать про соціалізацію відносин власності, що характеризує реальне з'єднання працівників із засобами виробництва, трансформацію структури розподілу, що обумовлює присвоєння працівниками результатів виробництва. Соціалізація власності виявляється і через соціалізацію окремих прав власності. Так, соціалізація права управління (можливість вирішувати долю матеріальних благ) може відбуватися і відбувається шляхом делегування його функцій державі, чи громадським організаціям. Соціалізація, наприклад, права на доход – це є збільшення ступеня рівномірності розподілу результатів виробництва і розширення можливості регулювання майнової диференціації.

Соціалізація пом'якшує, а згодом усуває протиріччя між працівником і власником за рахунок їхнього з'єднання на основі розвитку акціонерних товариств, «дифузії» власності. Поступово знімається протиріччя між суспільним характером виробництва і приватною формою присвоєння.

<< | >>
Источник: О.О. Бєляєв М.І. Диба, В.І. Кириленко, О.М. Комяков, О.В. Сінельник. Соціальна економіка. 2003

Еще по теме § 2. Трансформація відносин власності:

  1. 4. Реформування відносин власності в Україні
  2. Глава 3. Економічні відносини власності
  3. 3. Основі тенденції розвитку відносин власності на сучасному етапі
  4. § 2. Вплив на розвиток відносин із корпоративного управління наявності акцій в державній власності
  5. § 2 Трансформація соціальної структури в умовах перхідної економіки
  6. Історична трансформація раціонального знання та ноосферний дискурс
  7. Поняття державно-правових відносин. Об'єкти і суб'єкти державно-правових відносин.
  8. Види суб’єктів корпоративних відносин. Інтереси суб’єктів корпоративних відносин. Теорія інтересу Ієрінга.
  9. 2. Типи, види та форми власності
  10. §1. Поняття та виникнення права власності
  11. Модуль 2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ
  12. Структура корпоративної власності.
  13. § 1. Поняття права кооперативної власності
  14. 1. Економічний зміст власності, її місце і роль в економічній системі
  15. § 2. Правовий аспект корпоративної власності
  16. §6. Захист права власності
  17. § 1. Економічний аспект корпоративної власності
  18. §4. Види права власності
  19. §3. Обмеження права власності