<<
>>

2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний [онтологія — від грец,- вчення про буття} вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності.

Оскільки Юридична де­онтологія - це наука про службовий обов'язок юристаз її

філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як профе­сіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірнос­ті, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

(Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмі­нюються. Але у кожному такому вияві можуть бути момен­ти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами^ Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікува­них наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяль­ності^ Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов'язку має одинич­ні, специфічні закономірності, характеризується другоряд­ними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку, явище обов'язку є зовніш­нім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняє­ться з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумов­люється стихійністю й безпосередністю виникнення, неза­лежно від суспільної ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'яз­ку у різних правових та неправових яви­щах можливого обов'язку.

Сутність службового обов 'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важ­ливо виділити передусім домінанту службового обов'язку -волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можли­вого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обо­в'язку. Основу його сутності становить внутрішній імпера­тив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.

Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмис­лити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння тре­ба подолати певні стереотипи мислення, які особливо вияв­ляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особли­во, коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.

Проте зміна явтца відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає про­міжною ланкою між юристом та його службовим обов'яз­ком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку сти­хійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути не­змінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпе­ченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме – правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових,то це - аксіома, бо службові обов язки юриста)насамперед(пов'язані з правовими явищами у зв'яз­ку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юрис­та також набуває реальної об'єктності. Що правда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсут­ня (наприклад, очевидні стихійні лиха.

Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявля­ти всю сутність службового обов'язку.

Це можуть бути йо­го частини і навіть риси, а також особливі чи окремі мо­менти сутності обов'язку. ТобтоОівище обов'язку є тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імпе­ративом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, Сутність і явище обов'язку не тотожні, не збі­гаються^ Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби за­хована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потен­ціал обов'язку, існують різноманітні типології обов 'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правоза-конності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих супе­речностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, су­спільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого сус­пільства^ Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний викона­ти поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації харак­терні для перехідного періоду розвитку держави (подолан­ня наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економі­ки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службо­вого обов'язку виявляється конфліктність.

Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати су­тність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутріш­ній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу зале­жить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обо­в'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юрис­том постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'яз­ку. Юрист здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешко­ди сприйняття службового обов'язку. Так, думка «Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу •л,^,^

Причини такого явища очевидні. Передусім Іюристкприй-ма^ц службовий обов'язок цілісної Його бачення сутності обов'язку Грунтується на єдності всіх зовнішніх особливос­тей явища обов'язку, незважаючи на існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обо­в'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мис­лення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльнос­ті. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачи­ти взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутріш­нім імперативом та своїм соціальним призначенням.

Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уяв­лень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особ­ливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки служ­бового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродук­тивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлін­ням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію ви­конує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перс­пективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них на­лежать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови.

Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове, ко­рисне. Це — найвище почуття службового обов'язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти непра­вомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пі­знати правову дійсність, утвердити справедливість у при­йнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про служ­бовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприй­няття явища обов 'язку, коли відбулося накопичення емпі­ричних відомостей.

Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідо­вністю певних дій (певними етапами).

Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку пев­ною мірою самостійних елементіві Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обо­в'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціону­вати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається доклад­ніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юрис­та, їх значення для юридичної діяльності, черговість прий­няття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громад­ської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводи­тися згідно з нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап - це повторний аналіз. Юрист повинен дати об'єктивну характеристику явища службового обо­в'язку з нових, раніше не бачених позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під новим ку­том зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні емоції й професійні амбіції. Він відображає пра­вову дійсність і здоровий глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища службового обов'язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обо­в'язку буде достатньо обгрунтованим.

[Явище службового обов'язку юриста не є сумою окре­мих мікроявищ^оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. І Це можуть бути певні ідеї, концепції,? навіть^соціальна атмосфера^Юрист не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов'язку. Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокрем­лення) з наступним ґрунтовним аналізом.ІТакі дії є обов'яз­ковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікро­явищ, оскільки у будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити діалектичний зв'язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух власного обов'язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов'язку грунтується на таких філософських категоріях, як абстрактне й конкрет­не. Абстрактні поняття проходять стадію чуттєвого пізнан­ня явищ, вони є логічною основою конкретного. Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педаго­гічній діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв 'язок теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов'язку і по­чуттєве сприйняття службового обов'язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика виявляє їх різне співвід­ношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового обов'язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у явищі обов'язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов'язку до ви­конання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його правосвідомості. Але наступний етап має бути пов'я­заний з почуттєвим сприйняттям службового обов'язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера свідомості юриста недо­статньо розвинена, то він бездумно, навіть автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов'язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов'язку є поло­ження, коли юридичному поняттю службового обов'язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист відчуває як внут­рішній, так і зовнішній імперативи службового обов'язку. Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання, небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття службового обов'язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це харак­терно для досвідчених юристів із високою інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве сприйняття службового обов'язку однаково важливі для правоохоронної діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов'язку грунтується на філософській методології. Важливо також керуватися здо­бутками психологічної науки. На філософсько-психологіч­них засадах здійснюється функціонування службового обо­в'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі ви­вчення деонтології математична абстракція переважно пе­реноситься на юридичну діяльність. А юридична абстрак­ція - і/є результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний про­цес сходження від абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності - виявляється як потреба практи­ки, це результати впровадження правових норм у практи­ку. Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов. він скеровує своє мислення на теорію і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з новітніми з метою пі­знання конкретних виявів правової дійсності. Це складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретич­ними положеннями правової дійсності, із законністю, з мож­ливими наслідками. Це, по суті, початок формування внут­рішнього імперативу службового обов'язку юриста. Він може бути короткочасним і тривалим, залежно від теоре­тичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених законодавством термінів. Фактично в цьому ви­падку відбувається поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існую­чий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утво­рення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'яз­ків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особ­ливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо ціліс­ної системи теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеть­ся про правове явище, у якому всі складові елементи є кон­кретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зроби­ти це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, коли юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєд­нання теорії з практикою, точніше - застосування (реаліза­ція) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реаль­но існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рі­вень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синте-юм.

Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто кон­кретне може суперечити абстрактному, оскільки залиша­ється поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особ­ливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.

Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сход­ження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмис­лювати найелементарніші вияви сутності службового обо­в'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категорія­ми службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточ­нює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповтор­не, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково.}_Кожен юрист має свою думку стосовно службо­вого обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовніш­ній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу — це інтелектуальна власність юристсП

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проник­нення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутріш­нього імперативу на основі аналізу, син­тезу, сходження від конкретного до абст­рактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язує­мо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту час­тину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкульту-ри,як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки.

Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загаль­ній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особли­востей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна предста­вити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природ­ного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з пози­тивним правом виявляються у професійних діях.

<< | >>
Источник: Сливка С.. Юридична деонтологія. Підручник. 2003

Еще по теме 2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі:

  1. > Юридична деонтологія. Підручник., 2003
  2. Цирфа Г.О.. Юридична деонтологія: Навч. посіб. для дистанційного навчання., 2005
  3. Грищук О.В., Слюсарчук Х.Т.. Лібералізм та комунітаризм у філософсько-правовому вимірі. 2018, 2018
  4. Тема 13. Юридична правотворчість. Зовнішні форми (джерела) об'єктивного юридичного права
  5. §11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад
  6. Розділ 12 ЮРИДИЧНА МОВА. ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА НОРМОТВОРЧОСТІ
  7. § 8. Юридична техніка
  8. § 4. Юридична відповідальність
  9. ~~| § 4. Юридична відповідальність
  10. § 3. Юридична відповідальність
  11. § 3. Юридичний прецедент
  12. Юридичне право
  13. Тема 20. Юридична відповідальність за правопорушення
  14. Вцди юридичного тлумачення